До української журналістики 7 страница

кабінетів і бібліотеки тощо. Важливе місце в хроніці місцевих подій

займають відомості про університет. Тут, зокрема, розповідалося про всі

урочисті події в ньому, друкувалися списки студентів, довідки про нові

призначення, некрологи викладачів.

Відділ “Суміш” відповідав своїй назві. Тут вміщувалися повідомлення

про книжки, що вийшли з друкарні університету. На жаль, справжня

критика була відсутня.

Зате " Украинский вестник” можна вважати зачинателем української

театральної критики. У 1817 році в № 12 тут було вміщено сталтю

“Харківський театр”, а в 1819 році в № 1 -“Театр”, обидві без підпису. За

традицією того часу анонімно друкувалися редакційні матеріали, отже, слід

гадати, що й ці статті виконані кимось із співредакторів, а якщо врахувати,

що в 1819 році журнал редагу вав уже сам Є. Філомафітський, то його й слід

вшнати автором названих вище статей про театр. З особливим блиском був

написаний перший виступ -'Харківський театр”. Ного зміст складав

стислий огляд театрального репертуару. Окрема розмова велася про п’єсу

кн. О. ІІІаховського “Казак-стнхотворец ”. представлену недавно на суд

харківської публіки. Критик дотепно і влучно висміяв невірно зображені

характери, шту чні, надумані ситуації, перекру чену, власне суржикову мову

твору. З аналізу робився переконливіш висновок: горе-драматург не знає

народного життя, звичаїв, мови. Критик свідчив: місцева публіка обурена

його неправдивим твором, сприйняла його як публічну образу, відчула в

ньому приниження своєї гідності.

У відділі “Суміш” розміщувалося також листування з читачами. У

листах до видавців можна було прочитати про бідування якоїсь

дворянської родини, яка залишилася без годувальника і потребувала

допомоги. Цікаво відзначити, що практично завжди знаходилися

благодійники, і через кілька чисел часопис друкував подяку згаданих вдови

і сипіі.добрим людям, які їх підтримали у важку хвилину.

Шайднвовижніше, що саме у відділі “Суміш” був опублікований ще

один класичний твір, вписаний в історію літератури, -" Листи до видавців”

Г. Квітки. Узявши псевдонім " Фалалей Повінухін”. він створив

переконливий сатиричний образ невдачливого примітивного поміщнка-

галломана, який запрошує до себе гувернером француза, в усьому

довіряється йому і виявляється ошуканим шахраєм-іноземцем.

Цей твір залишається в затінку української (та й російської) творчості

великого Г. Квітки, але саме в ньому був апробований новий оповідний

художній прийом: сполучення героя й оповідача в одній особі в

сатиричному творі, що випередило геніальну гоголівську формулу: '“Над

ким смієтеся? Над собою смієтеся! ” Фалалей Повінухін в процесі своєї

пригоди з французом збагачувався новим життєвим досвідом, пізнавав нові

аспекти дійсності й весело реготав над самим собою, своєю вчорашньою

довірливістю, нігілістичним ставленням до рідного, вітчизняного,

ідолопоклонством перед іноземщиною, якого б низького культурного й

морального рівня вона не була. Він робив предметом висміювання самого

Михайлин І.Л.

себе, іронічно підписуючи свої листи " Фалурден Повінулін”. Це було нове

слово в поетиці сатиричної літератури.

Відділ " Суміш” відзначався особливою рухливістю, мобільністю. По

ньому видно, що редактори весь час шукали способів його поліпшення. У

1819 році відділ рішуче змінився: тут почали друкувати справжню

зарубіжну хроніку “Короткий огляд закордонних подій”, укладений за

матеріалами преси, що надходила до бібліотеки університету з багатьох

європейських країн. Обрій у Харкові відразу поширшав, у журналі стало

можливим прочитати про міждержавні стосунки в світі, довідатися про

найважливіші події в багатьох державах (візити державних діячів,

переговори, бойові дії. укладені угоди).

Була розміщена тут і світська хроніка, у завдання якої входило

інформувати про приватне життя великих світу сього. Деякі новини

нагадували більше анекдоти й сприймаються сьогодні як праобраз “жовтої

перси”, як наприклад, таке повідомлення: якийсь граф на одному бенкеті

при спробі прогулятися човном по ставку впав у воду, а коли його віггягли,

він був мертвий, хоч пробув у воді не більше десяти секунд -очевидно,

помер з переляку.

Поява справжньої хроніки, яка, власне, стала панівним матеріалом

відділу “Суміш”, -ще одне свідчення того, що видавці й редактори журналу

вдосконалювали його, шукали нових форм спілкування з читачами й

можливості задовольнігги їхні запити. А читачів ставало все більше, що

засвідчив другий список передплатників, опублікований наприкінці

третього року існування журналу (1818, №№ 10-12).

Та офіційна Росія була невдоволена пробудженням активного

духовного життя в провінційних містах величезної країни. У 1819 році тричі

цензурний комітет висловлював зауваження харківському часопису. У

журналі “помічені місця, -писалося в спеціальному висновку, -які за

непристойністю своєю не повинні були б друкуватися в цьому віщанні”50.

Малася на увазі згадка в журналі про професора Ж.-Б. Шада, звільненого

за вільнодумство з Харківського університету та надрукування листа

знаменитого квакера Давида Гольфа до лорда Ланкастерського з порадою

збільшити заробітну платню робітникам і тим самим запобігти повстанню.

Ця думка резонансно відлупила в суспільних умовах Росії: саме в 1819

році поруч з Харковом, у Чугуєві, розгорілося повстання Уланського

полку, викликане Аракчеєвщішою, злиденним і жалюгідним становищем

військових поселенців.

Долю журналу було вирішено - цензура припинила його видання.

Завершуючи розгляд часопису “Украинский вестник”, слід зазначити,

що саме він (а не " Харьковский еженедельннк” чи “Харьковскин

Демокрит”) став блискучим зачином української журналістики в Харкові.

Його значення полягає в тому, що він

50 Ніженець А. М. Біля джерел української журналістики // Прапор. -1957. -№

4, - С. 98.

Історія української журналістики XIX століття

1) відзначався у ніверсальністю, всебічним охопленням можливих тем:

науки, літератури, краєзнавчих матеріалів, хроніки, був по-справжньому

загальним часописом:

2) орієнту вався на місцевих авторів, виконавши величезну роботу по їх

виявленню і згу рту ванню, активізував творчість письменників, що жили в

Україні, стимулював їхню працю, надавши трибуну для систематичних

виступів:

3) приділяв головну увагу висвітленню українського життя і в цьому

мав великий успіх у читачів, бо це була та тематична ніша, яку лише він

займав у тодішній журналістиці:

4) пряму вав до української творчості, яка випливала із його загального

напрямку, і твори українською мовою не загаялися з'явитися на його

сторінках;

5) постійно вдосконалювався, поліпшував структуру, шукав нові теми,

авторів, форми співпраці з читачами;

6) реалізував творчий потенціал Харківського університету, ставши

трибуною для найкращих, по-творчому налаштованих його сил.

Михайлин!.Л.

Розділ шостий

“Украинский домовод” і “Харьковские известия”

Федір Піїьгер як видавець першого в підросійській Україні галузевого

журналу. Характер “Украинского домовода” та причини його закриття.

Андрій Вербицькийяк видавець “Харьковских известий”. Структура

газети, авторські матеріали. Ініціативи харківських журналістів у справі

видання журналу

У 1817 році в Харкові зароджується й галузева журналістика. Її

первістком став журнал “Украинский домовод”, що лише два числа його

(січень і лютий) були надруковані. Видавав його професор університету

Федір Пільгер, а сам часопис було присвячено проблемам ветеринарії.

Видавець цілком логічно сподівався на популярність свого видання, адже

худоба на той час правіша за мірило достатку й заможності як

поміщицьких, так і селянських господарств, а відтак, розраховував він. на

Харківщині мало б виявитися достатньо читачів, які повинні були

зацікавитися його журналом.

Федір Васильович Пільгер (1761, м. Вецлар, Німеччина -1828. м.

Харків, Україна) належав до тих науковців, хто зв'язав свою долю з

Харківським університетом майже з часу його заснування. У 1779 році він

закінчив Ерлангенський університет. А 1802 року за наукові праці йому

присвоєне звання професора Гісенського університету, де він тоді

працював. Він відразу ж відгукнувся на запрошення їхати до Харкова, хоча

вже був відносно літньою людішою. У 1806 році Ф. Пільгер очолив у

Харківському університеті кафедру лікування тварин.

В основному видавець заповнював журнал власними працями, але

були й інші автори, які виявили бажання співробітничати з часописом. Так,

у журналі була опублікована " Промова, виголошена при відкритті Санкт-

Петербурзького ветеринарного (в оригіналі -“скотоврачебного”. -І. М.)

училища” його тодішнім ректором професором Іваном Книґіним ще 18

червня 1808 року. А втім, на час публікації проф. І. Книгін вже був колегою

Ф. Пільгера і працював у Харківському університеті.

Статті редактора Ф. Пільгера друкувалися без підпису. Це такі праці,

як “Загальна користь від скотарства та шкода від ’нехтування ним”,

“Загальна користь від скотарства та окремі вигоди для росіян від його

поліпшення”, " Про найважливіші хвороби овець”. Ф. Пільгер розпочав

публікацію, очевидно, перекладу якогось науково-популярного іноземного

джерела “Природна історія чотириногих домашніх тварин”.

У цих статтях йшлося про засадничі речі: потребу розвитку

ветеринарної науки та з’єднання її практикою розведення й утримування

домашньої худоби, давалися характеристики свійських тварин,

викладалися запобіжні заходи проти їх захворювань та методи лікування.

На жаль, зарубіжні професори, виховані в умовах свободи думки й

слова, толерантності в ставленні до різновекторних думок, виявилися не-

пристосованими до політичних умов Росії, до придушення щонайменшого

Історія української журналістики XIX століття

вияву вільнодумства, до переслідування авторів за безневинний текст

тільки тому, що якомусь цензорові заманулося прочитати в ньому ще й

протиурядовий підтекст. Але саме так було з проф. Ф. Пільгером.

У статті “Загальна користь від скотарства та шкода від нехтування

ним” він цілком у дусі європейського просвітительського демократизму'

писав про те, що в цивілізованій державі, де уряд турбується про загальний

суспільний добробут, дбають і про розвиток тваринництва. А от у Росії,

провадив далі автор, сваволя поміщиків призводить до розорення

селянських господарств і скорочення поголів'я домашньої худоби, а

урядовці, що мають захищати народ і нести йому не лише соціальні права,

але й елементарні знання, не виконують своїх функцій. Уболіваючи за

худобу й ратуючи за збільшення її поголів'я, що повинне забезпечити

загальне піднесення держави, Ф. Пільгер, майже напевне, несподівано для

себе, зачепив гостре актуальне політичне питання. -Як точно помітив В. Т.

Дмитрук, “стаття на господарську тему написана в суспільно-

економічному плані”".

Ці розмірковування у ветеринарному журналі вжахнули цензуру -

журнал негайно було закрито. Так безславно закінчилася спроба видавати

перший фахово-галузевий часопис у Харкові.

“Харьковские известия” -так називалася друга (після “Харьковского

еженедельника”) газета, що виходила в 1817-1823 роках в Харкові та й була

єдиною на ті часи газетою в усій підросійській Україні.

Видання її зініціював і розпочав професор Харківського університету

Андрій Андрійович Вербицький (1788-1859) -український учений,

літератор і педагог. Він на час початку видання газети вже мав

книгодрукарську практику. З 1811 по 1829 роки він видавав перші в Україні

календарі -“Харьковский календарь” і “Подарок на Новый год сельским и

городским жителям”.

Він був автором підручників та наукових праць з російської літератури

й граматики, латинського віршування. З 1816 до виходу у відставку в 1839

році він займав посаду професора російської словесності Харківського

університету.

“Харьковские известия” були щотижневою газетою, мали формат А З

і виходили на чотирьох сторінках. По двох роках існування газети під

проводом проф. А. А. Вербицького цензурний комітет зажадав від

університету усунення його від редагування. Видавцем газети стала Рада

Харківського університету, яка призначила цілу групу викладачів -П.

Гулака-Артемовського, Є. Філомафітського, О. Склабовського й О.

Куницького -відповідати за її випуск. Зміна видавця лише на перший

погляд не змінила характер часопису -залишився попереднім його

зовнішній вигляд, склад рубрик. Але по суті справи газета все більше

перетворювалася на дайджестове видання, яке живилося не творчістю

51Дмитрук В. Т. Нарис з історії української журналістики XIX ст.: Посібник для

студентів факультету журналістики. - Львів: Вид-во Львів, ун-ту, 1969. - С. 17.

Михайлин!.Л.

власних авторів, а передруками новин з столичної преси. Це призвело до

поступового занепаду газети, скорочення числа передплатників і її

цілковитого припинення з початком видання “Украинского журнала”.

Газета є цікавою пам'яткою духовного життя України особливо в

перший період свого існування. Відкривалася вона заголовком, між двома

словами якого був розміщений історичний герб Харкова: кадуцей,

перехрещений з рогом достатку. Далі йшли три розділи газети:

“Повідомлення” (з виділенням окремо внутрішніх і зовнішніх

повідомлень), “Суміш” і “Об’яви”. Передплата на рік була встановлена для

Харкова -10 крб., з пересилкою -12. У 1820 році вона відповідно зросла до

12 і 15 крб.

Видавець розраховував мати прибуток за рахунок відділу об’яв,

встановивши спершу на них такі розцінки: за текст до 5 рядків - 1 крб., від

5 до 10 рядків -2 крб., від 10 до 15-3 крб. і т. д. Але згодом життя внесло

свої поправки і тексти оголошень стали коштувати 20 копійок за рядок.

Замовників на приватну інформацію довго чекати не довелося. У газеті

друкували об'яви власники книгарень про нові книжки, що надійшли в

продаж, і ціни на них. За цими повідомленнями можна скласти уявлення

про коло лектури тодішніх харків’ян. Друкувалися оголошення про продаж

нерухомості: будинків, поміщицьких маєтків: віддання на службу кріпаків

тощо. Були й повідомлення цілком побутового характеру, як-от: “У день

Нового року при виході з театру загублена срібна табакерка під черню.

Хто, знайшовши, принесе її до університетської друкарні, той дістане

винагороду” (1817, 5 січня).

Можливо, надуживання А. А. Вербицьким такого роду об'явами, що

за уявленнями ревних цензорів принижували образ Харкова в суспільній

свідомості, й було спонукою вимоги до Ради університету перейняти

керівництво над єдиною в місті газетою. І справді, у другий період її

існування відділ оголошень було значно скорочено, а головне -йому

надано не приватного, а офіційного спрямування: тепер тут друкувалися

повідомлення губернського правління, об’яви самого університету

(наприклад, про пошук підрядчиків для ремонту даху навчального корпусу

і т. д.).

Розділ “Суміш” мав розважальній характер і заповнювався переважно

анекдотами. Проте, тут друкувалися не лише побутові народні анекдоти,

але й літературні, деякі з них і сьогодні можуть правити за взірець

подібного роду творів і претендувати на використання в сучасних

виданнях. Наприклад, повідомлялася така історія про французького

байкаря Лафонтена: у літньому віці овдовівши, він ще й оглух, але це не

завадило йому вдруге одружитися: на запитання, як йому це вдалося, він

відповів парадоксально: 'іЯкби я ще й осліп, -сказав він, -то взагалі став

би найвигіднішим нареченим на всю Францію” (1820, 21 серпня).

Сповіщалося в цьому розділі й про сучасні сенсаційні новини, що

мали, на думку видавців, комічний характер. “Кардинал Феррарі сповіщала

газета, - людина майже 80 років, обіймаючи досі посаду

Історія української журналістики XIX століття

Римського префекта, відмовився нещодавно від духовного звання, маючи

намір вступити в шлюбГ (1820. 24 липня. Підкреслення газети. І. M.).

Головну ж частину газетної площі займав відділ повідомлень.

Відкривалося кожне її число " Внутрішніми повідомленнями’, спочатку

йшла інформація про столичне життя, далі -з провінційних міст. Після

цього публікувалися " Зарубіжні повідомлення" -переважно з столиць

європейських держав. Читач інформувався про життя королівських родин

країн Європи, події в російському царському домі, передруковувалася

офіційна інформація: урядові укази і розпорядження, особливо ретельно ті,

що стосувалися півдня Росії: містилися повідомлення про дипломатичні

переговори, підписання міждержавних угод, збройні сутички, війни,

подавалася світська хроніка. Таким чином, газета виконувала своє

безпосереднє завдання -бути для читача вікном у світ і писати на своїх

сторінках історію сучасності.

Усі інформаційні матеріали були передруками з столичних офіційних,

урядових газет -" Московские ведомости” і “Северная почта”, що іноді

вказувалося під статтями, а частіше навіть не зазначалося, як саме по собі

зрозуміле. Таким було загальноросійське правило -держава встановила

монополію на інформацію; провінційні віщання могли черпати її лише з

столичних, цілком підконтрольних центральному урядові газет.

A.A. Вербицький спробував, однак, порушити цю традицію. Він

запропонував деяким освіченим особам, що вирушали з Харкова за

кордон, бути кореспондентами " Харьковских известии”. 7 грудня 1817

року було опубліковано першу статтю, автора якої за сучасною

термінологією можна назвати " власкором” газети. Матеріал друкувався

під таким довгим заголовком: " Тут повідомляється витяг з партикулярного

листа, написаного до Харкова з Парижа 15 серпня ц. р.". До заголовка була

додана примітка: " Видавці “Харьковских известий”, маючи нині в багатьох

містах старанних і діяльних кореспондентів, тішать себе надією, що в

майбутньому 1818 р. набудуть набагато більше засобів для продовження

цього видання”.

Далі під криптонімом " Д. III.” друкувався дуже цікавий лист,

наповнений такими приватними спостереженнями, які, зрозуміло,

неможливо було почерпнути з офіційної хроніки. “Тут (у Парижі. -І. М.)

усе надзвичайно дороге. -писав кореспондент. -Найгіршу квартиру за 100

франків у місяць відшукати неможливо; а про їжу й говорити нема чого. [...]

Тут у який не підеш трактир, не вийдеш без того, аби не залишити 4 чи 5

франків; а подадуть які-небудь страви дві. які притому треба чекати години

дві. Ось тут голодному слід мати терпіння! Я завжди в цей час проклинаю

францу зів. Інша справа благословенна Малоросія, і найкраща її страва, так

званий, борщ! ”

Висловимо гіпотезу, що спроба створити мережу власкорів і вийти за

межі офіційної інформації була ще однією причиною, через яку А. А.

Вербицький позбу вся права видавати газету. Редактори, призначені Радою

університету, до таких спроб не вдаються. А відтак перспективна ініціатива

Михайлин ІЛ.

А. А. Вербицького була похована й продовження не мала.

Очевидно, лише харківські повідомлення створювалися на місці самим

редактором, а пізніше -колективом редакторів. Університет,

губернаторство, події в місті (приїзд царя та членів царської родини,

призначення урядовців на посади тощо) -головні об'єкти повідомлень. У

1817 році, наприклад, газета надрукувала список усіх професорів і лекторів

Харківського університету з розкладом їхніх лекцій, переліком курсів і навіть

підручників, за якими та чи інша дисципліна викладається. Мета такої

публікації -заохотити мешканців міста відвідувати лекції світил науки, адже

будь-які заняття в університеті були близькими до “публічних читань”.

На тлі анонімних матеріалів виділяються праці невтомного Василя

Каразіна, якого пізнаємо за криптонімом “В. К.” і географічною вказівкою

“з села Кручика”, що був родовим маєтком дворянського роду Каразіних.

Так, 13 квітня 1817 року газета надрукувала підписану літерами “В. К.”

статтю “Наукове повідомлення (отримане з Кручика)”, де сповіщалося про

винайдення в Англії газозварювання. Тут же розпочшюся друкування

‘‘Витягу з метеорологічних спостережень у селі Кручику”, які поміщалися

впродовж усього року.

I лютого 1820 року газета надрукувала ще одну статтю В. Каразіна

(під тим же підписом) “Уривок з щоденних записів Українця, що перебуває

в столиці”. У статті розповідалося про річні збори Російської Академії

Наук і читання на них М. М. Карамзіним уривків з ще не виданого

дев'ятого тому' “Історії держави Російської”, розповідь образна, жвава,

пристрасна. Видавці в примітці до публікації виклали свою позицію: хоч у

попередньому числі газети було опубліковане повідомлення про цей же

предмет (передруковане як офіційна інформація з столичних джерел), але

вони не змогли втриматися аби’ “не прикрасити цим гарним уривком свого

українського періодичного віщання”.

Але такого роду матеріали, як подані за підписами “Д. ПІ.” чи “В. К.”

є рідкісними для “Харьковских известий”.

Вузькість творчих можливостей, що їх надавала видавцям газета,

зорієнтована на дайджести, давалася взнаки. І двоє з них починають

клопотатися про дозвіл видавати в Харкові новий літературний журнал. 13

листопада 1820 року “Харьковские известия” опублікували заяву П.

Гулака-Артемовського та О. Склабовського про їхні наміри розпочати в

1821 році видання літерату рного часопису.

II грудня 1820 року газета вже надрукувала проспект місячника

“Муза. Харьковский литературный журнал”. Видання матиме три розділи,

обіцяли редактори: проза, вірші, суміш. В останньому розділі вони

планували вміщувати бібліографію та критику, цікаві історії та анекдоти.

“Головна мета цього журналу, -зауважують вони. -сприяти по

можливості поширенню загального смаку до вітчизняного письменства”.

Це має бути місячник обсягом не менше, ніж п'ять друкованих аркушів. Для

Харкова встановлювалася передплатна ціна 18 крб. за річну передплату, з

пересилкою - 20 крб.

Історія української журналістики XIX століття

Чому це віщання, на яке його ймовірні видавці дістали, як вони

сповіщали, дозвіл “Вищого Начальства”, не було здійснене, достеменно не

відомо. Щоправда, в Росії вже почалася доба реакції, яка позначила кінцеві

роки правління Олександра Першого і увійшла в історію під назвою

Аракчеєвщини. Культ паточної дисципліни, мілітаризації цивільного

життя, поліцейського шпигунства, деспотизму й брутальної сваволі

охоплює країну, тяжкими кайданами налігши на духовне життя в усіх його

проявах.

Але наведена історія про нездійснене харківське віщання засвідчила

стійкий потяг слобожанської еліти мати свій літературний часопис,

використовувати його як трибуну для спілкування з читаючою публікою й

формування громадської думки. Це прагнення було таким наполегливим,

що через деякий час зреалізувалося. У 1824 році тут починає виходити

“Украинский журнал”.

Михайлин ІЛ.

Розділ СЬОМИЙ

“Украинский журнал”

Загальна характеристика журналу. Відбиття в ньому епохи

Аракчеєвщини. Релігійно-міспшчні матеріали. Природничі науки. Праці з

естепшки та літературна критика О. Скіабовського. Художня

література в часописі

Це видання сьогодні може бути кваліфіковане як літературно-

мистецький. науковий і громадсько-політичний двотижневик. Це був

єдиний такого роду часопис, що видавався Харківським університетом. На

його титульному листі стояли такі слова: “Украинский журнал, издаваемый

Харьковским университетом”. Звичайно ж, університет мусив репрезенту

вати редактор видання. У першому ж числі журналу, що дістало цензурній

дозвіл ще 23 листопада 1823 року, він і представлявся публіці.

" Попечитель Харківської навчальної округи. -писалося в статті " Від

редактора”. -вникнувши в усі частини ученості по цій окрузі з особливою

увагою, помітив між іншим цю ваду (відсутність часопису. І. М.) і

виклопотав дозвіл у Його Сіятельства п. Міністра Духовних Справ і

Народної Освіти на видання в Харкові " Украинского Журнала” (№ 1. с. 7).

Умови його появи були такі: часопис має залежати від Харківського

університету, а його упорядкування буде доручене одному з членів цього

вищого навчального закладу. Цим членом і став ад'юнкт Олександр

Васильович Склабовський, що викладав красне письменство на словесному

факультеті.

" Головна мета " Украинского журнала” є, -провадив далі редактор, -

'з поширенням правильних і ясних понять про благочестя і християнські

доброчинності разом сприяти й поширенню загального смаку до

вітчизняного письменства, особливо в місцях. Харківській навчальній

окрузі підпорядкованих, маючи при тому на увазі й інші частини наук і

мистецтв, що освічують розум і безпосередньо впливають на мораль. Тому

понад статті, які звичайно складають періодичні видання, в “Украинском

журнале” особлива увага звернена буде на критичний розгляд кращих

творів вітчизняної поезії під керівництвом найсуворішої неупередженості”

(№ 1, с. 8).

Редактор далі накреслив якнайширшу картину свого видання,

обіцяючи вміщення в ньому статей моральних і тих, що стосуються

наукової праці університету, історичних відомостей, землеробства,

торгіалі, промисловості Півдня Росії. Такою була програма журналу.

Видавався він форматом 1/8 др. ар., мав обсяг -до 5 др. ар. кожне

число. За два роки його існування -1824-1825 -вийшло 48 книжок, тобто

стільки, скільки вийшло чисел " Украинского вестника” за чотири роки.

Тираж часопису досяг 600 примірників, що було високим показником його

популярності. У 1824 році списки передплатників друкувалися час від часу

в окремих числах журналу, заохочуючи читаючу пу бліку виявляти до нього

увагу, але в 1825 році таких списків уже не знаходимо - очевидно, відпала

«»

Історія української журналістики XIX століття

потреба в такий спосіб рекламувати себе.

Поділу на розділи часопис не мав. Кожний новіш твір вміщувався в