Дев'яте серпня 2009р.

Ясик вже був далеко від того складу. Дуже далеко. Він сидів в машині дядечка Олекси, на узбіччі й був як і раніше не в собі. Як і раніше відчував він відчай. Як і раніше почував себе розбитим.

Одягнути маску і стати іншим, хоч би ненадовго відчути себе вільним. Виглянути у вікно з мутним склом. Стати вільним і покарати щура. Очистити своє життя від паразита.

Ясикове обличчя тремтіло. Він важко, збуджено дихав. Адреналін захльостував його. Сльози виривалися з його очей, але то були інші сльози. Сльози холодніші, байдужіші, менш емоційні. Сльози, які, напевно, лише за інерцією продовжували текти з його очей. Щось загрубіло в ньому всередині. Скам'яніло. Затверділо, після того, як він заліз на той склад. З кожною вбитою людиною, душа його покривалася металевою кіркою. Грубим панциром, що надавав твердості його душі.

Він тримав маску кота перед собою і дивився в її очі - в порожні дірки, прорізані для його очей, щоб він міг бачити. Долоні його тремтіли. Він не міг зібратися. Не міг узяти себе в руки. Йому було жахливо страшно. Страшно, але в той же час і дуже легко. Котяча маска - символ свободи. Нічого йому боятися було. Нічого. Адже це Кота тепер ці бандити шукатимуть. Його намагатимуться впіймати. Кота, але не Ясика. Кота.

Але щур залишився живий. Покараний, але живий. Не зміг він убити його. Не зміг. Метал, до червоного нагрітий у вогні, - загартовується, стаючи твердіше. Так і його душа подібно до металу нагрівалася з кожною вбитою людиною, розжарившись до червоного, а коли він дістався до щура - почала плавитися, тому він і не зміг убити його, адже плавиться метал, якщо занадто довго у вогні його тримати. Лише охолонувши його душа затверділа. Кілька хвилин тому. Чи відчував Ясик це? Чи відчував як твердне душа? Як вона грубішає? Обличчя його свою невинність і боязкість так і не втратило. Він як і раніше мав скутий і несміливий вигляд.

Він досі не міг заспокоїтися. Руки його не хотіли припиняти трястися. Сльози не переставали текти, але текли плавно, неначе загусли. Обличчя не переставало тремтіти. Він як і раніше продовжував думати про щурів. Того щура, якому він відрубав руку, в думках його не було вже зовсім, - він поплатився за свої вчинки. Думав він про інших щурів. Адже скільки їх ще є? Скільком людям вони отруюють життя? Скільки ще вони його отруюватимуть? Що робити з ними? Що робити?..

Ясик спробував відігнати цю думку. Щури. Думки про щурів зараз займали для нього одну з найважливіших позицій в його голові, але була думка й важливіша. Адже він як і раніше повинен був поїхати з Персто-Слободова. Поїхати в Галиїслав. Як далі бути? Адже він не може розповісти ні дядечкові Олексі, ні Оксані Ігорівні про те, що він зробив. Вони як і раніше наполягатимуть на його від'їзді. Вони досі бояться за нього. Хочуть його вберегти. Що робити тепер?

Ясик відклав маску вбік.

«Як там тітонька Оксана? - подумав він. - чи Краще себе відчуває? Як її серце? В порядку?».

Він узяв з сусіднього сидіння телефон.

Тридцять п'ять неприйнятих викликів. Дядечко Олекса весь цей час намагався додзвонитися до нього, а він не відповідав.

Ясик поклав телефон назад.

Рука його як і раніше тремтіла.

Вони хвилюються за нього.

Але як же сильно він не хотів від'їжджати! Покаравши цього щура, він не зміг вирішити всіх проблем. Він все одно повинен буде поїхати з Персто-Слободова.

Щури. Скільки їх ще? Скільком людям ще вони заподіють шкоду? Що робити з ними? Що робити?

Він узяв з сусіднього сидіння відкриту коробку, в якій лежали його кігті і пухнасті рукавички-лапи, складені в щільний поліетиленовий пакет. Маска лежала поруч. Він не наважився покласти її туди ж. Рукавички були настільки просякнуті кров'ю, що виглядали як дві криваві губки для миття посуду. Маска зіпсується, поклади її до рукавичок. Декілька крапельок крові авжеж на масці залишилися після різанини на складі, але їх буде куди легше вивести, ніж ті великі плями, які можуть залишитися від рукавичок. Рукавички легше відчистити буде. Так само як і легше буде зробити нові рукавички, ніж нову маску. До них Ясик відносився не так дбайливо, як до маски. Адже маска, без рукавичок все одно залишається символом свободи, але рукавички без маски - ніщо.

Треба їхати додому, збирати речі. Він повинен поїхати в Галиїслав. Вибору в нього все одно не залишається. Подітися нема куди.

Він як і раніше не переставав тремтіти.

Він, тремтячою рукою, насилу повернув ключ в замку запалення і завів двигун.

Він збирався їхати, але знову задзвонив телефон. Це знову був дядечко Олекса.

- Ал-ло, - голосом, що ламається, схлипуючи, відповів Ясик. Голос його теж невинності й боязкості не втратив.

- Ясику. Ясенько! - схвильовано заговорив в трубці голос дядечка Олекси. - Де ти?

- Я... я їду додому, - сказав Ясик. - Їду збирати речі. Я поїду до Галиїслава…

- Ти правильно вчиняєш Ясику, - утішливо, але також і з нотою співчуття сказав дядечко Олекса. - Ти повинен поїхати. Ми не можемо дозволити, щоб ти залишався тут, в Персто-Слободові.

Ясик хлипнув.

- Але я хочу залишитися… - крізь тремтіння, в плачучому голосі видавив він.

- Ти не можеш, - відповів дядечко Олекса. - Ти повинен поїхати. Це всього на деякий час. Поки все не вирішиться. Поки ми не вирішимо проблем.

Ясик лише ще раз хлипнув і скривився в більш гіркій гримасі.

- Ти повинен Ясенько, - говорив дядечко Олекса. Нотка благання в нім була присутня. - Повинен. Це все заради тебе. Збирай речі. Я поки залишуся в лікарні. Потім зустрінемося на вокзалі. Відправимо тебе найближчим потягом. Я подзвоню родичам в Галиїслав. Їдь Ясику.

Ясик мовчав.

- Я поїду до Галиїслава, - плачуче простогнав він, а сльози, хоч і продовжували стікати по його щоках, то ставали все меншими й меншими; сухішими.

- Їдь Ясенько. Збирай речі. Швидше, - сказав дядько Олекса. - Подзвони мені, як тільки закінчиш і виїжджатимеш на вокзал.

- Тітонька Оксана, як вона? - запитав Ясик.

- Їй гірше. Але все буде добре. Їдь, Ясику.

Ясик завершив виклик, відклав телефон убік і, кинувши ще один погляд на маску кота, поїхав додому.

* * *

До вокзалу Ясик добрався через три години. Коли він приїхав туди, дядечко Олекса був вже там. Ясик думав, що приїде раніше нього, але дядечко якимсь чином зміг добратися швидше.

Ясик тягнув з собою дві великі похідні сумки - одну на плечі, другу просто в руках. Він не відчував втоми. Він був сильним.

Дядечко Олекса сидів на лавочці й, закривши обличчя рукою, стомлено нахиливши голову вперед, чекав. Було видно, що йому важко. Так багато всього навалилося на нього сьогодні. Але він міг витримати це.

Ясик, як тільки побачив його, відразу ж пішов до нього.

Дядечко Олекса почувши наближення Ясикових кроків, прибрав руку від лиця й підвівся.

Ясик тут же кинувши сумки, кинувся до нього й обійняв.

- Я не хочу від'їжджати, - плачуче простогнав він. Але цього разу сльози не виступили на його очах. Їх не було.

- Це ненадовго, - втішаючи, сказав дядечко Олекса. - Ходімо, - він узяв одну сумку й повів Ясика за собою. - Твій потяг відбуває через п'ятнадцять хвилин.

Ясик повісив другу сумку на плече й ніяково, нерішуче пішов услід. Зараз він знову відчув себе маленьким хлопчиком, що боїться невідомого. Як тоді, коли Оксана Ігорівна ведучи його за руку, відводила з дитячого будинку назавжди. Що тепер буде там? Що чекає його в Галиїславі? Здавалося ноги його стали ватними, але він йшов. Йому подітися було нікуди. Він повинен був поїхати.

Дядечко Олекса привів його на перон.

- Ось твій вагон, - вказав він Ясикові на вагон.

Поставивши сумку на землю, він сунув руку в кишеню брюк і дістав трохи зім'ятий квиток.

- Ось, - протягнув він квиток Ясику.

Ясик невпевнено взяв його в тремтячі руки, й гірко стиснувши губи й замруживши очі, опустив голову.

- Все буде добре Ясенько, - сказав йому дядечко Олекса, поклавши руку на плече. - Це тільки на якийсь час.

Дядечко Олекса намагався виглядати бадьоріше, але тяжкість ситуації помітно відображувалася на його обличчі.

- Ти скоро повернешся. Як тільки все налагодитися - відразу повернешся сюди.

Ясик, не піднімаючи голови, кілька разів напружено кивнув.

- Як тільки все налагодиться, - важко зітхнув дядечко Олекса. - Зовсім скоро. Йди. Потяг скоро відбуде.

Він узяв сумку і завів Ясика у вагон.

- Твоє місце має бути ближче до середини, - сказав він, вказавши в глиб вагону. Йди. Я не піду туди. Йди сам.

Він віддав Ясику другу сумку.

- В Галиїславі тебе зустріне дядько Микита. Може сам, може з сім'єю, але вони пообіцяли прихистити тебе. Вони прихистять. Вони хороші люди. Йди Ясенько.

Ясик кинув обидві сумки, й обійняв дядечка Олексу ще раз.

Він нічого не сказав. Виглядав він так само розбито.

Обійми продовжилися недовго.

Він відпустив дядечка Олексу й пішов до середини вагону, у пошуках свого місця. Його він знайшов швидко - в квитку все було вказано.

Він склав сумки на полицю для багажу й сів біля вікна. У вікні він побачив дядечка Олексу, що стояв на пероні. Він махав йому рукою. Ясик невпевнено помахав у відповідь.

Дядечко Олекса намагався посміхатися, але було видно, що йому це робити важко. Ясику так шкода його стало.

Він усе думав про щурів.

Скільки їх ще залишилося? Скільком вони ще зламають життя? Скільком вони його отруюватимуть? Скільки людей ще ось так через них мучиться буде, як мучиться й дядечко Олекса? Що з ними робити?

Потяг потихеньку почав рушати.

Дядечко Олекса помахав Ясикові ще трохи, а потім розвернувся й почав йти. Здавалося, що навіть потилиця його випромінювала той тягар, що навалився на нього. Бідний дядечко Олекса.

Ясик не відриваючись, дивився, як дядечко Олекса повільно йде з перону. Обличчя його таким безневинним здавалося. Він вже небагато заспокоївся. Обличчя його вже не так тремтіло. Тремтіння вже майже не було помітно. Тільки деякі, короткі, занадто сильні ривки його губ і брів впадали у вічі.

Про що дядечко Олекса думав зараз? Які думки терзали його? Він боявся? Боявся за життя сестри? Думав: чи все з нею буде добре? Але не в його владі її життя було. Він їй ніяк допомогти не міг. Можливо він намагався знайти вихід з ситуації, через яку Ясика відправили з Персто-Слободова? Намагався придумати, як знайти гроші, які той щур зажадав за

пом'ятий зад його машини? Чи боявся він тих бандитів? Чи боявся?

Потяг вже виїхав з вокзалу. Було темно. Ніч все ще стояла навколо. Світанок буде тільки через пару годин. Повз проносилися ліхтарні стовпи, що світили уздовж залізничного полотна.

Ясик продовжував дивитися у вікно. Дядечко Олекса не виходив у нього з голови. Не виходила та тяжкість, з якою він йшов з перону.

«Не бійся бандитів дядечко Олекса, - думав Ясик про себе. - Не бійся їх. Вони вас вже не чіпатимуть. Їм не до вас тепер. Тепер вони іншого шукатимуть, - в голові його промайнув момент, коли він рубав синові садівника руку. - Їм нічим тепер чіпати вас буде».

Все ж правильно Ясик вчинив, хай і, пересилюючи себе, погодившись покинути Персто-Слободів.

«Не бійся дядечко Олекса», - продовжував думати він, а обличчя його так безневинно, так непорочно виглядало, так знічено, що ніхто й не подумав би, що він буквально декількома годинами раніше вирізав цілий склад озброєної охорони.

Вагон був напівпорожній. Поряд з ним не було нікого. Він зняв з багажної полиці одну з сумок і дістав з неї картонну, взуттєву коробку. Він трошки прочинив її. Там лежала маска кота. Вона була чиста, без крапельок крові. Він відчистив і маску і рукавички, і навіть леза кігтів, коли прибув додому, перш ніж почати збирати речі. Коти - охайні тварини. Вони люблять чистоту. Маска, рукавички, кігті мають бути чистісінькими. Без краплиночки бруду й тим більше крові. Він знову дивився цій масці в очі.

«Скільки ще щурів залишилося? Скільком людям вони зламають життя? Скільком вони його отруюватимуть? Що робити з ними?», - думав він, не припиняючи дивитися масці в очі - в дві порожні дірки, вирізані в ній.

«Вони продовжуватимуть розносити свою щурячу заразу навколо. Вони знаходячись тільки поряд з ким-небудь, отруюватимуть їм життя своєю присутністю. Що робити з ними? - думав він, продовжуючи дивитися на маску кота. - Коти полюють на них, вбиваючи. В самих їх інстинктах закладено очищати світ від брудних щурів, що переносять хвороби. Вони повинні померти. Не можна дозволити їм, щоб хтось через них страждав. Треба очищати цей світ від таких, як вони. Цей Кіт повинен слідувати за своїми хижими котячими інстинктами. Він має бути мисливцем, якими є всі коти. Він повинен вбивати щурів. Він не повинен дозволяти їм розносити свою щурячу заразу навкруги. Заради людей, яким вони життя ще не зіпсували. Не зробили з них зламаних, слабких душею людей. Не зробили такими, яким зробили мене. Їм немає пробачення».

Усі тварини живуть на цьому світі і навіть не підозрюють, що вони добрі, злі, мерзотні, ниці або благородні. Просто як вони поводяться, так до них люди і ставляться. Наприклад: щур поганий не тому, що він дійсно поганий, а тому, що він живе так, як він уміє жити; так, як в ньому закладено природою. По-іншому вони жити не вміють. Не вміють не руйнувати й не опошляти прекрасне. Не вміють не висмоктувати життя з усього живого, доброго. Адже немає нічого святого в них, а лише ницість, нахабство, мерзотність. Щури…

Він закрив коробку і, відкинувшись назад, сильніше притиснув її до себе. Не хотілося випускати її з рук. Щури помруть. Кожен щур, що трапиться на його шляху. Кіт полюватиме на них. Кіт позбавить від них світ. Зробить його чистіше. Вони не зможуть розносити свою щурячу заразу більше. Він занадто довго терпів. Занадто довго мучився через таких, як вони. Він не дозволить мучитися, через них іншим людям. Не дозволить. Брудні, підлі щури…

Йому як і раніше було страшно. Він як і раніше боявся невідомого. Але притискуючи коробку до себе, він відчував, що йому легшає. Адже Кіт був з ним. Він лежав в тій Коробці. Кіт захистить його. Захистить від будь-якого кошмару. Від будь-якого зла. Маска - символ свободи. Свободи від страху, свободи від слабкості й немічності. Свободи не абсолютної, адже такої свободи не буває, але свободи. Свободи…

Він закрив очі і знову почав нашіптувати собі щось під ніс. Свій старий дитячий віршик. А колеса потягу все стукали по рейках, і Ясик усе віддалявся й віддалявся від міста Персто-Слободів.

Декількома годинами пізніше Оксана Ігорівна померла. Не витримало серце її. Занадто сильно переживала вона за Ясика. Нехай душею вона була сильна і змогла б витримати все це, але серце її було слабкіше за душу в декілька разів і всього цього не винесло. Зупинилося. Ясик дізнався про її смерть тільки через декілька місяців. Боявся дядечко Олекса, що Ясик тут же повернеться з Галиїслава, тільки-но дізнається про цю прикру новину, тому й не повідомляв так довго. А Ясик… Ясик в Галиїславі пробув значно більше, ніж обіцяне йому «не довго». Значно більше…

22-1