Тема 16. 3 страница

ОПЕРЕТА (італ. operetta – „маленька опера”) – музично-сценічна вистава переважно розважального характеру, яка поєднує монологічне і діалогічне мовлення з вокальною та інструментальною музикою, танцювальне мистецтво й естрадні прийоми. Найбільш визначні оперети створили Ф. Зуппе, І. Кальман, Ж. Оффенбах, Й. Штраус-син, І. Дунаєвський, Д. Кабалевський, Г. Свиридов, В. Соловйов-Сєдой, Д. Шостакович та інші. Починаючи з 20-х рр., в США з’явився жанр мюзиклу, пов’язаний з іменами Л. Бернстайна, Д. Гершвіна, Ф. Лоу, К. Роджерса, К. Портера та ін.

ОРАТОРІЯ (італ. oratorio, лат. oro – „говорю”, „благаю”) – великий концертний твір на певний сюжет для солістів, хору і симфонічного оркестру. Ораторія виникла в XVII ст. майже одночасно з кантатою і оперою та має певну схожість з ними, відрізняючись від кантати розгорнутим сюжетом і більшими розмірами, а від опери – переважанням оповідальності над драматургією фабули. Класичні зразки ораторії на античні та біблейські сюжети створив Г. Гендель („Самсон”, „Геракл”, „Месія” та інші), серед авторів: А.Скарлатті, Д. Букстехуде, Г. Телеман, Л. Бетховен, В. Моцарт, Ж. Люллі та інші. В ХІХ ст. ораторія втрачає своє положення, набуваючи ліричних рис (Ф. Мендельсон, Ф. Ліст, Р. Шуман та інші), а в ХХ ст. Ораторія зближується з оперою (А. Рубінштейн, І. Стравінський, А. Онеггер, К. Орф, К. Пендерецький, С. Прокоф’єв, Г. Свиридов, Ю. Шапорін, Д. Шостакович, А. Штогаренко, А. Шнітке, Р. Щедрін та інші).

ОРКЕСТР (грец. orchestra – „кругла площина в античному театрі”) – 1. Місце перед сценою для розташування хору, який в Давній Греції супроводжував сценічну дійство трагедії. 2. Заглиблене місце перед сценою для розташування оркестру, який супроводжує виставу в музичному театрі. 3. Колектив музикантів-інструменталістів, об’єднаних для спільного виконання різних за характером музичних творів. Спочатку поняття оркестр вживалось в античному розумінні і нового змісту воно набуло у XVIII cт. в „Музичному словнику” Ж. Ж. Руссо. Основні види оркестру: симфонічні – малий або класичний та великий або оперно-симфонічний; струнні, які утворені смичковими інструментами; духові, що складаються з дерев’яних і металевих духових інструментів (або лише мідних) та ударної групи – малий мідний, малий мішаний, великий мішаний; неаполітанський, до складу якого входять мандоліни і гітари; баяністів, який складається з баянів, гармоній і акордеонів та ін.; народних інструментів, що утворюється з найбільш поширених в певному історико-культурному регіоні інструментів; естрадні, до яких включаються різноманітні інструменти: саксофони, труби, гітари, ударні тощо; шумові, які складаються переважно з ударних та побутових (ложки, пилки, пляшки тощо) інструментів; електромузичні, до яких входять різні інструменти, обладнані адаптерами та підсилюючими пристроями; електронні, які створюються за рахунок бурхливого розвитку електроніки (синтезатори, іоніка та інші). Зміни в складі традиційного оркестру та поява нових за складом оркестру зумовлюється еволюцією музичного мистецтва та розширенням інструментарію, розвитком оркестрового виконавства, змінами музичного мислення композиторів, прагненням розширити палітру виражальних засобів оркестру.

ОРФОЕПІЯ (грец. orthos – „правильний” і epos – „мовлення”) – сукупність правил вимовляння, які історично сформувались і закріпились в практиці мовленнєвого спілкування. Вокальна орфоепія – сукупність правил вимовляння під час співу, вона певною мірою відрізняється відмовленнєвої орфоепії.

ОСОБИСТІСНО ЗОРІЄНТОВАНИЙ ПІДХІД – ціннісна орієнтація педагога щодо учня як особистості та суб’єкта розвитку і навчально- виховної взаємодії. Особистісно зорієнтований підхід передбачає надання допомоги учню в усвідомленні своєї неповторності, виявленні і розкритті загальних та музичних здібностей, а також самовизначенні та реалізації особистісної самосвідомості та творчого потенціалу.

ОСТІНАТО (лат. ostinatus – „упертий”) – багаторазове повторення мелодичної, ритмічної фігури, гармонічного звороту, окремого звуку.

П’ЄСА (фран. piese – „шматок”) – 1. Невеликий за обсягом сольний або ансамблевий завершений музичний твір. 2. Драматичний твір, призначений для сценічного втілення.

ПАРАДІГМА (грец. paradeigma – „приклад”, „зразок”) – 1. Наукова теорія, система понять, які охоплюють суттєві риси певної сфери дійсності, в музиці: понятійний апарат музикознавства та його галузей. 2. Вихідна концептуальна модель постановки та розв’язування наукової або навчальної проблеми, вибору методів дослідження і навчання, яка може бути зразком для досягнення мети і характеризуватиме єдність напрямку чи школи (напр., оперно-симфонічного диригування М. Колеси, хорового диригування К. Пігрова, вокального О. Мишуги та ін.).

ПАСАЖ (фран. passage – „прохід”, „перехід”) – висхідна або низхідна швидка послідовність звуків (гамоподібна, акордова або мішана) у віртуозних п’єсах (М. Лисенка, Ф. Ліста, С. Рахманінова, Ф. Шопена та ін.).

ПЕДАГОГ (грец. paidagogos – „вихователь”) – 1. Фахівець, який здійснює навчально-виховну роботу з дітьми та молоддю в певній галузі знань (напр., музично-теоретичних) та практичної діяльності (напр., з гри на бандурі, домрі, скрипці, фортепіано, диригування, сольного або хорового співу тощо). 2. Науковець, який досліджує теоретичні проблеми педагогіки, зокрема, музичного навчання та виховання.

ПЕДАГОГІКА (грец. paidagogike – „виховання”) – наука про закономірності виховання, навчання і освіту людини, спільну діяльність учня і викладача на ґрунті гуманізму, взаєморозуміння, взаємоповаги та взаємодії, єдності мети, завдань, інтересів і прагнень. До системи педагогіки належать і галузі музичної педагогіки: вокальна, інструментальна, хорова тощо, які своєю чергою розгалужуються на окремі складники.

ПЕДАГОГІЧНІ ЗДІБНОСТІ – психічні риси особистості, необхідні для ефективного здійснення педагогічної діяльності. Педагогічні здібності передбачають відповідну світоглядну і моральну спрямованість особистості, ділові якості: спеціальні музичні та педагогічні уміння, навички і досвід, риси характеру (комунікативність, врівноваженість та емоційність та ін.), здатність визначати індивідуальні особливості учнів, а також тонке відчуття їх настрою, переживань, прагнень, нахилів, специфіки психічної організації. Визначними педагогічними здібностями відзначались українські педагоги-музиканти різного фахового спрямування: В. Верховинець, М. Леонтович, М. Колесса, М. Микиша, К. Пігров, Л. Ревуцький, К. Стеценко та ін. Педагогічні здібності ґрунтуються на нахилах до педагогічної діяльності, формуються і вдосконалюються під час педагогічної роботи.

ПЕРЕЖИВАННЯ – психофізіологічний стан, коли виявляться зацікавленість особи до певної людини або явища. Переживання має велике значення в мистецькій діяльності музиканта, зокрема, у навчанні та виконавстві.

ПЕРІОД (грец. periodos – „проміжок часу”) – найменша музична побудова, де викладено відносно закінчену музичну думку. Період звичайно складається з двох подібних за структурою речень (кожне з 4, 8 або 16 тактів), які завершуються різними каденціями. В формі періоду інколи створюються окремі музичні твори (романси, прелюдії, п’єси і т.д.).

ПІСНЯ (лат. cantus, італ. canzone, англ. song – „пісня”) – найбільш поширена форма вокальної музики, яка поєднує поетичний та музичний образи, а також загальна назва твору, призначеного для вокального виконання. Жанрова класифікація пісні здійснюється за різними ознаками: народні та професійні; ліричні, героїчні, хороводні, обрядові, любовні, сатиричні, танцювальні, естрадні; за походженням – міські, селянські, бурлацькі, стрілецькі, жниварські, рекрутські, авторські, туристичні; за складом – одноголосні та багатоголосні; за формою виконання – сольні, ансамблеві, хорові, без супроводу і з супроводом. Музична форма пісні пов’язана з структурою поетичного тексту. Найбільш поширеною є куплетна форма. Плідно працювали в жанрі пісні О. Білаш, І. Дунаєвський, В. Івасюк, А. Кос-Анатольський, М. Леонтович, М. Лисенко, І. Лученок, С. Людкевич, П. Майборода, О. Пахмутова, А. Петров, Р. Паулс, К. Стеценко, А. Філіпенко, І. Шамо та інші.

ПОЕМА (грец. poiema – „твір”) – 1. Невелика інструментальна п’єса лірико-драматичного або лірико-розповідного характеру з вільною побудовою. 2. Великий одночастинний оркестровий програмовий твір (напр., „Симфонічна поема” Ф. Ліста, „Поема вогню” О. Скрябіна). 3. Великий вокальний або вокально-інструментальний твір (напр., поема-кантата „Хустина” Л. Ревуцького).

ПОЗИЦІЯ (лат. positio – „положення”) – 1. Стійка усвідомленість ставлень людини до інших людей та до самої себе, що виявляється через систему установок і мотивів, цілей і цінностей, якими керується особистість. 2. Положення рук під час гри на музичних інструментах. 3. Положення лівої руки під час гри на струнних інструментах (скрипці, альті, віолончелі, домрі і т.д.), яке дозволяє виконувати необхідну послідовність звуків без зміни розташування руки. 3. Термін з вокальної педагогіки, який означає суб’єктивне відбиття у відчуттях якості звучання голосу (висока позиція, низька позиція).

ПОЛІМЕТРІЯ (грец. poly – „багато” і metron – „міра”, „розмір”) – поєднання в одночассі двох або трьох метрів, одна з поширених формполіритмії, для якої характерним є неспівпадання акцентів в різних голосах.

ПОЛІРИТМІЯ (грец. poly – „багато” і фран. un rythme „ритм”) – поєднання в одночассі двох і більше ритмічних рисунків, що не співпадають, необхідна умова поліфонії.

ПОЛІФОНІЯ (грец. poly – „багато” і phone – „звук”) – 1. Вид багатоголосся, у якому окремі мелодії або групи мелодій мають самостійне значення і самостійний інтонаційно-ритмічний розвиток, зберігаючи рівноправність голосів та неспівпадання в різних голосах каденцій, цезур, кульмінацій, акцентів та ін. 2. Музичні твори, засновані на зазначеному виді багатоголосся – фуга, фугета, інвенція, канон, поліфонічні варіації, мотет, мадригал і т. ін. 3. Навчальна дисципліна, яка вивчає закономірності поліфонії і входить до системи музичної і музично-педагогічної освіти.

ПОЛОНЕЗ (фран. polonaise – „польський”) – старовинний польський тридольний бальний танець-хода урочистого характеру, яким відкривались урочисті танцювальні вечори та бали. До кращих зразків належать полонези К. Вебера, М. Глінки, С. Монюшка, М. Римського-Корсакова, Ф. Шопена та ін.

ПОНЯТТЯ – форма абстрактного мислення, в якій у вигляді цілісної сукупності ознак відображаються істотні властивості предметів та явищ об’єктивної дійсності і загальні взаємозв’язки між ними. В утворенні поняття застосовуються порівняння, аналіз і синтез, абстрагування, ідеалізацію, узагальнення та розумові висновки. Кожна галузь науки та культури характеризується властивій їй системою понять.

ПОЧУТТЯ – психічні стани і процеси, які відображають емоційний бік духовного життя людини, суб’єктивне переживання подій та емоційного ставлення до навколишньої дійсності. Почуття може бути стійким і тривалим або короткочасним, викликаним конкретною ситуацією. Почуття мають велике значення у мистецькій діяльності, визначаючи і регулюючи творчу неповторність особистості музиканта-виконавця і виступають могутнім джерелом створення художнього образу.

ПОШУК творчий – система прийомів та заходів, спрямованих на здобуття високих мистецьких результатів у створенні яскравих музичних творів та їх непересічної інтерпретації.

ПРЕЛЮД, прелюдія (лат. praeludo – „роблю вступ”) – 1. Невеликий вступ імпровізаційного характеру перед основним викладом музичного твору – фуги чи сюїти. 2. Самостійна музична п’єса вільного складу з фігураційною розробкою, яка може передувати іншій п’єсі (наприклад, прелюдія і фуга). 3. Невелика інструментальна (переважно фортепіанна) п’єса (К. Дебюссі, С. Рахманінов, О. Скрябін, Ф. Шопен).

ПРОГРАМОВА МУЗИКА – інструментальна музика, написана за певним літературним сюжетом, який може бути викладений в спеціальній програмі („Фантастична симфонія” Г. Берліоза) або визначений назвою твору („Франческа да Риміні” П. Чайковського). Існують два основних види програмовості: картина, що відбиває один образ (природа, свято, битва і т.д.), який не зазнає змін та сюжетна, що викладає сюжетний розвиток образу. Розвиток програмової музики пов’язаний з музичним романтизмом, який проголошував оновлення музики шляхом її єднання з поезією.

ПСИХІКА (грец. psychkos – „душевний”) – здатність високоорганізованого мозку відображати дійсність у формі відчуттів, уявлень, думок, вольових дій та інших суб’єктивних образів об’єктивного світу. Психіка виникла з появою у живих істот здатності до відчуття іформувалась у зв’язку з процесами діяльності та розвитком мови.

ПСИХІЧНІ ВЛАСТИВОСТІ – сталі психічні якості індивіда, які утворюються під час тривалої відображувальної діяльності, виховання та самовиховання. Відчуття, сприймання, пам’ять, увага, почуття, мовлення, мислення, уява, воля стимулюють розвиток таких психологічних властивостей як чутливість, сприйнятливість, пам’ятливість, уважність, емоційність, мовчазність, балакучість, вдумливість, розсудливість, фантазерство тощо, породжуючи характер і темперамент, психічні якості – мужність, сміливість, працьовитість, рішучість, енергійність, запальність і т.д. Психічні властивості відіграють важливу роль в навчанні, зокрема, музичному, та виконавській діяльності.

ПСИХІЧНІ ПРОЦЕСИ – форми цілісного відображення об’єктивної дійсності суб’єктом. До психіних процесів належать відчуття, сприймання, пам’ять, уявлення, уява, мислення, мовлення, почуття, увага, воля. Психічні процеси поділяються на пізнавальні, емоційні та вольові, вони суттєво впливають на перебіг музично-творчої діяльності.

ПСИХІЧНІ СТАНИ – одна з трьох головних форм психічної діяльності – психологічна характеристика особистості, яка відбиває її досить тривалі душевні переживання. Психічний стан зумовлюється типологічними особливостями вищої нервової діяльності і формуються в процесі цілеспрямованого свідомого діяння – навчання, виховання, праці. Сталість психологічного стану є необхідною передумовою музичної діяльності.

ПСИХОЛОГІЯ МИСТЕЦТВА – галузь психології, яка охоплює психологічні аспекти та закономірності функціонування мистецтва і мистецької діяльності.

РАПСОДІЯ (грец. raphsodia – „піснь рапсода”) –1. В давній Греції назва віршів, легенд або пісень, які виконували мандрівні декламатори-співаки. 2. Вокальний або інструментальний твір вільної форми, що складається з різнохарактерних, контрастних епізодів. Для рапсодії характерне використання справді народних тем: „Угорські рапсодії” Ф. Ліста, „Рапсодія в блюзових тонах” Дж. Гершвіна, „Українська рапсодія” С. Ляпунова, „Слов’янські рапсодії” А. Дворжака, „Іспанська рапсодія” М. Равеля та інші.

РЕАКЦІЯ (лат. re – „проти” і actio – „дія”) – дія у відповідь на впливи і подразнення; протидія. Структура реакції включає три підструктури: сприйняття подразника; переробка подразнення: зворотна дія реакції в музичному мистецтві має велике значення як для процесу навчання, так і для виконавства.

РЕГІСТР (лат. registrum – „список”, „перелік”) – 1. Ряд звуків співацького голосу, які характеризуються одним механізмом голосоутворення і схожими тембровими якостями. В голосах співаків, що навчались, існує два регістри: „грудний” та „головний”, які різко відрізняються один від одного як за характером звучання, так і за механізмом звукоутворення. 2. Ділянки діапазону музичних інструментів, які відзначаються єдністю тембру. Звучання інструменту (напр., кларнета) в різних регістрах суттєво відрізняється. 3. Пристрої, які використовуються в струнних клавішних інструментах для зміни сили звуку, а також його тембру (напр., клавесин, акордеон, баян, чембало). 4. У органа – група труб подібної конструкції, яка продукує звуки різної висоти, але однакового тембру.

РЕЗОНАНС (фран. resonance – „відголосок”, „відгомін”) – акустичне явище, коли внаслідок впливу коливань вібратора в іншому тілі (резонаторі) виникають аналогічні за частотою і близькі за амплітудою коливання. В музиці резонанс застосовується для підсилення звучання, змінювання тембру і збільшення тривалості звучання. Для цього виготовляють спеціальні резонатори, які відгукуються як на одну частоту (челеста, підставка камертону тощо), так і на багато частот (деки струнних інструментів, дека фортепіано, фісгармонії тощо).

РЕПЕРТУАР (фран. repertoire – „перелік”, „список”) – 1. Сукупність творів, які виконують окремі виконавці або колективи, а також призначених для виконаннями солістами чи певними складами виконавців. 2. Перелік музичних творів, які знає і може виконувати певний виконавець, ансамбль чи колектив (хор, оркестр тощо).

РЕПРІЗА (фран. reprise – „повторення”, „відновлення”) – 1. Розділ в простій, складній та сонатній формах, що містить повторення музичного матеріалу після його розвитку як викладу нового. 2. В сонатній формі – останній з основних розділів, який знаходиться після розробки. 3. Повторення розділу будь-якого твору. 4. Частина твору будь-якої форми, обмежена знаками повторення.

РЕФЛЕКСІЯ (лат. reflexio – „вигін”, „відображення”) – осмислення людиною передумов, закономірностей і механізмів діяльності, мети, завдань, цінностей, вимог, установок, прагнень, самоаналіз. Переживання, пізнання, спілкування, психічна активність невіддільні від рефлексії, як засобу психічного самоконтролю і самовдосконалення, який активно діє під час музичного навчання і виконавства.

РЕЦЕПТОРИ (лат. receptor – „той, що сприймає”) – специфічні нервові утворення, кінці чутливих нервових волокон, які сприймають подразнення як із зовнішнього, так і внутрішнього середовища. Рецептори відіграють активну роль у музичному навчанні.

РИТМ (грец. rhitmos – „розміреність”) – 1. Рівномірне чергування мовних, звукових, зображальних елементів у їх відповідній послідовності, періодичним рівномірним членуванням звуків, рухів, зображень за такими ознаками, як сила, тривалість тощо. 2. Один з трьох основних елементів музики, поряд з мелодією і гармонією, часова організація послідовності та групування тривалостей звуків і пауз, не пов’язана з їх висотним положенням.

РИТМІКА – 1. Теорія ритму, один з основних розділів античної теорії музики. 2. Сукупність виявів ритму в музиці. 3. Система вправ, навчальний предмет, який має на меті розвиток ритмічного почуття.

РИТМІЧНЕ ВИХОВАННЯ – система художнього виховання, запропонована Ж.Далькрозом, яка застосовується для виховання музичного слуху, пам’яті, почуття ритму, пластичності, для чого використовуються спеціальні вправи, що спираються на зв’язок музики і рухів. В Україніритмічне виховання є одним із засобів естетичного виховання в дошкільних закладах, музичних школах, хореографічних, педагогічних, культурних та інших навчальних закладах.

РИТОРИКА МУЗИЧНА – система музичних прийомів, яка виходить з давньогрецької науки про ораторське мистецтво та художню прозу. Музична риторика пов’язана з поглядом на музику як на безпосередню аналогію ораторського і поетичного мовлення.

РОЗМІР – кількісна характеристика тактового метру, яка показує число ритмічних долей в такті.

РОЗСПІВУВАННЯ, розспівка – виконання спеціальних вокально-технічних і слухових вправ з метою підготовки голосового апарату і слуху співака перед початком занять або концертного виступу соліста, ансамблю, хору.

РОЗУМ – вища форма інтелектуальної діяльності, що полягає в усвідомленому оперуванні поняттями та розкритті їхньої природи і змісту. Розум висуває нові ідеї, живить творчість людини, зокрема, в композиторській та музикознавчій сферах.

РОК-МУЗИКА – з’явилася у Великобританії та США на межі 1950 – 1960 рр. До важливих ознак рок-музики належать: опора на блюзові композиційні структури і звукоряди, короткі поспівки-рифи, зміщення акцентів на парні долі, анапест-біт, використання електронного перетворення і підсилення звуку, надвисокий рівень вокальної та інструментальної експресії, емоційний посил („драйв”) з використанням інфразвуків та інших засобів впливу на психіку.

РОК-ОПЕРА – музично-драматичний жанр, основою якого є музика року, а коріння йде від мюзиклу. Велику увагу набули рок-опери на біблійські, міфологічні та історичні сюжети. Для рок-опери характерні різні номери: арія, монолог, хор, розмовні діалоги, танцювальні епізоди з специфічною пластикою, найрізноманітніші прийоми звукового оформлення та світлові ефекти. Музична мова рок-опери пов’язана з використанням рок-ансамблю („Пінк Флойд”), а також класичного оркестрового складу або їх поєднання. Манера виконання своєю агресивністю і напористістю наслідує різні види музики року, але використовує елементи музичної мови інших нашарувань культури – від фольклору і бароко до джазу, шлягеру і авангарду. Першими рок-операми вважаються „Волосся” Г. Макдермота (1967), „Іісус Христос – суперзірка” Е. Уеббера (1971), „Орфей і Евридика” О. Журбіна, „Зірка і смерть Хоакіна Мурьєти”, „Юнона і Авось” О. Рибнікова та ін.

РОМАНС (ісп. romance – „романський”) – 1. Одноголосний камерний вокальний твір з інструментальним супроводом, який виник в Іспанії та набув поширення в інших країнах. Особливий розвиток романс мав в творчості Й. Брамса, Р. Глієра, М. Глінки, О. Даргомижського, Ж. Массне, С. Рахманінова, М. Римського-Корсакова, Г. Свиридова, К. Стеценка, П. Чайковського, Ф. Шуберта та ін. 2. Назва інструментальної п’єси наспівного, мелодійного характеру. Приклади інструментального романсу спостерігаються в творчості Л. Бетховена, Ф. Ліста, Г. Свиридова та ін.

РОНДО (італ. rondo – „коло”) – 1. Музична форма, де проведення головної теми-рефрену неодноразово (не менше 3) чергується з іншими, відмінними від рефрену епізодами. Старовинне рондо французьких клавесиністів мало багато частин, в класичному рондо 5 – 7 частин, вони більше і контрастніше, форма має наскрізний розвиток, рефрен може варіюватись, між частинами можливі зв’язки з елементами розробки мотиву. Класичне рондо застосовується в фіналі сонатно-симфонічного циклу, інструментальних п’єсах, вокальній музиці, оперних номерах і т.д. 2. Музично-поетична форма з п’яти різних побудов, що повторюються з певною послідовністю та однаковим і різним текстом (вірші – АВсАdeAB /АВ – рефрен/; музика – abaaabab).

РУБАТО (італ. rubato) – ритмічно вільне виконання без точного дотримання тривалостей нот.

СВІДОМІСТЬ – функція головного мозку, яка полягає у відображенні властивостей явищ, предметів і процесів навколишнього світу, накресленні своїх дій, передбаченні наслідків. Свідомість включається за допомогою відчуттів і абстрактного мислення, а її структурними елементами є емоції, воля, самосвідомість, інтуїція. Вища форма вияву свідомості – понятійне мислення.

СЕНСИТИВНИЙ ВІК (лат. sensitivus – „чуттєвий”) – найсприятливіший вік для розвитку для розвитку певних психічних функцій (сприймання, мовлення, пам’яті тощо), які мають вирішальне значення для музичного розвитку, навчання і виховання. Сенситивний вік відіграє велику роль у формуванні музичних здібностей, музичного сприймання.

СЕНСОРНІСТЬ (лат. sensus – „відчуття”, „сприйняття”) – здатність до відображення дійсності за допомогою відчуттів і сприймання – відповіді на вплив умовного подразника та змін чутливості. Сутність естетичного виховання полягає у вихованні естетичних почуттів.

СЕРЕНАДА (фран. sera – „вечір”) – 1. Лірична вечірня або нічна пісня, спочатку призначена для виконання трубадуром під вікнами коханої, а згодом запроваджена в оперній та камерній вокальній музиці (М. Глінка, В. Моцарт, Ж. Бізе, Ф. Шуберт та ін.). 2. Сольна інструментальна п’єса, що відтворює риси вокальної серенади (А. Аренський, А. Дворжак, Ф. Мендельсон-Бартольді та ін.) 3. Циклічний твір для інструментального ансамблю, подібний до дивертисменту, ноктюрну і касації (М. Гайдн, В. Моцарт, Л. Бетховен, Й. Брамс, Я. Сібеліус, П. Чайковський та ін.) 4. Твір для співу з інструментальним, частіше оркестровим супроводом на честь урочистих придворних подій (дня народження, іменин, весілля коронованої особи), створені на алегоричні тексти чи сюжети (Г. Гендель, Х. Глюк та ін.).

СИМФОНІЯ (грец. symphjnia – „cпівзвучність”, „благозвучне поєднання тонів”) – 1. Провідний жанр оркестрової музики, який сформувався в XVIII ст. на основі оркестрової сюїти, концерту, тріо-сонати, увертюри та інших жанрів. 2. Великий твір для симфонічного оркеструв формі сонатного циклу. Симфонія, як правило, складається з чотирьох частин, проте є симфонії з більшою або меншою їх кількістю. Класичний тип симфонії створили Й. Гайдн, В. Моцарт, Л. Бетховен, Г. Берліоз, Й. Брамс, Ф. Ліст, Ф. Шуберт, Г. Малер, О. Бородін, П. Чайковський, С. Танєєв, С. Рахманінов, Д. Шостакович, Б. Лятошинський, Г. Канчелі та ін.

СИНЕСТЕЗІЯ (грец. synaisthesis – „одночасне відчуття”) – феномен сприйняття, що полягає у взаємодії аналізаторів. Збудження, яке виникло, наприклад, у слуховому аналізаторі під впливом виникнення адекватного подразника ірадіює в голосовий аналізатор, звідки на голосові складки надходять коливання відповідної частоти. Яскравим виявом синестезії є так званий кольоровий слух, або звукові уявлення, що виникають під час сприйняття кольорів і спирається на синопсію.

СИНКОПА (грец. synkope – „скорочення”) – зміщення акценту з сильної (або відносно сильної) долі такту на слабку. Суть синкопи – створення суперечності між реальними акцентами і метричною нормою, а також дисонансу, який вимагає „розв’язання”, тобто повернення до звичного акцентування.

СКЕРЦО (італ. scherzo – „жарт”) – 1. В XVI – XVII ст. одноголосні та багатоголосні канцонети на тексти жартівливого, грайливого характеру. 2. З XVII в. – інструментальна п’єса, схожа на капричіо. 3. Частина інструментальної сюїти у Й. С. Баха. 4. Одна з частин (найчастіше третя) сонатно-симфонічного циклу, яка зайняла місце менуету, з’явившись в творах Й. Гайдна, Л. Бетховена. Для скерцо характерні швидкий темп, музичний розмір 3/4 або 3/8. 5. Самостійна музична п’єса у композиторів-романтиків Й. Брамса, Ф. Шопена, Ф. Шуберта, І. Стравінського.

СОЛЬФЕДЖІО (італ. solfeggio – від назв нот „соль” і „фа”) – 1. Навчальна вокально-хорова дисципліна, спрямована на розвиток музичного слуху. Курс сольфеджіо складається з вокально-слухових вправ за нотами з вимовлянням складових назв звуків (сольфеджування), слухового аналізу музики та її запису за слухом (музичний диктант). 2. Збірки вправ для одно-, дво, - багатоголосного сольфеджування та аналізу. 3. Спеціальні вокальні вправи для розвитку голосу з використанням назв звуків.

СОНАТА (італ. sonate, sonare – „звучати”) – один з основних жанрів інструментальної музики. 1. З XVI cт. соната – твір, призначений для інструментального. 2. З XVIII ст. – твір для одного або двох інструментів у формі сонатного циклу. Розквіту жанр сонати досягнув творчості Л. Бетховена, Ф. Ліста, Е. Гріга, С. Прокоф’єва, Д. Шостаковича та інших.

СПРИЙМАННЯ МУЗИЧНЕ – специфічний вид духовно-практичної діяльності, який реалізується у формі почуттів, асоціативного мислення, тобто є синтетичною психофізіологічною діяльністю.

СПРИЙНЯТТЯ МУЗИКИ, перцепція – психофізіологічний акт відображення звукової інформації на ґрунті аперцепції, як попереднього досвіду людини, під час безпосереднього слухання музичного твору. Завдяки опорі на зв’язки відповідних центрів кори головного мозку, утворені під впливом акустичних подразників, сприйняття забезпечує створення цілісного музичного образу.

СТИЛЬ МУЗИЧНИЙ (грец. stіlos – „паличка для писання”) – сукупність засобів та прийомів художньої виразності, яка історично склалася і відображає естетичні погляди різних суспільних груп певної епохи або творчого напрямку. Поняття музичного стилю визначає значні етапи розвитку музичного мистецтва: класицизм, романтизм, бароко, рококо, сентименталізм, верізм, імпресіонізм, експресіонізм і т.д., а також східний, іспанський, слов’янський, африканський, негритянський, південноамериканський та ін. Крім того, поняттям музичний стиль визначають індивідуальну творчу манеру композитора (В. Моцарта, Л. Бетховена, С. Прокоф’єва, Б. Лятошинського, М. Леонтовича, Д. Шостаковича та ін.) або виконавця (К. Аббадо, Е. Гілельса, Б. Гмирі, М. Гришка, Г. Караяна, Е. Карузо, І. Козловського, С. Крушельницької, Є. Мірошниченко, Д. Ойстраха, М. Ростроповича, С. Ріхтера та ін.). Музичний стиль має естетичний та історичний аспекти. В естетичному аспекті він має оцінне значення, концентруючи увагу на єдності, органічному взаємозв’язку виражальних засобів, співвідношенні традиційного і новаторського в індивідуальному стилі, а також ознаках часу та інтелектуально-емоційних цінностях, втілених в нормах музичної мови. В історичному аспекті музичний стиль означає типологічні особливості музичної мови в загальному контексті або окремі напрямки розвитку музичного мистецтва.