Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Р. П'ятнадцяте вересня. Двері лікарні відкрилися, і Кирило побачив, як з-за них показався Любомир






Двері лікарні відкрилися, і Кирило побачив, як з-за них показався Любомир. Виглядав Любомир сумбурно, трохи скуто і невеликий подив сяяв на його обличчі. Подив трохи претензійний. Жовчний. З невеликою, зовсім маленькою домішкою кепкування. Але все-таки трохи незадоволено Любомир виглядав теж. Якась собі невелика тяжкість в нім теж була помітна. Тяжкість роздумів. Тяжкість, схожа на втому. Він трохи, буквально декілька митей постояв на ґанку, потім спустившись, розвернувся, і дуже недовго подивившись на двері, провівши долонею по обличчю, важко зітхнув, спрямував погляд вниз і далі продовжив йти від лікарні.

Він дістав з кишені телефон і почав набирати чийсь номер.

Кирило стояв біля своєї службової машини, спершись на її капот і хай і з невеликою зацікавленістю, але по більшій мірі зі стурбованістю спостерігав за ним. Думки в його голові як і раніше продовжували сперечатися одна з одною.

Що ж насправді сталося два дні тому, коли Любомир зник? Чи бачився він з котом? Чи може доктор був правий і Любомир самовбивця? Безумовний самовбивця…

Він не зводив з Любомира очей.

Задзвонив його телефон.

Кирило дістав телефон з кишені. Подивившись на екранчик, він побачив, що це Любомир дзвонить йому.

Любомир усе наближався.

Кирило стояв і здивовано тримав телефон в руках. Він продовжував дивитися на Любомира.

Любомир зупинився в декількох метрах від нього. Він тримав телефон біля вуха. А погляд його як і раніше був спрямований в підлогу. Роздуми все так само читалися на його обличчі.

Кирило стояв і дивився на нього.

Любомир підняв погляд і повернув голову в Кирилів бік.

Невеликий промінець здивування пробіг по його обличчю, але тут же його назад змінила претензійність, жовчність, невелике невдоволення, тяжкість, втома.

Він важко зітхнув.

- Ти що тут робиш? - серйозно, твердо запитав він.

Кирило з секунду мовчав. Він дивився на Любомира. Думки в його голові продовжували боротися між собою, за право вважатися найближчими до істини.

- За тобою приїхав, - відповів він. - Доктор мені подзвонив. Сказав, що відпускає тебе.

- Він звітує перед тобою? - серйозно запитав Любомир.

- Я його сам попросив, - відповів Кирило.

Любомир на мить замовк.

- Я і не думав, що мене випустять сьогодні, - сказав він.

Кирило трохи зрушив плечима.

- Про що ви там з ним говорили? - запитав Любомир.

Кирило відхилився від машини.

- Сідай, - сказав він, і сів на місце водія.

Любомир обійшов машину з іншого боку і сів на сусіднє місце.

- Про тебе ми говорили, - відповів Кирило. - Обговорювали те, що ти йому розповідав. Те, що тобі самотньо, що друзів у тебе мало, що життя для тебе втратило фарби.

Любомир на мить скривився в жовчній, але важкій усмішці.

- Все брехня, - сказав він.

Кирило покосився на Любомира.

«Брехня. Доктор теж казав, що брехня», - подумав він.

- Я б ні за що не став би кінчати з собою, - відповів Любомир і, притулившись скронею до бічного скла, став дивитися через нього.

«Ні за що не став би кінчати з собою», - подумав Кирило, і думки в його голові буквально на мить затихнули. Любомирові слова неначе яскравим спалахом розігнали їх всі. Але через мить вони стали повертатися. Повільно, поступово…

Любомир був зараз заспокоєний. Неначе трохи відчужений, замкнутий, напружений, але все таки краще виглядав, ніж під час їхньої останньої зустрічі, до того, як потрапив в лікарню.

- Спокійно час провів там? - запитав Кирило.

Любомир відтулив голову від скла і коротко глянув на Кирила.

- Нудно. Неначе в клітці, - відповів Любомир. І притулив голову до скла назад. - Куди їдемо? - запитав він.

Кирило не відповів. Він все не зводив з Любомира очей. Це його: «Куди їдемо?», так холодно пролунало. Байдуже. Неначе Любомиру стало плювати на розслідування.

«Нехай, - думав Кирило. - Так навіть краще буде. Спокійніше».

- Я відвезу тебе до будинку Данила, - сказав він. - Забереш свою машину. Тобі буде краще поїхати додому. Відпочивати.

Любомир відвів голову від скла і з деяким докором подивився на нього.

- Що-небудь нове є? - запитав він. - Про Кота. Нова інформація? Що-небудь, що допоможе знайти його?

Кирило трохи зам'явся.

- Є що-небудь? - ще раз запитав Любомир, неначе пронизуючи Кирила поглядом. Злість читалася в його очах.

Секунд десять стояло мовчання.

- Чому ти так рвешся вперед? - запитав Кирило.

- Тому, що хочу, - сумбурно пробубонів Любомир, і відвернувся до бічного скла.

Не сподобалося Кирилу те, як він на нього подивився… Та злість, та ненависть як і раніше була в Любомирі, просто зараз вона була не такою яскравою. А що коли все ж Любомир намагався накласти на себе руки? Що якщо бреше і не бачився він з Котом? Не можна його провокувати. Не можна давати цій злості розвинутися. Кирило, думаючи, що Любомир спокійний, хотів відправити його додому, щоб він відпочивав, щоб ніщо його не турбувало й лише час від часу заїжджати до нього, щоб старатися перевірити правильність припущення доктора, і якщо воно було правдивим - не кидати Любомира одного. Але тут не вийде. Він явно не хоче додому. Він хоче продовжувати розслідування. Умовляння його тільки сильніше розсердять.

Чому він так рветься в бій? Можливо, він дійсно бачився з Котом? Можливо, той факт, що Кіт відправив його до лікарні, у відділення для схильних до суїциду людей лише сильніше розпалює його? Примушує йти вперед?

Думки знову розбушувалися в Кириловій голові. Він відучора безупинно думав про це, про можливість, що Любомир намагався накласти на себе руки; про можливість, що він дійсно бачився з Котом і все одно не знав, що думати з цього приводу. Не знав...

- Нове є, - сказав Кирило. - Але треба це перевірити. Саме мені це доручено.

Любомир подивився на нього.

- Що? - запитав він.

Кирило невпевнено, не наважуючись сказати мовчав.

«Що як не варто йому говорити?», - думав він.

Але Любомир серйозно, з твердістю в очах і на обличчі дивився на нього.

- До того, як знайшли труп Євгена Сольца - перший труп, як вважалося, залишений Котом, - повільно, все з тією ж нерішучістю в голосі почав говорити Кирило, - в іншому районі був знайдений ще один труп. Він не був голий, і тіло його не було покрите порізами. Одяг не був його облитий валеріаною, і не був навіть розірваним. Але в нього було перерізане горло. Чотири паралельні порізи через усю горлянку. Це міг бути Кіт.

Любомир не зводив з Кирила очей. Обличчя його було серйозним, але після Кирилових слів неначе мікроскопічні зморшки, складочки на його обличчі заворушилися.

- Що про нього відомо? - запитав Любомир.

- Його опізнали по відбитках пальців, - відповів Кирило. - Він є в базі. В нього є судимість. Михайло Пурсин. У дев'яносто четвертому засуджений за вбивство якогось собі Амурика Степана Станіславовича. Так само у цій справі проходив і його спільник - Дмитро Лідченко. В Амурика залишився син - Ярослав. Після смерті батька був відправлений до дитячого будинку.

- Скільки синові було тоді? - так само серйозно й твердо дивлячись на Кирила, але й із зацікавленістю запитав Любомир.

- Вісім, - відповів Кирило. - Зараз йому двадцять шість.

Любомир повільно, задумливо кивнув, але на обличчі його блиснув ледве вловимий промінець вдоволення.

- Це може бути він, - сказав Любомир. - Кіт…

«Кіт» з його вуст прозвучало якось по-особливому. Він неначе спеціально виділив його інтонацією. Інтонацією з домішкою ледве вловимої злості, але так само і невеликого збудження.

- Треба перевіряти, - сказав Кирило.

Любомир як і раніше виглядав задумливо.

- Але так само й спільника перевірити треба. Як його звали? Лідченко?

- Так, - відповів Кирило.

- Що якщо цей «син» убив цього Пурсина з помсти? - продовжував Любомир. - То виходить Лідченко теж може бути в небезпеці або хоч би, можливо знати щось?

Кирило кивнув.

- Я знаю.

Любомир, зі значенням подивився Кирилові прямо в очі. В Любомирових очах виблиснула ледве помітна, тьмяна іскорка.

- Поїхали, - сказав він, витримавши паро-секундну паузу.

Кирило з невеликою невпевненістю дивився на Любомира у відповідь.

«Чи правильно вчинити так? - сумнівався він. - Може все ж варто вмовити його поїхати додому?»

Але все таки відвів погляд від Любомира, завів машину і поїхав.

Любомир знову притулився скронею до бічного скла, і так, з тяжкістю в очах став дивитися крізь нього.

Кіт снився йому всю ніч. Його два зелених, котячих, яскравих ока досі стояли у Любомира перед очима.

«Це людина, - не переставав думати Любомир. - Людина. Я впіймаю його. Я знайшов спосіб знайти його один раз, знайду і вдруге».

- Як будемо це робити? - запитав він.

- Що? - запитав Кирило.

- Перевіряти.

Кирило трішки сторопів. Зам'явся.

- Треба швидше, - сказав Любомир. - Треба окремо. Поодинці.

- Ні… - з невеликою напругою сказав Кирило. - Разом. Їдемо разом.

Любомир повернув голову до Кирила і з невеликим докором подивився на нього, але тут же докір цей згас.

- Чому мене доктор випустив? - запитав він. - Що ти йому такого сказав?

- Нічого, - відповів Кирило. Він на мить відволікся від дороги і серйозно подивився Любомиру в очі. - Я не знаю, чому він тебе випустив, - і тут же знову спрямував погляд на дорогу. - Він мені не казав.

Любомир ще пару секунд дивився на Кирила, але потім похитав головою з боку в бік і знову притулився скронею до скла.

 

* * *

 

Кирилова службова машина зупинилася недалеко від двоповерхової, широкої будівлі, що нагадувала своєю формою літеру «Т», але з товстою горизонтальною лінією і з короткою й вузенькою вертикальною ніжкою. Будівля ця хоч і була місцями трохи підлатана, підмазана, хоч замість старих віконних рам там і стояли нові, красиві, які в загальний вигляд будівлі не вписувалися, то все одно виглядала старо і пошарпано. Спроби відновити цю будівлю успіхом не увінчалися, і лише ветхість воно випромінювало. Вхідні ж двері й зовсім не мінялися взагалі, а такими, якими їх тільки при самому зведенні цієї будівлі поставили, такими й залишилися, хіба що іноді їх підфарбовували, але по ним було помітно, що цього не робилося вже давно. Зараз вони були зовсім дряхлими й обідраними.

З лівого боку від дверей висіла синього кольору з білою облямівкою тоненька, пластикова табличка з білим написом на ній: «Відділення по справах дітей О-го району міста Персто-Слободів».

Кирило вийшов з машини перший. Вийшовши, він тут же попрямував до дверей будівлі.

Любомир вийшов через секунду. Він як і раніше був серйозний, сумбурний, жовчність і невелике невдоволення як і раніше були помітні в нім, а так само й та ж тяжкість. Тяжкість роздумів. Тяжкість, схожа на втому. Він майже одразу наздогнав Кирила, але все одно тримався трохи позаду нього.

Вони увійшли до будівлі.

Всередині будівлі було відносно спокійно і тихо. У коридорі, який вони побачили увійшовши, не було нікого.

Кирило оглядівся по сторонах.

- Говорити буду я, - сказав він Любомиру.

Любомир не відповів.

Кирило повернув направо.

Любомир йшов слідом.

Пройшовши в кінець коридору і підійшовши до однієї з дверей, на якій висіла невелика табличка з написом: «Начальник відділку», Кирило постукав в неї, і тут же смикнув ручку. Двері відкрилися.

Кирило заглянув всередину.

- Здрастуйте, - сказав він. Він поліз в кишеню і дістав посвідчення міліції. Він показав його чоловіку, що сидів в кабінеті. - чи Можу я з вами поговорити?

Чоловік, котрий сидів в кабінеті, трохи схвилювався.

- Так. Так. Звичайно, - сказав він, трохи підвівшись зі стільця, рукою запрошуючи увійти.

Чоловік цей був не молодий, але старим він не був теж. Йому було близько сорока, і виглядав він освідчено й приємно.

Кирило, одразу ж заховавши посвідчення в кишеню, увійшов.

Любомир увійшов слідом і, закривши за собою двері, став біля порогу.

Він дивився на чоловіка. Чоловік поглянув на нього у відповідь. Погляд Любомирів був серйозний, і в очах його чоловік одразу ж прочитав злість. Злість приховану. Деяку жагу побачив він в нім. Одержимість. Любомир насторожував чоловіка. Але все таки Любомир був спокійний. Як отруйна змія, що згорнулася клубком осторонь, спокійна, мирна, але готова страхітливо зашипіти і вжалити у будь-який момент.

- Як вас звуть? - запитав Кирило, всаджуючись на стілець навпроти чоловіка.

- Олександр Петрович, - відповів чоловік.

- Олександр Петрович, - сказав Кирило. - Нас цікавить інформація про одного з хлопчиків, який повинен був надійти до вас в дев'яносто четвертому році. Можете нам її надати?

Олександр Петрович кинув ще один обережний погляд в Любомирову сторону.

Любомир пильно дивився на Олександра Петровича, чекаючи, коли той що-небудь відповість.

Зустрівши Любомирів погляд, Олександр Петрович трохи невпевнено відвів очі вбік.

- В дев'яносто четвертому? - зосереджено перепитав він. - Скажіть мені будь ласка його ім'я і прізвище.

- Ярослав Амурик, - відповів Кирило.

- Амурик, - повторив Олександр Петрович. – Особисті справи дев'яносто четвертого року давно вже зберігаються в архіві. - Треба їхати туди. Це аж в центрі міста.

Кирило зрушив бровами.

- Простіше способу немає? - запитав він.

- Ну... - сказав Олександр Петрович, - залежить, яка інформація і яка її кількість. Щоб отримати повну його справу, треба їхати в архів.

- Нам треба всього лише дізнатися, де його можна знайти. Де він живе. Якщо він був усиновлений, то ким, де він після цього проживав, а якщо всиновлений не був, то в який дитячий будинок він був відправлений. Нам треба його знайти, - сказав Кирило.

Олександр Петрович розуміюче кивнув. Він знову кинув обережний погляд в Любомирову сторону. Любомир з нього очей не зводив.

- Тоді вам треба буде почекати пару хвилин, - сказав він. - Скажіть ще раз, як його звуть.

- Ярослав Амурик, - сказав Кирило.

Олександр Петрович, записавши сказані Кирилом ім'я і прізвище на маленькому, квадратному, білому аркушику паперу, встав з-за столу і вийшов з кабінету. Біля виходу він трохи боязко покосився на Любомира.

Наступила тиша.

Кирило, просидівши з півхвилини задумливо дивлячись в Олександра Петровича стіл, обернувся на Любомира.

Любомир стояв трохи схиливши голову, але з під лоба серйозним, важким з домішкою злості поглядом дивився трошки вперед. Він не дивився на якийсь конкретний предмет, або на конкретну точку на стіні, погляд його був порожнім, він продовжував про щось безупинно думати і так і не помітив, як повністю занурився собі в голову.

Кирилові думки теж усе як і раніше продовжували битися між собою. І йому не подобалося те, яким Любомирів стан був. За останню годину з гаком, воно трохи змінилося. Любомир став менш балакучим і задумливішим. В очах його додалося вогню, хоч вогонь все ж доки залишався неяскравим. Тяжкості в нім теж додалося. Про що він думав? Про що думає? Чи повернеться до нього той стан, в пориві якого він накинувся на Олену і в грубій формі став розпитувати її? Може він дійсно намагався накласти на себе руки? Але той стан не був станом бажання позбавити себе життя. Не думав Кирило, що в такому пробивному, напористому, розпаленому стані можна думати про смерть. Принаймні, про смерть свою. Але чи міг він доконати Любомира? Проїсти наскрізь, змусивши зненавидіти його, і в пориві бажання від нього позбутися - перерізати свої вени? Що відчував Любомир зараз?

- Любомир, - сказав Кирило.

Любомир зовсім небагато стрепенувся, і перевів увагу на Кирила.

- Про що ти думаєш? - запитав Кирило.

Любомир плавно, з тяжкістю похитав головою з одного боку в інший, даючи цим жестом зрозуміти, що значення його думки зараз не мають.

Двері в кабінет відкрилися, й у них увійшов Олександр Петрович. Цього разу Любомира він проігнорував, і як тільки ввійшов, то одразу ж пішов у бік Кирила і з невеликим захопленням заговорив до нього.

- Я якраз згадав вашого Амурика, - сказав він. - Зайшов у внесених до бази данні і згадав. Я займався ним, коли його віддавали під опіку. Та і коли його всиновляли, я теж займався ним. Горищ Оксана Ігорівна. Вона всиновила його. Хороша жінка. Добра.

Він протягнув Кирилові все той же аркушик, на який він записував ім'я і прізвище, але вже з більшою кількістю інформації записаною на ньому.

Кирило взяв аркушик в руки й уважно подивився на нього.

- А ось Амурик ваш. Ярослав. Ясик, - продовжив Олександр Петрович. - Тихий дуже був. Відчужений. Завжди в стороні від усіх сидів. І друзів в дитячому будинку в нього не було. Взагалі не було.

Любомир зацікавлено подивився на Олександра Петровича.

- Тихий? Відчужений? - сумбурним твердим голосом перепитав Любомир. - Друзів не було?

Олександр Петрович обернувся до Любомира.

- Т-так… - відносно спокійно відповів він. Але все таки нотка незручності і напруженості в його голосі була присутня.

- Тобто хочете сказати, що замкнутим він був? - продовжував Любомир.

- Так. Принаймні так мені сказали тоді… - все з тією ж інтонацією в голосі відповів Олександр Петрович.

- Значить, в суспільстві йому влаштуватися було нелегко, - вже не питально, а ствердно, оскільки більше звертався сам до себе, ніж до Олександра Петровича сказав Любомир.

Він частку секунди помовчав.

- Як думаєте, чи могла розвинутися соціопатія в нього? - знову звертаючись до Олександра Петровича, запитав Любомир.

- Я не знаю, - невпевнено відповів Олександр Петрович. - Я не психіатр, але можливо й могла…

Любомир з невеликою зарозумілою ноткою, жовчно посміхнувся йому і, розвернувшись, вийшов з кабінету.

Кирило ще раз поглянув на аркушик паперу, який тримав в руках.

- Горищ Оксана Ігорівна, - сказав він.

- Я записав там її адресу. Думаю, так ви зможете знайти його, - сказав йому Олександр Петрович.

Кирило задумливо прокивав. Він дивився на відкриті двері в кабінет, з яких вийшов Любомир.

- Дивний у вас напарник, - сказав Олександр Петрович.

Кирило похитав головою.

- І не кажіть... - задумливо, неголосно сказав він і встав зі стільця.

Він ще раз подивився на аркушик.

- Спасибі, - сказав він Олександру Петровичу і протягнув йому руку. - Ви дуже допомогли.

Олександр Петрович потиснув Кирилові руку.

Кирило вийшов з кабінету.

Олександр Петрович недовго дивився йому в слід. Трохи подиву відобразилося на його обличчі.

Кирило вийшов з будівлі відділення у справах дітей і пішов до своєї службової машини.

Любомир сидів на сусідньому до водійського місці. Він усе так само був задумливий, а коли Кирило підійшов і відкрив дверцята, то все з тією ж злістю і, як і раніше, зі все ще тьмяною іскрою в очах подивився на нього.

Кирило сів на місце водія.

Він трохи косився на Любомира.

Любомир же затримав свій погляд на нім буквально на пару митей, а потім, схрестивши руки на грудях, задумливо втупився вперед. Він неначе був в панцирі. В психологічному панцирі. Здавалося, що він сховався в себе в голові, відгородившись від усіх.

- Чому ти пішов? - запитав Кирило.

Любомир заперечувально похитав головою.

Декілька секунд стояло мовчання.

- З тобою все добре? - запитав Кирило.

Любомир кивнув.

- Може, ти погано почуваєш себе? У тебе проблеми?

Любомир з докором подивився на Кирила.

- Я ж говорив уже, що все, що я докторові сказав - брехня. Я набрехав йому, - сказав він.

Кирило покірно кивнув.

Він ще раз покосився на Любомира.

Адже доктор розпізнав Любомирову брехню. Розгледів. Зміг побачити… В іншому доктор побачив проблему. Зовсім в іншому.

- Але ти… Ти дивно поводишся, - сказав Кирило.

- Усе зі мною в порядку, - сумбурно відповів Любомир.

Невеликий стурбований промінець пробіг по Кириловім обличчі.

- Ти можеш довіритися мені, - сказав він.

- Зі мною все гаразд, - твердіше, роблячи наголос на кожному слові, відповів Любомир.

- Якщо буде не гаразд… тоді можеш довіритися... - сказав Кирило і подивився через лобове скло вперед.

- Дай аркушик, - сказав Любомир. - Той, на якому про Амурика написано.

Кирило глянув на Любомира.

Любомир твердо, своїми не яскравими іскорками, пронизуючи поглядом, дивився на нього.

Кирило покірно, але з невеликим ледве вловимим хвилюванням і напругою в тілі кілька разів коротко прокивав і сунувши руку в кишеню, дістав той самий невеличкий біленький, квадратний аркушик. Схоже, думки про те, що Любомир намагався накласти на себе руки, перемагали в його голові. Він протягнув аркушик Любомирові.

Любомир узяв його в руки і став читати те, що на нім було написано.

- Горищ Оксана Ігорівна, - прочитав він вголос. У голосі його була присутня доля тяжкості, але так само і невелика частка деякого нетерпіння, трохи чутного збудження.

Адресу, записану на цьому листку, Любомир прочитав подумки, а потім, поклав листок на торпеду.

Він відкинувся на спинку сидіння, схрестив руки на грудях і задумливо нахилив голову трохи вниз.

Кирило продовжував усе з тим же невеликим занепокоєнням на обличчі дивитися на нього. Але думки в його голові, хоч думки про те, що Любомир хотів накласти на себе руки і перемагали, все одно продовжували битися між собою. Думки про те, що Кіт перерізав йому вени, продовжували давати відсіч, хоч і були вже слабкішими.

Любомир трохи відігнув з лівого боку куртку і помацав свій лівий бік.

- Він забрав мій пістолет, - сказав Любомир. Під курткою він мацав порожню кобуру. - Мені потрібен пістолет.

- Він? - запитав Кирило.

- Кіт, - відповів Любомир. - Мені потрібен новий. Якнайшвидше. Можеш дістати мені?

Кирило з долею напруги, негативно похитав головою.

- Ні, - сказав він. - Законно це буде довше, ніж тобі треба. А незаконно я не можу.

- Мені потрібен пістолет, - наполеглевіше сказав Любомир. - Я не ловитиму Кота беззбройним, - іскорки в його очах стали трохи яскравішими. Кирило помітив це.

- Може... - почав Кирило, але тут же затнувся.

- Що? - ще раз виблиснув іскорками Любомир.

Кирило зітхнув.

- Може тобі... - знічено почав він. - Може тобі краще залишити це?

Іскорки в Любомировых очах різко спалахнули яскравим полум'ям.

- Залишити? - скривившись в злій гримасі, прошипів він. - Залишити?

Кирило з побоюванням став дивитися на нього.

- Залишити? - повторював Любомир.

Він з силою стискував щелепу.

Кирило мовчав.

Любомир ще декілька секунд спопеляв його поглядом, але потім опустив очі вниз і вогні в них згасли.

- Знаєш… - сказав він, піднімаючи на Кирила очі. - Відвези мене додому. Відвези мене до моєї машини - додому я сам доїду.

Розчарування Кирило бачив в нім.

У думках він почав лаяти себе за те, що зробив. За те, що сказав. Пропозиція залишити справу тільки все зіпсувала. Але чи правильно було б дозволяти Любомиру продовжувати? Ця справа і так погано впливала на нього. Погано позначалася на нім. А що могло б статися пізніше? Які наслідки були б? Що стало б з Любомиром? Його життя і так було вже в небезпеці один раз.

Все ж частка правильного була в Кириловім вчинку. Велика частка. Нехай пропозиція залишити справу була і неприємною для Любомира. Але що робити далі? Як далі бути? Не можна дозволяти Любомиру віддалитися. Адже якщо доктор правий, то…

Кирило хотів сказати Любомиру що-небудь. Що-небудь, що змогло б утішити його. Що-небудь у своє виправдання. Але не знайшов слів.

- Відвези мене до машини, - ще раз сказав Любомир.

Він знову притулився скронею до бічного скла і став дивитися крізь нього. Більше тяжкості стало в його погляді. Але кількість злості в його очах не змінилася, а іскорки в них знову розгорілися неяскравим полум'ям.

 

23-2

 






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.