ДСТУ 3017-95 Видання. Основні види: Терміни та визначення

💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

З проблемами типології книги тісно пов'язана проблема уніфікації і стандартизації книгознавчої і книговидавничої термінології, тобто проблема створення професійної мови книжкової справи, де б кожен термін мав чітке і однозначне тлумачення.

Стандарт (від анг. standart) означає: норма, зразок. У широкому розумінні цей термін тлумачиться як еталон, який береться для співставлення з ним інших подібних предметів, товарів чи послуг. Стандартизація у видавничій справі - це створення і 60

тстосування державних, галузевих стандартів, стандартів та ТЄХНІЧ них умов підприємства. Об'єктами стандартизації є терміни 1.1 ті шачєння, технологічна документація, видавничо-поліграфічне оформлення видань, класифікація обкладинок і палітурок, обладнання, технологія, поліграфічні матеріали (друкарські фар-Ои, папір, фототехнічні матеріли і т. д.), технічні вимоги до якості напівфабрикатів і готової продукції, методи контролю та випробувань та ін.

Необхідність розробки державних видавничих стандартів дик-Гується не лише власними потребами визначення рівня культури національного книговидання та рівня сервісних послуг потенційному споживачеві кожного видання, а й нагальною необхідністю залучення вітчизняного книговидання до створення шальносвітової книжкової скарбниці й ідентифікації власної держави чи окремо взятого видавця у цьому процесі.

Саме це обумовило виникнення у 1946 році Міжнародної організації зі стандартизації (ISO), нормативні положення якої кладуться в основу при розробці відповідної національної документації.

Друковані видання, як відомо, відзначаються надзвичайною різноманітністю. Причому видання одного і того ж виду можуть розрізнятися за різними ознаками. Тому питання полягає не лише в тому, щоб привести в певну систему не лише окремі види видань, а й основні ознаки, за якими вони розрізняються.

Це завдання вирішує стандартизація термінів, що відбивається в так званих Державних стандартах. У колишньому Радянському Союзі було прийнято три стандарти „Видання. Основні види: Терміни та визначення" (1970, 1979, 1990 pp.). Сам перелік років нидання цих стандартів показують, що у книговидавничій справі, як і в інших галузях, немає „вічних" стандартів і що через певний проміжок часу прийняті стандарти потребують уточнення, поглиблення і подальшого розвитку.

До речі, останній загальносоюзний стандарт діяв у незалежній Україні до лютого 1995 року. З 23-го лютого 1995 р. вступив у дію новий стандарт ДСТУ 3017-95 „Видання. Основні види: Терміни та визначення", розроблений фахівцями Книжкової палати України. В ньому були враховані (на жаль, не в повній мірі), як попередній досвід розробки загальносоюзних стандартів, так і рекомендації міжнародного стандарту ISO 5127/2.

Розробка і прийняття даного стандарту мали велике значенн Перш за все тому, що це був перший український стандарт у ці; справі і мав навести певний термінологічний лад (при майже повному безладді) у книговидавничій справі України, яка досить повільно і важко переходила до ринкових відносин.

Зрозуміло, не варто було розраховувати, що перший „власний" стандарт відразу буде бездоганним. Дійсно, чимало визначень в ньому носять дискусійний характер, а деякі з них, на нашу думку, взагалі, сумнівні, на що ми, в необхідних випадках, будемо звертати увагу.

Почнемо з одного із основних, в цілому, і основного для даного стандарту поняття „ видання ", яке визначається як „ документ, що пройшов редакційно-видавниче опрацювання, виготовлений, друкуванням, тисненням або іншим способом, містить інформацію, призначену для поширення, і відповідає вимогам стандартів, іншим нормативним документам щодо їхнього видавничого оформлення і поліграфічного виконання ".

Перша примітка до цього визначення пояснює, що „під документом слід розуміти матеріальний об'єкт, що містить інформацію, закріплену створеним людиною способом для її передавання в часі та просторі", тобто підкреслює всеосяжність даного терміна, незалежно від характеру матеріального носія і знакових систем передачі інформації.

Друга примітка уточнює: „Видання, що поряд з друкованим текстом містить записи звуків чи зображення на інших матеріальних носіях (платівках, магнітофонних стрічках, фотоплівках, слайдах, аудіо- та відеокасетах), або таке, що має супровідну допоміжну інформацію (дискети тощо), зветься комбінованим".

Ця примітка ще раз наголошує, що в даному стандарті мова йде не взагалі про видання (адже воно може бути не тільки друкованим), а лише про друковані видання, що, зрозуміло, зменшує універсальність цього визначення. В цілому, це визначення хибує багатослівністю, що є чи не найбільшим недоліком для будь-яких стандартизованих визначень.

Наприклад, навіщо в ньому подавати: „...і відповідає вимогам державних стандартів, інших нормативних документів щодо їхнього видавничого оформлення і поліграфічного виконання", коли попереду сказано, що видання пройшло „редакційно-видавниче опрацювання"? Чи не входить в оте „опрацювання" і 62

і пнжідність видання будь-яким нормативним документам? А

.... > не входить, то, взагалі, навіщо згадувати про таке „опрацю-

ііиііііи", а не відразу визначати: „ Видання — документ, опрацьо- цшіи й і виготовлений друкуванням, тисненням або іншим спосо бом у відповідності з існуючими нормативними документами, шо міст ить інформацію, призначену для поширення та використан-

Другим загальним поняттям у цьому стандарті є „ видавнича її і ін дукція ", яка визначається як „сукупність видань, призначених до випуску або випущених видавцем (видавцями)". Тут та-іи*є примітка, яка уточнює, що „видавцем є юридична особа, шо здійснює видавничу діяльність, вступає у правові, майнові, пнробничі відносини з суб'єктами інших сфер економіки і культури відповідно до чинного законодавства".

У цьому визначенні є також певні недоліки. Наприклад, чи

можна назвати видавничою продукцією сукупність видань, лише

призначених до випуску"? Адже можна навести безліч прикладів

оголошених до друку видань, які (з різних причин) так і не стали

Вважаємо також недоречною „примітку" до цього терміна, бо иидавцем може бути не лише „юридична особа", а той, хто видав книгу, тобто, автор, чи будь-яка фізична особа, яка вирішила видати книгу в порядку індивідуальної трудової діяльності. Тут доречнішим було б згадати „замовника", адже кожне видання має індивідуальний (персональний) номер замовлення.

Однак, і цей елемент не обов'язковий у даному визначенні. Гадаємо, більш прийнятним було б: „ Видавнича продукція - сукупність видань, випущених для розповсюдження та викорис т ання ".

Взагалі, коли при стандартизованих визначеннях (дефініціях) подаються примітки, та ще й по декілька, то є всі підстави вважати таке визначення недосконалим і, природно, тимчасовим. Це, зрозуміло, стосується й визначення поняття „видання" у ДСТУ 3017-95. Однак його недоліки найменше відбиваються на друкованих книжкових виданнях, тому варто коротко розглянути запропоновану цим стандартом класифікацію друкованих видань за основними напрямами.

На першому місці Держстандарт справедливо подає класифікацію друкованих видань за цільовим призначенням, бо вона відпо-

відає на корінні питання видавничої діяльності: для чого (з яко метою) здійснено видання і на кого (на які верстви суспільства воно розраховано.

Зазначимо, що цю класифікацію (під назвою „За соціальни призначенням") вперше запровадила Книжкова палата України своєму „Літопису українського друку" (1924 p.), хоча її елементи зустрічалися ще у дореволюційних бібліографічних і статистичних публікаціях. В подальшому вона перейшла в статистику дру ку, закріпившись лише в ній до теперішнього часу.

Раніше класифікація за цільовим призначенням використовувалася для неперіодичних видань (перш за все — книжкових). Однак вже останній всесоюзний стандарт (1990 р.) розповсюдив його як на неперіодичні, так і на серіальні видання. Саме такий діапазон дії цієї класифікації пропонує і ДСТУ 3017-95. В ній пропонується (обґрунтовується) 13 видів видань за цільовим призначенням. А саме:

9. Громадсько-політичне видання 10.Довідкове видання

Ця класифікація, через її особливе значення, в тому чи іншому обсязі на факультеті бібліотекознавства та інформатики присутня практично в усіх книгознавчих, бібліотекознавчих та бібліо-графознавчих навчальних курсах. Тому, для початку, було б бажано запам'ятати хоча б перелік 13-ти видів видань за цільовим призначенням, аби потім не „спотикатися" на цьому до закінчення навчання.

Стандарт дає визначення кожного з 13-ти видів видань за цільовим призначенням які, на перший погляд, не викликають серйозних заперечень. Однак, при критичному їх розгляді, 64

більшість з них вимагають певних уточнень і доповнень. Це цілком природно, бо видавничий потік знаходиться в постійній імпіі і розвитку і розраховувати на раз і назавжди дану класифікацію не доводиться.

Наприклад, у попередніх класифікаціях за цільовим призна-■ к-пням відсутні такі види видань, як „видання для організації пошілля" або „рекламні видання". Разом з тим із сучасної класифікації чомусь „випав" такий вид видань, як „видання для дітей". Чи, можливо, сьогодні рекламні або розважальні видання важливіші від дитячих?...

Тому, при неминучих певних недоліках поданої в стандарті класифікації видань за цільовим призначенням, вона, все-таки, дозволяє певним чином структурувати видавничий масив і потік, об'єднати в них найбільш спільне і виокремити суттєво відмінне. Саме завдяки класифікації за цільовим призначенням ми, наприклад, дізнаємося, скільки в державі видається наукової, навчальної, довідкової, літературно-художньої та іншої літератури і завдяки цьому можемо впливати на встановлення доцільних пропорцій між ними.

Далі в стандарті йде класифікація видів видань „за аналітико-синтетичним переробленням інформаці'Г, де подається визначення їх 5-ти різновидів: інформаційне, бібліографічне, реферативне, оглядове видання та дайджест.

Фахівці відразу помітили ряд суттєвих недоліків цієї класифікації. Перш за все її назви, яка була б точнішою за такої редакції: „за ступенем аналітико-синтетичного перероблення інформації" (Г.М. Швецова-Водка). Вкрай невдалим вважається й полісеміч-ний термін „інформаційні видання", бо будь-яке видання тою чи іншою мірою інформаційне (якщо ми, звичайно, не забуваємо, що видання — це документ, а документ — це певна інформація).

Неприйнятним вважають фахівці й поділ „інформаційних видань" на бібліографічні, реферативні, оглядові, а також дайджести. Перш за все тому, що, як відомо, бібліографічні видання можуть бути і реферативними, і оглядовими і дайджестами. Щоб зберегти однопорядковість класифікаційного ряду, пропонується, поряд з реферативними і оглядовими виданнями, виокремити „сигнальне бібліографічне видання", що складається лише з бібліографічних описів, і „анотоване бібліографічне видання", що включає описи з анотаціями.

Висловлені тут (і в подальшому) зауваження і пропозиції гЛ ворять лише про наступне: прийнятий стандарт необхідно вико«1 нувати, однак це не виключає критичного ставлення і неминучо-го перегляду його в недалекому майбутньому.

Третя класифікація цього стандарту стосується видів видань „за інформаційними знаками", де подаються визначення текстдЛ вих. нотних, картографічних та образотворчих видань.

Здавалося, все зрозуміло, якщо усвідомити, що в основу цієї класифікації покладена знакова природа інформації, тобто характер знаків, якими фіксується інформація в друкованих видан- і нях. То чому б так і не назвати цю класифікацію, а не „за інформаційними знаками"?

Наступна класифікація видів видань „за матеріальною кон- І струкцією" пропонує визначення 10-ти їх різновидів: книжкове, жу рнальне, аркушеве, газетне, карткове, комплектне видання, а | також буклет, плакат, поштова картка та книжка-іграшка.

Класифікація видів видань „за обсягом" пропонує визначення 3-х їх різновидів: книга, брошура, листівка. В основу цієї кла- J сифікації покладені кількісні показники, тобто обсяг видань: | книга - книжкове видання обсягом понад 48 сторінок, брошура -книжкове видання обсягом від 4 до 48 сторінок, а листівка - ар-кушеве видання обсягом від 1 до 4 сторінок.

На жаль, і в цих визначеннях допущена неточність: обсяг брошури потрібно вказати - „від 5 до 48 сторінок включно". Інакше виходить, що четверта сторінка видання потрапляє і до брошури, і до листівки. Крім того, не досить вдалим є назва третього різно- І виду видань за обсягом — „листівка". Адже його можна розуміти j як „поштову картку". Краще тут* було б вжити термін „аркушів-ка". Тоді б, до речі, і визначення було більш логічним: „аркушів-ка - аркушеве видання...", тим більше, що „аркушівка" вказана в класифікації видань за їх матеріальною структурою.

Класифікація видів видань „за складом основного тексту" подає визначення двох термінів: „ моновидання " і „збі рник ". Перший з них визначається як „видання, що містить один твір", а другий - як „видання, що містить ряд творів".

На перший погляд, все зрозуміло: один твір, ряд творів. Однак, відразу виникає декілька запитань. Якщо, наприклад, є „моновидання", то де його протилежний різновид - „полівішання", або, коли є видання, що містить ряд творів, що називається збірни-66

і ом, то як називається те видання, що містить всі твори автора? Лиже є у нас так звані академічні повні зібрання творів письмен-миків-класиків, першою ознакою яких є їх вичерпна повнота.

Однак, на жаль, термін „зібрання творів" потрапив до класифікації видів видань „за структурою", де подано визначення 5-ти і врмінів: серія, однотомне видання, багатотомне видання, зібрання творів, вибрані твори. Важко в цих термінах запідозрити бачення якоїсь структури, якщо, звичайно, розуміти її як внутрішню побудову (упорядкування) видань.

Тут, скоріш за все, мова йде про обсяг видань з точки зору їх поліграфічного виконання — однотомник чи багатотомник. Але це вже інший класифікаційний ряд, непричетний до структури надання у прямому її розумінні.

Класифікація видів видань „за періодичністю" подає визначення 4-х термінів: неперіодичне, серіальне, періодичне і продовжуване видання.

Основною ознакою цієї класифікації є періодичність виходу надання, тобто як має виходити у світ певне видання: за один раз (неперіодичне видання), окремими випусками упродовж неви-значеного заздалегідь часу (серіальне чи продовжуване видання), або через певні проміжки часу (періодичне видання).

Найбільш насиченою за кількістю термінів в цьому стандарті є класифікація видів неперіодичних видань „за інформаційними ознаками", де подається визначення 45-ти термінів, розміщених у, мабуть, тільки укладачам стандарту відомій послідовності (від першого - „монографія" до сорок п'ятого - „антологія").

Ми вже розглядали подібну класифікацію („за інформаційними знаками"), де складно визначити, що покладено в основі цієї класифікації. Важко також зрозуміти, що це за критерій класифікування — „за інформаційними ознаками" - кількість, обсяг, міра чи специфіка інформативності того чи іншого видання?

Якщо так, тоді стає зрозумілим визначення понять „монографія", „автореферат дисертації", „тези доповідей" і т. д., але як підійти з тим же критерієм до такого видання, як, приміром, „антологія" - неперіодичного збірника вибраних літературно-художніх творів чи уривків з них?

Фахівці попереджають, що не всі існуючі у вигляді окремих видань жанри творів і навіть не всі типи літератури відображені у

цьому стандарті. Тому не варто дивуватися, якщо деякі виданн

неможливо буде закласифікувати за „інформаційними ознаками". ■

А поки що варто скористатися вдалою, на наш погляд, спробою Г.М. Швецової-Водки в її підручнику „Типологія книги" поділити вказаний у цій класифікації перелік видань на певні групи відповідно типів видань, до яких вони належать. Наприклад, наукові видання, навчальні видання, довідкові видання і т. д. (див. табл. 3.2, фасет 5).

Останньою у цьому стандарті є класифікація „видів періодичних і продовжуваних видань", яку ми залишаємо поза увагою як таку, що не стосується безпосередньо книгознавчої проблематики. В цілому, розглянутий державний стандарт 3017-95 „Видання. Основні види: Терміни та визначення", незважаючи на його окремі недоліки, є важливим нормативним документом в роботі всіх книговидавничих та книгорозповсюджувальних установ та організацій, у тому числі й бібліотечно-інформаційних та навчальних закладів. Разом з тим він є надійним підґрунтям удосконалення і подальшого розвитку стандартизації видавничої професійної термінології (3, 4).