Розмежування складу злочину «Умисне тяжке тілесне ушкодження» з суміжними складами злочинів

Проблема розмежування виникає лише щодо споріднених — суміжних злочинів, тобто таких, які збігаються за рядом своїх характерних рис [13]. Очевидно, що роль розмежувальних ознак можуть відігравати лише такі, які в різних злочинах відрізняються. До них належать, насамперед об’єкт злочину, предмет злочину і потерпілого, злочинне діяння та його наслідки, спосіб вчинення злочину, ознаки спеціального суб'єкта, вина у вигляді умислу чи необережності.

Одним з критеріїв, за яким можна класифікувати злочини, що мають своїм наслідком шкоду здоров’ю, є форма вини. Роль форми вини в розмежуванні складів злочинів, в яких єдиним, основним чи додатковим безпосереднім об’єктом є здоров’я людини, неоднакова стосовно різних складів злочинів. Для складів злочинів з однаковою формою вини вона є спільною ознакою. Водночас форма вини є розмежувальною ознакою між умисними і необережними злочинами, що мають своїм наслідком шкоду здоров’ю [14].

Наявність спільної ознаки у злочинах проти здоров»я людини, тобто такої, яка має однаковий зміст у кількох складах злочинів, викликає як потребу теоретично з’ясувати відмінності між цими складами злочинів, так і розмежувати сферу застосування кожної з норм, що містять склади злочинів, ознакою яких є суспільно небезпечні наслідки у вигляді шкоди здоров’ю людини. Але спочатку потрібно окреслити коло складів злочинів, котрі потребують розмежування.

Характер заподіяної шкоди є одним з найпоширеніших критеріїв, за якими формується версія кримінально-правової кваліфікації [15]. Отже, в розглядуваному контексті, це коло складають склади злочинів, що мають наслідком: по-перше заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, по-друге

спричинення смерті потерпілому.

Злочини з наслідком тяжке тілесне ушкодження, разом із злочином згідно статті 121 Умисне тяжке тілесне ушкодження є суміжними, за ознакою тяжкі тілесні ушкодження:

Ст.123 Умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання;

Ст. 124 Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця;

Розмежувальні ознаки у названих складах злочинів, це ознаки, що визначають спеціальний характер норми (стан сильного душевного хвилювання, як у ст. 123 КК; обстановка необхідної оборони, як у ст. 124 КК). Відсутність особливого емоційного стану або специфічної обстановки вчинення злочину означає, що вчинене діяння не охоплюється спеціальною нормою, а тому має кваліфікуватись за загальною [14].

Ст. 128 Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження.

Розмежувальною ознакою між цим складом злочину та умисним тяжким тілесним ушкодженням - є форма вини (злочинна самовпевненість або злочинна недбалість).

Склади злочинів, що передбачені ч. 4 ст.187, ч. 4 ст.189 КК за ознаку розмежування зі складом злочину згідно ст.121 мають корисливі мотив і мету. Це також склади злочинів, що передбачені: ч. 3 ст. 345 КК; ч. 3 ст. 346 КК; ч. 3 ст. 350 КК; ч. 3 ст. 377 КК; ч. 3 ст. 398 КК; ч. 2 ст. 405 КК. Самі ж наведені склади злочинів є суміжними між собою. Правовий статус потерпілого є розмежувальною ознакою у названих складах злочинів. Ще однією розмежувальною ознакою аналізованих складів злочинів є мотив вчинення злочину – злочин вчиняється у зв’язку з відповідною професійною діяльністю потерпілого, чи виконанням ним громадського обов’язку [14].

На практиці особливу складність становить відмежування умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого (ч.2 ст. 121), від умисного вбивства (ст. 115). При наявності таких ситуацій слід ретельно досліджувати всі обставини, що мають значення для встановлення спрямованості умислу винного [8].

З точки зору теорії кримінального права, спричинити смерть потерпілому можна лише шляхом завдання йому тілесних ушкоджень. Тому тілесні ушкодження, внаслідок яких виникає такий патологічний стан, як смерть, можна поділити на 3 групи:

а) всі умисні тілесні ушкодження, внаслідок яких сталася смерть, якщо винний передбачав і свідомо бажав чи погоджувався з її настанням, утворюють умисне вбивство (статті 115 – 118 ККУ);

б) умисні тяжкі тілесні ушкодження, внаслідок яких сталася смерть, якщо умисел винного був спрямований саме на заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, а щодо смерті умислу не було, утворюють склад злочину, передбачений ч. 2 ст. 121 ККУ;

в) всі інші види тілесних ушкоджень (тяжкі необережні, середньої тяжкості умисні і необережні, легкі умисні, внаслідок яких сталася смерть) утворюють вбивство через необережність (ст. 119 ККУ) [16].

Пленум Верховного суду України в постанові від 7 лютого 2003 р. роз'яснив, що для відмежування умисного вбивства від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК), суди повинні ретельно досліджувати докази, що мають значення для з'ясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання про умисел необхідно вирішувати виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. Визначальним при цьому є суб'єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до її настання характеризується необережністю (п. 22 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи»). Якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу, що минув з моменту заподіяння ушкоджень до настання смерті потерпілого, для кваліфікації злочину як умисного вбивства значення не має.

Для кваліфікації дій кількох осіб за ознакою ч. 2 ст. 121 КК, якщо тільки одним із завданих ударів заподіяно тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, необхідно встановити, що у винних був єдиний умисел і вони допомагали один одному у досягненні мети. Оскільки ч. 2 ст. 121 КК передбачає щодо смерті потерпілого необережну вину, замах на тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, є неможливим [2].

Якщо провести аналіз складів злочинів вбивства через необережність та умисного тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого (відповідно ст. 119 та ч. 2 ст. 121 ККУ), то:

- об’єктами в ст. 119 виступає життя особи, а в ч. 2 ст. 121 – здоров’я та життя особи;

- об’єктивною стороною у випадку вбивства через необережність є:

1) діяння – посягання на життя іншої людини;

2) наслідки у вигляді її смерті;

3) причинний зв’язок між вказаними діянням і наслідками,

а у випадку умисного тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого:

1) діяння (дія або бездіяльність);

2) наслідки у вигляді тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого;

3) причинний зв’язок між зазначеними діянням і наслідками.

- З суб’єктивної сторони злочин, передбачений ст. 119 ККУ, характеризується необережністю: злочинною самовпевненістю або злочинною недбалістю, а в ч. 2 ст. 121 заподіяння тілесного ушкодження

здійснюється навмисно, а смерть заподіюється необережно.

- суб’єкт злочину за ст. 119 загальний, а за ч. 2 ст. 121 суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

Отже, порівнявши ці злочини, ми бачимо, що вони мають досить схожий склад, але кримінальним законодавством передбачено різну тяжкість вини і ступінь суспільної небезпечності, про що можна судити з того, як різняться санкції за порушення норм цих двох статей.

Зважаючи на ці та інші обставини, дуже важливо у ході кваліфікації правильно розмежовувати ці два злочини.

Повертаючись до винесеної у заголовок теми зазначимо, що відмінність між двома суспільно небезпечними діяннями полягає у тому, що умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, має місце тоді, коли в результаті описаного у ч. 1 ст. 121 діяння настає смерть потерпілого, причому особливістю цього є те, що присутні два суспільно небезпечні наслідки (первинний – тяжкі тілесні ушкодження і похідний – смерть), психічне ставлення до яких з боку винного є різним. До заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження він ставиться умисно, а до настання смерті потерпілого від такого ушкодження – необережно. При цьому винний усвідомлює можливість настання похідного наслідку в результаті настання первинного.

У разі ж вбивства через необережність, таке усвідомлення відсутнє – винний не усвідомлює можливості настання смерті потерпілого, також винний не має умислу ні на спричинення смерті, ні на завдання тяжких тілесних ушкоджень. Отже, вчинене діяння слід кваліфікувати як вбивство через необережність.

Також треба зазначити, що кваліфікація за ч. 2 ст. 121 прийнятна лише у випадку, якщо тяжкий характер ушкодження охоплювався умислом винного і якщо винний передбачав цей наслідок. Злочин не може бути кваліфікований за ч. 2 ст. 121 КК, якщо смерть потерпілого сталася в результаті необережного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження [14].

Якщо під час розбою чи вимагання було умисно заподіяно тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, дії винної особи належить кваліфікувати за сукупністю злочинів - за частиною четвертою статті 187 чи статтею 189 КК і частиною другою статті 121 [17].

Вбивство чи заподіяння тілесних ушкоджень, внаслідок злочинної самовпевненості необхідно відмежовувати від учинення цих діянь із непрямим умислом (коли винна особа передбачала і свідомо припускала настання відповідних наслідків, не розраховуючи при цьому на якість, конкретні обставини, які могли б його відвернути), а вбивство чи заподіяння тілесних ушкоджень внаслідок злочинної недбалості - від невинного заподіяння шкоди (коли особа не передбачала настання відповідних наслідків, не повинна була і (або) не могла його передбачати) [11].

.