💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

СИТУАЦІЯ. Тотто-тян — героїні нашої ситуації — пощастило

Тотто-тян — героїні нашої ситуації — пощастило. Мама знайшла для неї чудову школу — школу «Томое», директором якої був талановитий учитель Сосаку Кобаясі.

Коли Тотто-тян з мамою зайшли до кабінету директора, з-за столу підвівся невисокий чоловік. Кілька передніх зубів у нього були відсутні, шевелюра значно порідшала, але обличчя було здорове, моложаве. Широкоплечий, із сильними, міцними руками. Зношена трійка сиділа на ньому до ладу.

Тотто-тян похапцем уклонилась і задерикувато запитала:

— Ви хто? Директор чи працюєте на станції?

Мама вжахнулась, але, перш ніж вона встигла втрутитися, господар кабінету, сміючись, відповів:

— Я — директор школи! Тотто-тян захоплено промовила:

— Як чудово! Тоді в мене прохання: візьміть мене до себе вчитися! Директор запропонував Тотто-тян сісти, а мамі сказав:

— Ви можете повертатися додому, а ми тут з Тотто-тян погово­
римо.

Тотто-тян ледь засмутилася, але дуже швидко до неї прийшло відчуття, що з цією людиною не пропадеш. Мабуть, таке ж відчуття з'явилося й у мами.

— Ви ж піклуйтеся про неї... Будь ласка! — промовила вона і
зачинила за собою двері.

Директор підсунувся ближче, усівся навпроти Тотто-тян і попро­сив:

— Ну,, а тепер розкажи про себе! Говори, що хочеш.

— Усе, що захочеться?

Тотто-тян дуже зраділа. Вона побоювалася, що їй доведеться відпо­відати на різні запитання, а тут — говори, що спаде на думку. Вона заторохтіла без угаву. Розповідала досить плутано і не завжди по по­рядку, але дуже старалася нічого не пропустити. Адже треба було не забути:

Про те, що поїзд, на якому вони сюди їхали, йшов дуже швидко.

Про те, що вона просила дядечка контролера залишити їй квиточка, а він не дозволив.

Про те, що її вчителька в школі, куди вона до цих пір ходила, дуже гарна.

Про те, що під дахом старої школи звили гніздо ластівки.

Про те, що в неї вдома є рудий песик на ім'я Роккі, який уміє давати лапу, просить дозволу увійти в дім, дякує після обіду.

Про те, що в дитячому садочку вона засунула до рота ножиці і кла­цала ними, а вихователька сердилася і говорила: «Язика відріжеш!» — але ж не відрізала! Про те, що, коли в неї починається нежить, вона завжди шморгає носом і мама за це її дуже сварить, тоді вона поспішає висякатися.

Про те, що тато чудово плаває і навіть уміє пірнати.

Вона говорила й говорила, а директор реготав і, схвально киваючи, запитував: «А що далі?» Тотто-тян було приємно, що її так уважно слухають, і вона базікала без упину. Але нарешті говорити стало ні про що. Вона замовкла і замислилася: про що б іще розповісти. Помітив­ши це, директор запитав:

— Може, ще щось пригадаєш?

Тотто-тян подумала: дуже шкода, якщо все на цьому скінчиться, коли ще буде такий зручний випадок поговорити з уважною людиною. Вона гарячково розмірковувала, що б іще сказати, і тут її осяяло: сукня!

— Ось, комірець не подобається мамі! — І більше вже нічого не
могла придумати.

Тоді директор встав і, поклавши їй на голівку велику теплу долоню, промовив:

— Ну, від сьогоднішнього дня ти учениця нашої школи.
Тотто-тян охопило щастя. Вона ніколи в житті не зустрічала такої

чудової людини. Адже до цього ніхто не слухав її так довго. І жодного разу він не позіхнув від нудьги, і видно було, що слухати йому так само цікаво, як їй розповідати.

Тоді Тотто-тян ще не вміла вираховувати час, але все одно розмо­ва здалася їй тривалою. А як вона здивувалася б, якби знала, скіль­ки вони проговорили. Тоді була б ще більше вдячна директорові...

Адже мама привела Тотто-тян до школи о восьмій ранку, а коли та замовкла, директор витягнув з кишені годинника і сказав: «Ма­буть, час обідати». Виходить, що він слухав Тотто-тян цілих чотири години!

(Куроянаги Т. Тотто-тян, маленькая девочка у окна. —- М.: Дет. лит., 1988. - С. 26-29.)