Р. Десяте Вересня. Любомир, люб'язно проведений до машини тими самими дворецькими-охоронцями, які поводилися швидше як лакеї

Любомир, люб'язно проведений до машини тими самими дворецькими-охоронцями, які поводилися швидше як лакеї, сів у свій уживаний Audi, і, кривлячись від відрази до подібного поводження з ним, яке виправдовувалося лише тим, що йому просто хотіли догодити, тим самим змусивши його передумати кидати розслідування, виїхав із двору і спрямувався шукати будинок що знаходиться п'ятьма будинками далі, в якому жив Аркадій Сольц. Будинок номер сорок два.

Він був задумливий.

Сергій Андрійович щось явно приховував. Що ж? Може плюнути і, знову погрожуючи відмовою від розслідувавання, натиснути на нього, нехай розповідає? Поставити перед вибором - або розповідає або нехай котитися під три чорти? Ні. Любомир не міг так вчинити. Чомусь не міг. Навіть не обмірковувавши заборонив собі вчиняти так. Сам не знав чому. А чому не знав - навіть толком і не замислювався. Якось байдуже він до цього поставився. Без особливого інтересу.

Але все ж що це, що так змусило Сергія Андрійовича схвилюватися? Що?

Може він тільки прикидається ідіотом?

Будинок номер сорок шість. Скоро буде і сорок другий.

Наркоманія Євгенія Сольца… Сергій Андрійович сказав, що Євгеній Сольц був наркоман. Але ні слова не було про наркоманію у файлах, скопійованих у Кирила. Хоча там й так дещо було відсутнє. Те, що там повинно було бути.

Припустимо, він був наркоманом. Але ж дочка Сергія Андрійовича теж була наркоманкою. Чи він досі так і не дізнався, що вона наркоманка? Невже його не повідомили про сліди від уколів між пальців її лівої ноги і про присутність героїну в її крові, коли він опізнавав її тіло в морзі? Якщо ні, тоді недивно, що про наркоманію Сольца молодшого він говорив так, як ніби це щось несусвітне в їх заможних, впливових колах, хоча повинен же розуміти, що наркотики можуть бути в усіх колах популярними.

А може Євгеній Сольц і не був наркоманом? Може Аркадій сказав Сергію Андрійовичу по телефону про наркоманію сина, тільки щоб той відстав зі своїм: «Що ти хочеш йому розповісти?!», а насправді Любомиру збирався розповісти зовсім не це, а щось цікавіше? Можливо він навіть хотів розповісти те, розголошення чого так боявся Сергій Андрійович? Авжеж це тільки порожні припущення, але все таки це цікаво. Дуже цікаво. Любомир дуже сподівався, що це допоможе його розслідуванню. Ну а якщо не допоможе, то сподівався, що зможе у Аркадія також дізнатися хоч би те, що допоможе; нехай дрібницю, але хоч би. Інакше - кінець. Справа з мертвої точки не зрушиться.

Так. Будинок номер сорок чотири. Вже близько.

- Сподіваюся, допоможе. Сподіваюся… - тихо вголос, з надією, сам собі сказав Любомир.

А сподіватися йому дійсно варто було, якщо він не хотів відчути чергову хвилю злості від себе самого у свій же бік. А він не хотів і тому сподівався сильно. Сподівався, що з Аркадієм спілкуватися буде не важко. Сподівався, що той нічого від нього на кшталт Сергія Андрійовича втаювати не буде. Сподівався, що розслідування просунеться далі. Адже якщо не просунеться, то, що тоді? Що робити? Їхати і знову відмовлятися? Як же це жалюгідно!

- Навіщо ти поліз сюди? Навіщо? - знову пошепки сказав він сам собі. Але мало докору було в його словах. По самій інтонації чутно було, що сам він цього хотів. Сам…

Будинок номер сорок два. Приїхали.

Любомир зупинив машину біля великих кованих брам, що вели до подвір’я будинку Сольца, який був не менш розкішний, ніж будинок Сергія Андрійовича, і вийшов з неї, щоб натиснути на кнопку комунікатора.

Він подивився на брами. Вони виглядали дуже красиво. Краще навіть ніж брами у Сергія Андрійовича.

- Одні кращі за інші, - Любомир блиснув короткою, напруженою посмішкою.

Він натиснув на кнопку.

- Пост охорони, - задеренчав спотворений динаміком голос.

- Любомир Прилуцький. Я приїхав до Аркадія Сольца. Він на мене чекає.

- Чекає? - трохи здивувався голос. - Вказівок з приводу того, що на когось очікують, не надходило.

Маленьке тривожне тремтіння пройшло у Любомира по спині.

- Як не надходило? Я десять хвилин тому розмовляв з ним по телефону. Він повинен на мене чекати. Ми домовилися, - серйозно сказав він.

- Даруйте. Я вточню. Чекайте.

Голос замовк.

Любомир відчув себе некомфортно. Такого він ніяк не очікував. Він думав, що його приймуть, одразу ж як тільки він приїде. Як це розуміти? Чи не передумав Аркадій?

Він знову відчув невелику тривогу.

Навряд чи Аркадій передумав. Навряд чи. Найшвидше щось інше.

Може він просто не встиг повідомити охорону про те, що Любомир приїде?

Пройшла хвилина, потім ще одна і ще одна.

Любомир чекав. Чекав, коли щось станеться. Коли його повідомлять чи приймуть його чи ні. З кожною секундою він відчував себе все менш і менш затишно. Тривога не покидала його, але і не росла, залишаючись усе такою ж маленькою.

Він дивився то на кнопку комунікатора, то на землю, то на свій автомобіль, один раз навіть намагався заглянути між прути брам у двір, щоб побачити, чи не відбувається що-небудь там, але нічого побачити не зміг, оскільки дивитися було нема на що – подвір’я був абсолютно порожнє.

Утішало хоч би те, що в будинку горіло світло, що означало, що там хтось є, і можливо скоро його приймуть. Принаймні Любомир досі не залишав на це надій.

Хвилини проходили одна за одною.

- Котра Година? - з невеликим незадоволенням сам у себе запитав Любомир, дістаючи телефон з кишені. Очікування починало дратувати його.

У цей же момент з динаміка комунікатора різко донісся все той же знайомий голос:

- Любомир Прилуцький. Ви тут?

Любомир здригнувся і впустив телефон, сильно смикнувши рукою, якою діставав його.

- Прилуцький. Ви тут? - повторив голос.

Любомир швидко підняв телефон із землі і підійшов до комунікатора.

- Так. Я тут, - з невеликим піднесенням сказав він, але залишався як і раніше серйозним і задумливим.

- Можете проїздити. Вас приймуть.

Брами повільно почали відкриватися.

Любомир сів в машину, і неквапливо проїхав у двір. Час він так і не подивився.

Зупинився він у самого ґанку.

На ґанку стояв ставний, інтелігентний чоловік в хорошому, дорогому, чорному костюмі, з чорним з вкрапленнями сивини волоссям і сивою з вкрапленнями чорного бородою, що покривала тільки його підборіддя і щоки, і спостерігав за тим, як Любомирів Audi наближається. Виглядав він добре, і тримався стоїчно, браво і молодцювато: плечі широко розпрямлені, сам витягнутий як по струнці, підборіддя трохи гордовито підкинуте вгору, а очі випромінюють усю ту його силу духу і розуму, присутніх в нім. Руки у нього були складені докупи трохи нижче живота, розслаблено звисаючи вниз і притримуючи одна одну. Це міг бути охоронець, але навряд чи. На охоронця він не був схожий абсолютно. Занадто вже красивий і дорогий костюм був на нім. Занадто вже він інтелігентну і аристократичну зовнішність мав.

Любомир вийшов з машини.

Чоловік одразу ж обернувся до нього, і проникливо пронизуючи Любомира серйозним поглядом заговорив:

- Даруйте, що змусив вас чекати. Просто не очікував, що ви так швидко сюди приїдете. Сергій - він така особа, що від нього так просто не відбудешся. Чи не так? - вимовляючи це «Чи не так?», він трохи схилив голову набік, але та серйозність його очей була незмінна, та і тіло його залишилося в тому ж молодецькому положенні.

Здавалося, цей чоловік був висічений з каменю, настільки він випромінював холоднокровність, упевненість і твердість. Але голос його при цьому був плавний, розмірений, ніжний, неначе ніколи в житті він не відчував нервової напруги, та й інших різновидів напруги взагалі. Важко було повірити, що ця людина буквально нещодавно підвищувала голос на Сергія Андрійовича, адже як Любомир зрозумів, це і був Аркадій Сольц.

Любомир у відповідь на його питання трохи манірно усміхнувся.

- Здрастуйте, - Сольц підійшов до Любомира мало не впритул і протягнув йому руку. Любомир не роздумуючи потиснув її. Виглядав він при цьому трохи невпевнено.

Рука Сольца була досить сильною, а рукостискання міцним, і навіть через рукостискання можна було відчути твердість його характеру. Ну, точно камінь.

- Ще раз вибачите, що змусив вас чекати. Як я вже сказав: не чекав, що ви так швидко доберетеся. Не встиг повідомити охорону, що ви приїдете. Знаєте, полюбляю порядок. Порядок в усьому, аж до дрібниць. Хоча сам його кілька хвилин тому і порушив, - він трохи посміхнувся, оголивши білі як перли зуби. - Забув одразу ж попередити охорону, а згадав, коли ви вже стояли біля моїх воріт. Вважатимемо, що не встиг, - він ще раз посміхнувся.

Любомир посміхнувся йому у відповідь. Все та ж невелика невпевненість читалася в нім.

Аркадій досі продовжував тиснути його руку. Занадто вже довго це відбувається. Навіть долоні встигли трохи спітніти.

- Гаразд, - Аркадій різко відпустив Любомирову руку. - Підемо в будинок? Непристойно вести розмови на вулиці перед будинком, якщо їх можна провести усередині будинку. Йдіть за мною.

Він обернувся до дверей і розмірено пішов до них. Любомир йшов за ним услід, і почувати себе він став ще незатишніше. Якось він сторопів перед Аркадієм. Занадто вже яскравою той особистістю здавався, що неможливо було ставити себе вище за нього, нехай навіть той ніяк не намагався показати себе, а просто спокійно стояв і розмовляв. Сама енергетика. що від нього йшла, породжувала невелику невпевненість. Такою він був людиною.

Вони пройшли відносно маленький передпокій, і, повернувши в двері ліворуч, увійшли в, напевно, найбільшу кімнату будинку - центральний зал, який своїм виглядом відповідав усій красі і розкоші самого будинку: під стелею висіла масивна кришталева люстра вся обвішана маленькими кришталевими конусиками, що нагадували бурульки; підлога була вистелена красивими, м'якими, зі строкатим візерунком килимами, на які Любомиру навіть ступати було ніяково; на стінах висіли картини, що виглядали досить сучасно і, напевно, мали вік не більше десяти років, і які виглядали досить дорого, але і досить просто, оскільки не блищали складними зображеннями пейзажів, портретів, композицій в цілому, а були по більшій мірі хаотичними наборами ліній, точок, геометричних фігур, таких як кола, трикутники, квадрати й інше; плям; але головним було не те, що на них було намальовано, а те, що вони вписувалися в загальний інтер'єр і прикрашали його, надаючи своєрідний шарм і певний стиль.

Приблизно у центрі кімнати, немов два таких собі маленьких острівця, стояли гарний, білосніжний, шкіряний диван, а прямо перед ним не менш красивий, декоративний скляний журнальний столик.

На стіні навпроти дивана висів досить великий, плаский телевізор, який непогано вписувався в обстановку кімнати на тлі висячих поряд картин, а у протилежної від телевізора стіни, намагаючись хоч трохи заповнити такий великий простір кімнати, стояло декілька великих, високих книжкових шаф, повністю забитих різноманітними книгами, надаючи кімнаті ще більш сприятливого і аристократичного вигляду.

- Тут я зазвичай і відпочиваю, і гостей приймаю, а іноді вирішую деякі питання, - сказав Аркадій, усе такими ж розміреними кроками наближаючись до центру кімнати. - Але, зізнаюся, питання більше вважаю за краще вирішувати не тут, а у себе в кабінеті, але, мабуть, вас прийму тут, ви ж теж якоюсь мірою гість, - він трохи, в пів оберту голови, озирнувся на Любомира, що йшов у нього за спиною, і посміхнувся.

Він долонею вказав на диван.

- Сідайте, я повернуся через секунду.

Аркадій вийшов, але Любомир як і раніше продовжував себе відчувати трохи невпевнено. Він трохи краще оглядівся навкруги і сів на диван.

Через декілька секунд повернувся Аркадій, несучи в руках стілець і окликаючи покоївку, щоб та подала чаю. Він поставив стілець якраз навпроти Любомира, так щоб столик був між ними, і сів знову уставивши на Любомира свій проникливий погляд.

- Не варто. Чай. Не треба. Я обійдуся, - намагаючись звучати як можна твердіше, сказав Любомир.

Аркадій знову усміхнувся.

- Варто, - спокійно сказав він. - Як я вже сказав - ви гість. А це означає, що чай подати все ж варто. Можете його не пити, але як хазяїн будинку, я подати його зобов'язаний.

Любомир трошки знітився. Але виглядав він все ж не боязко і сором'язливо, а усе з тією ж невеликою домішкою роздратування, напружено.

- Ну, що ж. Може, почнемо? - запропонував Аркадій.

Любомир задумливо кивнув. Замислився він буквально на секунду.

- Які у вас були стосунки з сином? - запитав Любомир.

- Досить звичайні. Як у батька і сина.

Любомир хай і з ноткою невпевненості, але проникливо подивився на Аркадія.

- У батьків і синів відносини бувають різні, - спокійно сказав він.

- Не найкращі, - у Аркадія на обличчі не здригнувся жоден м'яз.

- Не най? Це не досить звичайні стосунки. Я розумію, що у багатьох батьків з синами існують протиріччя, але стосунки мають бути хорошими, а не, не найкращими, - все так само спокійно, але і з крапелькою невпевненості сказав Любомир.

- Це так, - з тим же кам'яним лицем відповів Аркадій. - Але за моїми спостереженнями, у батька і сина, в більшості випадків стосунки як раз-таки не найкращі. Ось дозвольте запитати. Я розумію, що у нас зараз така бесіда, що питання повинні задавати ви, а моє питання буде відхиленням від теми, але які у вас стосунки з батьком?

Любомир стиснувши губи, зітхнув. Трохи ніяковості промайнуло на його обличчі.

- Не найкращі, чи не так? - Додав Аркадій.

- Ну, один на одного з кулаками не кидаємося, спілкуємося досить часто, але…

- Є певна напруга між вами, - перебив Аркадій.

Любомир невпевнено, дивлячись на Аркадія, все з тією ж ніяковістю, кивнув.

- Він не підтримує рід ваших занять. Йому не подобається, що ви працюєте приватним детективом. Так? І фінансами він вам не допомагає. Я правий?

- Ви праві, - погодився Любомир. - Ви довідувалися у Сергія Андрійовича про мене в цей час? Тому і забули повідомити охорону про те, що я приїду?

- Ви кмітливі. Це правда. Прошу вибачення за це, але така моя натура. Я повинен знати з ким маю справу. Хоч би трохи. Але все таки я був правий щодо не самих кращих стосунків між вами і батьком. Адже він не настільки, звичайно, багатий як я або Сергій, але він заможний, і я впевнений, що він хотів для вас іншого майбутнього, не такого, яке вибрали ви. Так?

- Це вже мої особисті справи, - спокійно сказав Любомир. - Давайте краще повернемося до того, навіщо я тут. Що за конфіденційну інформацію ви хотіли мені розповісти?

- Її я розповім пізніше, спочатку поставте питання, які ви хотіли задати. І скажіть все ж, я був правий про вашого батька?

- Так.

- Ось бачите, я ж говорю, що за моїми спостереженнями більшість стосунків між батьком та сином не найкращі. А більшість у всі часи і встановлює рамки нормального. Адже, зрозумійте мене правильно, виходить, що дуже часто сини бояться до свого батька занадто близько наблизиться, в психологічному плані, звичайно ж. Вони часто бояться відкритися перед ним, розповісти про деякі особисті проблеми та інше, тому що, все життя, коли сини росли, батько вчив їх твердості, наполегливості; вчив бути хоробрим; навчав не бути розмазнею. Але, як буває з усіма, синам частенько з’являється потреба вилити кому-небудь душу. Поплакатися в сорочку, простіше кажучи. Але чи легко поплакатися в сорочку тому, хто все життя вчив не бути розмазнею? Чи легко постати саме що розмазнею перед цією людиною? Людиною, що втілювала для сина образ справжнього чоловіка, найголовнішого чоловіка з усіх чоловіків. Це дуже нелегко, і якими б теплими стосунки між батьком і сином не були, максимальна душевна близькість, близькість одкровення приходить у дуже рідких випадках, тому, що син не може наблизитися до свого батька. А якщо і наближається, то часто буває що, той стан в якому він був, виливаючи батькові душу, стає йому огидним. І наступного разу він перед батьком не відкривається.

Аркадій трохи замислився.

- А якщо виходить, що батько по житті щонайповніший негідник, - продовжив він. - То тут навряд чи у нього з сином хороші стосунки можуть виникнути взагалі. Як ви думаєте, Любомир?

Любомир невизначено похитав головою.

- Гаразд. Повернемося до питань, - сказав Аркадій.

Любомир ще на декілька секунд замислився.

- Так. Давайте продовжимо. Можете описати, в чому полягали ваші «не найкращі» стосунки з сином? Чому вони були не найкращими?

Аркадій знову посміхнувся.

- А це вже мої особисті справи. Але я розповім, якщо це вам допоможе. Але дозвольте знову відійти від теми і задати вам ще питання, - він трохи нахилився вперед. - чи Часто ваш батько відзивався у ваш бік, як про поганого сина?

- При мені - ніколи. Можливо за спиною, але тут вже я не можу знати точно.

- Тобто про вас він так, вважатимемо, не відгукувався. Але ось мій син Євген, він чув подібне від мене досить-таки часто, адже він був дійсно не найкращим сином. Він був розбещений. Розбещений швидше не мною, а тим розміром фінансового статку, що я маю. Занадто вже погано на нього діяла думка, що його батько багатий, і він забезпечений грошима на дуже довгий час. Чесно зізнаюся, моїх грошей вистачило б йому до кінця життя, раціонально витрачай він їх, але я впевнений, що він просадив би в пару махів і ту таку велику суму, яка залишилася б йому в спадок. Він був дуже зухвалий і самовпевнений, і завжди вважав, що йому всі чимось зобов'язані. Постійно від усіх щось вимагав, хоча в замін нічого не віддавав. Він був жахливим як людина. Сама його сутність була просякнута цією гнилизною, яку я завжди зневажав в людях. І я ніколи не хотів, щоб він був таким. І я його таким не виховував. Але, на жаль, тут вже свою роль в створенні його особи зіграло не моє напуття, а суспільство, яке не засуджувало подібну його поведінку. Воно його зробило таким, і це було жахливо. Я не міг без мук дивитися на нього, коли він з себе строїв невідомо кого, прямісінько надуспішного, всемогутнього, завжди правого напівбога, хоча він навіть не замислювався, що він самий як там не є дармоїд. Паразит! Кліщ, що вчепився в тіло батька, і смокче з нього гроші впереміш з кров'ю. Він навіть не помічав, як уся його богоподібна і уявна успішність зникали, коли він приповзав до мене плазуючи як гад, щоб виканючити в мене грошей, нові речі, хорошу, нову, дорогу машину, біля якої так і витимуться такі ж паразити-кліщі, як і він. Я не міг на нього дивитися, ні коли він строїв з себе те, що не представляв, ні коли переставав строїти і показував своє реальне, плюгаве обличчя. Мені він був огидний, але він як і раніше залишався моїм сином, і як і раніше я намагався поміняти його поняття про життя і соціальні стосунки, але марно, і у результаті я полишив ці спроби і пустив усе на самоплив, єдине, що кожного разу, коли він знову приповзав до мене випросити чергову порцію грошей, я казав йому яка він нікчема, а він цього і не заперечував. Він готовий був погодитися на все, аби йому дали грошиків. Я впевнений, що найближчим часом він цілком міг намагатися влаштувати мою смерть, щоб прибрати той бар'єр, ту перешкоду, між ним і грошима. І коли його вбили, я нехай і носив маску трауру, в глибині душі зітхав з полегшенням. Та і траур тривав недовго, адже він не був тим сином, за яким можна було горювати місяцями, а то і роками. І суспільство в цьому винувато.

- А чому ви вважаєте, що винне суспільство? - запитав Любомир.

- Тому, що воно заохочує подібну поведінку.

- Але ж зазвичай більшість виступає проти поведінки як у вашого сина і подібних.

- Це так. Але все таки, як на мене, це швидше всього один з проявів суспільних заздрощів, адже багато хто так говорить тому, що самі не мають можливості поводитися таким чином. У них немає великих грошей, немає тих, хто може ці гроші їм безоплатно дати, тому і говорять, із заздрості, хоча насправді, можливо і не відмовилися б повести себе подібно моєму синові. Адже в кіно часто показують, як круто бути багатієм, в багатьох піснях часто оспівується про подібне. Суспільство подібне вихваляє. Їм подобається. І щоб після цього їм не хотіти, хоч би в глибині душі, вважати себе вище за інших, маючи багато грошей? Нісенітниця! Це все їх заздрощі. Вони змушують їх так говорити. Є, звичайно, особи що дійсно не заохочують подібне, але їх дуже мало і важко виявити на тлі загальної брехні.

Не вірите? Я можу навести приклад. Ситуація буде трохи відмінна, але сенс схожий. Ось, дозвольте запитати. Вам доводилося працювати підлеглим, а не приватною особою, як зараз?

- Я в міліції починав.

- О-о, - схвально протягнув Аркадій. - Тоді вам це буде знайомо. Дуже знайомо і близько.

Припустимо, ви працюєте підлеглим. Ви спілкуєтеся з іншими співробітниками, причому спілкуєтеся добре. Але ваш начальник - повний ідіот, вічно вимагає від вас чогось, що заподіює вам незручності в роботі, хоча обійтися без цього роду вимог дуже легко, оскільки вони у вашій роботі не дуже важливі. Але він все одно вимагає і доставляє незручності. Таке з вами траплялося? Траплялося, - Аркадій відповів за Любомира. - Таке з усіма траплялося, навіть зі мною. Я свого часу, у восьмидесятих, теж був підлеглим. На пошті.

Так от. Уявіть, що в якийсь момент цей повний ідіот-начальник перестав над вами начальствувати. Можливо, помер або звільнився або пішов на підвищення – різниця не суттєва. Його немає. І на його місце призначають іншу людину. Причому ви з цією людиною знайомі. Нехай не кращі друзі, але спілкувалися, і конфліктів між вами не було. І ось, він починає виконувати свої обов'язки начальника, і як ви гадаєте, як ці обов'язки він виконує? Не так же як і попередній ідіот? Як ви гадаєте?

- Тобто, ви хочете сказати, що більшість не здатна добре виконати роботу начальника, незалежно від того яка людина? - запитав Любомир.

- Майже. Але ви трохи не в той бік почали думати. Я маю на увазі, що незалежно від людини, начальник в більшості випадків, в очах підлеглих - повний ідіот, і лише одиниці здатні виглядати в їх очах добре. Хоча начальниками хочуть бути всі. На це багато причин, їх не перераховуватимемо, але всі підлеглі не відмовилися б бути начальниками. Точно також і з розгнузданими багатіями. Зараз, у наш час, бідніші погано ставляться до багатих, хоча самі хотіли б бути, такими ж як і вони. Ось таким чином суспільство і підтримує це, і зокрема поведінку як у мого сина. І Євген це розумів, тому так і зіпсувався. Він знав, що в багатьох говорить по більшій мірі заздрість, а насправді все не так як вони кажуть, тому і чхати на ці слова. Адже, що б вони не говорили, все одно вони не відмовилися бути таким так він, - Аркадій знову сперся на спинку стільця, повернувшись в початкове своє положення.

У цей момент увійшла покоївка з підносом, на якому стояв чайний набір, який складався з двох чашок, невеликого фарфорового чайничка, приблизно такої ж невеликої цукорниці, двох чайних ложечок, блюдця з колечками нарізаним і красиво викладеним на нім лимоном і невеликої вазочки з печивом. Вона поставила піднос на столик між Аркадієм і Любомиром, на що Аркадій сказав їй своє кам'яне спасибі, і добродушно посміхнувшись обом віддалилася.

- Але все таки, люди, хоч і із заздрості, але не заохочують подібне, тому людей тих, що прагнуть до такого стане менше. Повинно стати, - продовжив бесіду Любомир.

- До грошей люди прагнути не перестануть. Ніколи. Це закладено в їх натурі. Але, принаймні, ця неприязнь допомагає їм знати своє місце, і не просто знати, а навіть і усвідомлювати його. А це вже користь.

І ще хочу додати про начальників і підлеглих. Причина, по якій начальник в очах підлеглих є ідіотом, відмінна від причини неприязні бідних до, так би мовити «багатих гульвіс». Причина цього можливо і в заздрості, але, на жаль, мало я був в підлеглих. Не встиг розібратися.

- А як добре ви знали сина? - прагнучи не відволікатися від основної теми, запитав Любомир. - Я в тому сенсі…

- Я розумію, чому ви запитуєте це. До мене ви були у Сергія, і це пояснює ваше питання, - не дав закінчити Аркадій.

Любомир, показуючи, що той вгадав його думку, легко кивнув і трохи зажато посміхнувся губами.

- На відміну від Сергія, я свого сина знав досить-таки добре. Я знав його друзів, знав місця, які він любив відвідувати з ними; я багато що знав про нього.

- А його наркоманія?

Аркадій затнувся, і через секунду, перший раз за всю бесіду, його обличчя втратило свій кам'яний вигляд. Він розсміявся. Не сильно і не голосно, а коротко і мелодійно, але все ж.

- Я так і знав, що він вам розповість. Йому нічого довіряти не можна. Нічого. Слава богу, що я це давно зрозумів і важливої інформації йому не кажу.

Мій син не був наркоманом. Тобто, балувався іноді, я це знаю, але сильно не зловживав. І голки в себе не встромляв. У морзі на його тілі слідів від голок не було, що про Іринку - Сергієву дочку, сказати не можна, оскільки всі знають, що вона була тією ще наркоманкою. У її крові, напевно, стільки хімії, що можна було б аптеку відкривати. І всі це знають, навіть ви, напевно, знали. Знали?

Любомир кивнув.

- Ось. А Сергій, найшвидше, не знає досі. Я розумію, що він мій друг, але безмозкішої людини у всьому світі не знайдеш, - обличчя Аркадія знову набрало свого колишнього кам'яного вигляду.

- А як він зміг розбагатіти?

- Про це пізніше. Ставте наступне питання, що відноситься до вбивств.

- Питань залишилося небагато. Просто опишіть мені друзів вашого сина, і допоможіть їх знайти. Підкажіть місце, а я знайду їх сам.

- Описувати немає чого. Є фотографії. Я вам зараз їх принесу.

Аркадій встав і покинув кімнату, знову залишивши Любомира самого.

А у Любомира в цей час на душі ставало спокійніше - що радувало. Зараз у нього з'являться нові доріжки по пошуку вбивці. Зараз Аркадій принесе фотографії, розповість дещо про них; хто на них зображений; і можна буде продовжувати пошуки. Розслідування виходить з глухого кута.

Аркадій повернувся п’ять-сім хвилин опісля, тримаючи в руках невелику стопку фотографій. Їх там було штук п’ять-шість не більше.

- Чому ви не п'єте чай? - спокійно запитав він, входячи в кімнату.

Любомир невпевнено засовався на дивані.

- Ви пийте. Чудовий чай.

- Мені не дуже хочеться, - відповів Любомир.

- Ви спробуйте. Вам сподобається.

Аркадій сів на колишнє місце і поки що відклавши фотографії вбік налив чаю собі і Любомиру.

- Спробуйте.

- А чому фотографій аж стільки? У вашого сина було дуже багато друзів? - міняючи тему, Любомир вказав поглядом на фотографії. Вони лежали поряд з підносом.

- Залежить від того кого вважати друзями. В друзі до нього багато хто набивався, але то були люди не постійні, швидко приходили, швидко йшли. Основних друзів у нього було мало. Четверо, якщо говорити точно. Четверо не враховуючи його. Разом з ним п'ятеро. Ось вони були більш постійними, і частіше я з ними бачив сина. Тож вони на фотографіях і зображені. А фотографій аж стільки - він доторкнувся до стопки з фотографіями - тому, що, на жаль, але немає загальної фотографії, де вони зображені одразу всі. Зазвичай по двоє-троє, але разом немає. Напевно, все ніяк не спадало їм на думку. Хоча чому вас схвилювала саме кількість фотографій, а не те, що вони надруковані на папері, замість того, щоб бути в електронному вигляді і зберігатися де-небудь на комп'ютері?

- Не знаю, - задумливо сказав Любомир. - Не подумав, якось.

Аркадій посміхнувся.

- Я і сам не знаю, чому вони не в електронному вигляді. Знайшов їх в кімнаті Євгена, коли порядок наводив, через пару днів після того, як дізнався, що його вбито. Лежали акуратною стопкою в нього на столі. Навіщо - хто знає? Але згодилися. А то показував їх би вам зараз на ноутбуку, що не дуже зручно. Чи на планшетному ПК, що зручніше, але, принаймні, ці фотографії ви зможете забрати з собою. Мені вони не потрібні.

Він акуратно взяв чашку з чаєм і трошки відпив.

- Пийте чай. Смачний.

Любомир байдуже кивнув.

- Дозволите? - Любомир потягнувся до фотографій.

- Не поспішайте. Я зараз усе вам розповім, - зупинив його Аркадій.

Він поставив чашку назад на піднос.

- Ось, - Аркадій узяв верхню фотографію і мить подивившись на неї, одразу ж повернув до Любомира. - Це мій син, а з ним, ось ліворуч Валерій, начебто його так звуть, а справа - Аркадій вказав пальцем - М-м… Олена. Так, Олена. Візьміть, - він протягнув фотографію Любомиру. Любомир став розглядати.

Фотографії явно були зроблені не дуже давно. Принаймні, цього року точно. Любомир подивився спочатку, як сказав Аркадій, на зображену праворуч від Євгена Сольца Олену, а потім на Валерія, що розташовувався ліворуч, але чомусь найбільше Любомирів погляд прикував до себе сам Євген Сольц.

«Та де ж я міг його бачити раніше?!!», - нервово рявкнув Любомир про себе.

- Ось. А це… - Аркадій повернув вже іншу фотографію до Любомира. - Це мій син і... зараз... - він напружив думки. - По-моєму Данило, - він протягнув фотографію Любомиру.

Аркадій, продовжуючи однією рукою тримати фотографії, другою, вільною рукою, взяв чашку, відпив трохи з неї чаю, при цьому недовго затримавши погляд на Любомирі, що розглядав фотографії, і поставив її назад.

- Ну, а тут трохи повторюється. Тут Валерій і Данило, - він віддавав світлини Любомиру одну за іншою. - Тут Валерій, Данило і Олена. А ось ця. - останню фотографію він тримав лицем до себе, не показуючи. - Я не знаю, чи потрібна вона вам?

Аркадій повернув фотографію до Любомира, і виявилось, що на ній окрім Євгена Сольца також було зображено Ірину - дочку Сергія Андрійовича.

Любомир трохи здивовано примружив очі і, подавшись тілом вперед, потягнув руку до фотографії. Фотографія освіжила його спогади і він згадав, де він раніше бачив Євгена Сольца - на точно такій самій світлині, яка висіла на стіні в кімнаті дочки Сергія Андрійовича, тільки тоді Любомир так і залишив цю фотографію на її місці, оскільки від неї тоді не було толку - Сергій Андрійович все одно не знав, хто зображений поряд з дочкою, нехай це і був син його друга. Унікальна людина цей Сергій Андрійович.

- Ірина була близькою подругою вашого сина? - запитав Любомир.

- Так.

«Цікаво. Виходить, що ці трупи пов'язані більше ніж тільки вбивцею. Можливо, їх убили з однієї і тієї ж причини», - подумав Любомир.

- У вашого сина були вороги? - запитав він.

- Вороги в мого сина? Даруйте, але дня не вистачить усіх перерахувати, - з тим же кам'яним лицем сказав Аркадій. - Жартую, звичайно ж. У людей на кшталт мого сина ворогів завжди багато. Я на них увагу не загострював, тому перерахувати їх не зможу взагалі. Так що вибачите, але щодо ворогів у мене нічого немає. Тим більше скажу вам тут не у ворогах сина справа. Тут справа в чужих ворогах.

- Тобто?

- Конфіденційна інформація, пам'ятаєте?

Любомир трохи збуджено сильніше присунувся до Аркадія. Аркадій відклав світлину вбік.

- Пам'ятаєте, як наполегливо Сергій запитував мене, про що ж я вам хочу розповісти? Так от, саме в це він і не хотів присвячувати вас. Але не зрозумійте неправильно, справа не в вас. Він нікого взагалі в це присвячувати не хотів.

Аркадій присунувся трохи ближче, і обличчя його стало ще більш кам'яним і серйозним, але погляд набрав такого пронизливого вигляду, неначе він намагався заглянути Любомирові в душу.

- Тільки майте на увазі, ніхто окрім вас не повинен знати цього. Ніхто! Хтось допомагає вам вести розслідування? - плювати! Він нічого з цього не повинен знати. Ви зрозуміли? Нічого!

Любомир, у якого від невеликого збудження спалахнули очі, упевнено кивнув.

- І зрозумійте. Я не просто так це говорю. Якщо інформація дійде до сторонніх, нам може бути дуже непереливки. Дуже сильно. І вам і мені і навіть Сергію. Отже нікому не розповідайте. Ви зрозуміли?

Любомир знову впевнено кивнув.

Аркадій знову взяв чашку з чаєм і, знову відкинувшись на спинку стільця, залпом випив залишки її вмісту, і одразу ж поставив її на місце.

- Захолонув вже.

Любомир трохи невпевнено, скоса, похапцем кинув погляд на свою незайману чашку з чаєм.

Аркадій глянув на Любомира, і знову присунувся до нього, знову-таки пронизуючи поглядом.

- Слухайте, - сказав він, і Любомиру стало зрозуміло, що Аркадію зараз зовсім вже не до чаю. - Слухайте уважно. Було це три роки тому. Було вже пізно, і я збирався вирушити спати, але пролунав телефонний дзвінок, і, піднявши слухавку, я зрозумів, що це охоронець, що чергував на посту охорони, що відповідає за брами. Ви приблизно зрозуміли, про який я пост? - Аркадій глянув на Любомира і одразу ж продовжив. - Охоронець говорив, що до мене приїхав якийсь такий собі Сергій Андрійович Бальский.

Ви ж знаєте, яке у Сергія, прізвище?

Любомир ствердно кивнув.

- Скажу вам одразу, що вже тоді я його прекрасно знав. Ми і тоді були дуже давно знайомі, але охороні належить попереджати про всіх охочих зі мною бачитися, ось охоронець мені і повідомив. Не мені вам розповідати.

Охоронець ще сказав, що у Сергія був дуже, дуже схвильований голос. Він був дуже не в собі: кричав, нервував, заїкався, ковтав половину слів, і постійно повторював, що йому терміново треба побачитися зі мною. Я наказав впустити його. І потім, як мені розповідали очевидці цього, Сергій щосили вбіг до двору будинку, залишивши автомобіль за воротами - хоча нічого не заважало йому просто в'їхати до двору на нім - і, увірвавшись в будинок, так само викладаючись на повну, вибіг вгору, і так само безцеремонно, як і в будинок, увірвався до мене в кабінет, де сидів я.

Хочу відмітити, що він не знав, що я там, і я не знаю, що б він робив, якби мене там не виявилось, адже він й так не розумний, а в збудженому запалі інтелект частенько слабне.

- Неважливо, - перебив Любомир. - Що його так схвилювало?

- Коли я підняв на нього погляд, то мене це теж дуже зацікавило. Я запитав його, і те, що він мені розповів, спершу збило мене з пантелику, але потім схвилювало теж.

Але ось тут, даруйте, я повинен перервати цю частину і розповісти вам про іншу людину. Це необхідно, інакше вам не буде повністю зрозуміла розповідь Сергія.

Ви пам'ятаєте ситуацію в нашій країні в дев'яності роки?

- Її всі пам'ятають, - відповів Любомир.

- А вам говорить що-небудь прізвисько «Садівник»?

- Я в міліції починав, мені це прізвисько багато чого говорить, - серйозно сказав Любомир.

- А ви знаєте, чому у нього таке прізвисько?

- Хтось розповідав, що він відрізав неугодним йому людям пальці на руках, а потім вбивав.

- Чутки… - сказав Аркадій. - Чутки вічно різноманітні, і як зрозуміти, котра з них правдива? Садівником його прозвали не за це. Пальці - занадто просто для нього. Занадто він вже кровожерний був. Помітьте, був. Зараз йому зменшити свій запал довелося.

Садівником його прозвали за те, що перш ніж убити, він наказував своїм людям четвертувати того, кому належало померти, живцем. За це його так прозвали. І уявіть, ця його слава м'ясника і допомогла йому добитися багато чого. Буквально за декілька років. З 1992 по 1994рр йому вдалося стати головним в місті. Його всі боялися, і цей страх примушував людей прагнути не створювати конфліктних ситуацій з ним, і не переходити йому дорогу. Це ви знали?

- Не все.

- Не дивно. Садівник був так само загадковий для суспільства наскільки й відомий, а четвертованих тіл ніхто не знаходив - вони всі були гарненько заховані. Причому кожну частину ховали в окремому місці, але навіть якщо цю частину хтось випадково і знаходив, до Садівника її «прив'язати» не міг вже ніхто. Але по місту продовжували ходити легенди про його жорстокість, і багато хто намагався знати причину, по якій йому дісталося таке досить м'яке прізвисько. Садівник. Тому і з'явилося багато чуток. Одні говорили, що він відрізав пальці; інші, що рубав сокирою голови; треті, що він вбивав людей садовими ножицями - люди усіляке вигадували, - але точно могла знати тільки людина, посвячена в ці справи, але навіть він нікому реальну причину прізвиська не сказав би. Садівника боялися навіть серед своїх.

- А звідки ви знаєте? Справжню причину.

- Я бачив, як це відбувалося.

- Ви бачили, як його люди четвертували когось?

Аркадій переконливо дивлячись Любомиру в очі кивнув.

- Я ж не просто так запитував вас щодо ситуації в дев'яностих. Мені довелося з цим Садівником працювати. Іншого виходу у мене не було.

Чи знаєте ви, що в другу світову війну, коли Франція пала під натиском Нацистської Німеччини, власник і засновник компанії Renault(Рено), Луї Рено, співпрацював з нацистами? Адже він стільки зусиль вклав, стільки всього віддав цій компанії, цій можливості виробляти добрі автомобілі, що вирішив, що буде краще віддавати нацистам «молоко», ніж вони відберуть у нього «корову». І нехай до цього компанія Renault була одним з основних постачальників Франції у військовий час, а після закінчення війни, і падіння Нацистської Німеччини Луї Рено оголосили зрадником і відправили до в'язниці, де з ним дуже жахливо і жорстоко поводилися, він все одно, ще тоді, коли до закінчення війни було далеко, наважився на цей фатальний для його долі крок, і став працювати з нацистами. І скажу, що я абсолютно згоден з цією людиною і вчинив би так само, навіть знаючи наперед, що станеться зі мною далі. І це не тому, що я підтримую нацистську ідеологію. Ні. Я ярий супротивник її. Я б так вчинив би тому, що людина все життя йдучи за мрією і домагаючись її досягнення, не повинна відмовлятися від неї ні за що, а повинна продовжувати слідувати їй.

Тоді, в дев'яності, я володів своїм невеличким бізнесом, і, коли до мене заявилися відморозки Садівника, - прошу вибачення - і почали вимагати щомісячно платити за «дах», я не став відмовлятися, оскільки виявився в не настільки складній, але схожій з Рено ситуації, і корову я теж віддавати не збирався.

Загалом, таким чином, я і познайомився з Сергієм. Він з Садівником теж тоді працював. Він теж тоді мав свій бізнес і теж погодився щомісячно платити йому.

- Мені цікаво дізнатися про Сергія Андрійовича нове. Нехай він і знав мого батька - я про нього все одно знаю мало. Але зараз мені цікавіше дізнатися, що ж таке сталося, що він увесь не в собі прибіг до вас? - серйозно дивлячись на нього, перервав Аркадія Любомира.

- Добре.

Це сталося того ж дня, декількома годинами раніше того моменту, коли Сергій розповів мені про це. Тоді нам як і раніше доводилося співробітничати з Садівником, але тоді в дев'яності це було по більшій мірі примусово, хоча… воно що в дев'яності, що тоді було примусовим, але тоді, три роки тому, примусу було менше. Просто мій... наш… наш з Сергієм бізнес розрісся до досить великих розмірів і поширювався не лише на територію нашої, але і на території багатьох інших країн, і тоді влада Садівника дозволяла якщо і обмежити доступ повітря для нашого бізнесу, але тільки в нашій країні, що не особливо могло зіпсувати що-небудь, оскільки основна частина прибутку приходила по більшій мірі з-за кордону. Але бізнес в нашій країні міг працювати нормально, адже, по-перше: навіщо перешкоджати його роботі? Це ж додатковий прибуток, який вже точно не перешкодить. А по-друге: з Садівником у нас були досить нормальні стосунки, щоб без проблем вести з ним справи. За шістнадцять років співпраці вони могли розвинутися - ви розумієте. Але все таки в ніс він цією своєю невеликою перевагою потикати любив, тому так, фактично можна вважати, що доля примусу до роботи з ним була.

Так от, дві тисячі дев'ятий рік, теплий серпневий вечір, і Садівникові довелося влаштувати екзекуцію чергової неугодної йому людини. Він як і раніше продовжував злочинну діяльність, хоча вже давно його заробіток мав в основному легальні підґрунтя. Злочинністю він займатися не перестав, хоч прагнув звести її у своєму способі життя до мінімуму, і ці вбивства й решта усього незаконного стали відбуватися рідше, але іноді без цього обійтися йому не вдавалося, і тому тим вечором екзекуція була для нього потрібна. І так вийшло, що Сергію довелося бути присутнім при ній, що було для нього не в перше і досить звично.

Це відбувалося на заміському складі, де зберігалася велика кількість будматеріалів, господарських товарів й іншого, і де було багато пристосувань, не за призначенням використовуючи які можна було розіпнути людину і відрізати їй усе, що відрізають при четвертуванні. І ще хочу сказати, що там був присутній при усьому цьому також і син Садівника, який був більше прибічником кримінального способу життя батька, ніж легального, і якому подобалося говорити, що він син відомого усім Садівника, а не Шинкарчука Семена Вікторовича. Він, як і мій Євген був дуже розбещений і теж думав про себе те, чого не представляв. Також він сподівався, що якщо спробує завжди бути поряд з батьківськими бандитськими справами, то і сам зможе стати таким же крутим бандитом, як і батько - ось цим він з моїм сином по поглядах не дуже схожий, оскільки кримінал Євгена не приваблював.

Загалом, як розповів Сергій, починалося все досить нудно: спочатку нотації тому, кого збиралися розрізати на частини, потім знову нотації, потім ще нотації - звичайна схема, - ну, а потім і сам процес - гучний, жорстокий, кривавий. Все було достатньо звично, оскільки все відбувалося як і завжди, плюс пильність присипляло те, що на складі також було присутньо приблизно двадцятеро-двадцять п'ять людей озброєної охорони, яка озброєна була не якими-небудь миршавими, маленькими пістолетами, а грізними АК. Це була не офіційна охорона, а все ті ж бандити-люди Садівника, які були присутні на складі, тому що Садівник боявся чужих, непотрібних очей, і охорона ця по більшій мірі повинна була стежити за тим, щоб нічиї очі не змогли побачити того, що відбувалося всередині складу. Останні п'ять-шість років Садівник мав чіткий імідж доброчесного, законослухняного, але заможного громадянина, який свою велику кількість грошей заробив виключно законним шляхом, і навіть Садівником його вже ніхто не називав, а називали його виключно на ім’я по батькові. Тоді в дві тисячі дев'ятому, напевно, всі вже забули, хто такий Садівник і ким він був в дев'яностих, а сам Садівник намагався нікому цього не нагадувати і саме через це він боявся чужих очей. Він не хотів розголосу своєї кримінальної діяльності. І на додаток він ще поставив собі особливі цілі, досягненню яких його зв'язок з криміналом дуже б сильно перешкоджав, оскільки цілі були дійсно особливими, і людина, про яку відомо, що вона пов'язана з криміналом і, тим більше, не приховує цього - їх не досягне.

Але як я вже говорив, нехай він і намагався звести свій злодійський спосіб життя до мінімуму, іноді без нього обійтися не міг, і у черговий раз, порушуючи закон, він був вимушений тримати напоготів охорону, щоб приховувати свої злочини, що було, не зовсім зручно, але терпимо, унаслідок того, що закон він став порушувати дійсно набагато рідше, ніж раніше.

- Тобто він возив за собою цілий кортеж охорони, тільки йому потрібно було щось незаконне зробити? - Любомир недовірливо усміхнувся.

- Ні, - усміхнувся у відповідь Аркадій. - Охорона залишалася завжди на одному місці - біля того самого складу, який був за містом, і всередині якого і здійснювалося те четвертування про яке я розповідаю. І скажу вам по секрету, що зберігав цей склад в собі не лише будматеріали і господарські товари, а ще і дещо заборонене - як я вже неодноразово казав, до абсолютно легального рівня Садівник свій спосіб життя так і не звів. Але вибачите, я знову відхилився від теми.

Коли четвертування було закінчено, і люди Садівника вже почали прибирати все те, що після цієї безжальної процедури залишилося, сам Садівник відвів сина в окремий кабінет, щоб вони могли обговорити деякі питання, що стосувалися бізнесу і якихось ще їх особистих проблем між ними двома. Сергій теж тоді був з ними. В цілому Садівник намагався посвячувати сина в багато зі своїх справ і як можна глибше - хотів задіяти його у своєму бізнесі, але виключно в легальному, а не в незаконному. Нехай незаконне він від нього не приховував і дозволяв дивитися на ці криваві речі, що відбувалися на складі, то робив це винятково щоб, як він сам говорив: «Щоб ти зрозумів сину, через що пройшов я, і чому тобі потрібно цінувати своє спокійне майбутнє без таких ось речей», і втягувати туди сина не хотів, що відповідно його сину не подобалося.

І ось вони пройшли до окремого кабінету, який знаходився на другому поверсі, і який належав завідувачеві цього складу.

Завідувача тоді на місці не було, тому, що він, якщо мені не зраджує пам'ять і якщо Сергій мені не збрехав, від'їхав у важливих справах.

Цей кабінет був не єдиний на складі, але єдиний на другому поверсі, і був він розташований таким чином, що з нього можна було оглядати увесь склад, і стежити за всім, що там відбувається, через вікно, яке в цьому кабінеті, напевно, саме для цього і було зроблено.

Садівник, його син і Сергій, мабуть, вже хвилин зо п'ять знаходилися всередині кабінету, і обговорювали питання, що цікавили їх, але остаточно обговорити їм так нічого не вдалося, тому, що незабаром почалося те, що і змусило Сергія стрімголов мчатися до мене, щоб розповісти про це.

Спершу почувся тривожний приглушений крик, а потім приглушені постріли, які швидко стихли. Але це все поки чулося зовні, на вулиці, по той бік складських стін, але навіть так воно змусило схвилюватися тих, хто був усередині. Навіть Сергій, Садівник і його син дуже сильно насторожилися, оскільки ці крики, постріли були незвичні, адже зазвичай усе відбувалося тихо, і навіть після четвертування, коли закінчували прибирати залишки трупа, і витирати сліди крові, все теж зазвичай відбувалося тихо, спокійно і буденно, і ніколи не було ніяких криків і, вже тим більше, пострілів. Але цього разу все було не так, і це виправдовувало загальну схвильованість і напруженість. Як мені далі розповідав Сергій, - вони всі втрьох підійшли до вікна в цьому кабінеті, через яке увесь склад і був видимим, і стали дивитися, чи не відбувається що-небудь там незвичайне. Але нічого поки не відбувалося, а лише люди Садівника завмерли в настороженому очікуванні, тримаючи автомати напоготові.

Раптово одне з декількох складських вікон - які розташовувалися мало не під самою стелею, і призначені були швидше для провітрювання, ніж для природного освітлення, оскільки склад був досить великим і високим, а вікон було мало, і світло ледве-ледве поширювалося – затріщало, і в нього, наполовину, ввалилося нерухоме, скривавлене тіло, яке так і повисло тулубом усередині, а ногами зовні, на віконній рамі, і всі одразу ж направили в зону цього вікна приціли своїх автоматів. Але як виявилось, то був один з людей Садівника, і найшвидше він був мертвий, а того, хто зробив з ним це, видно не було.

Поступово всі повільно почали підходити ближче, і хтось навіть вибіг на другий поверх, який, по суті, не представляв з себе повноцінного поверху, а був усього лише вузьким обідком площини з металу, що оперізував стіни складу на висоті п'яти метрів від землі і, випинався приблизно на два - два з половиною метри від стін в ширину, а в кутку великою будкою, подібно до бджолиного вулика розташовувався той самий кабінет завідувача.

Ті, що вибігли вгору наблизилися до вікна швидше за інших, але до нього їм залишалося ще метра три у висоту, а ті, хто залишилися внизу, підійти досить близько ще не встигли, оскільки весь перший поверх був заставлений ящиками, коробками, місцями контейнерами і стелажами, і їм доводилося обходити через лабіринт з усіх цих предметів. Тільки в центрі був вільний майданчик приблизно п'ять на п'ять метрів - там четвертування і відбувалося.

Незабаром охороні вдалося упевнитися в тому, що людина, що стирчить у вікні - мертва, і всі насторожилися ще сильніше.

Сергій говорив, що, спостерігаючи він теж був дуже насторожі, а Садівник, здавалося і зовсім не міг відвести погляд від своїх людей внизу, пильно стежачи за всіма їх пересуваннями і за кожним рухом кожного зокрема, чекаючи, коли вони з'ясують хоч що-небудь. Кожну секунду він переводив погляд з одного озброєного охоронця на іншого, не знаючи, що станеться далі. Лише його син втратив будь-який прояв схвильованості, і був вже більш-менш спокійний, і до того, що відбувалося внизу, ставився байдуже і без великого інтересу. Він був чомусь упевнений, що той, хто змусив усю охорону обережно, тримаючи напоготів автомати, ходити по складу в надії виявлення себе самого, незабаром буде, як мінімум убитий на місці, а як максимум спійманий і жорстоко позбавлений спочатку рук, потім ніг, а потім і голови. Але батько спокою сина явно не поділяв, адже було помітно, що його занепокоєння зростає. За стільки років бандитської кар'єри він зміг виробити особливе чуття на небезпеку - це вже він сам мені потім розповідав - і відчувати недобре наперед. Йому не подобалася обстановка що панувала на складі. Мало хто б наважився на таке, нехай навіть не знаючи, хто такий Садівник, але розуміючи, що навкруги багато озброєних людей, готових у будь-який момент позбавити зухвалого гостя життя. Але цей невідомий, хто б він не був, не злякався нічого, і пробив вікно мертвим тілом, залишивши його там стирчати і страшити всіх, хто знаходився всередині.

Садівник, не приховуючи внутрішньої напруги, дістав з під піджака пістолет, і привів його в бойовий стан. Він був упевнений, що зараз щось станеться, і він був правий. Зовсім з іншого боку - протилежного вікну з тілом, що стирчало в нім, - не розбилося, а акуратно відкрилося інше вікно, і в нім показалася людська фігура в чорній куртці з накинутим на голову, що прикривав обличчя, капюшоном, в простих спортивних штанях і в чорних, непримітних кросівках, а на руках були надіті хутряні рукавички димчастого кольору, причому хутро на вигляд було дуже м'яким, неначе рукавички були зроблені з шиншилових шкірок.

Людина ця затрималася у вікні на пару секунд, спостерігаючи за тим як озброєні люди ближче намагаються підібратися до вікна з мертвим тілом, і як ті, хто вже підібрався до тіла максимально близько наскільки могли, намагалися розглянути його детальніше, і, не відводячи прицілу, чекали коли вбивця покажеться з того ж вікна. І через ці ж пару секунд, людина в капюшоні безшумно сплигнула з вікна на обідок другого поверху, а звідти вниз на перший, і зникла серед лабіринту з ящиків, коробок і стелажів. Ніхто її не помітив. Ніхто окрім Садівника, що спостерігав за цим із зручної для спостереження позиції.

Садівник швидко відкрив одну зі стулок вікна, через яке спостерігав, і крикнув своїм людям, що порушник загального спокою на складі, в іншій стороні, вказавши на місце, де він був помічений востаннє, перш ніж зникнути з виду.

Усі відразу ж попрямували до того місця - усі окрім тих, хто був в кабінеті, звичайно.

Садівник продовжив стурбовано спостерігати з вікна, і він не знав, що вказавши своїм людям напрямок до приблизного місця, де був невідомий в капюшоні, скоротив їх життя на декілька хвилин, які вони могли ще прожити.

Тільки найперший з людей Садівника підійшов до того місця, як одразу ж був убитий. Невідомий вистрибнув з укриття і завдав йому потужного удару кінчиками пальців по горлянці. Кривава рана утворилася на шиї людини Садівника, і через декілька миттєвостей вона вже лежала замертво, а невідомий, оглядівшись по сторонах, побачивши Сергія, Садівника і його сина, які дивилися з вікна кабінету на другому поверсі, хижою посмішкою посміхнувся їм, і попрямував в їх бік.

І ще… Коли він їм посміхався, каптура на його голові не було. І виявилось, що насправді каптур цей приховував не людську голову і не людське обличчя. Під ним він ховав голову кота, і посміхався він їм хитрою котячою мордою.

Любомир здивовано зрушив бровами.

- Ви хочете сказати… - недовірливо сказав він.

- Я хочу сказати, що знаю, хто вбив мого сина. Це була ця сама напівлюдина-напівкіт.

Він перебив там усю охорону. Він просто прийшов, тихо вліз на склад, і як би хто не намагався його вбити, все одно перерізав своїми кігтями глотки усій озброєній охороні. У нього стріляли з різних позицій, але жоден з них не міг в нього влучити, тому що він був рухливий як ураган, швидкий як блискавка і граційний і легкий в рухах як пір'їнка, що плавно спускається вниз з висоти. У нього була настільки швидка реакція, що він, устигав ховатися за перешкодами, різко перестрибувати з місця на місце, і просто ухилятися від куль, нікому не дозволяючи його підстрелити.

- Ви все навіть в таких подробицях знаєте? Але вас же там не було… - так само недовірливо сказав Любомир.

- Усе переказано мною зі слів Сергія, і я згоден з цими словами, оскільки я був на тому складі після цієї бійні і бачив, що там сталося. І бачив, як підлога була вистелена трупами, - спокійно, без емоцій відповів Аркадій.

- А з Садівником і його сином що сталося? І чому він відпустив Сергія Андрійовича? - Запитав Любомир.

- Насправді цей кіт не переслідував мети вбити всіх на складі. Я, вірніше ми - я і Сергій - пізніше дійшли висновку, що Кіт хотів зашкодити Садівникові через його сина. А інших убив тому, що вони не дозволили б йому зробити цього. Сергія ж зовсім, попросту викинув з кабінету, залишившись з іншими двома.

- І що з ними сталося?

- Після того, як він викинув Сергія, я не маю точних подробиць, але коли він пішов, а Сергій зміг забігти всередину, то виявилося що Кіт відрубав синові Садівника руку, а самого Садівника майже не торкнувся, залишив лише п'ять глибоких порізів у нього на потилиці.

Сергій відвіз обох в приватну клініку, а потім приїхав до мене так швидко як міг, і навіть подзвонити і попередити не додумався.

Коли він мені все це розповів, ми вдвох одразу ж поїхали в ту саму клініку, і я бачив на власні очі, що у Садівника на потилиці було п'ять кровотечних порізів, а у сина його не було руки. Це вагомі докази Сергієвої історії. Тим більше ж, на прохання Садівника ми повернулися на склад, узявши з собою ще людей, щоб ті допомогли нам прибратися і знищити всі сліди відбувшогося насильства. Насильства, причиною якого був сам Садівник, і насильства причиною якого був Кіт. Адже, як я вже говорив, не вистачало, щоб з'ясувалося, що Садівник не дуже-то і законослухняний громадянин.

- Тобто ви вважаєте, що причиною нападу цього «кота» на склад була його мета зашкодити Садівникові через сина. Але чому саме ця версія?

- Ну, по-перше, він не торкнувся Сергія, - спокійно відповів Аркадій. - А сина Садівника торкнувся дуже сильно. Тим більше ж він позбавив його руки, але не вбив.

- Тобто виходить, що по більшій мірі він хотів, щоб мучився син, а не сам Садівник. Адже, так би він відрубав руку самому Садівникові, чи не так?

- Спершу ми теж так подумали, але якщо розібратися, то виходить, що син менш важлива персона і менш важлива ціль, ніж його батько, щоб хотіти змусити мучитися саме його. Тому ми з Сергієм вирішили тоді, після того, як закінчили на складі, що метою Кота було спричинення шкоди Садівникові, а не його синові, і вважаємо так досі. Адже Садівник так сильно любить його. Тим більше ж як сказав Сергій - він авжеж усе точно переказати не міг - але сказав, що Кіт цей говорив що прийшов туди заради якогось покарання. Є більше причин для покарання Садівника, а не його сина. Тому найшвидше він прийшов туди саме заради нього.

- Але руку відрубав його синові… - задумливо сказав Любомир. - А як Садівник вважає? Він згоден з вами?

- Він на цю тему майже не говорив з нами. Не висував ніяких версій, та і наших версій теж вислуховувати не став. Сказав лише, що дуже бажає знайти і поквитатися з цим Котом. А як усе сталося, коли Кіт залишився з ними наодинці, розповідати відмовився навідріз, пояснюючи тим, що не бажає цього згадувати.

- А що було потім? Я маю на увазі не одразу після того, як ви прибирали на складі, і інше, а які кроки робив Садівник далі? Як він шукав Кота, і чи знайшов? - недовіра як і раніше читалася у Любомира на обличчі.

- Кота відтоді не бачив ніхто. Він зник. Пропав, і з'явився тільки нещодавно. Я це зрозумів, коли побачив ці порізи від його лап, на тілі мого сина. Такі ж порізи, які були на трупах зі складу.

- А ви точно впевнені, що то були саме його сліди на тілі вашого сина? - запитав Любомир.

- Я не знаю, - кам’яність Аркадієвого обличчя розбавила не велика втома. - Але чомусь я подумав саме про той день і саме про того Кота, коли труп Євгена лежав переді мною в морзі.

- Добре, - сказав Любомир і замовк. Аркадій теж не промовляв ні слова.

У тиші вони просиділи пару хвилин, і на обличчі Любомира в цей час читався бурхливий роздум, а на обличчі Аркадія, яке знову стало абсолютно кам'яним позбавившись від втоми, очікування.

- Але ось я про що забув запитати вас. Чому ви збрехали Сергію Андрійовичу щодо цієї конфіденційної інформації? - перервав тишу Любомир.

- Ви ж бачили як він, нервуючи, випитував у мене, що ж я хочу вам розповісти, - відповів Аркадій.

- І я зрозумів, що він щось приховує, - сказав Любомир. - Він через щось схвильований. Можливо через цього, як ви кажете «кота» - На слові «кіт» було помітно, що недовіра з Любомиру йти не хоче. - Хоча дивно, що він взагалі помітив ці порізи, специфічні, на тілі дочки, - з невеликим сарказмом сказав він. - Чому він хоче приховати від мене це все?

- З тієї ж причини, чому я попросив вас про це мовчати. Ви ж розумієте, що Садівник не хотів би, щоб про це дізналися не ті люди? Він взагалі суворо заборонив кому-небудь про це розповідати. Навіть усім знайомим говорить, що син втратив руку внаслідок нещасного випадку. Автомобільної аварії. Навіть пізніше наказав розбити одну зі своїх машин, щоб усе виглядало правдоподібніше.

- Але чому ви розповіли мені? - здивувався Любомир.

- Тому, що хочу застрахувати себе. Адже якщо тоді, три роки тому, Кіт хотів причинити неприємності Садівникові, позбавивши його сина руки, а тепер не стало мого сина, і Сергієва дочка теж була вбита, то виникає питання: що якщо він повернувся через три роки лише за новими жертвами? Що якщо він незабаром уб'є Садівника, а потім мене і Сергія, раз вже взявся за наших дітей? Що якщо він вже чекає моменту увірватися до мене в будинок і зарізати мене своїми кігтями? Нехай Сергій мовчить, і Садівник теж, але я краще вчинюю мудріше, ніж вони. Тому я розповів вам. Але пам'ятайте! Ви неодмінно повинні зберегти це в таємниці!

- Я збережу. Обіцяю, - серйозно відповів Любомир. На обличчі його читалися сильні роздуми. - Але більше ніхто не знає про це? Тільки Садівник, ви, Сергій Андрійович і я?

- Більше ніхто. Можливо, хтось з людей Садівника про щось з того і здогадується, оскільки бачили трупи, але окрім припущень у них немає нічого. Їх в це не посвячував ніхто.

- Зрозуміло.

Любомир знову замислився.

- Але все ж. У вас не виникало припущення, що кіт цей був усього лише людиною в масці. Психом, якому до вподоби вбивати людей котячим способом? - задумливо дивлячись на Аркадія запитав Любомир.

- Псих - можливо. Людина - навряд чи. Це була не людина. Яка людина зможе перебити близько двадцяти людей озброєної охорони, відрубати потім ще синові Садівника руку і оком не змигнути? Це не людина, - відповів Аркадій.

Любомир знову замислився. Здавалося, що в голові його зараз усе кипить. Він виглядав дуже напружено.

- А у вас… - запитав він, - не виникало припущення, що кіт діяв по чиємусь наказу? - питання це звучало, неначе Любомир задав його просто так. Просто щоб щось запитати. Зараз його голову повністю зайняв цей «кіт».

- Можливо, - відповів Аркадій. - Але все одно, навіть якщо це так, то через Кота можна буде вийти і на того, хто йому вказує. На його, так би мовити «Патрона». Великої проблеми в цьому не бачу. Але скажу, що Садівник ще тоді, в дві тисячі дев'ятому вбив багатьох у пошуках Кота. Усіх, хто, як він думав, хотів зашкодити йому. Усіх хто, як він думав, мав до Кота відношення. Отже, можливо, що Кіт або діяв тоді, а виходить, що і зараз, один, або його патрон мертвий. Ну, або Садівник все ж не убив його. Отже, тут усе може бути.

Любомир скривився в напруженій, не дуже миловидній посмішці.

- Ну власне… - продовжив Аркадій, - в конфіденційне я вас присвятив повністю. Я розповів вам про цього кота, і тепер ви повинні розуміти, наскільки він небезпечний. Якщо зможете знайти його, то будьте обачні і вчиніть розумно. Будьте обережні, інакше вам не оминути лиха. І ще раз повторю, що ніхто не повинен знати. Саме тому я це навіть міліції не розповів. Зрозуміли? Ніхто не повинен знати! Навіть Сергію не кажіть.

Любомир показуючи своє розуміння і серйозні наміри зберегти все в таємниці, кілька разів, упевнено, кивнув головою.

- Але ось я чого не зрозумію, - сказав він. - Чому Сергій Андрійович хоче, щоб я знайшов вбивцю його дочки, але приховує від мене інформацію про її вбивцю? Бачили б ви, як він мене благав не кидати розслідування. Він готовий був на колінах повзати переді мною. Він мені навіть десять тисяч доларів за це заплатив, і ще десять згори додати пропонував. Щось не сходиться…

Аркадій декілька секунд сидів нерухомо і не відповідав.

- Я не знаю, - сказав він. - Зрозумій, що у нього в голові коїться? Але щось не сходиться. Я поговорю з ним із цього приводу, пізніше.

- Але ви ж просили не говорити йому, що ви мені розповіли про кота.

- Так. І не розповідайте йому. Я знайду спосіб дізнатися в нього, чому він, приховуючи від вас інформацію про кота, так сильно хоче, щоб ви його знайшли. Не турбуйтеся. Залиште мені свій номер, я як усе довідаюся, подзвоню вам.

Любомир почав порпатися по кишенях і через півхвилини дістав з однієї маленьку біленьку визиточку і протягнув її Аркадію.

Аркадій узяв візитку, подивився на неї і поклав в зовнішню нагрудну кишеню піджака.

- Тоді думаю, буде розумно, якщо я дам вам свою візитку також, - сказав Аркадій, дістаючи з тієї ж кишені, в яку поклав Любомирову візитку, свою, трохи відмінну від Любомирової.

- Ось. Тримайте, - протягнув він її Любомиру. - Якщо у вас виникнуть питання - дзвоніть. В будь-який час. Я готовий вам допомогти, - Аркадій зі значенням подивився на нього.

Любомир тут же поклав візитку у внутрішню кишеню куртки.

Ще з декілька секунд вони сиділи і мовчки дивилися один на одного.

- Здається, ви хотіли дізнатися, як розбагатів Сергій? - перериваючи мовчання, знову відкидаючись на спинку стільця, і продовжуючи пронизувати Любомира очима, запитав Аркадій.

- Зараз мене це вже не сильно хвилює, - все тією ж напруженою посмішкою посміхнувся Любомир, і ще раз, краєм ока глянув на фотографії, які тримав в руках, - скажіть краще, як знайти друзів вашого сина. З ними я б зараз поговорив би.

- Зараз у вас не вийде з ними поговорити. Але пізніше - можливо. Сьогодні вночі. Ви зможете це зробити сьогодні вночі, але доведеться трохи піднапружитися, оскільки їх вам доведеться пошукати.

Зазвичай щопонеділка вони відвідують клуб «Тамбурин». Це відомий клуб в нашому місті, тому вам не складе труднощів його знайти. Але ось самих Олену, Данила, Валерія вам доведеться там пошукати. Під'їжджайте туди близько до першої години ночі, вони зазвичай самі о цій годині намагаються бути там. Якщо поталанить, то прямо біля входу їх і впіймаєте.

Дякую, - відповів Любомир. На обличчі його продовжували читатися бурхливі роздуми.

Він знову дістав з кишені телефон, щоб подивитися час. Годинник на телефоні показував двадцять годин сорок п'ять хвилин.

- Вам вже час? - запитав Аркадій.

- Ну, якщо вам більше нічого розповісти, то я не бачу причин, за яких я повинен віднімати ваш час.

Аркадій люб'язно схилив голову.

- Я проведу вас до виходу, - сказав він і підвівся.

Любомир, обережно кинувши непомітний погляд на чайне приладдя що стояло перед ним, заховавши фотографії в кишеню куртки, в той самий, куди він заховав візитку Аркадія, встав теж, і вони обидва пройшли до виходу. Фотографія з Іриною Бальською так і залишилася на столику.

Вже стоячи на ґанку, Аркадій протягнув Любомиру, на прощання, руку.

- Спасибі, - сказав Любомир, потискуючи її.

- Нема за що, - відповів Аркадій, стоячи все в тій же бравій позі, в якій стояв, зустрічаючи Любомира. - Сподіваюся, інформація вам допоможе у вашому розслідуванні.

- Ну, ґрунт для роздумів вона мені дала, а це вже добре, - посміхнувшись напруженою посмішкою, відповів Любомир.

- Удачі, - сказав Ар