Жовтень. 1994р.

Кілька днів тому відбулися похорони батька. Важкий день тоді був для нього. Дуже важкий. Розлучення з єдиною рідною йому людиною. А потім, тільки лише знову повернули його назад до дитячого будинку. В дитячому будинку Ясик провів вже декілька тижнів, але обжитися там так і не зміг. Йому як і раніше було незатишно, і він як і раніше почував себе не на своєму місці - занадто важко постійно бути в усіх на видноті, не маючи можливості на усамітнення. Навіть в туалеті про усамітнення не було і мови.

Окрім нього в дитячому будинку було ще так багато інших дітей, що вони примудрялися бути в усіх місцях, вбиваючи своєю присутністю будь-які прояви тиші і спокою. Навіть сховатися від них не можна було, оскільки з очей надовго зникати не дозволялося взагалі. А вливатися в колектив Ясик досі не хотів, і компанії не шукав ніякої. Навіть якого-небудь одного, єдиного друга не хотів знаходити. Жахливо йому хотілося побути одному, наодинці зі своїми дитячими, пораненими думками, а виходило це тільки вночі, в тиші, накрившись ковдрою з головою, але недовго, оскільки сильно він втомлювався за день від цієї напруги і незатишностей, і засинав так і не встигнувши насолодитися компанією з самим собою. Тому він і чекав щодня, коли знову можна буде в тиші накритися ковдрою.

Кожного разу як прокидався, він, не внаслідок недосипання, а внаслідок бажання побути з собою, хотів щоб знову можна було заснути заради того щоб хоч би декілька хвилин до сну відчути самотність, уявити, що все добре, що його батько живий; що він, Ясик, у себе вдома, а не в цьому дурнуватому місці, де, принаймні йому, жити не подобалося.

Але кожного разу, розплющуючи очі, він знову бачив стіни дитячого будинку, які були найпростішими стінами, але йому здавалися потворними і ненависними; стіни, в яких багато хто з дітей, що жили тут - жили і росли мало не все своє поки що недовге життя і вважали це місце рідною домівкою, але для Ясика були в'язницею, в якій його замкнули ті, хто забрав у нього батька. Ті двоє, які цілий тиждень маніпулюючи, примушували трьох Ясикових однокласників бити його.

Той останній день життя батька відклався у нього в голові, і він пам'ятав усе і всіх, хто тоді заподіяв шкоду, тільки він поки не розумів, чому він це все пам'ятає, адже як би не намагався він це забути, воно все одно залишалося в пам'яті і ніяк не хотіло покидати її.

Так Ясик і жив день за днем, тиждень за тижнем, в небажаному місці, постійно на видноті, але постійно осторонь.

Він вже перестав чекати, що його заберуть звідси, вірніше він вже достатньо довго чекав, що вже забув, що чекати треба, адже так довго його ніхто звідси не забирав, що в результаті він вирішив, що тут йому доведеться жити дуже довго. Наскільки довго не знав, але думав, що, напевно, дуже довго. І думав, що дні ще дуже довго проходитимуть так однаково, монотонно, буденно: сніданок, заняття, обід, завдання на завтра, неробство, вечеря, неробство, сон, і знову сніданок, заняття, обід, завдання на завтра, неробство, вечеря, неробство, сон, і так ще дуже довго. Дуже.

Під пунктом «Неробство» зазвичай проходив час, упродовж якого Ясик нічого не робив. Інші діти зазвичай в цей час грали один з одним, бігали, і назвали б цей час можливо «Ігровий час» або «Потіха», але для Ясика, що не шукав компанії, це було звичайнісіньке неробство.

Іноді під час «Неробства» його й інших дітей виводили на прогулянку на дитбудинківське подвір’я і всі, в тому числі і Ясик, любили виходити на вулицю, але для одних дітей це було в радість тому, що на вулиці більше розваг і менше обмежень, ніж в приміщенні, а для Ясика, з відомої причини, це було все те ж неробство, але відрізнялося воно лише тим, що в нім була певна різноманітність і більше спокою.

Можна було сидіти осторонь, і відчувати нехай невелике, не повне, іноді з тривожними думками, але відносне заспокоєння, адже вітер у вухах заглушав собою велику частину дитячих криків так сильно обридлих за так багато часу проведеного серед них. Можна було не помічати нікого навкруги і нарешті залишитися наодинці з собою і мислити, мріяти, уявляти те, що вже було, те, чого вже не буде, те, що можливо станеться; згадати батька, згадати, що колись він був поруч, любив і піклувався про нього - свого сина - і нікому кривдити не давав. Нікому. Життя віддав за нього. Через нього… Так сильно Ясику хотілося, щоб він був поруч… Нехай його, Ясика, щодня б'ють, але нехай батько буде живий, нехай знову любить і піклується, нехай знову буде поруч. Але, на жаль, це занадто щедро для такого жорстокого часу жорстокого життя з жорстокими обставинами. І залишалося лише мріяти, уявляти і мислити сидячи на вулиці осторонь від усіх, слухаючи вітер у вухах і шум дерев, і відчувати спокій. І, слава богу, ці прогулянки на вулиці під час неробства траплялися часто, адже хоч щось приємне повинне хоч колись відбуватися. Має ж у бочці дьогтю бути хоч би маленька ложка меду.

9-1