Методичні поради. · Вивчення теми доцільно розпочати з того, що студент повинен насамперед засвоїти що таке фінансове право і яка його роль в умовах ринкової економіки

· Вивчення теми доцільно розпочати з того, що студент повинен насамперед засвоїти що таке фінансове право і яка його роль в умовах ринкової економіки, які особливості предмету і методу правового регулювання фінансових відносин. Дуже важливим є з'ясування системи та джерел фінансового права.

Державне управління та контроль у галузі фінансової діяль­ності держави спирається на чітку урегульованість відно­син руху державних фінансових ресурсів законодавчими та іншими нормативними актами. Тому можна визначити, що фінансове право– це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини в сфері формування, розподілу та використання органами державної влади та місцевого самоврядування централізованих і децентралізова­них грошових фондів держави та територіальних громад з метою забезпечення виконання покладених на ці органи завдань і функцій.

Предметом фінансового права є суспільні відносини в сфері фінансової діяльності держави й територі­альних громад з приводу формування, розподілу й використання централізованих і децентралізованих фондів державних фінансів. У фінансових правовідносинах найбільш характерними, порівняно з іншими правовідносинами, є державно-владна та майнова сторони цих відносин, тобто правові відносини з приводу фінансів є владно-майновими. Це означає, що з одного боку, держава наділяє компетентні органи владними повноваженнями й контролює надходження коштів у бюджет, а з іншого боку, ці відносини регулюють формування власності держави у специфічній грошовій формі. Саме нерозривність відносин влади та специфічних майнових відносин, регулювання яких здійсню­ється як єдине ціле, визначає фінансово-правові відносини як владно-майнові.

Фінансовому праву властиві певні ознаки:

- зміст правового регулювання передбачає регулю­вання суворо визначеного різновиду відносин, пов'язаних із рухом централізованих і децентралізованих фондів;

- правові норми, що утворюють фінансове право, скла­дають єдину систему, визначену однорідним фактичним змістом, що забезпечує регулювання такого різновиду фінансо­вих відносин.

Крім предмета фінансового права, важливим критерієм визначення природи галузі права, її місця в системі права виступає метод правового регулювання, під яким розуміють сукупність прийомів, способів впливу права на суспільні відносини. Одним із основних методів фінансово-правового регулювання є імперативний метод. Імперативний метод вияв­ляється у владних приписах, наказах одним суб'єктам з боку інших, що представляють державу та органи самоврядування.

Імперативний метод фінансового права відрізняється від імперативних методів інших галузей права певною галузевою специфікою:

- він не ґрунтується на вертикальній субординації, співпідпорядкованості суб'єктів, але владні вказівки, що виходять від фінансових органів, є обов’язковими для інших суб'єктів відносин, які не перебувають в адміністративній залежності від цих органів;

- владні розпорядження виходять від органів, спеціально створених державою для фінансової діяльності;

- імперативний метод фінансового права не допускає повного підпорядкування й залежності одного суб'єкта від іншого, а стосується тільки економічного змісту фінансової норми;

- імперативний метод фінансово-правового регулювання допускає твердий ступінь імперативності на всіх рівнях законодавчого регу­лювання і не змінюється та не знижується залежно від типу за­конодавчого акта – від закону до інструкції;

- специфічний об'єкт, що регулюється за допомогою фінансо­во-правового імперативного методу, – це публічні грошові фонди.

Методи рекомендацій та погоджень. Особливістю цих методів є похідний характер від основ­ного імперативного методу в межах реалізації чи виконання влад­ного розпорядження. Вони доповнюють імперативний метод фінансово-правового регулювання і є підпорядкованими або похідними від нього.

Фінансове право включає досить значну сукупність фінансо­вих норм, об'єднаних у певну систему. Система фінансового права – це об'єктивна сукупність суспільних фінансових відносин, що виз­начає внутрішню структуру фінансового права, зміст і особливості розміщення норм, які регулюють фінансові відносини.

В системі фінансового права виділяють частини, підгалузі, інститути. Норми фінансового права, залежно від особливостей відносин, що ними регулюються, утворюють окремі структурні підрозділи. Система галузі фінансового права складається із Загальної та Особливої частини, що охоплюють кілька підсистем, інститутів, які можна виокремити в розділи.

Загальна частина акумулює інститути, що закріплюють за­гальні підходи до регулювання фінансової системи, які стосу­ються всіх норм особливої частини. До Загальної частини належать фінан­сово-правові норми, що закріплюють основні принципи, форми й методи фінансової діяльності; поняття й функції фінансів; систему фінансових органів, їхні повноваження; правове поло­ження інших суб'єктів фінансового права; загальні положення організації фінансового контролю.

Норми Загальної частини конкретизовано в Особливій час­тині, яка складається з декількох розділів, підгалузей, що вклю­чають відповідні інститути. Регулюючи більш вузькі й однорідні за змістом фінансово-правові інститути, вони утворюють певні підгалузі й розділи. Особливу частинустановлять фінансово-правові норми, що регулюють відносини в сфері бюджетної си­стеми; державних доходів і видатків; обов'язкового державного страхування; кредитування; публічного регулювання банківсь­кої діяльності; валютного регулювання.

Джерелом права більшість юристів вважають нормативно-правові акти, санкціоновані державою звичаї, судові чи адміністра­тивні прецеденти та міжнародні угоди.

Джерелом фінансового праває форма вира­ження правотворчої діяльності держави з приводу прийняття компетентними державними органами нормативних актів, що встановлюють норми фінансового права.

Джерела фінансового права можуть бути поділені за наступними ознаками:

На основі владно-територіальної ознаки – в основному, це стосується видів нормативних актів: загальнодержавнінормативні акти; республіканські (Автономна Республіка Крим); місцеві нормативні акти.

За характером правових норм:

- нормативні – акти, що містять правові норми загально­го характеру, прийняті компетентними органами у встановле­ному порядку;

- ненормативні – акти, що не містять правових норм за­гального характеру.

За особливостями правового регулювання і характером встановлення:

- правовий звичай (звичай, санкціонований компетентними органами у вста­новленому порядку);

- прецедент (отримав поширення в державах англосаксонсь­кої системи, особливо за наявності прогалин в законодавстві);

- міжнародні договори, конвенції, угоди, які ратифіковані Верховною Радою України і набувають важливого зна­чення при врегулюванні подвійного оподаткування, інших питань оподаткування;

- правова доктрина (притаманна мусульманським країнам, де, будучи одним із важливих джерел шаріату, заповнює про­галини законодавства відповідно до розпоряджень мусульмансь­кої доктрини);

- нормативний правовий акт (формально визначений та прийнятий компетентним органом у встановленому порядку документ, який містить норми, що регулюють певні фінансові відносини).

Норми фінансового права, як і будь-якої іншої галузі права, є формально визначені, загальнообов'язкові правила поведінки суб'єктів суспіль­них відносин, що встановлюються державою та забезпечуються її при­мусовою силою. Тому їм властиві загальні риси правової нор­ми, а саме:

- вони є правилом поведінки суб'єктів;

- є владним при­писом держави;

- мають регулятивний, формально визначений і загальнообов'язковий характер.

Але при цьому вони мають і особливості, притаманні виключно фінансовому праву, обумов­лені специфікою предмета правового регулювання:

- їх змістом є правила поведінки учасників особливого виду суспільних зв'язків саме в процесі фінансової діяльності держави;

- ці пра­вила висуваються суб'єктам фінансових відносин суб'єктивних юридичних прав і обов'язків, здійснення яких забезпечує планомірну мобілізацію, розподіл і витрачання централізова­них і децентралізованих фондів, фінансових ресурсів відповід­но до потреб та інтересів держави і суспільства.

Фінансово-правові норми регулюють відносини в галузі фінансової діяльності держави і виступають засобом реалізації публічних інтересів, що надає їм імперативного харак­теру, тому що фінансово-правові норми містять вимоги держави щодо поведінки поса­дових осіб державних органів, підприємств і організацій, а та­кож окремих громадян з приводу створення відповідних пуб­лічних грошових фондів, розподілу та перерозподілу коштів, що містяться в них, а також їх належного та доцільного використання.

Імперативність фінансово-правових норм виявляється в усіх видах норм (щодо засобу впливу на суб'єктів відносин, який визначає характер їхніх юридичних прав і обов'язків) - як у зобов'язуючих і забороняючих, так і в уповноважуючих.

Зо­бов'язуючі фінансово-правові норми – це такі норми, які вимагають від учасників відносин здійснення відповідних позитивних дій у процесі мобілізації, розподілу або витрачання фінансових ресурсів. Такі норми містяться в усіх нормативних актах (законах), що регулюють здійснення фінансо­вої діяльності.

Забороняючі фінансово-правові норми – це такі норми, які вимагають від учасників відносин утриму­ватися від відповідних дій з метою дотримання фінансової дис­ципліни.

Уповноважуючі фінансово-правові норми – це такі норми, які надають суб'єк­там відносин права на здійснення відповідних позитивних дій, але в чітко передбачених нормою межах.

Залежно від змісту, фінансово-правові норми поділяють на:

- матеріальні – такі, що закріплюють види й обсяг доходів і витрат відповідних фондів. Вони визначають матеріаль­ний зміст юридичних прав і обов'язків учасників фінансових правовідносин;

- процесуальні – такі, що закріплюють порядок (процеду­ру) дій у процесі мобілізації, розподілу й витрачання фондів коштів. Фінансове право, на відміну від інших галузей права, поєднує в собі матеріальні й процесуальні норми.

Таким чином, фінансово-правові норми – це встановлені державою та забезпечені її примусовою силою загальнообо­в'язкові правила поведінки суб'єктів суспільних відносин, що виникають і розвиваються в процесі мобілізації, розподілу й витрачання централізованих і децентралізованих фондів коштів, встановлюють права та обов'язки їх учасників і ма­ють імперативний характер.

Фінансові правовідносини - це уре­гульовані нормами фінансового права економічні відносини, що виникають, змінюються та припиняються в процесі мобілі­зації, розподілу й використання централізованих і децентралізованих фондів, фінансових ресурсів і мають державно-влад­ний і майновий характер.

Фінансовим правовідносинам притаманні наступні загальні ознаки:

- правовідносини виникають на основі норм фінансового права, які закріплюють ту модель поведінки для сторін правовідносин, яку згодом буде реалізовано в фінан­сових правовідносинах;

- вони характеризуються наявністю у сторін суб'єктивних юридичних прав і обов'язків.

Фінансові правовідносини мають також свої особливості, які обумовлені специфікою предмета й методу фінансового права:

- фінансові правовідносини становлять юридичну фор­му виразу та закріплення фінансових відносин, які в свою чер­гу є формою відповідних економічних відносин, а визна­чення сутності таких суспільних зв'язків поєднано з обов'язко­вим розглядом фінансових (економічних) відносин;

- основою виникнення, зміни та припинення фінансових правовідносин є фінансова діяльність держави, яка являє собою планомірний процес мобілізації, роз­поділу й використання централізованих і децентралізованих фондів коштів з метою виконання державою завдань і функцій;

- фінансові правовідносини мають майновий, а точ­ніше, грошовий характер і всі фінансові правовідносини вини­кають і розвиваються під час формування, розподілу та витрачання коштів потрібних для реалізації завдань соціаль­но-економічного розвитку, забезпечення безпеки та оборо­ноздатності країни та ін;

- однією із сторін фінансових правовідносин зав­жди виступає держава в особі уповноваженого державного орга­ну або органу місцевого самоврядування;

- фінансові правовідносини виникають, змінюють­ся й припиняються завжди на підставі закону або фінансово-пра­вового акту, а не за волевиявленням сторін.

Суб'єктамифінансових правовідносин вважають осіб, які на підставі фінансово-правових норм є реальними їх учасниками.

Суб'єкти фінансових правовідносин поділяються на:

- адміністративно-територіальні утворення (держава в особі уповноважених нею органів та адміністративно-те­риторіальні одиниці);

- колективні суб'єкти (органи державної вла­ди та управління, територіальні громади в особі органів місце­вого самоврядування, підприємства та установи різних форм власності, громадські організації);

- індивідуальні суб'єкти (фізичні особи – громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства).

Об'єктом фінансових правовідносин є централізовані та децентралізовані фонди коштів. Об'єкт фінансових право­відносин завжди пов'язано з інтересом держави, яку пред­ставляє уповноважений орган.

Важливим структурним елементом фінансових правовідно­син є також їх юридичний і фактичний зміст. Фактичним (ма­теріальним) змістом фінансових правовідносин виступає реальна пове­дінка їх суб'єктів, а юридичним змістом – суб'єктивні юридичні права та обов'язки суб'єктів, які встановлено фінансово-право­вою нормою.

Наявність фінансових відносин у державі зумовлює необхідність державного управління ними.

Фінансова діяльність дер­жави – це виконання державою своїх функцій у сфері формування, роз­поділу та використання централізованих і децентралізова­них грошових фондів з метою забезпечення здійснення завдань соціально-економічного характеру, управління, обороноздатності, діяльності державних органів.

Отже, фінансова діяльність держави виступає складовою частиною механізму соціального управління та забезпечує спрямування фінансових ресурсів на економічну, соціально-культурну та адміністративно-політичну сфери державного управління.

Для фінансової діяльності характерні певні особливості:

- фінансова діяльність має міжгалузевий, загальний характер, тому що вона спрямована на забезпе­чення фінансовими ресурсами всіх галузей та сфер державного управління і контролю;

- фінансову діяльність реалізують як державні органи, так і органи місцевого самоврядування, а в деяких випадках її реалі­зують через спільну діяльність цих органів;

- фінансова діяльність поєднує використання імперативних та непрямих, рекомендаційних методів управління фінансами;

- фінансову діяльність здійснюють як представницькі, так і виконавчі органи влади.

Об'єктом фінансової діяльності є відносини, які складаються в сфері регулювання руху державних грошових фондів на всіх стадіях грошового обігу (формування, розподіл, використання), тобто у сфері руху грошей, які утворюють державні фонди.

Фінансова діяльність має чотири стадії її здійснення:

1. Стадія формування централізованих і децентралізованих фондів. На стадії формування централізованих і децентралізова­них фондів створюють фонди Державного бюджету України та місцевих бюджетів, а також децентралізовані фонди.

2. Стадія розподілу коштів. На цій стадії фінансова діяльність здійснюється:

а) на рівні формування грошових фондів, що відбувається під час надходження коштів до бюджетів (податок з доходів фізичних осіб, наприклад, поділяють під час сплати на три частини, що надходять до місцевих бюджетів різних видів);

б) розподіл коштів, що охоплює рух уже закріплених коштів за окремими бюджетами, на фінансування державних завдань і функцій;

в) перерозподіл грошових ресурсів, який здійснюють за допомогою непря­мих податків, мита, трансферних платежів.

3. Стадія використання державних коштів. На цій стадії фінансову діяльність розподіляють за різними напрямами (галузями, ре­гіонами тощо).

4. Стадія контролюза рухом грошових фондів. Особливість цієї стадії полягає у тому, що контроль має наскрізний характер і здійснюється на кожній із попередніх трьох стадій, а також він є підсумковим етапом, який полягає у поєднанні підсумково-звітних дій.

Фінансову діяльність здійснюють згідно з принципами, які закріплено Конституцією України: принцип законності означає здійснення фінансової діяль­ності на всіх етапах руху грошових фондів у відповідності з вимогами норм фінансового права; за порушення цих вимог передбачається застосування державного примусу; принцип плановості - фінансова діяль­ність здійснюється у суворо впорядкованій, послідовній, збалансованій формі при детальному закріпленні процедур та порядку руху цих коштів; принцип гласності проявляється у взаємозв'язку руху фінан­сових потоків, збалансованості різних потоків, грошових фондів, доведення до громадян та інших суб'єктів змісту проектів фінансово-правових та підсумкових актів за ре­зультатами їх застосування; принцип системності полягає у здійсненні фінансової діяль­ності щодо взаємозалежних інститутів фінансової системи в умовах співвідношення, взаємопроникнення елементів фінан­сової системи держави – бюджетної системи, кредитної системи, обов'язкового державного страхування, фінансів підприємств тощо.

Основні напрями фінансової діяльності: організація грошового обігу; формування грошових фондів; розподіл і використання грошових ресурсів; організація фінансового контролю.

Фінансову діяльність держави здійснюють різними метода­ми – засобами, прийомами, за допомогою яких держава через упов­новажені нею органи здійснює мобілізацію, розподіл і вико­ристання централізованих і децентралізованих грошових фондів.

Вибір конкретного методу фінансової діяльності зумовлюється наступними чинниками:

- стадіями фінансової діяльності держави;

- формою власності на кошти, що переходять державі;

- джерелами державних доходів;

- метою, для досягнення якої використовують грошові ресурси на конкретному етапі розвитку держави;

- співвідношенням між доходами та витратами.

З урахуванням наведених чинників використовують методи фінансової діяльності:

1. Методи мобілізації грошових ресурсів:

а) метод обов'язкової мобілізації реалізує безумовні імпе­ративні обов'язки щодо їх виконання та гарантії, що забезпечують це виконання (обов'язкові форми подат­кових платежів, інші безумовні і обов'язкові збори, які імпе­ративно визначають і гарантують вид платежу, платника, об'єкт, ставку, розмір, терміни, засоби забезпечення тощо);

б) метод добровільної мобілізації припускає переважно дис­позитивні засоби забезпечення фінансових надходжень, меха­нізми кредитування (внески населення, придбання державних цінних паперів, лотерейних білетів тощо).

2. Методи розподілу грошових ресурсів:

а) метод фінансування становить цільову, планову, безоп­латну й безповоротну передачу державних коштів із бюджетів на визначені цілі, завдання та реалізацію державних функцій;

б) метод кредитування означає цільову, відплатну, термі­нову й поворотну передачу коштів, здійснювану на платній основі. Цей метод поєднує два різних за змістом способи: дер­жавне та банківське кредитування.

3. Методи використання грошових ресурсів пов'язані з витрачанням грошових фондів, їх поділяють:

а) залежно від спрямованості видатків:

- пооб'єктний – полягає у спрямуванні грошових ресурсів на фінансування певних об'єктів;

- посуб'єктний – виділення та передача коштів окремим суб'єктам фінансової діяльності;

б) залежно від форми надходження грошових ресурсів:

- безготівкові грошові перерахування, розрахунки;

- готівкові кошти.

Фінансову діяльність держави здійснюють у різних формах.

Класифікація форм фінансової діяльності здійснюється:

а) за юридичними властивостями:

- правова форма фінансової діяльності полягає у прийнятті та реалізації фінансово-правових актів;

- неправова форма фінансової діяльності не має правового вираження, але є похідною і пов'язана з правовими формами;

б) за організаційними формами:

- створення централізованих фондів коштів;

- формування децентралізованих грошових фондів;

в) за змістом фінансової діяльності:

- у галузі бюджетної діяльності;

- у галузі податкового регулювання;

- у сфері кредитування;

- у галузі валютного регулювання;

- у сфері фінансового контролю.

· Даючи відповідь на друге питання слід звернути увагу на те, що для кожної країни державний бюджет є головною ланкою її фінансової системи, об’єднуючи головні доходи і витрати держави. У бюджетному кодексі України бюджет визначається як план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду для забезпечення задач і функцій держави. Розглядаючи бюджетну систему як сукупність державного та місцевих бюджетів, побудованих з урахуванням економічних відносин, державного і адміністративно-теріторіальних устроїв і врегульованої нормами права, необхідно детально зупинитися на принципах: єдності, збалансованості, самостійності, повноти, обґрунтованості, ефективності, субсидіарності, цільового використання, справедливості і неупередженості, публічності та прозорості, відповідальності. Також необхідно зупинитися на характеристиці бюджетної класифікації і її складових: доходів, видатків, фінансування бюджету та боргу. Згідно з Бюджетним кодексом необхідно виділити стадії бюджетного процесу: складання, розгляд і прийняття, виконання, підготовка до розгляду звіту. Важливо ознайомитися з Законом «Про державний бюджет України», який приймається кожного року і в ньому встановлюються основні засади фінансової діяльності держави, а саме: доходи, витрати, борг, пільги, соціальні стандарти та інше.

· Готуючись до відповіді на третє питання, треба розкрити напрямки діяльності держави у втіленні податкової політики в умовах ринкової економіки. Необхідно підкреслити важність прийняття 02.12.2010 року Податкового кодексу України, в якому систематизовані всі діючі норми оподаткування в Україні. Підкреслити зміни що відбулися в державі з прийняттям цього важливого нормативного акту.

· Відповідь на четверте питання слід побудувати на тому, що держава для виконання своїх функцій створює і нормативно закріплює систему оподаткування, яка складається з сукупності податків, зборів і платежів, що сплачуються до бюджету і державних цільових Фондів. Далі треба визначити принципи оподаткування: стимулювання, обов’язковість, рівнозначність і пропорційність, рівність, відсутність дискримінації, соціальна справедливість, стабільність, економічна обґрунтованість, рівномірність сплати, компетенції, єдиний підхід, доступність.

· П’яте питання потребує з’ясування поняття податків, зборів і мита, їх особливості і різниці. Далі необхідно дати класифікацію загальнодержавних податків і зборів: податок на додану вартість, акцизний податок, податок на прибуток підприємства, податок на доходи фізичних осіб, мито, державне мито, податок на нерухоме майно, збір на обов’єзкове соціальне страхування, збір на обов’язкове державне пенсійне страхування та інші. Також вагоме місце в оподаткуванні мають місцеві видатки: податок з реклам, комунальний податок, готельний збір, ринковий збір та інші. Необхідно з’ясувати як поділяються податки за формою обкладання: прямі і непрямі.

· Окремої уваги в рамках шостого питання потребує з’ясуванню статус платників податку до яких належать фізичні і юридичні особи, як здійснюється їх облік, як вони поділяються, які їх права та обов’язки, які існують особливості їх оподаткування. Також необхідно вказати об’єкти оподаткування. Слід відрізняти об’єкт оподаткування від джерела платежу. З’ясувати такі поняття як ставки податку, податкові пільги.

· Проблему забезпечення законності і дисципліни в оподаткуванні необхідно розкрити у встановленні відповідальності за порушення законодавства про податки. Як здійснюється контроль за виконанням законодавства, які існують правопорушенні у цьому питанні і яка відповідальність настає за порушення діючих норм: фінансові санкції, адміністративна відповідальність, кримінальна відповідальність, фінансова відповідальність.

· Розглядаючи восьме питання необхідно з’ясувати поняття банків, який правовий статус вони мають, які вимоги встановлюють державою для іх створення, з чого складається банківська система, їх функції, побудова банківської системи за дворівневим принципом.

Перш за все даємо визначення банку, закріплене в законодавстві.

Відповідно до Закону України від 7 грудня 2000 р. «Про і банківську діяльність» банк — це юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади громадян грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб. Від банків слід відрізняти фінансові установи - юридичні особи, які проводять одну або кілька операцій, що можуть виконуватися банками, за винятком залучення вкладів.

Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, що створені і діють на території України відповідно до закону.

Центральним банком України, особливим центральним органом державною управління є Національний банк України Його юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації визначаються Конституцією України, Законом України від 1999 р. «Про Національний банк України».

Відповідно до Конституції України основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової оди ниці України.

Далі слід ознайомитися з іншими функціями Національного банку України, які встановлені в ст. 7 Закону України “Про Національний Банк України”.

Банки в Україні можуть функціонувати як універсальні або як спеціалізовані. За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими).

Банки в Україні створюються у формі акціонерного товари­ства, товариства з обмеженою відповідальністю або кооператив­ного банку.

Державна реєстрація банків здійснюється Національним бан­ком України відповідно до вимог Закону України «Про банки і банківську діяльність» та Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 31 серпня 2001 р. № 375. Керуючись вказаними нормативними актами розглянути умови та порядок реєстрації банків.

Банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії, що надається відповідно до Зако­ну та Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 17 липня 2001 р. № 275.

Банківська ліцензія не може передаватися третім особам.

На підставі банківської ліцензії банки мають право здійсню­вати такі банківські операції:

1) приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб;

2) відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них;

3) розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик (ч. 1 ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).

Банк, крім зазначених операцій, має право здійснювати такі операції та угоди:

1) операції з валютними цінностями;

2) емісію власних цінних паперів;

3) організацію купівлі та продажу цінних паперів за доручен­ням клієнтів;

4) здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг);

5) надання гарантій і поручительств та інших зобов'язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;

6) придбання права вимоги на виконання зобов'язань у гро­шовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаю­чи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг);

7) лізинг;

8) послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання цінностей і документів;

9) випуск, купівлю, продаж і обслуговування чеків, векселів та інших оборотних платіжних інструментів;

10) випуск банківських платіжних карток і здійснення опе­рацій з їх використання;

11) надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських операцій.

За умови отримання письмового дозволу Національного банку України банки також мають право здійснювати такі операції:

1) здійснення інвестицій у статутні фонди та акції інших юридичних осіб;

2) здійснення випуску, обігу, погашення (розповсюдження) державної та іншої грошової лотереї;

3) перевезення валютних цінностей та інкасацію коштів;

4) операції за дорученням клієнтів або від свого імені: з інструментами грошового ринку;

з інструментами, що базуються на обмінних курсах та відсотках; з фінансовими ф'ючерсами та опціонами;

5) довірче управління коштами та цінними паперами за до­говорами з юридичними та фізичними особами;

6) депозитарну діяльність і діяльність з ведення реєстрів влас­ників іменних цінних паперів.

Комерційні банки самостійно встановлюють процентні став­ки та комісійну винагороду по своїх операціях.

· Даючи відповідь на дев’яте питання визначити поняття і функції кредиту: розподільча, регулююча, контрольна.

В юридичній літературі під кредитними правовідносинами розуміють всі кредитні відносини, що виникають при наданні (передачі, використанні і поверненні) грошових коштів або інших речей, визначених родовими ознаками, на умовах повернення.

Стаття 1 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначає банківський кредит - це будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'я­зання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження стро­ку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання борж­ника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'я­зання на сплату процентів та інших зборів з такої суми.

Положенням про кредитування, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 28 вересня 1995 р. № 246, кредит визначається як позичковий капітал банку у гро­шовій формі, що передається у тимчасове користування на умо­вах забезпеченості повернення, строковості, платності та цільо­вого характеру використання. Кредитна операція — це договір щодо надання кредиту, який супроводжується записами за бан­ківськими рахунками, з відповідним відображенням у балансах кредитора та позичальника.

Відповідно до статей 47, 49 Закону України «Про банки і бан­ківську діяльність» до кредитних відносяться наступні операції:

- розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик;

- організація купівлі та продажу цінних паперів за доручен­ням клієнтів;

- здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг);

- надання гарантій і поручительств та інших зобов'язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;

- придбання права вимоги на виконання зобов'язань у гро­шовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг);

- лізинг.

Суб'єкти господарської діяльності можуть використовувати такі форми кредиту: банківський, комерційний, лізинговий, іпо­течний, бланковий, консорціумний.

· Відповідаючи на десяте питання слід зупинитися і розглянути таку форму кредиту як кредитний договір. Розкриваючи види кредиту необхідно класифікувати їх і розкрити особливості.

Банківський кредит надається суб'єктам кредитування всіх форм власності у тимчасове користування на умовах, передба­чених кредитним договором.

Кредити, які надаються банками, поділяються:

за строками користування на:

а) короткострокові — до 1 року; можуть надаватися банками у разі тимчасових фінансових труднощів, що виникають у зв'яз­ку з витратами виробництва та обігу, не забезпечених надхо­дженням коштів у відповідному періоді;

б) середньострокові — до 3 років; можуть надаватися на оп­лату обладнання, поточні витрати, на фінансування капіталь­них вкладень;

в) довгострокові — понад 3 роки; можуть надаватися для формування основних фондів. Об'єктами кредитування можуть бути капітальні витрати на реконструкцію, модернізацію та роз­ширення вже діючих основних фондів, на нове будівництво, на приватизацію та ін.;

за забезпеченням на:

а) забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінни­ми паперами);

б) гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи);

в) з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво стра­хової організації);

г) незабезпечені (бланкові);

за ступенем ризику на:

а) стандартні кредити;

б) кредити з підвищеним ризиком; за методами надання на:

а) кредити, що надаються у разовому порядку;

б) кредити, що надаються відповідно до кредитної лінії. Під кредитною лінією розуміється згода банку-кредитора надати кредит у майбутньому в розмірах, які не перевищують зазда­легідь обумовлені розміри за певний відрізок часу без проведен­ня додаткових спеціальних переговорів;

в) гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надання, за потребою, із стягненням комісії за зобов'язання);

за строками погашення на:

а) кредити, що погашаються водночас;

б) кредити, що погашаються у розстрочку;

в) кредити, що погашаються достроково (на вимогу кредито­ра або за заявою позичальника);

г) кредити, що погашаються з регресією платежів;

д) кредити, що погашаються після обумовленого періоду (міся­ця, кварталу).

Процес банківського кредитування здійснюється на принци­пах: забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільової спрямованості.

Погашення комерційного кредиту може здійснюватися шляхом:

- оплати боржником за векселем;

- передачі векселя відповідно до чинного законодавства іншій юридичній особі (крім банків та інших кредитних установ);

- переоформлення комерційного кредиту на банківський.

Лізинговий кредит — це відносини між юридичними особа­ми, які виникають у разі оренди майна і супроводжуються укла­денням лізингової угоди.

Іпотечний кредит — це особливий вид відносин з приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна.

Консорціумний кредит—це форма кредиту, що надається бан­ківським консорціумом шляхом:

а) акумулювання кредитних ресурсів у визначеному банку з подальшим наданням кредиту позичальникам;

б) гарантування загальної суми кредиту провідним банком або групою банків;

в) зміни гарантованих банками-учасниками квот кредитних ресурсів за рахунок залучення інших банків для участі в консорціумній операції.

Форму кредитного договору затверджено постановою Правлін­ня НБУ від 28 вересня 1995 р. (зі змінами від 4 грудня 2001 р.) як додаток до Положення про кредитування.

Суб'єкти підприємницької діяльності — резиденти України — відповідно до ст. 4 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» мають право на отримання кредитів від іноземних суб'єктів господарської діяльності. Кредити в іноземній валюті надаються юридичним особам-резидентам, фізичним особам-резидентам, які займаються підприємницькою діяльністю, ре­зидентам за операціями, що здійснюються ними з викорис­танням платіжних карток міжнародних платіжних систем, та юридичним особам-нерезидентам — банківським установам.

· Відповіді на останнє одинадцяте питання необхідно розкривати аналізуючи Закон України „Про банки і банківську діяльність”.

За загальним правилом платежі за зобов'язаннями між організаціями провадяться в порядку без­готівкових розрахунків через кредитні установи, в яких зазна­чені організації зберігають свої кошти.

З цією метою банки мають право відкривати своїм клієнтам (крім інших банків) вкладні (депозитні) та поточні рахунки.

Вкладний (депозитний) рахунок — рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей, що передаються клієнтом банку в управління на встановлений строк та під визначений процент відповідно до умов договору.

Поточний рахунок — рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей та для здійснення усіх видів операцій за цим рахунком відповідно до умов догово­ру та вимог законодавства України.

Кореспондентський рахунок — це рахунок, що відкривається банку для здійснення розрахунків, які виконує за дорученням та за рахунок цього банку той банк, в якому відкривається цей рахунок.

Відкриття кореспондентських рахунків банками іншим бан­кам здійснюється шляхом встановлення між ними кореспонден­тських відносин у порядку, що визначається Національним бан­ком України, та на підставі відповідного договору.

Відкриття зазначених рахунків здійснюється відповідно до ст. 7 Закону України від 5 квітня 2001 р. «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», ст. 51 Закону України «Про банки і банківську діяльність», ст. 42 Закону України «Про підприєм­ства в Україні» на умовах, викладених в Інструкції про порядок відкриття та використання рахунків в національній та іноземній валюті, затвердженій постановою Правління Національного банку України від 18 грудня 1998 р. № 527.

Поточні бюджетні рахунки відкриваються підприємствам, установам, організаціям, які утримуються за рахунок бюджетів.

До поточних рахунків також належать:

а) рахунки за спеціальними режимами їх використання, що відкриваються у випадках, передбачених законами України або рішеннями Кабінету Міністрів України;

б) карткові рахунки (картрахунки), що відкриваються відпо­відно до вимог цієї Інструкції. Операції за цими рахунками здійснюються з урахуванням особливостей, визначених Інструк­цією та відповідними нормативно-правовими актами Національ­ного банку України, що регулюють здійснення операцій із за­стосуванням платіжних карток.

Законодавством України встановлено спеціальний порядок відкриття рахунків в іноземній валюті.

Відповідно до п. 6.1.1 Інструкції банківські рахунки в іно­земній валюті поділяються на поточні та депозитні (вкладні).

Безготівкові розрахунки між суб'єктами господарювання здій­снюються відповідно до Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Прав­ління Національного банку України від 29 березня 2001 р. (далі — Інструкція) та інших нормативних актів.

При здійсненні розрахунків можуть застосовуватись акреди­тивна, інкасова, вексельна форма розрахунків, а також форми розрахунків за розрахунковими чеками та з використанням роз­рахункових документів на паперових носіях та в електронному вигляді.

Інструкція встановлює правила використання при здійсненні розрахункових операцій платіжних інструментів у формі:

• меморіального ордера;

• платіжного доручення;

• платіжної вимоги-доручення;

• платіжної вимоги;

• розрахункового чека;

• акредитива.