Причини девіантної поведінки

Поведінка, що відхиляється від групових норм, рольових вимог, викликає інтерес із погляду причин його виникнення. Історія вивчення поведінки, що відхиляється, багата різноманітними й принципово відмінними тенденціями в їхньому розумінні. Одні дослідники визначали пріоритетність екзогенних («злочинцями не народжуються, а стають»), інші – ендогенних причин, коли відхилення генетично «запрограмовані». Майже сто років наукових суперечок привели до розуміння того, що поведінка особистості обумовлюється, як правило, сполученням як ендогенних, так й екзогенних факторів. Для розуміння позицій дослідників розглянемо деякі концепції, що по-різному розглядають причини девіантності[7].

19 століття ознаменоване описом хвороб, що призводять до відхилень у поведінці: хорея, меланхолія, невроз характеру, соціоаффективний психоз. Італійський тюремний лікар Чезаре Ломброзо, виявивши зв'язок між кримінальною поведінкою і певними фізичними рисами, визначив, що люди схильні до певних типів поведінки відповідно до свого біологічного складу. Так, «кримінальний тип» є результат деградації до більше ранніх стадій людської еволюції. Цей тип можна визначити по таких характерних рисах, як скошене чоло, що виступає нижня щелепа, ріденька борідка й знижена чутливість до болю.

Э. Кречмер, У. Шелдон вважали, що певна будова тіла означає присутність характерних особистісних рис [2].

Уіткин і його колеги, звертаючи увагу на аномалії статевих хромосом девіанта, на матеріалі дослідження злочинності виявили, що серед чоловіків зі складом хромосом ХУУ спостерігається більше високий рівень правопорушень, чим серед людей, що не мали додаткових хромосом.

Таким чином, біологічне пояснення, включаючи генетичну основу людини, особливості обмінних процесів, специфіку вищої нервової діяльності, відхилення або патології в соматичному або нервово-психічному розвитку, не враховує тих індивідуальних випадків, коли фізичні ознаки «свідчать» про можливі девіації, а в реальному житті цього не спостерігається.

Якщо біологічне пояснення девіацій пов'язане з аналізом природи девіантної особистості, то соціологічне пояснення базується на соціальних і культурних факторах, що визначає відхилення в поведінці [77].

Вперше соціологічне пояснення девіантності було запропоновано в теорії аномії, розробленої Эмілем Дюркгеймом у класичному дослідженні сутності самогубства. Він вважав, що однією з її причин є явище назване аномією («розрегульованістю»). Пояснюючи це явище, він підкреслював, що соціальні правила відіграють важливу роль у регуляції життя людей, норми керують їхньою поведінкою. Отже, звичайно люди знають, чого варто очікувати від інших, і чого чекають від них. Однак під час криз або радикальних соціальних змін, життєвий досвід перестає відповідати ідеалам, втіленим у соціальних нормах. У результаті люди випробовують стан заплутаності й дезорієнтації, що приводять до підйому рівня самогубств. Тобто, «порушення колективного порядку» сприяє девіантній поведінці[88].

Селлин, займаючись вивченням поведінки окремих груп, норми яких відрізняються від норм іншого суспільства й не відповідають їм, підкреслював, що девіантність виникає в результаті конфліктів між нормами культури.

Трэвис Хирши стверджував, що віра в цінності, прийняті суспільством (наприклад, у правильність законів), веде до активного прагнення до успішного навчання, участі в соціально схвалюваній діяльності; і чим глибше прихильність дитини до батьків, школі й одноліткам, тим менша ймовірність, що вони зроблять девіантні вчинки.

Однак дослідження, проведене Хинделангом, показало, що занадто глибока прихильність неповнолітніх до однолітків сприяє правопорушенням, тому що групи однолітків, дійсно регулюючи поведінку своїх членів, можуть заохочувати й злочинну поведінку.

Поведінці, що відхиляється, може сприяти членство в неформальних молодіжних групах, які вперше виникли після другої світової війни в європейських країнах. Це був протест проти існуючих порядків і пошук більш справедливих форм людського існування. Пізніше такі форми поведінки, що відхиляється від норми, стали властиві й нашому суспільстві. Це рух хіппі, що висували людинолюбну систему цінностей. Існуючі різні неформальні групи нерідко контактують один з одним; у них втягуються підлітки, що швидко усмоктують агресивність.

Цилуйко М.В. відзначає негативний вплив засобів масової інформації на пропаганду сексуальної розбещеності серед молод [79]. Л.Б.Филонов підкреслює, що частотність повідомлень про безкарність «замовлених» убивств, про всесильність мафії, відсутність реакції суспільства знижують чутливість населення до відхилень, а повторювані конструкти закріплюються як найбільш доцільні зразки поведінки. [33].

Рубан Л.С. вважає, що порушення соціального контролю веде до криміналізації конфліктів. Невизначеність у критеріях і мажах дозволеного, відсутність процедур і мір відповідальності за вчинене сприяє розширенню девіантної поведінки. Рецидив масової девіації в самій гострій формі виступає як злочинність, зазіхання на соціально-політичні й моральні підвалини суспільства, особисту безпеку й благополуччя його громадян.

Соціологічні дослідження показали, що в процесі реформ у молоді нашої країни відбулися зміни цінностей. Значно ослабилась повага до таких цінностей, як «дисципліна», «повернення боргу», «самовладання», «безкорисливість», «самовідданість». Зросло позитивне відношення до цінностей «воля від авторитетів», «визнання особистості», «автономія», «самореалізація», «особиста недоторканність».

У матеріалах сесії Академії наук відзначено, що погрозу стабільності, безпеки суспільства й особистості наносить соціальний вплив злочинного світу, поширення його моралі й тиску на суспільство. Вказується, що «тільки формування конкретного механізму правового регулювання (тобто реалізації законів і соціальних норм) уможливлює декриміналізацію сформованої в країні ситуації.

Підводячи підсумки досліджень соціологами причин поведінки, що відхиляється підлітками, слід зазначити, що вони недостатньо враховують психологічні особливості особистості. Оскільки не кожна особистість у період аномії стає злочинною, дотримуючись загальнолюдських цінностей, або може характеризуватися іншими видами девіантної поведінки внаслідок змін, що відбуваються в суспільстві, сполученням негативних факторів зовнішнього середовища й психологічних особливостей особистості.

Психологічний підхід, що часто застосовувався до аналізу кримінального поведінки, розглядає девіантну поведінку разом із внутріособистісним конфліктом, деструкцією й саморуйнуванням особистості, блокуванням особистісного росту, а також станами розумових дефектів, дегенаративності, слабоумства й психопатії. Так, причиною виникнення девіацій у поведінці й розвитку дитини може бути недостатня сформованість певних функціональних систем мозку, що забезпечують розвиток вищих психічних функцій (мінімальні мозкові дисфункції, синдром дефіциту уваги, синдром гіперактивності).

Шуэсслер і Кресси проробили критичний огляд багатьох наукових робіт, автори яких намагалися довести, що правопорушникам і злочинцям властиві деякі психологічні особливості, не характерні для законослухняних громадян. Однак не було виявлено ні однієї психологічної риси, що могла б спостерігатися у всіх злочинців [18].

Особливе місце серед різноманітних концепцій девіантності займають дослідження психоаналітичної орієнтації, основоположником яких є З. Фрейд. Основним джерелом відхилень у психоаналізі вважається постійний конфлікт між несвідомими потягами, що утворять структуру «Воно», і обмеженнями, що виходять від «Я» й «Поверх-Я». Нормальний розвиток особистості припускає появу оптимальних захисних механізмів, що врівноважують сфери свідомості й несвідомого. Фрейд також припустив, що лібідо шукає виходу в будь-якій творчій діяльності; людина прагне до волі й самоствердження. Однак воля обмежується разом з розвитком культури. Придушення, витиснення лібідо веде до сублімації сексуальної енергії, змінам поведінки аж до садизму й злочинів.

Неофрейдисти природу делінквентності розглядають поряд з іншими формами поведінки, що відхиляється, - неврозами, психостеніями, сексуальними розладами, станами нав'язливості, різними формами соціальної дезадаптації особистості, що відрізняють почуття підвищеної тривожності, агресивність, ригідність, комплекс неповноцінності. Особлива увага приділяється природі агресивності, що у психоаналітичних роботах вважається першопричиною насильницьких злочинів. Агресивну енергію руйнування викликають вроджені неусвідомлювані потяги: у Фрейда це - лібідо; в А.Адлера - прагнення до влади, перевазі над іншими; в Э.Фромма - мазохістске прагнення до смерті, стражданню; у К.Хорни - прагнення до безпеки, потреба в задоволенні; у В.Шутца - потреба в підтримці й схваленні з боку найближчого оточення. Однак подальші дослідження показали, що сутність девіації не можна пояснити лише на основі аналізу психологічних факторів [81].

Гуманістичний підхід розглядає відхилення в поведінці як наслідок втрати дитиною згоди зі своїми власними почуттями й неможливість знайти зміст і самореалізацію в сформованих умовах виховання. Вважають, що агресія є результат перекрученого процесу соціалізації, зокрема, зловживань батьків покараннями, жорстоким відношенням до дітей.

Представники біхевіоризму й необіхевіоризму Б.Скиннер, Е.Торндайк, Д.Уотсон доводять, що навколишнє середовище повністю визначає поведінку людини: через навчання людина здобуває досвід, наслідок поведінки визначає ймовірність його повторення. Отже, зовнішні підкріплення модифікують поведінку й лідера, і девіанта. Проте наука про програмування способу життя зазнала краху, оскільки вступила в конфлікт із самопізнанням і саморозвитком особистості [20].

В останні десятиліття на Заході одержав широке поширення емпіричний, феноменологичний підхід до визначення відхилень, що використовує для їхнього опису поняття синдрому - стійкого утворення в структурі особистості - як одного із чотирьох типів аномалій.

Г.М.Бреслав поведінку, що відхиляється, вважає наслідком відхилень у формуванні особистості (ОФЛ) або патології формування особистості як перекручування норми, представлене в психічних захворюваннях. ОФЛ, будучи проявом індивідуальності дитини, за певних умов можуть привести до девіацій поведінки. У той же час вони можуть служити необхідним для дитини етапом індивідуального розвитку й сприяти формуванню здорової особистост [71].

Аналіз робіт західних психологів показує, що на перший погляд виявляється правдивою «теорія множинних факторів» М.Э. Глюка, що розглядає причини злочинності до 200 різних факторів: соціальна й расова нерівність, урбанізація, міграція, наслідки НТР й ін. Однак їхнє перерахування не сприяє виявленню причин поведінки, що відхиляється.

Вітчизняна психологія, не заперечуючи вплив вроджених особливостей організму на властивості особистості, прапускає, що людина стає особистістю в міру включення в навколишнє життя. Особистість формується при участі й під впливом інших людей, що передають накопичені ними знання й досвід; не шляхом простого засвоєння суспільних відносин, а в результаті складної взаємодії зовнішніх (соціальних) і внутрішніх (психофізичних) задатків розвитку, являє собою єдність індивідуально-значимих і соціально-типових рис й якостей. Отже, особистість та її аномалії розглядаються в соціально обумовленій, що розвивається життєдіяльності, у зміні відносин дитини до навколишньої дійсності.

Сучасні вітчизняні експериментальні дослідження підтверджують наявність психологічної реальності, що відповідає поняттю «делінквентна особистість». Не випадково А.А.Реан відзначає деформацію центральних утворень кримінальної особистості. Так, А.А.Тайбакова визначила, що «корисливий злочинець - це особа із сформованими негативними соціальними стереотипами й установками, чия поведінка складно піддається коректуванню» [69].

Причиною протиправних вчинків можуть виступати такі якості особистості людини, як жадібність, жорстокість, хитрість, заздрісність, облудність. Причому, ці небезпечні якості, коли вони стають синергетиками, можуть свідчити про «надбудову» до непередбачених ситуацій з демонстрацією негативних якостей, провокувати девіантну й делінквентну поведінку.

В психологічній і медичній літературі є поняття «акцентуації характеру», «психопатії – соціопатії», які позначають вчинки й реакції особистості нехворобливої природи. Як правило, ці аномалії характеру відбуваються через негативні виховні впливи, коли батьками або особами, їх що заміняють, створюються ситуації, у яких викристалізовуються й закріплюються негативні риси характеру. Специфічні сполучення рис характеру вказують на переважний характерологичний радикал або тип характеру - істеричний, шизоїдний, эпілептоїдный, психастенічний, астенічний, паранояльний, - який може визначати ті або інші відхилення в поведінці.

Довгі роки психологія базувалася лише на диспозиціонізмі, приписуючи індивідові (не ситуації) відповідальність за вибір поведінкових стереотипів. При прогнозуванні поведінки детально вивчалися індивідуально-типологічні особливості. Однак дослідження останнього років доводять істотну роль і ситуативних факторів у виборі поведінкових реакцій, особливо в ситуації фрустрації. Визнання чільної ролі зовнішніх впливів на формування поведінкових особливостей позначається ситуаціонізмом.

Оскільки сутність девіації не можна пояснити тільки на основі аналізу психологічних факторів - якоїсь однієї психологічної риси, конфлікту або «комплексу» або тільки наслідком сформованих обставин, - у цей час більшість психологів і соціологів вважають продуктивним соціально-особистісний підхід, заснований на використанні принципу додатковості як взаємодії ситуативних і трансситуативних (особистісних) факторів, що поєднують біологічні, психологічні й соціальні причини девіаціїї. Причому детермінують поведінку, що відхиляється особистісні фактори, а ситуативні (вплив умов середовища) відіграють роль модулятора, визначаючи варіативність прояву особистісних особливостей.

Таким чином, девіантні форми поведінки, базуючись на індивідуально-психологічних стереотипах, мають залежність від зовнішніх умов, ситуативних моментів, які здатні або провокувати, або блокувати неадекватні форми поведінки. Не випадково Ю.В.Кудрявцев відзначає, що «кримінальна особистість» відрізняється від особистості з нормативною поведінкою не якоюсь єдиною якістю, а симптомокомплексом особистісних особливостей, що обумовлюють трансситуативне (особистісно стійку) поведінку, а також взаємодією ситуативних і трансситуативних (особистісних) факторів. При цьому ситуації злочину (алкогольне сп'яніння, сварка, що спровокувала імпульсивну агресію) є звичайно каталізатором, «пусковим механізмом», що сформувався раніше особистістю.

Слід зазначити, що з погляду функціоналістскою концепції девіантна поведінка є проявом неефективної «вторинної» соціально-психічної адаптації індивіда до зовнішньої реальності, що змінилася, за допомогою ригідних і наднормативних засобів психологічного захисту. При цьому зміст девіації може бути прихованим як від самого суб'єкта такої поведінки, так і від осіб, визнаних працювати з ним [7].

Підводячи підсумки аналізу причин девіантної поведінки, слід зазначити єдність думок зарубіжних і вітчизняних вчених про важливість сімейного виховання. Родина завжди вважалася агентом соціалізації індивіда в суспільстві. У родині формуються не тільки соціально значимі якості особистості, але й властиві їй критерії; вплив родини на підлітка сильніший впливу школи, суспільства в цілому. Наприклад, варварський принцип «око за око, зуб за зуб» здається підліткові, що виріс в асоціальній родині, природним і справедливим. В. Поташов відзначає, що потребність, що формується саме в родині, небезпечно впливає на неповнолітніх, тому що вони намагаються домогтися бажаного будь-яким шляхом. Дослідження Шуригіною И.И. довели, що в родинах, матері яких мають вище утворення, не було ні одного випадку, щоб 14 – 15-літні школярі проявляли схильність до девіацій. Серед бідних дітей малоосвічених матерів є й злодійство, і суїцид.

Більшість як вітчизняних, так і зарубіжних вчених (Бандура А., Герн А., Гроссман Г., Лангмейер И., Матейчек З. й ін.) вважають, що зовнішні впливи середовища впливають на поведінку дитини, переломлюючись через внутрішні умови (індивідуальні особистісні властивості, якості), формування яких залежить від взаємодії спадкоємних передумов з усіма умовами оточення.

Таким чином, необхідно підкреслити, що розвиток особистісних якостей і певних особливостей поведінки індивіда обумовлено вродженими передумовами; соціальними умовами (особливостями взаємин з батьками, дорослими й однолітками, змістом діяльності); внутрішньою позицією самого індивіда.

Виходячи із цих положень, генезис поведінки, що відхиляється, обумовлюють такі різноманітні, але взаємозалежні фактори, як: індивідний, що діє на рівні психобіологічних передумов, соціальний, що визначається соціально-економічними умовами існування суспільства, психолого-педагогічний, що проявляється в дефектах шкільного й сімейного виховання, соціально-психологічний, що розкриває несприятливої особливості взаємодії особистості зі своїм найближчим оточенням у родині, на вулиці, у навчально-виховному колективі, тобто порушення соціалізації.