Телеграма весні

Зима… Заплакана пора,

Сльозами вмита і снігами.

Радіє снігу дітвора,

А я весні шлю телеграми.

«Чому від мене ти пішла,

Весно-жебрачко босонога?

Кохання нащо одняла?

Куди лежить твоя дорога?

Весно-жебрачко, підожди!

Хоча… Просити я не буду!»

І гордість полиша сліди

У серці – де не ходять люди.

А далі – крапка. «Відіслати?»

«Так, відішліть! Нехай читає!»

Та звідки відповідь чекати –

Про те Весна одна лиш знає.

Сірий вірш

Сіре сонце, сірі хмари,

Сірі небеса.

Сіре місто, сіра пара,

Сіра самота.

Сірі люди, неприємність,

Сірі почуття.

Сіре серце в сіру ємність

Сирістю стіка.

Сірий брук і сірий камінь,

Сіре все довкруг.

Сірий цукор, сіра кава,

Сірий – то мій друг…

Ти – подарований

Ти подарований мені весною.

Ти – подарований, належиш не собі.

Ти, наче тінь, живеш тепер зі мною.

За тебе вдячна дарівниці я – весні.

Ти – подарований. Ховаєшся даремно!

Ти – подарунок мій. Що схочу, те й зроблю!

Ти – подарунок лиш… Але скажу напевно,

Хоч подарунок ти – та я тебе люблю!

Чума

Червоний місяць сходив жахом

Над містом, враженим чумою.

Де смерть літала жовтим птахом,

Де розлучились ми з тобою.

Кохання смерті непідвладне,

Але червоний місяць повен.

Забудеш враз усе відрадне

І сядеш у Харонів човен.

Я кликать буду ― не почуєш,

Шукати буду ― не знайду.

В Аїда царстві ти ночуєш…

А місяць провіща біду.

Весь світ – театр…

Вона

«Я знову побачила Вас вчора… Очікувала побачити кого завгодно, а побачила – Вас. Це було, як спалах. Ось іде вистава, актори на сцені ведуть жвавий діалог, все як завжди… Та чогось бракує. І раптом – голос! Я його одразу впізнала, ще навіть не побачивши Вас. Тут, у залі, серед глядачів, - як Ви себе почуваєте? Вам самотньо? А може, Ви і зараз граєте, прикидаєтесь? Що у Вас на думці, Пане Акторе?»

Він

«Я знову на сцені. Я знову перед величезним залом, граю, сміюся, плачу. Я йтиму через зал. Він повний сьогодні? А може, це ілюзія? Так! Я сам, порожній зал, і жодного глядача… Цікаво, а глядач у залі – він такий же самотній, як і я? Напевно, ні. У нього є сім’я, робота, друзі, у нього є театр, урешті-решт. А я – у мене є лиш сцена. Навіть себе я загубив у тому різноманітті зіграних ролей! Що вже говорити про кохання… І кохання я тепер здатен лише зіграти.»

Вона

«Мій любий, мій милий Акторе! Сьогодні я знову в партері, чекаю, коли із зали пролунає такий дорогий вже мені голос, і Ви, пройшовши повз глядачів, підніметесь на сцену. Ви – такий самотній. Це видно лише мені? Гадаю, так. Ви надто весело смієтесь, щоб це не міг більше ніхто помітити. Але мене Ви не обманите. Я бачу Вас. Я бачу Вашу самотність, що тінню крадеться поруч. Мені Вас жаль, і я плачу…»

Він

«Гм, цікаво! Сьогодні я вперше вийшов на сцену з відчуттям, що граю для когось. Не для юрби глядачів у залі, а для конкретної людини. Де він? Де той глядач? Може, та дитина у шостому ряді? Може, он той поважний пан у ложі? Всю виставу я поглядом шукав у натовпі, і не міг знайти… Та коли вистава закінчилась, я побачив Її. Вона стояла у сьомому ряді в партері і плакала. Мені здалось, що то моя неоплакана самотність…»

Вона

«Сьогодні я прийшла сюди, щоб все змінити. Ти мусиш, - чуєш – мусиш грати лише для себе! Ти – Актор. Ти – театр. Ти – цілий світ! Після вистави я подарую тобі квіти. А потім – зникну.»

Він

«Сьогодні я грав, як ніколи раніше – Вона сиділа в сьомому ряді! Я грав для Неї, а Вона… Вона сміялась і плакала разом зі мною. Я бачив, як блищали Її очі… Після вистави Вона підбігла до мене і вручила квіти – жовті хризантеми. Жовті… Я зміг лише сказати: «Зачекай!», як Вона просто розчинилась у натовпі. І тільки зараз я зрозумів, що вона така ж самотня, як і я…»