Український реалістичний роман ХІХ століття

Роман – велика форма епосу, твір з розгорнутим сюжетом, в якому розповідь зосереджено на долі кількох особистостей в процесі їх становлення, розвитку і взаємодії, розгорнутому в художньому просторі і часі, достатньому для передачі “організації” світу та аналізу його історичної сутності. Будучи епосом приватного життя, роман представляє індивідуальне і суспільне життя як відносно самостійні, невичерпні і непоглинаючі один одної стихії. Історія індивідуальної долі в романі набуває загального, субстанційного змісту.

1. Назва твору, як правило, в прямій або непрямій формі відображає суть ідейно-тематичного, художнього задуму автора. В назвах українських романів, як ів російських, можна з достатньою мірою умовності виділити такі тенденції.

2. Назва за іменем героя, в якому персоніфікується авторська ідея.(" Князь Ієремія Вишневецький", " Хмельницький", " Гетьман Іван Виговський")

3. Назва, пов'язана з основним конфліктом або сюжетними колізіями (" Чорна рада", " Хмари", " Повія", " Над чорним морем".)

4. Назва формулює основну проблему твору (Х.Р.В.як Я.П.)

Типологія українського роману (жанри):

-сімейно-побутовий роман (соціаьно-побутовий) – історія однієї або декількох сімей;

-Соціально-психологічний роман (історія людської душі);

-історичний роман (зображення конфліктів іншої епохи);

-авантюрний роман (в центрі уваги перипетії сюжету);

-любовний роман (в центрі історія кохання);

-роман-виховання (історія становлення характеру);

-філософський роман (в центрі уваги боротьба ідей або концепцій);

-роман-подорож (історія реальних або вигаданих мандрів);

-автобіографічний роман;

-урбаністичний роман;

-історико-біографічний роман;

-роман-утопія.

2. Огляд життєвого шляху Панаса Мирного. (Візитна картка)

Життя цього письменника могло б стати основою пригодницького роману. Вдень дійсний статський радник (чин цивільного генерала, що відповідав посаді губернатора!) Панас Якович Рудченко сумлінно працював у Полтавській казенній палаті, а ввечері перевтілювався на письменника Панаса Мирного. Важко знайти в історії української літератури автора скромнішого й вимогливішого до себе, аніж Панас Мирний. Упродовж усього життя, ставши вже й видатним майстром, оберігав таємницю свого псевдоніма, уникав заслуженої слави. «Про своє життя не подаю Вам ніякої звістки, бо, думаю, не в ньому вагай сила, а в тих працях, що до сього появилися у світ або ще колиинебудь появляться», — відмовляв письменник львівському професорові О. Огоновському на прохання надіслати основні віхи біографії для «Історії літератури руської».

Постійна обачність, сувора конспірація і надмірна скромність (письменник за життя не опублікував жодної своєї фотографії!) не раз приводили до курйозів. Збереглися три відношення помічника начальника полтавського жандармського управління, що розсилали по всій губернії протягом вересня–листопада 1915 р., про розшук українофіла Панаса Мирного, який «дозволяє собі писати зловмисні революційні твори». Напевно, не раз полтавський поліцмейстер чемно вітався з шанованою в місті людиною, начальником І відділу казенної палати Панасом Рудченком, гадки не маючи, що має справу з «небезпечним злочинцем» Мирним…