Соцреалізм

Соціалістичний реалізм. Псевдохудожній метод, проголошений єдино можливим і найдосконалішим у радянській літературі, по суті – набір жорстких догм і шаблонів. Визначальними для нього були позалітературні і позаестетичні принципи: партійність (висловлення в творі позиції Компартії як єдино можливої ідеї), перекручені поняття народності та інтернаціоналізму, крайня заангажованість. Поняття прекрасного могло застосовуватись тільки для прославлення радянського ладу та його містифікованих, реально не існуючих героїв (Павлик Морозов, О. Матросов), потворне – у зображенні всіх представників інших суспільних устроїв та ворогів ладу. З погляду поетики прикметними рисами (точніше, вимогами, які формулювалися на з’їздах і висловлювалися у постановах) соцреалізму є: історичний оптимізм (кінцевим результатом історичного прогресу є комунізм), конфлікт в радянській дійсності є боротьбою хорошого зі ще кращим, а потворне – окремими недоліками, обов’язково подоланими у творі, вузька робітничо-селянська тематика, сакралізація радянської історії та вождів, обов’язковою була наявність позитивних героїв (комуністів) і негативних. Соцреалістична критика твори сучасників оцінювала виключно з точки зору втілення догм. У випадку їх недотримання творчість отримувала ярлики " буржуазна" та " націоналістична", вилучалася з бібліотек, надалі не публікувалася, автор піддавався цькуванню у пресі, а за значні відхилення – репресіям. Твори класики оцінювалися з точки зору " передбачення" радянського ладу, у випадку неспівпадіння – генії перетлумачувалися у вигідному світлі і навіть містифікувалися (Т. Шевченко – атеїст), митці меншого масштабу просто замовчувалися. В той же час у середовищі соцреалізму творилися високомистецькі твори, які відповідали деяким його вимогам, але ставили гуманізм вище партійності (наприклад, " Собор" О. Гончара). Загалом соціалістичний реалізм був набором догм, створених для контролю партії над письменниками, перетворення літератури в агітацію.

СПУ

Національна Спілка письменників України, літературна організація, що об’єднує письменників, літературознавців, критиків. Створена в 1934 році для контролю реалізації " політики партії в галузі художньої літератури", тобто як наглядовий та контролюючий орган. У 80-х роках відіграла позитивну роль, ставши одним з осередків національного відродження України. В 90-х почастішали звинувачення (особливо з боку молодих письменників) СПУ в бюрократизмі, збереженні провінційності, внаслідок чого утворена альтернативна організація - АУП. На сьогодні Національна СПУ об’єднує близько 1500 письменників, вкрай неоднорідних як за ідеями, так і за силою таланту. Очолює Спілку В. Яворівський.