Левко Ревуцький

💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

Левко Ревуцький

Левко Ревуцький – видатний український композитор, музикант, учений, педагог ХХ ст. У формуванні стилю композитора велике значення відіграла його тривала й серйозна робота з народними піснями. Л. Ревуцький обробляв народні пісні для голосу в супроводі фортепіано й укладав у різноманітні збірки з назвами або в серії для низького, середнього чи високого голосу. Цикл „Сонечко”, що увібрав веснянки, ліричні, танцювальні, колискові, ігрові пісні, продовжив і творчо розвинув традиції М. Лисенка, М. Леонтовича, Я. Степового в жанрі обробки народної пісні.

Новим етапом мистецького розвитку Л. Ревуцького стала Друга симфонія. Своєрідність твору полягає в тому, що весь його музичний матеріал Л. Ревуцький запозичив із фольклору – у симфонії він використав сім народних пісень, мелодії яких стали „зернами” образності симфонії.

Дослідники творчості композитора писали: „Народні теми у Другій симфонії Ревуцького не є чудовою, але застиглою інкрустацією. Вони варіюються, змінюються, набувають іншої форми... Ці теми живуть і дають свіжі буйні паростки в атмосфері широкого симфонічного розвитку”. Друга симфонія Левка Ревуцького є першим зразком класичної симфонії в українській музиці ХХ ст.

Микола Дмитрович Леонтович – композитор, педагог, музичний громадський діяч. У своїй творчості він обмежився хоровою мініатюрою, але це не є свідченням жанрової одноманітності його творчості.

Творча спадщина М. Леонтовича – надзвичайно яскраве і самобутнє явище в українській музичній культурі, вся його творчість побудована на народних піснях. М. Леонтович глибоко відчув ідейно-образні багатства народної пісенної культури і тонко, і неповторно створював хорові мініатюри.

Особливістю творчого методу М. Леонтовича є те, що основним своїм завданням він ставив розкриття в музиці внутрішнього змісту поетичного тексту пісні, динаміки її розвитку, сюжету, образів.

М. Леонтович опрацював близько 200 українських народних пісень. Поряд з обробками українських пісень, М. Леонтович писав авторські твори: „Льодолом”, „Літні тони”, „Моя пісня”, „Літургія”, а також він написав оперу „На русалчин Великдень”, яка на жаль, не була ним закінченою (її завершив Мирослав Скорик до сторічного ювілею з дня народження композитора).

Свої творчі спроби композитор об’єднав у „Першій збірці пісень Поділля”. Так як композитор був дуже вимогливим до себе, він вважав, що ця збірка ще не є досконалою, і тому вона не була надрукована.

Основу музичної спадщини М. Леонтовича складають хорові мініатюри: обробки українських народних пісень, які й донині є неперевершеними й виконуються всіма українськими хорами в Україні і діаспорі. Це – позначені великим талантом композитора перлини народного мелосу: „Козака несуть”, „Дударик”, „Із-за гори сніжок летить”, „Женчичок-бренчичок”, „Гаю, гаю, зелен розмаю” та ін.

На основі українських народних мелодій М. Леонтович створював цілком оригінальні самобутні хорові композиції, всебічно художньо переосмисливши їх, надавши їм неповторного звучання. М. Леонтович був одним з перших серед майстрів української музики, які по-новому інтерпретували фольклор, використовуючи музичні надбання європейської музично-хорової культури.

Водночас почерк М. Леонтовича вирізняється з-поміж інших граничною гнучкістю і природністю руху голосів, ювелірною шліфовкою деталей. М. Леонтович вдало використав традиції імпровізаційності в творчості українських кобзарів, які кожну нову строфу тексту пісні інтерпретували по-новому. Композитор застосовував темброву варіантність виконання народних рапсодів у своїх обробках, надаючи хору можливість розкрити велике розмаїття гармонії, контрапункту. Послідовно втілюючи в своїх обробках ідею гармонізації й поліфонічності, М. Леонтович, маючи глибоку й різнобічну музичну освіту, широко використовував найкращі досягнення світової хорової техніки.

Найвищим досягненням композитора вважаються пісні „Щедрик” та „Дударик”, в яких М. Леонтович досягнув максимальної ритмічної організації. Особливо популярним був і залишається „Щедрик”, в якій органічно поєднані прийоми народного багатоголосся з досягненнями класичної поліфонії, і кожен голос відіграє цілком самостійну виражальну роль, відтворюючи найтонші зміни настрою в пісні, подаючи кожен художній образ у граничному завершенні.

Музично-педагогічна спадщина відомого українського композитора і педагога Миколи Леонтовича знайшла своє відображення в практиці сучасної загальноосвітньої школи України. Увага до творчості М. Леонтовича пояснюється передусім багатою спадщиною педагога для школи, особливо обробками народних пісень. Шкільна практика відібрала найкращі з нотних обробок, а саме: „Щедрик”, „Дударик”, „Грицю, Грицю до роботи”, „Женчичок-бренчичок”, „Пряля”, „Козака несуть”, „Гра в зайчика”, „Над річкою бережком”, „Зоре моя вечірняя”, „Їхав козак на війноньку”, „Тиха вода” а також оригінальні хорові твори: „Льодолом”, „Літні тони”, „Моя пісня”.

М. Леонтовичу, як і багатьом українським композиторам – М. Лисенку, К. Стеценку, Я. Степовому – притаманне було поєднання творчої, педагогічної і виконавської (диригентсько-хорової) діяльності. Понад двадцять років М. Леонтович віддав роботі вчителя співів у школах різного типу міст Тіврова, Вінниці, Тульчіна та Києва. Композитор був добре обізнаний зі станом викладання співів у школах, з художнім рівнем учнівських хорів. Багато сил він віддавав педагогічній праці в учительській семінарії, Музично-драматичному інституті імені М. Лисенка, на диригентських і театральних курсах та курсах працівників дошкільного виховання.

Одним із завдань в галузі музичного виховання дітей М. Леонтович вважав розвиток пам’яті, естетичного почуття, відчуття ритму, інтелектуальних сил, почуття спільної солідарності, виявлення громадських інстинктів. Особливу увагу він звертав на розвиток музичних здібностей, дисциплінованість, витримку і волю – важливі фактори, що виховуються засобами хорового співу. Композитор підкреслював, що вчитель завжди повинен дбати про розвиток музичних здібностей дітей і використовувати для цього різні методи навчання. Ці засади й сьогодні залишаються актуальними у сучасній вітчизняній педагогіці. Адже тільки творчо працюючий учитель може виховати творчо працюючого учня.

Зокрема, головним принципом методики навчання музики у школі М. Леонтович вважав розвиток свідомого ставлення дітей до сприймання музичних явищ, пробудження і вдосконалення їх творчих здібностей. Для здійснення цих завдань вчитель повинен володіти різними прийомами подачі матеріалу і психологічного впливу на своїх учнів. Ця концепція інтегративного підходу досить виразно проступає в його орієнтації на аналітико-синтетичний метод викладання – ознайомлення із загальним цілим, а саме: історичною епохою, фактами, подіями, їх наслідками, аналізом та оцінкою подій з кількох точок зору, для учнів створюються ігрові ситуації, моделюються сценарії, розподіляються ролі, організовується їх виконання.

М. Леонтович зробив великий внесок в українську музичну культуру. Він був художником-новатором, який творчо використовував усе краще, що було в українській музиці до нього, і накреслив нові шляхи її розвитку

Особливе місце в творчості Анатолія Йосиповича Кос-Анатольського посідають сольні пісні та романси. Найчастіше композитор називає їх „солоспівами”. Таке визначення якнайкраще відповідає жанровій природі вокальної лірики А. Кос-Анатольського, оскільки більшість її зразків, як визначають музикознавці, стоїть на межі з романсом і піснею. Солоспіви більш розвинені, ніж пісні, але простіші від романсу.

Яскрава індивідуалізована образність, передумовлена поетичною основою, ясне й чисте світовідчуття, проста й доступна, переважно куплетна форма, мелодійна винахідливість, щира, відверта емоційність – ось ті риси, які характеризують солоспіви А. Кос-Анатольського.

Композитор написав чимало пісень та романсів на вірші класиків української літератури Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки. Його улюбленими поетами-співавторами були В. Сосюра, М. Рильський, П. Воронько, Д. Павличко, Р. Братунь, І. Кутень. Завдяки А. Кос-Анатольському набули музичного втілення художні переклади поезій С. Єсеніна, М. Танка, Я. Райніса. Є в творчості А. Кос-Анатольського також цикл романсів, написаних на тексти сонетів В. Шекспіра, чимало творів на власні тексти.

Стилістику пісенно-романсової творчості А. Кос-Анатольського визначає насамперед мелодика, що базується на інтонаційній лексиці українського фольклору. Широким є коло жанрових різновидів його сольних вокальних творів: розгорнуті концертні п’єси, арії, монологи, рапсодії, ліричні мініатюри, жартівливі танцювальні сценки. Форма їх також різноманітна: куплетна, рондальна, три частинна, варіаційна, наскрізна.

Свої перші інструментальні твори А. Кос-Анатольський почав писати в на початку 50-х рр. Це були переважно твори для скрипки: „Вечірня мазурка”, „Романс”, „Танець Дзвінки”, „Баркарола”, „Колискова” та інші. Згодом композитор почав писати для фортепіано, віолончелі, арфи, інструментальних ансамблів. Мелодика, ритміка, ладогармонічна основа цих п’єс органічно поєднує різноманітні елементи пісенно-танцювальних народних зразків. Із національних джерел випливають не лише пісенний характер мелодики, а й засоби її розвитку, фактурний виклад, орнаментика тощо. Важливою прикметою інструментального доробку композитора стає романтично-піднесене звучання творів: у них панує ясне, щире світовідчуття, відкрита емоція. Серед виразових засобів на першому місці мелодія – розспівна, вокальна, завжди національно забарвлена. Нерідко мелодика має танцювальний характер, визначений жанровими прикметами інструментальної народної мелодики.

У симфонічному доробку композитора передусім слід назвати три концерти: для арфи з оркестром, для фортепіано з оркестром №1, який є транскрипцією арфового концерту та фортепіанний концерт №2. Другий фортепіанний концерт особливо популярний, в основі якого бойківська щедрівка „Чи дома, дома, господареньку, на Новий рік, на здоров’я”.

Чималий вклад зробив А. Кос-Анатольський як літературно-музичний критик: опублікував низку статей, нарисів, есе, спогадів про видатних співаків, зокрема про М. Менцинського, С. Крушельницьку, С. Людкевича, про свої зустрічі з видатними письменниками, поетами, артистами, диригентами. Як критик завжди поєднував безпосередню художню інтуїцію з мудрим поглядом досвідченого майстра.

Ігор Наумович Шамо – один з найпопулярніших сучасних українських композиторів. Життя та творча діяльність І. Шамо пов’язані з Києвом, де він народився у 1925 р., куди повернувся після Великої Вітчизняної війни, де здобув початкову загальну і музичну освіту у Київській спеціальній музичній школі-десятирічці імені М. В. Лисенка

І. Шамо – композитор глибоко проникливого ліричного обдарування, видатний мелодист з яскравим образним мисленням. У своїх творах спирається на інтонацію української народної пісні та романсу, значна роль відводиться програмності.

Яскрава обдарованість та високий рівень професійної майстерності дозволили І. Шамо однаково успішно виступати у цілком різних видах, формах і жанрах музичної творчості.

У галузі інструментальної музики композитор часто тяжів до жанрово-картинного, зображувального звукозапису. У творах І. Шамо найбільше значення має акцент на інтонаційно-ладові особливості народної музики. Ця пристрасть композитора знайшла своє яскраве відображення в хоровій опері (вперше в українській музиці у творчості І. Шамо з’явився жанр хорової опери) „Ятранські ігри” (у 2-х діях для квартету солістів та мішаного хору a capella на лібрето і вірші В. Юхимовича). Не використавши жодного аутентичного фольклорного зразка, композитор відтворив глибинну природу народного музикування.

Ним створено три симфонії у традиціях драматичного та лірико-драматичного симфонізму (найбільш відома Третя, присвячена пам’яті героїв Великої Вітчизняної війни); ряд концертів для різних оркестрових інструментів (флейта, фортепіано, баян), симфонічні поеми („Молдавська поема-рапсодія”), картини („Флуєраш”), сюїти („Фестивальна”), шість струнних квартетів, ціла антологія фортепіанної музики для дітей та молоді („Українська сюїта”, „Класична сюїта”, „Картини російських живописців”, „Гуцульські акварелі”, „Мальчиш-Кібальчиш”).

Найбільш широкої популярності у творчому доробку І. Шамо набули пісні – їх понад 300. Головні напрямки пісенної творчості – громадянсько-патріотична романтична лірика з превалюванням жанру пісні-балади („Балада про братерство”, „Балада про сурмачів”, „Міста-герої”, „Стоїть над Волгою курган”, „Товариш Пісня”) та лірична або інтимно-лірична пісня, що розвиває народно-романсову традицію, традицію укрїнського солоспіву, на новому образно-стильовому рівні („Пісня про щастя”, „Не шуми, калинонько”, „Зачарована Десна”, „Проводжала мати”, „Осіннє золото”).

Серед кращих інтерпретаторів пісенної творчості І. Шамо – відомі співаки Георг Отс, Муслім Магомаєв, Дмитро Гнатюк, Юрій Гуляєв, Діана Петриненко, Юрій Богатіков тощо.

Музика народів світу: А. Хачатурян, Б. Барток, Дж. Гершвін, З. Кодай, К. Орф.

Арам Ілліч Хачатурян – видатний вірменський композитор, диригент, педагог, музично-громадський діяч, народний артист СРСР.

У дитинстві не виявляв особливої цікавості до музики і почав навчатися тільки в 19 років; поступив в музичне училище ім. Гнєсіних, де Михайло Гнесин звернув увагу на обдарованого А. Хачатуряна і допоміг йому. Займався він спершу на віолончелі, потім перейшов в клас композиції. У ці ж роки А. Хачатурян уперше в житті на симфонічному концерті був приголомшений музикою Л. Бетховена і С. Рахманинова. „Танець” для скрипки і фортепіано став першою роботою композитора.

Творче становлення Хачатуряна-композитора проходило в Московській консерваторії. Перші ж його твори – „Тріо для кларнета, скрипки і фортепіано” і „Перша симфонія” – відразу виявили видатне мелодійне дарування А. Хачатуряна. Захоплювало його тяжіння до природнього і артистичного з’єднання східних народних мелодій і ритмів з традиційними європейськими формами.

Серед творів А. Хачатуряна: концерти для соло інструментів з оркестром (фортепіанний концерт; скрипковий концерт; віолончельний концерт); „Друга симфонія”; два тематично пов’язаних балети („Щастя” і „Гаяне”, балет „Спартак”, музика для спектаклів і кінофільмів.

На основі музики до балету „Гаяне” були створені три оркестрові сюїти, одна з яких включає всесвітньо відомий „Танець з шаблями”; ще одна популярна сюїта складається з фрагментів музики до спектаклю „Маскарад” за драмою М. Лєрмонтова.

У А. Хачатуряна свій неповторний оркестровий стиль. Особливістю музики А. Хачатуряна є активний ритмічний розвиток, що досягається повторенням основної формули або грою акцентів усередині цієї формули.

Також А. Хачатурян виступав як диригент, гастролював з авторськими концертами у багатьох містах СРСР і в зарубіжних країнах. Його твори виконували зірки виконавського мистецтва – скрипалі Яша Хейфец, Джордже Енеску, Давід Ойстрах, піаністи – Артур Рубінштейн, Еміль Гілельс, віолончеліст Мстіслав Ростропович.

Творчість А. Хачатуряна вплинула на формування композиторського стилю музикантів Азербайджану, Туркменії і інших країн Середньої Азії.

Енергійний, поривчастий, не дуже організований, але нескінченно відданий улюбленому мистецтву – таким запам’ятався Арам Хачатурян тих років.

Бела Барток – угорський композитор, піаніст і мистецтвознавець-фольклорист. Б. Барток в дитинстві ріс в атмосфері, насиченою музикою, слухав концерти оркестру батька і виконання матері-піаністки. Вже в чотири роки Б. Барток знав безліч народних пісень і награвав їх мелодії одним пальцем. У січні 1899 р. Б. Бартока прослухав у Будапешті професор Іштван Томан, учень Ф. Листа, внаслідок чого Б. Барток поступає без іспитів в столичну музичну академію.

Ранні твори Б. Бартока свідчать про вплив Ф. Ліста, Р. Вагнера, Й. Брамса. Неоромантичні віяння визначають вибір тем, віршів у вокальних творах Поема „Кошут”, що стала значною подією музичного життя Угорщини, відкрила собою нескінченний список творів Б. Бартока. Впродовж декількох років виникають „Рапсодії” для фортепіано і оркестру, які значною мірою розвивають традиції Ф. Листа; Двадцять угорських пісень для голосу і фортепіано – результат однієї з фольклорних „експедицій” Б. Бартока; більше двадцяти фортепіанних п’єс, у тому числі і дитячих, побудованих на матеріалі народних пісень і танців.

„Тут селянська мелодія грає виключно роль заспіву, – писав Б. Барток, – важливим є те, що знаходиться поряд з нею і під нею... Важливо, щоб музичне одіяння, в яке ми одягаємо мелодію, завжди можна було вивести з самої мелодії і її окремих характерних рис – наявних або прихованих; треба, щоб мелодія і все, що ми до неї додаємо, справляли враження нерозривної єдності”.

Не лише угорська музика притягала і захоплювала Б. Бартока. Його дослідницький і творчий інтерес представляла музика румунська, словацька, українська, арабська, сербська, турецька, музика американських негрів і індійців. Разом з іншим видатним угорським музикантом, Золтаном Кодаєм, композитором і музично-громадським діячем, Б. Барток створив нову, незмірно точнішу і прогресивнішу методику дослідження музичного фольклору в тісному зв’язку з вивченням поетичних текстів і образів, поєднаних із ритмом і інтонаціями.

Б. Барток знайшов безліч прикладів, що підтверджують, що в угорській народній творчості багато пісень і інструментальних награшів, особливо скрипкових, які не укладаються до загальноприйнятої структури.

Мистецтво Б. Бартока вражає поєднанням різко контрастних начал: первозданної сили, розкутості почуттів і строгого інтелекту; динамізму, гострої експресивності і зосередженої відчуженості; палкої фантазії, імпульсивності і конструктивної ясності, дисциплінованості в організації музичного матеріалу.

Барток-виконавець залишив яскравий слід у піаністичній культурі XX ст. Його гра захоплювала слухачів енергією, в той же час її пристрасність і напруження завжди знаходилися в підпорядкуванні волі і інтелекту. Просвітницькі ідеї і педагогічні принципи Б, Бартока, як і особливості його піанізма, виразно і повно проявилися в творах для дітей і юнацтва, що склали чималу частину його творчої спадщини.

Джордж Гершвін – великий американський композитор, який усе життя присвятив розвитку джазу. Справжнє ім’я і прізвище композитора – Джекоб (Яків) Гершовиць.

Дитяче захоплення – гра на фортепіано – стало професією Дж. Гершвіна. Його узяли акомпаніатором в компанію Д. Реміка, окрім цієї роботи, Дж. Гершвін іноді грав в ресторанах, продовжував своє навчання, осягаючи основи гармонії і оркестровки.

Становлення і розквіт його творчості співпали з „віком джазу”. Це мистецтво вплинуло на творчість композитора, який прагнув виразити в музиці дух свого часу, характерні риси життя американського народу. Дж. Гершвін вважав джаз народною музикою. „Я чую в ньому музичний калейдоскоп Америки – наш величезний вируючий котел, наш... національний життєвий пульс, наші пісні” – писав композитор.

Дж. Гершвін не отримав систематичної музичної освіти і усім своїм досягненням в області композиції він в основному зобов’язаний самоосвіті і вимогливості до себе у поєднанні з невгамовним інтересом до найбільших музичних явищ свого часу. Будучи вже всесвітньо відомим композитором, він не соромився звертатися з проханнями про зайняття композицією і інструментовкою до М. Равеля, І. Стравінського, А. Шенберга. Першокласний піаніст-віртуоз, Дж. Гершвін довгий час продовжував брати уроки гри на фортепіано у відомого американського педагога Е. Хатчесона.

У 1924 р. відбулося виконання одного з кращих творів композитора –„Рапсодії в стилі блюз” для фортепіано і симфонічного оркестру. Партію рояля виконував автор. Новий твір викликав великий інтерес американської музичної громадськості; на прем’єрі „Рапсодії”, що пройшла з величезним успіхом, були присутніми С. Рахманінов, Ф. Крейслер, Я. Хейфец, Л. Стоковський та ін.

У „Фортепіанному концерті”, оркестровому програмному творі „Американець в Парижі”, Другій рапсодії для фортепіано з оркестром, „Кубинській увертюрі” звучить поєднання традицій негритянського джазу, афро-американского фольклору, естрадної музики Бродвею з формами і жанрами європейської музичної класики, що визначило головну стилістичну особливість музики Дж. Гершвіна.

Однією зі значних подій для композитора стало відвідування Європи і зустрічі з М. Равелем, Д. Мійо, Ж. Оріком, Ф. Пуленком, С. Прокоф’євим у Франції, Е. Кшенеком, А. Бергом, Ф. Легаром, І. Кальманом у Відні.

Разом з симфонічною музикою Дж. Гершвін із захопленням працює в кіно. У 30-х рр. він періодично довго живе в Каліфорнії, де пише музику до декількох кінофільмів. Тоді ж композитор знову звертається і до театральних жанрів. Серед створених в цей період творів – музика до сатиричної п’єси „Про тебе я співаю”, опера „Поргі і Бесс”. Музика опери наповнена виразністю, красою інтонацій негритянських пісень, гострим гумором, а іноді і гротеском, насичена самобутньою стихією джазу.

Творчість Дж. Гершвіна високо оцінювала музична критика: „Багато композиторів ходили навколо джазу, як кішка навколо миски з гарячим супом, чекаючи, поки він трохи прохолоне... Джордж Гершвін... зміг вчинити диво. Він – принц, який, узявши Попелюшку за руку, відкрито оголосив про неї перед всім світом як про принцесу до чималої люті її заздрісних сестер”.

Золтан Кодай – видатний угорський композитор, учений і педагог, більшість сучасних угорських композиторів – його учні.

Передові, прогресивні погляди Золтана Кодая яскраво виражені в його висловлюванні про роль і значення художника, про його місце в житті рідного народу: „Художник повинен почувати себе частиною маси, але він повинен також пам’ятати, що його перевагою є здатність виражати почуття маси. Відчуваючи себе творчою часткою свого народу і виростаючи з нього, музикант нашого часу буде глашатаєм і пророком спрямувань свого народу, виразником його мріянь і сподівань”.

Живе спілкування з народним мистецтвом невимовно збагатило творчість композитора, направило його шляхом реалізму. Музика З. Кодая пронизана оптимізмом, світлим гумором, її основу складають народність, пісенність, мелодійність.

Твори З. Кодая користуються заслуженою популярністю як у нього на батьківщині, так і за її межами. Любов слухачів завоювали сюїта „Харі Янош”, „Танці з Таланти”, обробки угорських народних пісень, хорова сюїта „Каллаї кеттеш” та інші.

З. Кодай розробив свій метод масової музичної просвіти і виховання, основою якого стало досягнення народної музики з самих ранніх років, вбирання її як рідної музичної мови. Метод З. Кодая отримав широке визнання і розвиток не лише в Угорщині, але і у багатьох інших країнах. Його перу належить 200 книг, статей, методичних посібників, у тому числі монографія „Угорська народна музика”. З. Кодай був також президентом Міжнародної ради з народної музики.

Характеризуючи творчість З. Кодая, його друг і соратник Бела Барток писав: „Ці твори – сповідь угорської душі. Зовні це пояснюється тим, що творчість Кодая йде своїми коренями виключно в угорську народну музику. Внутрішня ж причина – безмежна віра Кодая в творчу силу свого народу і його майбутнє”.