Цей клятий трикутник

Крізь біло-квіткові грати пробивалось сонечко і бігало зайчиком по стіні.

- Оксано, швидше біжи до мене!

- Та що там?

- У цьому журналі мали надрукувати мою новелу, і…мали…

- Остапе, чого ти затих? А, знову … Ну, не хвилюйся, можливо в інший раз…

Остапа К. знову не надрукували, що ж робити? Він не може цього залишити так, адже гине праця всього його життя. Нервозний біль заполонив його душу. Як вибратися із цього клятого трикутника: українська мова – російська мова – слава? Що робити? Як бути? Потрібно іти до видавців. Але що вони можуть сказати: «Здравствуйте! Мы вам уже говорили, что ваши новелы хорошие, но мы не можем их напечатать, потому что они украиноязычные». Але ж повинен бути вихід! Якийсь промінь мусить вказати мені напрямок правильної дороги. Та чи побачу я його, коли сидітиму склавши руки? Потрібно щось робити, але що? Я божеволію… Вихід, де ти? Може, у тому вікні, що виходить на «Красную площадь», чи в тому, що виходить на той «кленовий прапор»? Але ж ні, я вийду зрадником з двох сторін. Якщо я почну писати «русским языком», мене вб’є моє сумління, адже я не можу зараз потрапити у їх пастки, які вони так майстерно розставили. А що скажуть мої друзі? Вони не зрозуміють, а народ – він не пробачить мені… Та що це! Зрадливі думи, геть від мене! Остапе, схаменись, не дурій і не трать розуму. Якби хто почув, то сказав би, що ти збожеволів. І ти не можеш зрадити своєї рідної домівки, рідного українського слова. Але чим я допоможу, коли залишусь тут і мої твори не доходитимуть до моїх адресатів. Коли я писатиму у шухляду, воно користі моїм громадянам не принесе. А, може, варто глянути на той «кленовий прапор»? Тоді я зміг би звернути увагу світу до моєї бідної країни, на її проблеми. Що ж робити? Як важко - немає навіть з ким порадитись. А Оксана… та що Оксана, безхребетна жінка, куди вітер - туди й вона. Цікаво, як вона мене ще досі не покинула, не зрадила… А може вона вичікує момент, коли я буду слабким, коли найбільше мені буде потрібна її допомога, і тоді кине мені ніж у спину, як це часто робили її попередниці. І скільки разів я клявся, що не буду більше мати справ із жінками, але як можна встояти перед їхніми чарами?.. Та що це знову?! Зрадливі думи, геть від мене! І цей «кленовий прапор»… над ним варто задуматись, адже з цього буде користь не лише для мене, а й для країни. Так, я емігрую і буду приносити користь моїй країні. Це правильний вихід, - і його думки полетіли у країну «кленового прапора». Так, йому там добре, він має друзів, має змогу друкувати і видавати свої творіння, але тільки одне бентежить його - що поряд немає Оксани. Але чому, де вона? Чому не поїхала з ним? Якось важко йому на душі. Що ж робити, адже все прекрасно? Його видавнича діяльність іде вгору. Він уже став відомим письменником, літературним критиком, перекладачем… і це ще не все. «Я здобув світову славу, – кричить його внутрішній голос. Я підкорив собі світ! Я зробив це! Про Україну заговорили, побачили її болі, а особливо, цей клятий двомовний біль. Я привернув увагу світу до України! Але мене це не тішить і зовсім не гріє. Чому так важко на чужині? Я маю досить усього, але водночас нічого, бо я не маю рідної землі. Я не маю моєї України і це НАЙГІРШЕ! А ще Оксана… я не можу без неї. Мені важко, коли я не бачу її. Скільки чарівних жінок залицялось до мене, а я?.. Я не міг їм нічого запропонувати, бо я кохаю Оксану! Цікаво, як вона там, чи має, може, кого. Але ні, вона обіцяла, що кохатиме мене вічно, дозагину. А, може, зробити їй сюрприз? Приїхати несподівано до неї? А що коли у неї є інший, чи ще гірше - вона померла? Зрадливі думи, геть від мене! Як було добре, коли вона була поряд! Я вирішив: ЇДУ ДОДОМУ!!! Тепер я розумію, що із сивиною у волоссі приходить розум віків. І я зрозумів, що буття без НЕНЬКИ-УКРАЇНИ неможливе! Я хочу додому. І я це зроблю! Дім, нарешті любий дім! Оксано, і ти є тут! Як ти постаріла! Але то байдуже, головне, що ми разом! Яка ти розумничка, ти залишилась мені вірною, ти дочекалась мене! Я КОХАЮ ТЕБЕ! О, цей спів! Як давно я його не чув! На чужині такого чарівного та мелодійного співу немає. Тільки в нас в Україні так вміють співати солов’ї. Але що це? Я так довго йшов до пізнання істини і раптом усе десь зникло. Де воно поділось? Де моя Україна та Оксана, а спів солов’я… і цей пекельний біль у грудях та у голові! Що це зі мною, прекрасний світе, не покидай мене!!! Не йди! Я так довго чекав на тебе! Я нарешті зрозумів істину і тепер у цю щасливу мить я трачу тебе!»

- Оксано, де ти!

- Та що там?

- Оксано…

У цю мить його проводив довгий самотньо-пустий коридор із білими стінами, що вів у… та зрештою, це вже неважливо.