До української журналістики 9 страница

В сужденьях будь не скор, но верен;

Дурное смело осуждай;

Добро хвали, но будь умерен;

Излишество во всем порок,

Все крайности равно опасны:

Вот маленький тебе-урок (1824, № 3, с. 128-129).

Тут і однозначна правильність усього сказаного, і такий неестетичний

образ, як заклик не повзати під травою (?), і невластивий російській мові

вислів, як “тебе смеяться захотят” у значенні “над тобой”. Таким був О.

Склабовський-поет, на такому рівні він і вів у цілому поетичний відділ.

Історики констатують участь у журналі декабриста Володимира

Раєвського (1795-1872), який ще з 1822 року перебував під арештом за

революційну агітацію у військах, що ускладнювало публікацію його творів.

Очевидно, О. Склабовський не міг не розуміти, на яку небезпеку

наражається, друкуючи твори політичного злочинця. Тим не менше в

“Украинском журнале” були опубліковані чотири вірші В. Раєвського:

“Наслідування Горацію” (1824, № 13), “Безплідна любов” і “Пісня

невільника” (1824, № 19-20), “Картина бурі” (1825. № 4). Під невинними

назвами ховалася пристрасна иублійистична поезія, загрунтована на

автобіографічних мотивах. Автор висловлював оскарження дійсності,

змальовував своє становище політичного в'язня. “Твори В. Раєвського,

Михайлин І.Л.

стверджує ПЛ. Лещенко. -були найкращими віршами відділу поезії

“Украинского журнала" 54. У такій оцінці є частка правди, але більше

орієнтації на класові цінності: оскільки декабрист, то й поезія його мусить

бути найкращою. Гадаємо, що сьогодні не потрібно доводити, що

література твориться не декабристами чи революційними демократами, не

марксистами чи прихильниками якихось інших політичних течій, а просто

талановитими митцями. З цього погляду кілька віршів В. Раєвського

розчинилися серед поезії журналу й істотно вплинути на її рівень не могли.

У розгляді “Украинского журнала” прийнято звертати увагу на

анонімну статтю “Погляд на поему' під назвою: “Войнаровський” (1825. №

19-20). Присвячена вона однойменній поемі К. Рилєєва, що тоді була

літературною новинкою. До аналізу поеми, однак, справа не дійшла, автор

статті у першій її частині докладно переказав поему, рясно цитуючи

найбільш вдалі її місця. Продовження мало з'явитися згодом, як і підпис

автора в кінці тексту. Але закінчена рецензія не була. Чому її кінцівка не

надрукована в спареному 21 -22 числі не зовсім ясно, але в 23-24 числі вже не

могла пройти ніяка позитивна інформація про декабриста К. Рилєєва, а

публікація початку рецензії в жовтневій книжці журналу могла послужити

після 14 грудня 1825 року вагомою причиною його заборони. Імовірно

припустити, що автором статті є редактор О. Склабовський. хоча ПЛ.

Лещенко, спираючись на хисткі аргументи, твердить про її приналежність

О. Сомову55, що тоді жив у С.-Петербурзі і чиї зв’язки з журналістським

Харковом істотно послабились.

Художня проза в журналі була представлена дуже слабко. Тут

опубліковано кілька перекладних творів другорядних зарубіжних авторів,

а з оригінальних письменників -усе той же Іван Вернет. Його стиль і

поетика лишилися такі самі, як і в творах, опублікованих в “Украинском

вестнике”. Сентименталізм, орієнтація на “Сентиментальну подорож”

Лоренса Стерна, подорожні замальовки в дусі теорії “мальовничої прози”

Р. Ґонорського, роздуми з приводу побаченого чи почутого, асоціативно

прив’язані до нього, перенасиченість творів цігтатами з античних та

новітніх класиків для забезпечення авторитетності власшіх ідей і поглядів -

усе це залишається визначальним для есеїстики І. Вернета в “Украинском

журнале”. На відміну від ренесансної розкутості попередньої доби,

прийшла й до нього релігійна дидактика, містика, поетизація смерті, як

найвищого блага, що може спіткати людину в світі цьому. Проте, так

критично поціновуючи прозу “Украинского журнала”, слід пам’ятати, що

вона в цілому відповідала загальноросійському рівню й мало чим різнилася

від творчості прозаїків столичних “Вестника Европы” чи “Сына

Отечества”.

Підсумовуючи, відзначимо, що “Украинский журнал”

54 Лещенко П.Л. " Украинский журнал" (1824 -1825) // Наукові записки Харків,

держ. пед. ін-ту. Труди філол. ф-ту. - 1957. - Т. XXI. - С. 47.

55 Там само. - С. 42.

Історія української журналістики XIX століття

1) став демонстрацією великих творчих потужностей (причому' як

художніх, так і нау кових) університетського Харкова;

2) розбудив провінцію, про що свідчить поява в ньому творів з

Чугуєва, Охтирки. Ізюма;

3) був дитям свого часу, відобразив загальний духовний стан

суспільства в Росії, нахил у ньому до сакралізації духовного життя;

4) найбільш відчутний слід залишив у галузі естетики, теоретичного

літературознавства, особливого відзначення тут заслуговують праці

редактора О. Склабовського;

5) виявляв обережність у своїх українських симпатіях, жодного

українського тексту не опублікував, не друкував праць з історії України і в

цілому мало цікавився українством як таким, у цьому слід вбачати спробу

редактора догодити офіційному С.-Петербургу і найближчим урядовцям,

що представляли в Харкові вищу владу;

6) але об'єктивно він сприяв духовному пробудженню краю, а відтак і

появі в ньому талановитих, активних діячів, готових прикласти сили до

розвитку української науки й літератури.

Михайлин 1.Л.

Частина третя

Українська альманахова журналістика

1830-1840-х років

Розділ восьмий

Харківська школа романтиків і початки

її видавничої діяльності

Формування Харківської школи романтиків. Ізмаїл Срезневський та його

гурток. Естетична програма харківських романтиків. “Украинский

альманах” як утілення цієї програми: засади, автори, твори.

На рубежі 1825 і 1826 року в Росії розпочалася нова епоха, зміст якої

визначався страхом царського уряду перед можливими новими

повстаннями. Було зроблено все, аби придушити в країні вільну думку,

творчу свободу, які негайно породжували в свідомості людини заперечення

соціального довкілля.

Прийнятий у 1826 році новий “Цензурний устав” наклав важкі

кайдани на будь-яку розумову діяльність. Людина, яка б наважилася

створювати періодичне видання, повинна була пройти спеціальну

перевірку цензурного комітету з поданням до нього програми видання,

своїх попередніх творів, а також (навіть!) послужного списку та інших

документів, що засвідчували ревне виконання особою її посадових

обов’язків. У різних параграфах уставу заборонялися твори, де прямо або

опосередковано засуджувався монархічний спосіб правління; твори, у яких

послаблювалося або піддавалося сумнівам святе учення: твори, у яких

містилися роздуми про державне управління без згоди того міністерства,

що до його предмета діяльності торкалися роздуми. Заборонялася вся

логічна й філософська література, окрім навчальних книг для юнацтва, як

така, що “наповнена безплідними й пагубними мудруваннями новітніх

часів”56. Недарма цей устав дістав назву “чавунного”.

Кількість охочих видавати періодичні видання в Росії різко

скоротилася, а в провінції вони зовсім зникли. Та знищити цшком духовне

життя ще нікому не вдавалося, бо воно є об’єктивною функцією

суспільства. Потреба людини думати, висловлювати свої уявлення,

пізнавати світ за допомогою художніх образів і логічних категорій

призвела до пошуку нового типу друкованих видань. Так в Україні

народжується альманахова журналістика. Місцем її зародження став усе

той же університетський Харків, де традиційно концентрувалася

талановита молодь з усього півдня Росії.

У тому ж сумно відомому 1826 році на етико-політичне відділення

Харківського університету вступають разом з Ізмаїлом Срезневським

Из " Цензурного устава 1826 г." // Федченко П.М. Матеріали з історії

української журналістики. - К., 1959. - Вип. 1. - С. 331.

Історія української журналістики XIX століття

чотири його давні товариші, знайомі ще з приватного пансіону Г. М.

Коваленка: І. В. Розковшенко. О. Г. Шпигоцькнй та брати О. С. та Ф. С.

Євецькі. Усі вони виявитися людьми обдарованими, енергійними, мали

потяг до літературної й наукової праці і склали те середовище, той

літературно-науковий осередок, у якому заклалися паростки літературного

руху, що був пізніше кваліфікований як Харківська школа романтиків.

На час вступу до університету І. Срезневському було лише 14 років. В

історії цього вищого навчального закладу він так і залишився явищем

унікальним -наймолодшим студентом, що вчився в ньому за весь час його

існування. Однокурсники І. Срезневського були, очевидно, старшими за

нього. І. Розковшенко народився в 1809 році, роки народження братів

Євецьких та О. Шпигоцького й досі лишаються невідомими. Та цілком

очевидно, що на терени культури в Харкові виходить нове покоління,

відмінне від діячів 1790-1793 років народження, яке ініціювало харківську

журналістику 1810-1820-х років. За мірою обдарованості, внутрішньої

культури, підкріпленими родинними традиціями, лідерство серед

однодумців захопив І. Срезневський. Тому в історію української культури це

товариство увійшло як гурток І. Срезневського. До гуртка примикав і І. О.

Джунковський -людина широкої ерудиції, але позбавлена літературного

хисту. Про його участь у зібраннях пізніше згадував І. Срезневський,

відгукуючись про свого товариша з незмінною повагою й прихильністю.

Під час навчання в університеті (1826-1829) гурток лишається " річчю в

собі”, ніяких зовнішніх ознак його діяльності не помітно, зібрання

проходять як дружні зустрічі без офіційних протоколів чи якихось інших

нотаток. Очевидно, всі сили учасники витрачають на навчання і в

мінімальний термін (він тоді складав три роки) закінчують університет.

Двоє з них -О. Шпигоцькнй та О. Євецький виїздять з Харкова в пошуках

місця праці. З цього часу між друзями зав’язується листування. Воно й стає

важливим джерелом відомостей для їх характеристики.

“Приглядаючись до листування між собою друзів Срезневського, -писав

глибокий знавець Харківської школи романтиків Агапій Шамрай. -можемо

напевне сказати, що це в значній мірі типовий провінціаіьний гу рток, що не

творить нової літературної теорії, не вносить нових свіжих ідей безпосередньо,

а популяризує вшшви, навіяні, так би мовити, в “отображенном”

читацькому сприйнятті, доиться враженнями від прочитаного, переживає з

великою емоціональністю новішії літератури і т. д.”.

Цей суворий присуд є вочевидь справедливим і опосередковано

підтверджується відсутністю зовнішніх ознак діяльності гуртка -юнакам

ще просто ні з чим виходити на люди. Та при цьому слід мати на увазі, що

вчорашні студенти не припиняли інтенсивної праці над собою,

продовжувати самоосвіту, внаслідок чого стрімко еволюціонувати і згодом

57 Шамрай А.П. Літературний гурток 1. Срезневського (Зародження

романтичних смаків на українському Грунті) // Харківська школа романтиків. X.,

1930.-Т. І. -С. 24.

Михайлин 1.Л.

здобули можливість продукування свіжих наукових ідей і написання

оригінальних літерату рних творів.

Гурток І. Срезневського міцніє внутрішнім духовних зростанням його

старих учасників і притоком нових свіжих сил. У 1830-х роках на довший чи

коротший час до гуртка примикають А. Хиждеу, М. І. Костомаров, А. Л.

Метлинський. В. В. Пассек, І. М. Петров, О. О. Корсун, І. Є. Бецький.

Цілком справедливо говорити, що гурток об'єднав усіх, хто хотів виявити

себе на терені літератури й науки, прагнув прислужитися своєю працею

духовному розвитку рідного краю.

Красномовні свідчення про місце І. Срезневського в Харкові 1830-х

років залипши М. Костомаров в “Автобіографії”, створеній на схилі віку

(1875 -основний текст, 1876, 1877, 1881 -доповнення). Розповідаючи про

харківський період свого життя, знаменитий історик згадує про саму особу

І. Срезневського з неодмінним захопленням, не викликає сумніву його

авторитет і той вплив, який він (як колись і його батько) справляв на

харківське освічене громадянство.

Через посередництво А. Л. Метлинського “я познайомився з видавцем

“ Запорожской Старины” Ізмаїлом Івановичем Срезневським, що тоді вже дістав

посаду ад'юнкт-професора зі статистики в університеті, -згадував М. Костомаров

і далі відзначав: -Знайомство це справило надовго на мене сильний

вшіив. Ізмаїл Іванович, у той час хоча ще й дуже молода людина, був глибоко

начитаним, прикметно розумним і мав великий жар і охоту до наукової праці.

Л став часто відвіду вати його, і дім його зробився для мене улюбленим місцем

відпочинку й обміну думками. [...] Взагалі зближення моє з цією людиною

сильно спршло моєму7 прагненню до вивчення малоруської народності”58.

І. Срезневськпй підтримав М. Костомарова в його намірах писати українські

художні твори і всіляко заохочував майбутнього науковця до праці

на цьому шляху. М. Костомаров розповідає, що перші його вірші, пізніше

зібрані в збірку “Украинские баллады”, викликали несхвальні відгуки.

" Коли я намагався читати мої твори знайомим малоросам, -згадував

видатний історик, -колишнім своїм товаришам, то зустрів дуже несхвальні

відгуки: одні сміялися над моїм малознанням і вказували мені на похибки,

інші піднімали на сміх саму ідею писати малоросійською мовою. [,..]_Я не

піддавався нічому і. навпаки, захоплення більше й більше оволодівало

мною’09. Через якийсь час була написана історична трагедія “Сава Чалий”.

На захист молодого українського письменника Ієремії Галки (саме такий

псевдонім узяв собі М. Костомаров) піднявся його старший товариш.

" Коли я прочитав свого " Саву Чалого” І. І. Срезневському в присутності

кількох знайомих малоросів. -свідчить " Автобіографія”, -він дуже

похвалив мій твір, а інші знаходили в ньому різні помилки”60.

Костомаров Н. Н. Исторические произведения. Автобиография. 2-е изд. -К.:

Изд-во при Киев, ун-те. 1990. - С. 447.

59 Там само. - С. 449.

Там само.

Історія української журналістики XIX століття

Зі спогадів М. Костомарова видно, яку вагому роль відігравав І. Срез-

невськіш у культу рних колах Харкова. Для автора мему арного твору й через

сорок років лишаються очевидними і вшив на нього І. Срешевського. і заохо

чення з його боку вивчати український народ, і моральна підтримка прак

тичних кроків на шляху української художньої творчості. І. Срезневський і

справді оппніївся в Харкові на чолі наукового і літературного руху. Слід

гадати, що окрім відомих діячів, котрі залишили свій слід в і сторін існувала ще

певна кількість осіб, пасивних щодо творчої чи видавничої діяльності, а це

робило вплив Харківської школи романтиків ширшим і універсальнішим.

У всякому разі закордонна подорож І. Срезневського (19. 09. 1839-23.

09. 1842) не спинила культурного життя Харкова. Лідерство в Харківській

школі романтиків переймають інші особи: той же М. Костомаров, А.

Метлинський, О. Корсун. Виходять не лише альманахи, але й авторські

книжки: “Сава Чалий” (1838), “Украинские баллады” (1839), “Ветка” (1840)

Ієремії Галки (М. Костомарова). “Думки і пісні та ще дещо” (1839)

Амвросія Могили (А. Метлинського), “Украинские поверья” (1840) О.

Корсуна. Рух, зініційований І. Срезневським, тривав і за його відсутності,

вийшов назовні і з герметичного спочатку гуртка перетворився на значне

літературне явище - Харківську школу романтиків.

Вона не лишила по собі якихось літературних маніфестів -

документально засвідчувати свої погляди стало прийнято значно пізніше.

Але естетична програма школи поза всякім сумнівом існувала і була

виявлена в непоодиноких літературно-критичних виступах її провідних

представників, у листах, у самій практичній діяльності.

Головна ідея, утверджувана харківськими романтиками, полягала в

захисті літературного статусу української мови, у доведенні того, що вона

не є наріччям російської чи польської мов, а володіє повноцінною

самостійністю. Першу оду українській мові поспівав саме І. Срезневський у

статті “Погляд на пам'ятки української народної словесності. Лист до

професора І. М. Снєґірьова”, що вперше була опублікована в “Ученых

записках Императорского Московского университета” (1834. № 6).

“У теперішній час, -писав автор “Запорожской старины”, -здається,

ні для кого й ні для чого доводити, що мова українська (або, як хочеться

називати іншим, малоросійська) є мова, а не наріччя -російської чи

польської, як доводили деякі; і багато хто переконаний, що ця мова є

однією з найбагатших мов слов'янських; що вона навряд чи поступиться,

наприклад, богемській у численності слів і виразів, польській у

мальовничості, сербській у приємності, що ця мова, яка будучи ще

необробленою, може вже рівнятися з мовами обробленими, за гну чкістю й

багатством синтаксичним- мова поетична, музична, мальовнича”61.

Срезневськй И. И. Взгляд на памятники украинской народной словесности.

Письмо к профессору И. М. Снегиреву // Історія української літературної

критики та літературознавства: Хрестоматія. У 3 кн. / За ред. П. М. Федченка. К..

1996.-С. 67.

яя

Михайлин 1.Л.

Подібні Думки з афористичною точністю сформульовані І.

Срезневським. висловлювали й інші харківські романтики: А. Метлннський

у передмові до кшіжки “Думки і пісні та ще дещо”, М. Костомаров у статті

" Огляд творів, написаних українською мовою”. Він навіть писав про

питання повноцінності української мови як про вичерпане й закрите наукою.

“Але навряд чи докази на все це потрібні в наш час, -висло& лювався він, -

коли поняття про слов'янську філологію достатньо ясні, щоб захистити

читачів від нудьги слухати підтвердження відомих і спін, у яких жодна

освічена людина сумніватися не буде”62. На жаль, М. Костомаров помилився,

і суперечки про українську мову, спричинені політичними умовами

історичного буття українського народу, тривали ще дуже довго.

І тут ми переходимо до розгляду другої важливої ідеї з естетичної

програми школи. Нова українська література налічувала так мало імен і

творів (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський. Г. Квітка та виступи

самих романтиків), що. спираючись лише на цю базу, говорити про великий

внутрішній потенціал української мови було б явним перебільшенням. Тому

не " Енеїда” чи " Наталка Полтавка”, не “Пан та Собака” чи “Маруся” були

головними аргументами в доказах прихильників творення української

літератури, а велич фольклорних надбань українського народу, усна

народна словесність розглядалися як найважливіші докази досконалості й

великих потенційних можливостей нашої мови.

У творах народної поезії було явлене світові таке розмаїття думок і

почуттів, така естетична краса й довершеність, що вони привертали навіть

мимовільно увагу й поважних дослідників і легковажних читачів і шанувальників

красного слова. У цьому відношенні показовий приклад того ж таки М.

Костомарова. Захопившись ідеєю народності, -розповідає " Автобіографія”,

він вирішив почати “з вивчення свого руського народу; а оскільки я жив тоді

в Малоросії, то й почати з його малоруської гілки. Вперше в житті дістав я

малоруські пісні видання Максимовича 1827 року, великоруські пісні

Сахарова і взявся чіггати їх. Мене вразила й захопила непідробна краса

малоруської народної поезії; я ніяк не передбачав, щоб така витонченість,

така глибина й свіжість почуття були в творах народу, такого близького мені

і про який я, як побачив, нічого не знав. Малоруські пісні до того охопили всі

мої почуття і уяву, що за який-небудь місяць я вже знав напам’ять збірник

Максимовича, потім узявся за другий збірник його ж, познайомився з

історичними думами і ще більше приохотився до поезії цього народу”63.

Звертає та себе той факт, що в свідомості й сприйнятті М. Костомарова,

який до того за його ж свідченням навіть не знав української мови,

Максимович переміг Сахарова: українські пісні хвилювані й причаровували,

і юнак вивчив їх напам'ять, російський же збірник пісень не залишив такого

сліду. Позиція М. Костомарова, зафіксована в красномовних свідченнях

62 Костомаров М. І. Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке //

Костомаров М. 1. Слов'янська міфологія. - К., 1994. - С. 280.

63 Костомаров Н. I I. Исторические произведения. Автобиография. - С. 446 - 447.

Історія української журналістики XIX століття

" АвтобіографіГ. може розглядатися як типова дія всієї Харківської школи

романтиків. Не випадково з неї' вийшли принаймні три видатні українські

фольклористи: L Срезневський. N1. Костомаров. А. Метлинськпй. -а

збирати народні твори їм допомагали й інші учасники гуртка. Про велич

української народнопоетичної творчості пишуть І. Срезневськіш у передмові

до " Запорожской старины”, Д. Меглннський у вступному слорі до збірника

" Народные южнорусские песни” (К.. 1854). У статті " Огляд творів,

написаних українською мовою" ЭД. Костомаров вказував: українська мова

майже не має " писемних пам'яток, як; і всяке народне chobo до появи ідеї

народності. -але далі наголосив: -Але зате ця мова таємно ховала в собі

багаті скарби поезії: -, народні пісні Й казки. [...] Тисячі дорогоцінних

пам'яток народної поезії ще не видані і зовсім невідомі”64.

Фолькльор. таким чином, розглядався харківськими романтиками як

своєрідна скриня Пандори. у котрій зосереджуються, консервуються й

зберігаються від зіпсуття скарбц народної мови. Тому серед них такі

наполегливі клоцотн. абц тоц фолкльор зібрати й видати. З ццм

пов'язуються грандіозні завдання: продемонструвати світові красу

української людини велич і багатства її душі, глибину почуттів і висоту

думок: навести гідні наслідування високохудожні зразки, що стануть

поштовхом до авторської літературної творчості; використати народну

словесність для вивчення зовнішньої і внутрішньої історії народу:

продемонструвати невичерпні можливості української мови. її здатність

бути мовою наурі, освіти, забезпечувати спілкування не лише низів, але й

вищих суспільних верств.

Процес розширення меж функціонування української мови роман11®11

бачили опосередкованим.розвитком професійної літератури. Народца мова

потребує обробки Й шліфування, аби статц мовою науки, освіти, вищцх

верств. Aie Ці процеси вона може пройти ЛІ une в літературі. Так постає

третя істотна Ідея естетичної програми школц -думка про можливість

створення повноцінної літератури українською мовою (української

літерату ри) і здійснення цими самими важливих кроків на шляху її творення.

У статті " Погляд на пам'ятки української народної словесності” І.

Срезневський з оптимізмом писав про перспективи української літератури:

" І чому ж глибокодумний Сковорода, простодушний Котляревський,

багатий на фантазію Дртеадовськнй. завжди грайливий, завжди

захоплюючий Основ'яненко і ще кідька інших, що привабили обіцянками і

сподіваннями дочекатися від них чого-небудь гідного України, чому

повинні вони залишитися самі в досі дикій пустелі української літератури?

-відповідав автор на це запитання енергійніш імперативом: -Мова

Хмельницького, Пушкаря, Дорошенка, Палія. Кочубея. Апостола, мусить,

щонайменше, передати нащадкам славу цих великих людей України”6'.

64 Костомаров М. І. Слов'янська міфологія. - С. 283.

65 Історія української літературної критики та літературознавства: Хрестоматія.

-С. 67.

т

Михайли«І.Л.

Створенню першої історико-літерату рної концепції була присвячена

стаття М. Костомарова " Огляд творів, написаних українською мовою”.

Вона прикметна тим. що автор не торкається в ній питання: бути чи не бути

українській літературі? Він вже пише її історію і тим самим спонукає

сприймати її як доконаний факт. Отже, у межах Харківської школи

романтиків не лише творилася українська література, але й виникла

українська літературна критика.

На цьому можна було б і скінчити короткий нарис естетичної

програми харківських романтиків, але їхня концепція виглядала б

неповною, якщо не торкнутися ще однієї ідеї, хоч вона почасти може

розглядатися як позаестетична. як така, що порушувала політичний аспект

становлення української літератури в Росії. Харківські романтики ніде не

писали, що зростання й поширення української літератури призведе до

підняття національної самосвідомості, зміцнення національної гордості

українців і в кінцевому рахунку спричинить виникнення ідеї політичного

сепаратизму. Але. очевидно, інтуїтивно зв'язок літератури й політики вони

відчували. Слід гадати, що саме цим пояснюються неодноразові спроби

довести нешкідливість для російського самодержавства розвитку в імперії

української літератури.

І. Срезневськпй навіть проводить думку, що покровительство

українському літературному рухові мусить засвідчити велич і могутність

Російської держави. " Під щитом і обороною мудрого уряду, під наглядом

монархів, оборонців вітчизняної освіти, він (український народ. -І. М.)

може мати цю надію (на створення своєї літератури. -І. М.).Уявляю собі

той щасливим час, коли Росія, сильна душею, сильна волею, сильна

розумом, буде сильна в світі й словом: незамінна вітчизна своїх громадян

стане вітчизною усіх інших народів, усіх наук, усіх мистецтв, усіх

літератур”66.

Доволі несподівано й М. Костомаров у своєму знаменитому “Огляді”

раптом починає ув'язувати становлення української літератури з