Національно-культурне відродження ХІХ ст. і переклад

У ХІХ ст. перекладацька діяльність в Україні значно розширилася. Більшість тогочасних письменників були також перекладачами (див. Додаток А). Серед найвідоміших слід згадати Івана Франка, Лесю Українку, Пантелеймона Куліша, Левка Боровиковського, Павла Ніщинського, Степана Руданського, Михайла Старицького, Павла Грабовського, Володимира Самійленка, Марка Вовчка, Марка Кропивницького. Перед ними всіма постала проблема вибору творів для художнього перекладу, яку здебільшого вирішували на користь шедеврів світової літератури [2, с. 278]. У 1863 вийшов Валуєвський циркуляр, який обмежував друкування творів українською мовою. Однак, навіть за відсутності елементарних умов для розвитку майстерності художнього перекладу, саме цей період ознаменований інтенсивним розвитком саме перекладом літературних творів.

В Україні інтенсивний розвиток художнього перекладу починається у 20 – 30 рр. ХІХ ст. Поети-романтики перекладають твори російської та польської літератури. Лев Іванович Боровиковський (1806 – 1886) робить вільний переклад «Світлани» Жуковського (під назвою «Маруся»). Переважна більшість українських перекладів цього часу не відтворює національну своєрідність оригіналів або, принаймні, їхні формальні характеристики – поети скорочують або навпаки розширюють тексти оригіналів [3].

У 1840 – 50х рр. чільне місце в історії українського художнього перекладу посідає Тарас Шевченко (1814 – 1861). У циклі «Давидові псалми» Шевченко об’єднує власне переклади з переспівами окремих біблійних віршів: зберігаючи образну систему оригіналів, перекладач часто надає їм іншого ідейного забарвлення. Існує декілька редакцій перекладу Шевченком «Слова о полку Ігоревім», які свідчать про те, що автор намагався надати перекладу відтінку драматичності, не властивому загальній уяві про мелодійність твору [23, с. 15].

У другій половині ХІХ ст. спостерігається розквіт творчої діяльності Михайла Старицького, який увійшов до історії вітчизняного перекладу завдяки роботі з «Гамлетом» Шекспіра, сербським народним епосом, поезією М. Лермонтова («Демон»), Пушкіна та Некрасова. Художній переклад у виконанні М. Старицького стає справжньою лабораторією по створенню нових засобів поетичної мови, зокрема неологізмів [10, с. 401].

Пантелеймон Куліш (1819 – 1897) переклав 15 п’єс Шекспіра, твори Гете, Шіллера, Байрона, Гейне та інших. Частина його перекладів наближена до переспівів [10, с. 403]. Познайомившись у Відні з абсольвентом богослов’я Іваном Пулюєм (1845 – 1918), у співпраці з ним переклав Новий Заповіт з грецької (1871) і видав спочатку окремі Євангелії. 1872 р. П. Куліш закінчив переклад Старого Заповіту, але його праця згоріла при пожежі його хутора Мотронівки. Він взявся ще раз за цей переклад, але вже не встиг його завершити. Рукопис довели до кінця Іван Нечуй-Левицький (1838 – 1918, переклад книг Паралипоменон, Ездри, Неємії, Естери, Даниїла) та Іван Пулюй (переклад Псалтиря) [1].

У ХІХ ст. вийшли українською мовою «Божественна комедія» Данте, «Гамлет» Шекспіра, «Фауст» Гете, драми Шіллера, поеми Байрона, Гюго, Гейне, Міцкевича тощо. З появою кількох перекладів одного твору (Данте, Шекспір, Гейне, Міцкевич) закладаються підвалини порівняльної критики перекладів, основоположником якої був І. Франко (1856 – 1916). Його праці про українські версії «Гамлета», творів Адама Міцкевича вирізняються високою мовної і літературної компетенцією, яка дала йому змогу сформулювати деякі фундаментальні принципи перекладу. Згідно з Франком, ці принципи не є нейтральними, а визначені ідейно-естетичними настановами перекладача і тісно пов’язані з його світоглядом. Точність перекладу зовсім не означає простого копіювання оригіналу, яке неодмінно призводить до спотворення його змісту. За Франком, точність перекладеного тексту повинна полягати у правильному відтворенні первинних ідей і в дотриманні єдності змісту і форми оригіналу [7].

Перекладацька творчість Івана Франка мала надзвичайно важливе значення для становлення українського художнього перекладу. Досконало володіючи багатьма мовами, зокрема грецькою, латинською, французькою, англійською, німецькою, італійською, польською та ін., він переклав на українську мову твори Гомера, Софокла, Горація, Овідія, Данте, Шекспіра, Гете, Шіллера, Байрона, Гюго та багатьох інших іноземних письменників. Також Франко перекладав «Мертві душі» Гоголя, велику кількість творів Пушкіна, Лермонтова, Некрасова [10, с. 413]. Завдяки довершеному знанню німецької мови він переклав нею деякі твори Шевченка («Кавказ», «Заповіт», «Садок вишневий коло хати» тощо) та чимало українських народних пісень. Франко наполягав на збагачувальній функції перекладів стосовно національної культури і закликав перекладачів братися за найкращі твори світової літератури, щоб у такий спосіб сприяти розвиткові української літератури. Великий поет-перекладач і тонкий стиліст, Франко не міг не реагувати на успіхи і невдачі своїх колег по перу. Аналізуючи українські переклади «Гамлета», Франко розглядає варіанти, подані П. Кулішем, Ю. Федьковичем та М. Старицьким. Його критичне слово спрямоване проти спотворення поетичних образів оригіналу через зловживання буквалізмами, іноді важкого і незграбного стилю перекладу, використання не придатного для перекладу розміру віршування. У своїх критичних розвідках Франко виходить за межі простої констатації недоліків перекладу, пропонуючи власні варіанти, які дають змогу зберегти естетичні риси оригіналу [2, с. 178]. У своїй статті «Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання» він критично проаналізував польський переклад свого відомого вірша. Франко захищає повноцінний художній переклад, який би відтворював оригінал у єдності його форми та змісту [7].

Леся Українка (1871 – 1913) відома в історії українського художнього перекладу своєю роботою над десятками ліричних віршів Гейне, прозою Гоголя та Горького, уривками з творів Гомера, Данте, Байрона, ліричними піснями давнього Єгипту та гімнами з давньоіндійської «Рігведи» [6, С. 25 – 31].

Павло Грабовський виконав багато перекладів з мов народів Східної Європи, Америки та Російської імперії. Він працював за допомогою підрядників, які готували для нього його товариші – політичні висланці. Найкращі переклади Грабовського є видатними художніми творами, які проте дають чітку уяву про оригінал. Сам перекладач писав: «В кожному творі для мене мають увагу головна думка та загальний характер, дрібниці мені – ніщо» [9, с. 29].

Художні переклади, зроблені у ХІХ і на початку ХХ ст., цілком вписалися в український культурний контекст, збагативши його творчістю корифеїв світової літератури. Водночас вони сприяли розвиткові української мови і літератури, які були офіційно заборонені указами царського уряду 1863 і 1876 рр. Поява нових виражальних засобів і літературних жанрів, що доти не існували в українському дискурсі (таких, як сонет, класична трагедія), великою мірою була зумовлена перекладами. Деякі відомі українські письменники, зокрема Марко Вовчок і Павло Грабовський, прислужилися також розвиткові перекладу на російську мову, відтворивши цією мовою твори Жуля Верна (Вовчок) і Тараса Шевченка (Грабовський). Попри тенденцію до українізації перекладної літератури, характерну для ХІХ ст., художній переклад в Україні стає, за влучним визначенням Максима Стріхи, інструментом націєтворення на тлі всіляких офіційних заборон і виконує цю місію аж до виборення української незалежності [20, с. 267].

ХІХ ст., ознаменоване розширенням перекладацької діяльності в Україні, було епохою підвищення національної свідомості населення. Більшість тогочасних письменників були перекладами: І. Франко, Л. Українка, П. Куліш, Л. Боровиковський, П. Ніщинський, С. Руданський, М. Старицький, П. Грабовський, В. Самійленко, М. Вовчок, М. Кропивницький. Протягом цього часу буле перекладено шедеври іноземної літератури, а також було здійснено перший в історії повний переклад Старого та Нового Заповітів українською мовою.