Мандрівка у спогади

Правду кажуть: «Всюди добре, а вдома – найкраще». Як же довго я тут не була! Зелененька дерев’яна хатинка, лавочка під віконцем, великий запашний кущ жасмину і трохи далі бузку, стежка у садок, де колись на дереві була зачеплена гойдалка, город, на якому уже давно нічого не росте, хіба що бур’яни. Заходжу всередину – павутиння на стінах, пил і запах спогадів. Цей тонкий, ніжний запах дитинства.

Закриваю очі і бачу, як горить у печі, тихо потріскуючи дровами, всі метушаться, працюють: мама готує їсти, тато лагодить стілець, дідусь майструє щось із дерева, що це, важко ще сказати, а бабуся… Завжди хотіла побачити її, та вона померла. Навіть старша сестричка її вже не застала. Ми ще діти. Мені – три, а Марусі – сім. Ми тихенько бавимось ляльками на ліжку. Дві чудові іграшки: стрункі, довговолосі дівчатка у блакитній і червоній сукнях. Ці ляльки нам привіз татко із Росії, коли приїхав із нелегких заробітків. Як же він нас балував завжди!

Прибираю. Скільки тут цікавих речей у серванті: дерев’яний ведмедик, фарбовані вишивкою писанки, якісь різні медалі, три великі альбоми із фотографіями. Як же я люблю їх переглядати! Сірі, часом надірвані, чи протерті фотографії, дарма що чорно-білі, вони відображають насичене різнобарвне життя. О! Моя улюблена фотографія! Дідусь тримає мене на руках, а збоку стоїть усміхнена Маруся. Ми були улюбленими внуками, а крім нас їх було ще дуже багато. Коли, часом, хтось із внуків приносив шоколадку, дідусь ніколи її не їв сам, тримав тижнями поки ми не приїдемо з міста, куди ми сім’єю переселилися, як мені виповнилося мабуть чотири рочки, і давав цю плиточку мені з Марусею. Ми ласували і навіть не задумувались над цінністю тої передарованої з великої любові шоколадки. На тій фотографії я так міцно обняла дідуся. Як би хотілося це зробити зараз, та обіймаю лише фотографію і цілую її губами, мокрими від сльози, яка непомітно скотилася. Як я заздрила колись своїм однокласницям, по яких після уроків приходила бабуся чи дідусь. По мене дідусь не міг прийти, він лежав паралізований на ліжку. Взимку був у нас, у місті, а як тільки тепліло, дідуся привозили в село. Він ледве витримував ті довгі три місяці на п’ятому поверсі. Як дідусь чекав того тепла, щоб повернутись додому. Як він плакав, а я тоді ще не розуміла того дивного відчуття, коли здавлюється серце і тьмариться розум від туги за рідним домом. Я ще була надто мала, а коли підросла і порозумнішала, уже не було кого щось питати. Питань було б мільйони. Я ж зовсім не знала про його життя до мого народження. Майже не знала.

Натрапляю на ще одну цікаву фотографію: я з якоюсь торбинкою в руці іду кудись із дідусем. Добре пам’ятаю, що то за торбинка, що було в середині і куди ми ішли. У маленькому білому пакетику з кольоровим малюнком (здається, Дід Мороз і ялинка) були рум’яно зажарені вареники з картоплею. Смішно, напевно, але я завжди в дитинстві брала в дорогу чудо-пакетик саме із таким вмістом, коли ішла мандрувати із дідом. А йшли ми кудись до недалеких сусідів, зазвичай через три хати від нашої. Ох, захоплюючі ж були ті подорожі! Стільки цікавих байок наслухалася із реального життя дорослих!

Перегортаю фотографію за фотографією, а там знову він – завжди привітно усміхнений дідусь із капелюхом на голові і з дзиґарем у руці. Курив багато, навіть у квартирі доводилось терпіти хмари диму, бо на балкон дідо вийти не міг.

Як же мені не вистачає дідуся! Стільки б запитала про його не легке життя. Мама розказувала, що, коли дідові було чотирнадцять, його вислали у Німеччину самого. Причина смішна… до смертельно пекучого болю. Щоб не померти з голоду, дідусь малим хлопчиком ходив на весняне поле і шукав хоч якусь поживу. Його впіймали, коли він ніс маленьку напівзігнилу бульбинку. Довгі роки дідусь мучився в тій Німеччині за бажання не померти з голоду. Та усе ж вижив і повернувся у рідне село.

Не можу більше перегортати ці фотографії – ці історії із життя, мого життя. Спочатку хотіла усе змінити у хаті, оновити, оживити, осучаснити, та для чого? Нехай ця хатка буде моєю путівкою в минуле, хай залишається все, як є. Тут кожна річ має свою розповідь про щось. Нехай залишаються спогади!

Євген Шевчук

Урбаністичний,

прямолінійний,

кавовий

Ринок

Похмуро навколо, мляка і холод,

Висока вологість і натовп є поруч

Сумно, покоєм навіть не пахне,

І сірість коридорна мене поїдає,

Улюблена пісня не зігріває,

А в Кафці - ще більше розчарування,

І шлунок бурчить, прошучи ласки,

І тьотя кричить, кажучи правду,

Москаликів повно, ріжуть вухо,

Але з" являються лиця дівочі,

Милі і ніжні, як мамині ласки,

Ясні-сліпучі, як сонечко вранці,

Ідуть коридорами, кліпають очима,

Дають надію, що вмерла в цих жилах,

На краще життя, за стінами ринку...

Зима

Журба овіяла дерева

Сніги укрили килими

Зима прийшла хвалена

Ховаючи твої сліди

А ти стоїш посеред парку

Неначе сон посеред дня

Тримаєш кольорову банку

Моїх думок про тебе люба не моя

Які ти вкрала в мене зранку

Коли ішов на пари через арку

Довівши мене до забуття

Твого ясного неначе ліхтаря лиця

Яке розбило проклятую банку

Думок моїх про тебе люба не моя

Що збирав від стражданого початку

Коли закохувався в тебе я