Зародження перекладознавства за часів Київської Русі

Початок перекладацької діяльності на території сучасної України починається ще в ІХ ст., коли у 864 р. імператор Візантії надіслав грецьких монахів Кирила та Мефодія для проповідування християнства серед слов’янських народів. Вони почали свою діяльність зі створення алфавіту, відомого усьому світові як кирилиця, за допомогою якого переклали з грецької на церковнослов’янську декілька релігійних текстів, у тому числі Новий Завіт, Псалтир і молитовник. Після офіційного хрещення Русі в 998 р. з’явилася інша перекладна література, що мала на меті ознайомити нових християн з основами цієї релігії, її філософським підґрунтям, обрядами та звичаями. В ранній період існування Київської Русі, що підтримувала досить тісні торгівельні та культурні відносини з іншими європейськими державами середньовіччя, головним посередником і передавачем перекладної літератури була Болгарія, однак уже в перші десятиліття ХІ ст. князь Ярослав Мудрий усвідомив необхідність мати власні перекладені книги [10, с. 112].

Починався наш переклад масштабно, з розмахом, на державному рівні, про що засвідчив наш літопис, ведений першим великим письменником, істориком Нестором, який записав під 1037 р.: «Ярослав собра писци многи і перекладаше на словінськоє письмо». Тобто, князь Ярослав Мудрий зібрав у новозбудованому Софійському соборі багато перекладачів (писців), які перекладали на старослов’янську мову. Сьогодні ніхто не наважиться сказати, скільки «многи» було тих перекладачів, але їх було «многи», тобто не одиниці. Іншими словами, то була вже ціла перекладацька школа зі своїми молодшими й старшими, менш досвідченими й більш досвідченими перекладачами, імен яких, на превеликий жаль, великий літописець нам не назвав, як це було заведено в аналогічних школах, зокрема в багдадській та в іспанській пізніше, в Х та ХІІ – ХІІІ ст., зокрема в Іспанії, де працювало дві різних (і схожих на київську) перекладацькі школи – толедська та північна. Іспанські історики, проте, залишили нащадкам імена провідних перекладачів, зокрема перекладача (а може, й керівника перекладачів на іспанську чи арабську мови) Гергарда Кремонського та Ібн Аджуба, вочевидь перекладача на арабську мову. Таким чином, перекладацька школа в Софійському соборі, яка готувала фахових інтерпретаторів із грецької мови, існувала раніше, ніж відомі іспанські та навіть славетна французька школа Пор-Руаль [13, с. 34].

Досить велика кількість перекладів, датованих ХІ, ХІІ та поч. ХІІІ ст., виділяє Київську Русь не тільки серед слов’янських держав, але й у середньовічній Європі взагалі. Перекладні твори цього періоду відносяться переважно до релігійної літератури. Широке поширення одержала патристична література (тобто твори т. зв. «батьків церкви» ІІ – VIII ст., у яких викладені основи християнського богослов’я та філософії), гомілетична література (твори, у яких розглядаються теоретичні та практичні питання церковної проповіді), а також житія святих, серед яких «Житіє святої Ірини» та «Житіє Олексія, людини Божої» користалися особливою популярністю [13, с. 36].

Істотно важливими для розвитку культури представляються переклади візантійських хронік. Особливо виділяються «Хроніка Георгія Амартола» та «Хроніка Іоанна Малали». У першій викладаються події світової історії з орієнтацією на церковну історію. У цей же період зустрічаються переклади книг цілком світського змісту, як, наприклад, «Повість про Акіра Премудрого» чи «Повість про Варлаама та Іосафа». Своєрідний лицарський роман являє собою «Євгенієво діяння» [10, с. 120].

Більшість перекладів у розглянутий період носило буквалістський характер, що не дивно, приймаючи до уваги релігійний характер першоджерел, однак їхня мова проте була тісно пов’язана з народною мовою Київської Русі. Як показали дослідження, у ряді випадків перекладацька майстерність піднімалася на високу ступінь майстерності. Найбільш примітним є переклад «Іудейської війни» Йосипа Флавія. Ім’я перекладача нам невідоме, також не можна визначити, чи переклад був зроблений в самій країні або за її межами, але дві редакції перекладу, що дійшли до наших днів, свідчать про те, що переклад був виконаний досить вільно. Почувається стилістична розкутість перекладача, що не прив’язується до синтаксису оригіналу. Уже немає характерного для ранніх слов’янських перекладів максималістського буквалізму. У перекладі явно відчувається прагнення до ритмізації перекладного тексту [10, С. 122 – 123].

У Київській Русі не робилися прямі переклади класичної античної літератури, але в різних збірках були представлені фрагменти висловлень античних авторів [13, с. 41].

Переклади, датовані другою половиною ХІІІ та ХIV ст., цілком відповідають настроям підмонгольної Русі (1228 – 1480 рр.). Це були твори утопічного та есхатологічного (тобто такі, що оповідають про кінець світу) характеру. Серед них відомі «Сказання про Індійське царство», «Повість про Макарія Римського». Більшість перекладів виконувалися з грецької, але деякі перекладачі вочевидь користувалися латинськими та давньоєврейськими джерелами [13, с. 45].

З кінця ХІІІ ст. в зв’язку зі значним послабленням значення Києва як культурного та політичного центра відбувається відтік багатьох культурних цінностей, у тому числі і книг, на північ. У цей же період у народів, що населяли східнослов’янські землі, завершується формування трьох чітко виділюваних мов і культур – російської, української (малоросійської) та білоруської. Однак основною мовою книжності залишається церковнослов’янська [10, с. 192]. Як книжна мова науки церковнослов’янська зберігала свою писемну функцію до кінця XVIII ст., коли утворилася сучасна українська мова. Використовуючись як засіб перекладу, церковнослов’янська мова вбирала українські елементи, які укорінювалися в перекладених текстах. Одночасно завдяки взаємодії з церковнослов’янською українська («проста мова») збагатила свій словник і розвинула синтаксис [13, с. 61].

Отже, початок перекладацькій діяльності на території Україна було закладено з часів проповідування християнства в Київській Русі грецькими монахами Кирилом і Мефодієм, які спершу створили алфавіт, а згодом переклади з грецької на церковнослов’янську низку релігійних текстів. Князь Ярослав Мудрий зібрав гурток перекладчів-писців, переклади яких сформували цілу бібліотеку. Твори, які перекладалися, були переважно релігійного змісту.