Дмитро Дмитрович Шостакович

1906 – 1975

Дмитро Дмитрович Шостакович – видатний руський композитор ХХ ст. Його музика – дзеркало часу, в якому поєднані трагедійність, скорбота, образи зла, ненависті та світлого людського розуму, а також чарівність сонячної природи.

Д. Шостакович почав займатися музикою з дев’ятирічного віку, а вже в 14 років поступив до консерваторії на дві спеціальності – піаніста й композитора. Він мав чудові здібності: слух, пам’ять, здатність складати музику без інструмента, імпровізувати, читати з листа. Але не це головне; подібні здібності можуть бути в багатьох музикантів. Найголовніше – глибина й оригінальність музичного мислення.

Д. Шостаковичу довелося багато пережити: смерть дружини, загибель багатьох друзів у 30-40-х рр., несправедливу критику, публічні звинувачення у формалізмі. Він належав до тих людей, які не можуть жити спокійно, поки у світі панують жорстокість, насильство та несправедливість. Доля країни, його власна доля спонукали Д. Шостаковича до створення творів приголомшливої сили.

Жанровий діапазон творчості композитора дуже широкий: 15 симфоній (найзначніші – Сьома „Ленінградська”, Одинадцята „1905 рік”); опера „Катерина Ізмайлова”; ораторія „Гімн про ліси”; концерти; інструментальна музика; 24 прелюдії і фуги для фортепіано; пісні, вокальні цикли; музика до кінофільмів.

Основою творчості Д. Шостаковича є інструментальна музика, і, насамперед, симфонія: з масштабним змістом, узагальненим мисленням, гострими конфліктами (соціальними чи психологічними); динамічна, з логічним розвитком музичної думки.

Сьома симфонія („Ленінградська”) – одно з найбільш значних творів Д. Шостаковича. Симфонія написана в 1941 році. На партитурі стояв авторський напис: „Присвячується місту Ленінграду”.Сьому симфонію часто порівнюють з документальними творами про війну, називають „хронікою”, „документом” – настільки точно передає вона дух подій. І в той же час, ця музика вражає глибиною думки. Сутичку радянського народу з фашизмом Д. Шостакович розкрив як боротьбу двох світів: світу творення, творчості, розуму і світу руйнування і жорстокості; добра і зла.

Музика Д. Шостаковича – художнє втілення сучасного йому часу. Це мистецтво, пройняте любов’ю до людини, вірою в його благородство, волю і розум. Це мистецтво, що викриває усе вороже людині, фашизм і інші форми пригнічення людської гідності.

Георгій Васильович Свірідов

1915 – 1998

Музику Георгія Васильовича Свиридова неможливо сплутати ні з якою іншою – її образний світ, інтонації, що беруть за душу, доступність підкорюють слухачів з перших же звуків. Ця музика проста, нехитра. Але ця простота – наслідок глибокого досягнення складності життя і бажання, та і уміння теж сказати про неї просто. Ця простота на тлі складних шукань більшості сучасних композиторів здається феноменальною, незбагненною.

Герой творів Г. Свірідова – поет, громадянин, патріот, закоханий в рідну землю. І ніколи його почуття не проявляються поверхнево, але завжди глибоко, цнотливо, чисто, по-російськи задушевно.

Тема Батьківщини, Росії проходить через усі твори Г. Свірідова найрізноманітніших жанрів: в монументально-героїчній „Патетичній ораторії”, в лірико-епічній „Поемі пам’яті Сергія Єсеніна”, у вокальних циклах на вірші О. Пушкіна, С. Єсеніна, О. Блока. Але чиї б вірші не лежали в основі пісень і хорів, завжди вони втілені в музиці Г. Свірідова своєрідно, оригінально.

Але не лише епохальні явища знайшли своє втілення у свиридовской музиці, в ній – відображення простого, повсякденного життя людей. І в цьому композитор, піднімаючись до великих соціальних узагальнень, створює образи надзвичайно багатопланові, а часом і цілі трагічні долі.

Саме завдяки Г. Свірідову отримав широке розповсюдження ораторіальний жанр в музиці 50 – 70 – х рр. Жанр ораторії для Г. Свірідова –вираз напруженої думки про Батьківщину, про пережиті події вітчизняної історії, думки, вираженої в нерозривній єдності музики і найвищої класичної поезії. У центрі його ораторіальних пошуків – серія музичних антологій-портретів видатних поетів: С. Єсенін, В. Маяковський, О. Пушкін, О. Блок, Б. Пастернак. До ораторій-портретів примикають і сольно-пісенні антології, в кожній з яких зібрані найхарактерніші вірші коханих їм поетів: Р. Бернса, С. Єсеніна, А. Ісаакяна.

У кантаті на на вірші О. Блок „Нічні хмари” і хоровому циклі „Пісні лихоліття” Г. Свірідов відкриває поета химерного, зі своєрідною діалектикою становлення, зростання нового. Пристрасні молитви про досконалість життя, картини ясної, світлої весни, хисткої ночі, таємної любові і багато чого, що росте в млі серед нестійкості і незатишності швидко поточного буття, усе це перекривається почуттям урочистої таємничості і одвічної химерності життя.

Так, поступово вимальовується основний шлях Г. Свірідова – від молодого запалу через важкі проблеми до філософської ясності. У сучасній музиці все більше ускладнюється музична мова, загострюється діссонансність звучань, тому уявна простота музики Г. Свірідова у поєднанні з новими інтонаціями, породжуючи ясність думки, прозорість звучання, здається особливо цінною.

Родіон Костянтинович Щедрін

Родіон Костянтинович Щедрін – видатний радянський і російський композитор і піаніст, Народний артист СРСР, чоловік народної артистки СРСР, балерини Майї Плісецької.

Музикою Р. Щедрин був оточений з самого дитинства: чув гру батька на скрипці, інструментальне тріо у складі батька і його братів.

У 1950 р. Р. Щедрін поступив в Московську консерваторію одночасно на два факультети: фортепіанний, в клас Я. Фліера, і теоретико-композиторский, в клас професора Ю. Шапоріна.

У Першому концерті для фортепіано, створеному Р. Щедріним-студентом, висвітилося все, що представляв собою композитор у молоді роки і виявилося потім в подальшій творчості: моторика ритму і терпко загострені „русізми”.

Балет „Кармен-сюїта” виник як результат екстреної допомоги композитора своїй дружині, коли вона запалилася нездоланним бажанням утілити образ Кармен в хореографії кубинського балетмейстера А. Алонсо. За 20 днів Р. Щедрін створив свою знамениту транскрипцію номерів з опери Ж. Бізе „Кармен”, використавши не симфонічний оркестр, а струнні і ударні інструменти, досягнувши тим самим незвичного звукового забарвлення. М. Плісецька танцювала балет близько 350 разів.

Давня дружба Р. Щедріна з поетом А. Вознєсенським, спорідненість їх художнього світовідчуття, привело до появи „Поеторії” – Концерту для поета, змішаного хору і симфонічного оркестру. Сам поет виступав тут читцем. Композитор пише десятки літературних робіт, виявляючи яскраве почуття слова. Він створює лібретто для своїх сценічних творів: опер „Мертві душі”, „Лоліта”, балетів „Пані з собачкою”, „Коник-горбуник”; публікує статті про Я. Фліера, Ю. Шапоріна, О. Месіана, Л. Бернстайна, К. Эліасберга, І. Стравінського та ін.

Значною подією в музично-театральній творчості Р. Щедріна стала опера „Мертві душі” за М. Гоголем за власним лібретто. Автор використовує таке нововведення, як заміна скрипок камерним хором, а головне – ділення сцени на дві паралельні сцени, розшарувавши оперу як би на дві опери, що автономно йдуть: „народна” і „професійна”. Ця паралельна драматургія спектаклю, уперше здійснена у Великому театрі, складала ядро смислової концепції твору: протиставлення Русі народної і „мертвих душ” поміщиків. У „народній опері” композитор використав руські фольклорні тексти, народні тембри голосів, але не цитував справжні мелодії.

„Автопортрет” для симфонічного оркестру – самий похмуро-трагічний твір композитора. У назві п’єси Р. Щедрін виходив з досвіду живопису: „Мене надихав приклад живописців. Майже усі вони писали свої портрети: можливо, це відбивало усвідомлену ними необхідність пізнати самого себе. Іноді так художник приходить до розуміння людини, життя, часу”.

Одночасно Р. Щедрін присвячує себе политиці: маючи власну політичну програму, він увійшов до відомої Міжрегіональної групи народних депутатів за перебудову в СРСР, учасниками якої перебували академік А. Сахаров, майбутній перший президент Росії Б. Єльцин, майбутній мер Москви Г. Попов, філософ Ю. Афанасьєв.

Широке визнання Р. Щедриін отримує за кордоном: в Японії звучали мюзикл „Ніна і 12 місяців”, „Хороводи” (Четвертий концерт для оркестру), для симфонічного оркестру Чикаго написана „Старовинна музика руських провінційних цирков” (Третій концерт для оркестру), створені камерні п’єси для Фінляндії і Парижу.

„Я – руська людина, усі мої корені тут. Навіть виявися я де-небудь на Вогняній землі – залишився б таким”, – каже про себе Р. Щедрін.

З величезною винахідливістю він використовує руські елементи у своїй музичій мові, відтворюючи стіхіри, молітви, частівки, пастуші награші, дзвонові дзвони, голошения плакальників, музику цирків, тренькання балалайки, гусельні перебори, циганську пісню тощо. В той же час уся аура його творів – типово сучасна: гострота диссонансніх звучань, прийом колажу, різноманітна артикуляція і новаторські способи виконання на усіх інструментах.

Музика Р. Щедріна заряджена великою сонячною життєвою силою, усе життя, йдучи своїм шляхом, він зайняв стійку позицію в самому центрі музичної культури, а за висловом Р. Емерсона – „герой той, хто стоїть нерухомо в центрі”.