Р. Чотирнадцяте вересня. - Чому ви вирішили накласти на себе руки?

- Чому ви вирішили накласти на себе руки? - запитував доктор Любомира.

Вони сиділи в його кабінеті.

Доктор сидів за своїм столом. Він виглядав дуже відкрито. Тепло. Викликав довіру. Обличчя його було приємним. Але він не посміхався. Співчуття відображувалося на нім. Зацікавленість. Стурбованість Любомиром. Неначе він усією душею бажав йому допомогти.

Любомир сидів біля столу, навпроти доктора. Вигляд він мав байдужий. Було видно, що не було бажання в нім говорити. І не було не тому, що йому було важко в душі відповідати на поставлене доктором запитання, не тому, що пригнічений він був, а тому, що щось зневажливе в нім читалося. Ні краплі пригніченості в нім видно не було. Стурбованість доктора викликала в ньому тільки замкнутість. Закритість. Не той у нього настрій зараз був, щоб хтось ліз до нього в душу, тим більше ж він не вирішував кінчати з собою. Не він собі вени перерізав. А значить і питання це для нього було порожнім. Непотрібним.

- Усе стало таким сірим. Таким сумовитим. Безфарбним. Тьмяним. Сумним. - Любомир хоч і намагався виглядати мінорно, похмуро, але погано це вдавалося йому. Було помітно, що ніяких особливих почуттів по відношенню до цього питання він не переживає. Хоча в більшості випадків, людина бажаюча позбавити себе життя, з радістю виговорився б кому-небудь. З радістю дозволила б вислухати все кому-небудь, кому не наплювати. Адже в основному наплювацьке відношення оточуючих, до самогубства і доводить. Відсутність можливості поділитися з ким-небудь. Висловитися. Нехай іноді й не починають говорити першими, а чекають, коли з ними хтось заговорить. Шкода тільки Любомир не знав цього.

- У вас проблеми на роботі? - запитував доктор. - Ви через них хотіли вбити себе?

Любомир зрушив бровами.

- З чого ви взяли? - запитав він.

- Просто припустив, - відповів доктор. - Має ж бути причина. Щось же довело вас до такої крайності. У вас же були проблеми на роботі?

Любомир на секунду замислився.

- Припустимо, - сказав він.

- Розкажіть. Цим проблемам можна зарадити.

Любомир байдуже усміхнувся.

- Не думаю, що саме вони стали причиною.

- У вас були й іншого роду проблеми? - запитав доктор. - Розкажіть.

- Як довго я пробуду тут? - запитав Любомир.

- До тих пір, поки проблема не буде хоч в якій-небудь мірі вирішена.

Любомир задумливо кивнув і замовк. Він міркував.

- Проблема була не на роботі. З чого ви взагалі взяли, що на роботі?

- Не має значення, - відповів доктор.

Любомир затримав на нім погляд. Невелика підозра відобразилася на Любомировім обличчі. Ледве помітна.

- Проблема в іншому була, - сказав Любомир і опустив погляд. Він спробував зобразити душевний біль, сум’яття, але знову не дуже вдало. Знову доля байдужості була присутня в цьому. Хоча все ж байдужість ця надала його суму щось важке. Деяку зім'ятість вона привнесла до його удаваного образу. Маленьку відразу до цих слів. Відразу, що була зневагою до цієї розмови, але виглядала, як небажання згадувати те, що нібито змусило його перерізати вени. - Мені було дуже самотньо, - сказав він. - Страшенно самотньо.

Він замовк.

Доктор дивився на нього.

- Продовжуйте, - сказав доктор.

- Нічого продовжувати, - сказав Любомир.

На декілька секунд наступило мовчання.

- У мене є знайомий один, - порушив мовчання доктор. - У нього теж проблеми є. Великі проблеми з протилежною статтю. Не таланить йому з жінками. Він так страждає через це. І знали б ви, як я його розумію. В мене, звичайно ж, таких проблем не було, але я зміг увійти в його положення. Зрозуміти його. Він дуже хороший хлопець. Дуже славний. Чудовий друг.

Любомир дивився на доктора. Він зітхнув і на декілька секунд знову замислився.

- У мене не лише проблеми з жіночою статтю, - сказав він. Він знову спробував зображувати смуток. - Люди… - продовжив він. - Мені самотньо. Я не хочу говорити про це…

І знову замовк.

Він ще раз подивився на доктора. Все з тією ж невеликою підозрою. Але і з невеликою ніяковістю. Він не знав що сказати. Він не міг розповісти ні про Кота, ні про те, яким чином він опинився під дощем поряд з лікарнею спливаючий кров'ю. Не міг і не бажав. Треба було вигадати щось. Щось, що виглядатиме правдоподібно. Але окрім самотності йому в голову нічого не приходило. Самотності дуже великої. Дуже сильної. Самотності, яка незрівнянно велика в порівнянні зі звичайними проблемами з жінками.

Проблеми з жінками.

Сам би Любомир ніколи через таке з життям кінчати не став, тому і не підтримав він цю тему, яку сам доктор йому підказав. Йому здавалося, що неправдоподібно звучатиме вона в його виконанні.

Доктор декілька секунд мовчав дивлячись на нього. Доброзичливість продовжувала читатися на його серйозному, розумному докторському обличчі.

- Вам важко розповідати про свою самотність? - запитав він.

- Так.

- Це дуже важко. Я розумію. Для цього потрібні сили. Але мені ви можете вірити.

Любомир мовчав. Невелика невпевненість стала читатися на його обличчі. Невпевненість в наступних своїх діях. Словах. Але невпевненість яку доктор може констатувати як тяжкість при відкритті себе іншій людині. Любомир безупинно думав.

- У мене давно проблеми з людьми виникли, - сказав він. - Іноді так хочеться спілкування, а доводиться миритися з самотністю. Хочеться виговоритися, поговорити, а доводиться тримати все в собі.

- У вас мало друзів? - запитав доктор.

- Майже зовсім немає, - відповів Любомир. Він брехав. Друзів у нього було досить. Нехай бачився з ними він не дуже часто, але вони були.

Любомир знову замовк.

- А зі мною іноді стільки всього відбувається, що просто страшенно хочеться розповісти це комусь, - додав він, через декілька митей. - Нехай навіть смішне щось, цікаве. Але все доводиться тримати в собі. Найчастіше я велику частину забуваю, перш ніж устигаю розповісти.

Він знову замовк.

Він як і раніше з підозрою дивився на доктора.

«Що відбувається у нього в голові?», - думав він про себе.

- Продовжуйте, - сказав Доктор.

- Та що продовжувати? - сказав Любомир і, зображуючи удавану душевну тяжкість, опустив очі.

Він не знав, що ще додати.

- Добре. - сказав доктор. - Але все таки друзі у вас є?

Любомир зітхнув. Він кинув короткий погляд на стаціонарний телефон, що стояв у доктора на столі.

- Один, - сказав він.

- А він про вашу проблему знає?

- Навіщо? - запитав Любомир. - Навіщо йому знати?

- Ви думаєте, що йому байдуже?

- Не знаю. Найшвидше. Не хочу йому розповідати.

- А ви часто бачитеся?

Любомир підняв очі.

- Достатньо бачимося, - сказав він.

Доктор розуміюче кивнув.

- Ви з ним не дуже близькі. Так? - сказав доктор.

Любомир не зводив з нього очей. Було видно, що він зосереджений, але він як і раніше намагався зображувати тяжкість в душі.

Доктор з розумінням кивнув.

- Я розумію вас, - сказав він. - Цей друг вам не дуже близький. Але все таки краще ніж нічого. Тому ви все одно прагнете триматися ближче до нього і тепліше бути з ним, хоч і розумієте, що все це нісенітниця. Все одно ви далекі один одному. Різні люди.

Любомир погоджуючись прокивав, з кожним кивком сумно опускаючи очі.

- Ви праві, - сказав він. - Ви праві. Все це так важко. Нестерпно.

Він підняв очі.

Доктор з розумінням дивився на нього.

- Розкажіть ще, - сказав він.

Любомир із запереченням похитав головою.

- Можна мені зробити дзвінок? - він кинув короткий погляд на телефон.

Доктор секунду помовчав.

- Але спершу ви повинні сказати кому.

- Другу, - сказав Любомир. - Цьому. Я попрошу його прийти сюди. Він же може мене відвідати?

- Ви впевнені, що ви дійсно хочете побачитися з ним?

Любомир кивнув.

- Але що як він відмовить вам?

- Не кажіть так, - Любомир намагався виглядати як можна сумніше. Але все одно невдало. Все через ту саму байдужість.

Доктор декілька секунд думав.

- Добре. - Сказав він.

Він підсунув телефон ближче до Любомира.

Любомир підняв слухавку, підніс її до вуха і набрав на базі телефону номер убивчого відділку.

У слухавці зазвучали короткі гудки.

- Вбивчий відділок, - пролунав чийсь голос в слухавці. Голос Любомиру знайомим не був.

- Можна Кирила до телефону? - як і раніше прагнучи зображати смуток, сказав Любомир.

- Секунду, - відповів голос у слухавці.

Декілька секунд в слухавці були чутні лише деякі чужорідні звуки – звуки того що відбувається в кабінеті на іншому кінці телефонного дроту.

- Алло, - почувся в слухавці Кирилів голос через хвилину.

- Кирило, - сказав в трубку Любомир. - Це я.

- Любомир?! - здивування і дуже сильне хвилювання одразу ж наповнили Кирилів голос. - Любомир. Де ти? Що з тобою? - неспокійно говорив в трубку Кирило.

- Я. Зі мною все добре. Я в лікарні. Приїдь.

Доктор став насторожено дивитися на Любомира. Тінь сумніву пробігла по його обличчю.

- В якій лікарні? Де? - запитав Кирило.

Любомир трохи відсунув слухавку від вуха і подивився на доктора.

- Яка у цієї лікарні адреса? - запитав він.

- Вулиця М-ру 52, - з невеликим сумнівом і недовірою дивлячись на Любомира сказав доктор.

- Вулиця М-ру 52, - сказав у слухавку Любомир. Психіатричний відділ. Відділ для людей з суїциїдальними схильностями.

- Що? З суїциїдальними? – з подивом запитав Кирило.

- Так, - відповів Любомир. Приїдь швидше. Хочу тебе побачити.

Любомир поклав слухавку і все так само, не зовсім вдало намагаючись зображувати смуток, подивився на доктора.

- Ваш друг не звучав, як така людина, якою ви його описували, - сказав доктор. - Стільки хвилювання в нім було. Занепокоєння про вас. Турботи.

Любомир лише трохи напружився і насторожено подивився на доктора.

- Але ви ж не розмовляли з ним, - відповів Любомир.

- Повірте, - сказав доктор. - Мені досить почути тільки інтонацію його голосу, щоб зрозуміти його почуття.

Любомир мовчав.

- Вам самотньо? - запитав доктор. - Вас самотність доконала?

Любомир опустив голову. Тільки зараз у нього, вперше за розмову нормально вдалося зображувати душевний біль.

- Доконало, - відповів він.

Доктор невизначено зрушив бровами і, приймаючи Любомирову відповідь кивнув.

- Все ж мені здавалося, що у вас на роботі проблеми, - сказав він.

- З чого ви взяли? - трохи нестримано запитав Любомир.

- Ми знайшли це поряд з вашим тілом.

Доктор відкрив шухлядку столу і дістав звідти зіпсоване водою, з брудними патьоками і розмитим чорнилом, місцями пом'яте посвідчення приватного детектива.

- А ще у нас ваш одяг. - Додав він. - І серед нього порожня кобура. А пістолета немає. З цього і взяв.

Любомир з невеликою цинічною байдужістю замружив на секунду очі.

- Це нічого не означає, - сказав він. - У людей подібних мені, теж можуть бути проблеми в спілкуванні. Таких як я, теж може мучити самотність. Немає в мене на роботі проблем.

- Немає? - запитав доктор і, приспустивши окуляри на ніс, пронизав Любомира своїми очима.

У Любомира перед очима промайнув Кіт. Промайнув той момент, коли Кіт б'є його коліном по обличчю. На секунду він відчув, той обпалюючий біль Азарту, що мучив його. Згадав той стан, в який цей обпалюючий Азарт його ввергав. Буквально за одну мить це все промайнуло в його свідомості.

Він напружив усе обличчя, стис щелепи випнувши вилиці і серйозно подивився на доктора.

- Немає, - твердо відповів він.

- Що ж, - сказав доктор. - Я вас прекрасно розумію. Випадки можуть бути різні. Проблеми можуть виникнути скрізь. І навіть в спілкуванні з оточуючими. З самотністю. Я розумію вас. Думаю поки можна закінчити. Продовжимо пізніше.

- Коли пізніше? - запитав Любомир.

- Пізніше, - відповів доктор.

Любомир встав зі стільця.

- Коли мене випишуть звідси? - запитав він.

- Подивимось, - відповів доктор. - Спершу побачтеся зі своїм другом. Поговоріть з ним. Спробуйте звернути увагу на ті почуття, які відчуватимете при зустрічі з ним. Звернути увагу на те, які вони. Про інше завтра.

Любомир стояв і насторожено, з недовірою дивився на доктора. Йому не подобалася ця невизначеність. Це невідання. Хотілося б точніше знати, але, на жаль…

Він, нічого не сказавши, не поворушивши навіть ні єдиним м'язом на обличчі, розвернувся і вийшов з кабінету.

Кирило. Сьогодні - він сподівався, що сьогодні - Кирило приїде сюди. Можна буде поговорити з ним. Розповісти те нове, що він дізнався про Кота. Розповісти, що він знову бачився з ним. Що він знайшов його. Що з ним розмовляв. Що Кіт - людина. Швидше б вирватися звідси. З цього місця. Швидше б. Поки Азарт не прорвався крізь ці стіни. Поки він не турбував Любомира. Поки він не почав його обпалювати.

21-2