Загальна характеристика творчості .

Своє мистецьке кредо І. Карпенко-Карий висловив у монолозі героя п’єси «Суєта» Івана Барильченка: «Може, я і справді чудодій, може, мої мрії — суєта; сцена ж мій кумир, театр — священний храм для мене! Тільки з театру, як з храму.

Причому час появи реалістичних і романтичних п’єс не ділив творчість І. Тобілевича на два періоди: такі два різні способи зображення дійсності були характерні для нього як драматурга протягом усіх двадцяти п’яти років літературної праці. Яскраві зразки реалістичної творчості митця — соціальні сатиричні п’єси «Сто тисяч» (1890) і «Хазяїн» (1900), які змальо'вують поширений у світовій літературі образ скупого багатія. Нові хазяї в новому капіталістичному суспільстві займаються «стяжаннямв ім’я стяжання», і саме накопичення капіталу на тлі злиденного життя селян становить основу конфлікту цих п’єс. Обидва твори в критиці дістали назву «драми стяжання».

Герасим Калитка («Сто тисяч») — новонароджений, малоосвічений і жадібний сільський буржуа, якому постійно «копиталу не хватає», щоб прикупити ще більше земельки.

Соціально-психологічна драма «Безталанна» (1884) представляє вже романтичну творчість майстра. Любовний трикутник — хоч і не дуже оригінальна, а все ж вічна тема в драматургії: Гнат, будучи закоханим у Варку, одружується із Софією, а потім убиває її.У драмі «Безталанна» дія чітко обмежена суто побутовою сферою (без сумніву, через Емський указ 1878 р.). Література 70–90-х років ХІХ ст. минуле, таке багате на теми й цікаве для читача (глядача), заборонено; слова «запорожець», «козак», «рідний край» — страшні для цензури, тому якщо п’єса добрескомпонована й містить ці слова, то краще її й не надсилати до цензури — усе одноне дозволять. Ось чому в українських п’єсах домінує здебільшого тема кохання, приправлена танцями й піснями.

Незважаючи на такі перешкоди, Карпенко-Карий усе ж таки звернувся до історичної тематики: п’єси «Бондарівна» (1884), «Мазепа» (1893), досі не опублікована: рукописний оригінал знаходиться в Петербурзі), «Паливода ХVІІІ століття» (1893), «Гандзя» (1902). Вершинним твором І. Карпенка'Карого на історичну тематику вважається трагедія «Сава Чалий» (1899).

Пам’ять про геніального корифея увіковічено у багатьох місцях України, на батьківщині споруджено пам’ятник і відкрито літературно-мистецький заповідник «Хутір Надія», аКиївський національний інститут театрального мистецтва з гордістю носить ім’я Івана Карпенка-Карого.

Тема «землі» становить кульмінаційну точку драматургії І. Тобілевича, бо вона була найближча йому в розумінні соціяльному (див. його біографію) і в розумінні моральному, цебто вона найщільніше пов'язана з цілим світоглядом його. Українська критика не раз відзначала велику спостережливість І. Тобілевича в галузі аграрних процесів та влучність і соковитість його характеристики нових українських землевласників, що відогравалиролю акумуляторів аграрного капіталу після реформи 1861 року. Тема землі в цих п'єсах ще не поставлена на всю широчінь її. Разом з «героєм» тут ліквідується і його «соціальний еквівалент», його майно, а засоби цієї ліквідації такі ж незакономірні, випадкові, як і засоби набування: ревізія («Бурлака»), штрап («Розумний і дурень») тощо.

4. Комедія „Хазяїн”

Терентій Пузир — це вже хазяїн того масштабу, що про нього лише марить Калитка: «їдеш день — чия земля? Калитчина. Ідеш два — чия земля? Калитчина» і т. д. Пузиря вже знають далеко поза своїм повітом, він — мільйонер, у нього вже «орден Станіслава 2-ї степені на шию» і лише «в близьких трьох економіях» — 22 000 кіп пшениці. Тут «хазяйське колесо» вже крутиться з максимальним розмахом.

І. Карпенко-Карий вибудовує конфлікт на типовій інтризі —незаконній махінації: заможний землевласник, який має багато хліба й худоби, пристає на пропозицію посередника Маюфеса переховати на своїх землях кілька тисяч овець нібито збанкрутілого капіталіста Михайлова (але банкрутство тут — вигідна шахрайська комбінація). Усе життяПузир ішов «за баришами наосліп, плював на все і знать не хотів людського поговору». За таким же принципом живуть і його помічники Феноген і Ліхтаренко — так крутиться «хазяйське колесо», яке «одних даве, а інші проскакують». Терентій Пузир годує своїх наймитів такимхлібом, що «ні вламать, ні вкусить», про пожертву коштів на відкриття пам’ятника відомому письменнику він заявляє, що «Котляревський мені без надобності», а після серйозної травми радить викликати (собі!) не лікаря, а «фершала» — дешевше ж обійдеться (і обійшлося… смертю). Цей образ Карпенко-Карий виписавнастільки яскраво й рельєфно, що деякі тодішні буржуа впізнавали в ньому себе.

5.Драмати́ чніжа́ нри — це типи літературних творів, які притаманні драмі.

Цей рід літератури охоплює безліч драматичних жанрів, наприклад: драма, поема, комедія, трагедія, фарс, водевіль, мелодрама, трагікомедія і т. д.

Драма:

· Драма — театральнийжанр.

· Драма — один з родівлітератури.

· Драма — номГреції.

· Драма — місто у номіДрама.

Дра́ ма — п'єса соціального, історичного чи побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається в постійній напрузі. Герої — переважно звичайні люди. Автор прагне розкрити їх психологію, дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій.

Поема — ліричний, епічний, ліро-епічний твір, переважно віршований, у якому зображені значні події і яскраві характери.

Траге́ дія — драматичний твір, який ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свої творчі потенції, з об'єктивною неможливістю їх реалізації.

Фарс — театральна або кіно-комедія легкого змісту з виключно зовнішніми комічними прийомами.

Для фарсу характерні неправдоподібні парадоксальні ситуації, численні перебільшення, помилки визначення ідентичності особи, гра слів та вербальний гумор, фізичний гумор, зумисне використання абсурду та сильно стилізовані постанови.

Водеві́ ль — водевіль — невелика комедійна п'єса (переважно одноактна), якій притаманна проста композиція, динамічний сюжет, дотепність, у ній розмови героїв чергуються з піснями, танцями.

Мелодра́ ма — у 17-18 ст. у Франції й Італії — те ж саме, що й опера.

· Із середини 18 ст. — драматичний твір, у якому діалоги та монологи дійових осіб супроводжувалися музикою («Пігмаліон» Ж.-Ж. Руссо, 1762; «Орфей» Є. Фоміна, текст Я. Княжніна, 1792 та інші).

· Різновидність європейськоїдрами19 ст., характерними рисами якої були: відверта морально-дидактична тенденція, гіперболізоване зображення пристрастей («сльозливість»), прямолінійний поділ героїв на «добрих» і «злих». Як жанрдраматургії бере початок в міщанській драмі. Особливої популярності набула в часи французької революції1789-94, суперечливо відобразивши потяг мас до мистецтва та їхню ідейну й естетичну незрілість.

Трагікомедія — вид драматичних творів, який має ознаки як трагедії, так і комедії.Трагедія — драматичний твір, в основу якого покладено гострий конфлікт.

Трагікомедія характеризується насамперед тим, що водночас трагічно і комічно вияскравлює одні й ті самі явища, при цьому трагічне і комічне взаємно посилюються, а співчуття автора до одного персонажа суперечить співчуттю до іншого.

Комедія — драматичний твір, у якому дійові особи зображуються у смішних ситуаціях, нещадно висміюються людські пороки та негативні соціально& побутові явища. Майстрами комедійного жанру вважають Лопе де Вегу, Кальдерона дела Барку, Вільяма Шекспіра, Жана БатістаМольєра, Олександра Грибоєдова, Миколу Гоголя, Івана Котляревського, Михайла Старицького, Івана Карпенка-Карого.

Тема 2. Михайло Старицький. Загальний огляд творчого шляху.

1. Життєвий шлях, подвижницька громадсько-культурна діяльність поета, прозаїка, драматурга, перекладача, актора, режисера, організатора українського театру.

2. Творчий доробок автора.

3. Драматургія та прозова творчість М. Старицького. Драма " Несудилось".

Вірші цього письменника стали славнозвісними народними піснями (згадаймо хоча б «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна...»), його історична проза пробуджувала національну пам’ять багатьох поколінь українських патріотів, його п’єси («За двома зайцями», «Циганка Аза») досі залишаються неперевершеними шедеврами не тільки театру, а й кіно. Однак великий і різногранний творчий спадок Михайла Старицького й досі недостатньо вивчений, досі чекає вдумливих і виважених дослідників.