Суб'єктивні ознаки складу злочину, передбаченого статтею 121 Особової частини КК

Суб'єкт злочину, це особа, яка вчиняє злочин. Вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність осіб, які вчинили умисне тяжке тілесне ушкодження, визначено у статті 22 КК, таким чином суб’єктом злочину, передбаченого статтею 121 КК, є фізична осудна особа, яка досягла 14-річного віку. Суб'єктивна сторона злочину - це внутрішня сторона злочину, бо вона включає ті психічні процеси, що характеризують свідомість і волю особи в момент вчинення злочину [5]. Суб'єктивна сторона злочину передбаченого ст. 121 КК, характеризується виною у формі умислу [3, 43].

Вина згідно ст. 23 КК – психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої Кримінальним кодексом України, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності [4]. Умисел є найбільш поширеною формою вини: переважна більшість злочинів вчиняються умисно. Відповідно до ч. 1 ст. 24 умисел поділяється на два види - прямий і непрямий (евентуальний).

Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільне небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільне небезпечні наслідки і бажала їх настання.

Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільне небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільне небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

Законодавче визначення прямого і непрямого умислу містить три ознаки, які характеризують психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння і його наслідків: 1) усвідомлення особою суспільної небезпеки свого діяння;

2) передбачення його суспільне небезпечних наслідків;

3) бажання настання таких наслідків або свідоме припущення їх настання.

Перші дві ознаки (усвідомлення і передбачення) характеризують

процеси, які відбуваються у психіці суб'єкта і тому складають інтелектуальний момент (елемент, компонент) умислу. Третя ознака (бажання чи свідоме припущення наслідків) характеризує вольову сферу особи й утворює вольовий момент умислу. При вчиненні конкретних злочинів можливі різні варіанти по, єднання інтелектуальних і вольових моментів, їхнє певне співвідношення і лежить в основі поділу умислу на прямий і непрямий.

Інтелектуальний момент прямого умислу полягає в усвідомленні особою суспільне небезпечного характеру свого діяння та передбаченні його суспільне небезпечних наслідків. Усвідомлення означає не лише розуміння фактичних обставин вчиненого діяння, які стосуються об'єкта, предмета, об'єктивної сторони складу конкретного злочину, а й певне розуміння його суспільної небезпеки. Здебільшого наявність усвідомлення винним суспільної небезпеки свого діяння є очевидною, про що свідчать фактичні обставини справи. Якщо особа не усвідомлює суспільно небезпечний характер своїх дій чи бездіяльності, це може свідчити про її неосудність або про відсутність умислу при вчиненні злочину. Передбачення - це розумове уявлення особи про результати своєї дії (бездіяльності). При вчиненні злочину винний усвідомлює зміст конкретних наслідків його діяння, їх суспільне небезпечний характер (шкоду, яка буде заподіяна об'єктам посягання), а також неминучість або можливість настання таких наслідків. Отже, передбаченням винного охоплюється в загальних рисах і причинний зв'язок між діянням і наслідками.

Вольовий момент прямого умислу характеризується бажанням настання суспільне небезпечних наслідків. Під бажанням розуміють прагнення досягти конкретного результату, що передбачає свідому і цілеспрямовану діяльність особи. Бажання - це воля, спрямована на досягнення чітко визначеної мети.

Інтелектуальний момент непрямого умислу полягає в усвідомленні особою суспільне небезпечного характеру свого діяння та передбаченні його суспільне, небезпечних наслідків. Непрямий умисел повністю збігається з прямим умислом за такою ознакою інтелектуального моменту, як усвідомлення. Однак інша ознака - передбачення суспільне небезпечних наслідків - значно відрізняється від подібної ознаки прямого умислу. Відповідно до закону при прямому умислі винний передбачає наслідки, як можливий або неминучий результат свого суспільно небезпечного діяння, а при непрямому умислі він передбачає лише можливість настання таких наслідків.

Основна відмінність прямого і непрямого умислу полягає у їх вольовому моменті. Якщо при прямому умислі він характеризується бажанням настання суспільно небезпечних наслідків, то при непрямом у - свідомим припущенням їх настання. В останньому випадку воля особи посідає не активну, а пасивну щодо наслідків позицію, оскільки наслідки є побічним результатом злочинної дії (бездіяльності) винного. Усвідомлення винним протиправності і караності вчиненого ним діяння не є обов'язковою ознакою умислу: незнання закону не звільняє особу від кримінальної відповідальності.

Законодавча конструкція умислу фактично розрахована на матеріальні склади злочинів, які визнаються закінченими за умови настання суспільне небезпечних наслідків. Ці злочини можуть вчинятися як з прямим, так і з непрямим умислом. Що стосується формальних складів злочину, які не передбачають як необхідну ознаку настання певних суспільне небезпечних наслідків, то змістом прямого умислу є усвідомлення винним суспільне небезпечного характеру своєї дії (бездіяльності) і бажання їх вчинення. У таких злочинах не потрібно визначати психічне ставлення суб'єкта до наслідків. Воно тут переноситься на саме діяння, вчинення якого є моментом закінчення злочину. Злочини з формальним складом можуть вчинятися лише з прямим умислом [10].

У тих випадках, коли умисел винного був спрямований на заподіяння невизначеної шкоди здоров'ю, відповідальність настає за тілесне ушкодження, яке було фактично заподіяне. Фактичне заподіяння більш легкого тілесного ушкодження, ніж те, на яке був спрямований умисел винного, повинно тягти відповідальність за замах на заподіяння тілесного ушкодження, яке винний бажав спричинити [2].

Мотив, мета та емоційний стан на відміну від вини, без якої неможлива наявність складу злочину, передбачені лише в частині диспозицій статей Особливої частини КК України, в яких вони прямо вказані або випливають з їх формулювань, а тому є факультативними ознаками суб'єктивної сторони складу злочину. Там, де згідно з законом факультативні ознаки мають місце у тому чи іншому злочині, вони повинні бути обов'язково встановлені, бо мають обов'язковий (конструктивний) характер стосовно основного складу злочину, або виступають як кваліфікуючі ознаки. В інших випадках, в яких факультативні ознаки не впливають на зміст складу злочину (не впливають на кваліфікацію), вони можуть виступати як обставини, що враховуються при призначенні покарання [6]. Мотив і мета заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження можуть бути різними, їх з'ясування сприяє правильному визначенню ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину та індивідуалізації покарання [2]

Мета умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження впливає на кваліфікацію цього діяння лише в одному випадку - коли нею є залякування потерпілого або інших осіб (ч. 2 ст. 121), а мотив, у випадку коли злочинне діяння було вчинене з мотивів расової, національної або релігійної нетерпимості. Водночас, встановлення мотиву і мети, а також емоційного стану обвинуваченого при заподіянні умисного тяжкого тілесного ушкодження є обов'язковим, оскільки у ряді випадків наявність певних мотиву чи мети є підставою для кваліфікації такого діяння за іншими статтями КК [7]. Так, зокрема, умисне заподіяння працівникові правоохоронного органу або його близьким родичам тяжкого тілесного ушкодження у зв'язку з виконанням цим працівником службових обов'язків кваліфікується за ч. З ст. 345 КК [2], умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень членам певної національної, етнічної, расової чи релігійної групи з метою повного або часткового їх знищення - за ч, 1 ст. 442. Це саме стосується ряду інших діянь, коли заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження обумовлене певним мотивом чи метою (зокрема ч. 3 ст. 350, ч. З ст. 377, ч. З ст 398). Кваліфікувати дії винних за таких обставин ще й за ст. 121 не потрібно. Ставлення винного до смерті потерпілого (ч. 2 ст. 121) є необережним (має місце або злочинна самовпевненість або злочинна недбалість) [7].

Згідно ч. 2 статті 25 КК необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно-небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення, згідно ч.3 ст. 25 – необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно-небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачати [4].

У судовій практиці трапляються випадки, коли необережне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень помилково кваліфікується як вчинене умисно. Так, було визнане неправильним засудження за умисне тяжке тілесне ушкодження Є., який ударив потерпілого в обличчя, внаслідок чого той упав і, ударившись головою об асфальт, одержав перелом кісток черепа і струс головного мозку. ВСУ відзначив, що Є., завдаючи удару в обличчя, не передбачав таких наслідків, хоча повинен був і міг їх передбачити, тобто діяв не умисно, а з необережності, і кваліфікував його дії як необережне тяжке тілесне ушкодження.У справі Р., засудженого за умисне тяжке тілесне ушкодження, було встановлено, що він, з'ясовуючи в барі стосунки зі своєю колишньою дружиною К., коли вона пила вино з келиха, ударив її по руці з метою вибити у неї з рук келих. Від цього удару келих розбився і його осколками було травмовано обличчя потерпілої, зокрема око, що призвело до стійкої втрати працездатності. Розглянувши цю справу, ВСУ дійшов висновку, що, завдаючи удару по руці К., в якій був келих з вином, Р. не передбачав, що осколок розбитого келиха може потрапити в око потерпілої, хоча міг і повинен був передбачити такі наслідки. У зв'язку з цим дії Р. були перекваліфіковані на необережне тяжке тілесне ушкодження [2].