Роберт Шуман (Robert Schumann)

1810 – 1856

Роберт Шуман – німецький композитор; народився в Цвіккау (Саксонія). Прагнучи стати справжнім віртуозом, він займався з фанатичною завзятістю, але саме це і привело до біди: експериментуючи з механічним пристроєм для зміцнення м’язів руки, він пошкодив палець, і думку про професійну піаністичну кар’єру довелося залишити. Тоді
Р. Шуман серйозно зайнявся композицією і одночасно музичною критикою.

Як музичний письменник мав великий вплив на сучасну йому музику. Р. Шуман таким образом поєднав три таланти: музикант, поет критик. Передові естетичні тенденції німецької культури того часу знайшли яскраве відображення в його музиці. В протиріччях, в шуманівській творчості, виразилися тяжкі протиріччя суспільного життя того часу.

Як композитор, Р. Шуман був усією душею відданий романтизму. Літературні спогади юності і імпульсивний темперамент поєднувалися з тяжінням до пошуку нових виразних засобів. Р. Шуман випробував свої сили майже у всіх основних музичних формах, включаючи симфонію, оперу, ораторію, але головними для нього стали фортепіанна і камерно-вокальна сфери (концерт для фортепіано з оркестром і фортепіанний квінтет являють собою справжні шедеври). Фортепіанна спадщина Р. Шумана представлена ліричним циклом „Метелики” (Papillons), фантастичним „Карнавалом” (Carnaval), новітніми Симфонічними етюдами (Еtudes symphoniques), могутньою, але сповнену ліризмом „Фантазію”.

Пісні Р. Шумана – лаконічні і розгорнуті, окремі та об’єднані в цикли – відкрили цілий світ почуттів, виражених з дивовижними силою і щирістю. В галузі німецької художньої пісні (Lied) Р. Шумана справедливо вважають спадкоємцем Ф. Шуберта. Повному розкриттю композиторського прочитання поетичних рядків служить фортепіанна партія пісень, яка нерідко містить чудові знахідки. Шуманівський акомпанемент пред’являє до виконавця особливі вимоги, а також вимагають особливої дисципліни і від вокаліста. У самому кінці пісні, після завершення вокальної лінії, Р. Шуман часто дає виразну фортепіанну постлюдію-роздум, як би натхненну імпровізацію на тему, виражену у віршах. Іноді фортепіанна партія пісні закінчується на запитливо незавершеному кадансі або містить новий матеріал, що розвиває мотиви вокальної партії. Такі прийоми характерні як для окремих пісень, так і для пісенних циклів: „Любов і життя жінки” (Frauen Liebe und Leben) на вірші О. фон Шаміссо „Любов поета” (Dichterliebe) на вірші Г. Гейне.

Р. Шуман хотів, щоб „музика виходила з глибини сьогодення і була не тільки приємною забавою і красивою за звучанням, але й прагнула до чогось ще”.

Йоганнес Брамс (Johannes Brahms)

1833 –1897

Й. Брамс – німецький композитор, піаніст і диригент, один із головних представників епохи романтизму.

Й. Брамс писав камерну і симфонічну музику, для фортепіано, а також для голосу і хору. Як піаніст-віртуоз, він часто виконував прем’єри своїх творів; він також спіпрацював з провідними музикантами свого часу, в тому числі з піаністкою Кларою Шуман і скрипалем Йозефом Йоахімом. Багато з його творів стали ключовими в сучасному концертному репертуарі.

Й. Брамс глибоко й послідовно розвивав класичні традиції, які збагатив романтичним змістом. Музика Й. Брамса оспівує свободу особистості, моральну стійкість, мужність, перейнята поривчастістю, бунтівливістю, трепетним ліризмом; імпровізаційний склад поєднується в ній зі строгою логікою розвитку.

Музична спадщина композитора велика й охоплює багато жанрів (за винятком опери): 4 симфонії, з яких особливо виділяється остання, – одне з вищих досягнень симфонізму 2-ої пол. ХІХ ст. Разом з Л. Бетховеном і Ф. Шубертом Й. Брамс розумів циклічну композицію симфонії як інструментальну драму, частини якої об’єднані певною поетичною ідеєю. За художньою значимістю поруч з симфоніями Й. Брамса стоять його інструментальні концерти, трактовані як симфонії із інструментами соло. Скрипковий концерт Й. Брамса належить до числа найпопулярніших творів цього жанру; часто звучить також 2-й фортепіанний концерт. Серед вокально-оркестрових творів Й. Брамса найзначнішим є „Німецький реквієм” з його епічним розмахом і проникливою лірикою.

Різноманітна вокальна музика Й. Брамса, значне місце в якій займають обробки народних пісень. Для творів камерно-інструментального жанру (Перше фортепіанне тріо, фортепіанний квінтет та ін.) характерне посилення героїко-епічних рис і одночасно суб’єктивно-лірична спрямованість.

Фортепіанні твори Й. Брамса відрізняються контрапунктно розвинутою фактурою, тонкою мотивною розробкою. Почавши із сонат, Й. Брамс надалі писав для фортепіано головним чином мініатюри. У фортепіанних вальсах й „Угорських танцях” проявилося захоплення Й. Брамса угорським фольклором.

Ференц Ліст (Franz Liszt)

1811 – 1886

Ференц Ліст – славетний композитор ХІХ ст., засновник угорської національної класичної музики. Його життя було напрочуд насиченим: він залишив батьківщину в 10 років, щоб отримати музичну освіту (навчався у Відні, пізніше – в Парижі).

Ф. Ліст дуже рано і блискуче почав концертну діяльність; володів надзвичайно широким для музиканта свого часу художнім кругозором. Він був феноменальним піаністом-віртуозом і показав усім, що можливості фортепіано безмежні, що воно може бути таким повнозвучним, як оркестр, і співати так задушевно, як людський голос.

Найбільша заслуга Ференца Ліста в тому, що він відкрив світові музику Угорщини. Крім музики його глибоко хвилювали поезія, живопис, скульптура. Свої враження від шедеврів італійського мистецтва Ф. Ліст втілив у збірнику фортепіанних п’єс „Альбом мандрівника” (інша назва „Роки мандрівок”). У ньому можна знайти враження і від картини Рафаеля „Заручення”, і від скульптури Мікеланджело „Мислитель” (інша назва – „Лоренцо Медічі”).

Намагання оновити музику шляхом її злиття з поезією привели Ф. Ліста до створення нового музичного жанру – симфонічної поеми. Композитор написав тринадцять симфонічних поем, натхненних образами поезії, літератури та живопису. Серед них є й симфонічна поема „Мазепа”, створена на основі поеми Віктора Гюго.

Сміливий новатор, Ф. Ліст збагатив та розширив виразні засоби музичного мистецтва. До інструментальної мелодики Ф. Ліст привніс елементи мовних інтонацій, підкреслену декламаційність, що йде від ораторських прийомів, застосовував принцип монотематизма, сутність якого полягала у створенні різних за характером тем з єдиної тематичної основи. Ф. Ліст часто використовував мелодії-характеристики, що як би змальовували ті чи інші ситуації, або образ героя, причому подальший розвиток таких мелодій-характеристик залежить від розвитку поетичного образу.

Значними досягнення Ф. Ліста є в галузі гармонічного мислення – використовуються контрастні зіставлення, альтеровані гармонії, енгармонізми тощо. Сміливе новаторство в області гармонії багато в чому передбачило розвиток сучасної музичної мови. Хроматизми, використовувані Ф. Лістом, не тільки збагатили романтичний стиль минулого століття, але й, що важливіше, передбачили кризу традиційної тональності в ХХ ст. Радикальна „музика майбутнього”, про яку мріяли Ф. Ліст і Р. Вагнер, викликала до життя елементи, типові для музичного імпресіонізму. Подібно Р. Вагнеру, Ф. Ліст був прибічником ідеї синтезу всіх мистецтв як вищої форми художнього вираження.

Едвард Гріг (Edvard Grieg)

1843 – 1907

Завдяки Едварду Грігу в кінці ХІХ ст. увесь світ дізнався про Норвегію, сувору красу її природи, поезію її мистецтва. Саме у творчості цього норвезького композитора можна відчути всю глибину народної душі, її благородні думки, любов до рідної землі.

Як і більшість видатних композиторів, Е. Гріг виріс у сім’ї, закоханій у музику – його мати була хорошою піаністкою. Хлопчик навчався грі на фортепіано, а пізніше батькам порадили відправити сина до Лейпцизької консерваторії. Е. Гріг дуже добре вчився, освоюючи сухі постулати німецьких академіків; водночас його вабила музика Р. Шумана, Ф. Шопена, Р. Вагнера, концерти яких він при нагоді відвідував.

Наступне музичне захоплення Едвард Гріг пережив, коли працював у Копенгагені. У середовищі музикантів він познайомився з великою колекцією норвезьких народних мелодій, танців і поем. Це переконало Е. Гріга шукати натхнення у своїй рідній землі, а також створити нову національну школу музики. З тих пір він писав твори, переповнені націоналістичними почуттями.

Підтримку його палкої закоханості в національну культуру – звичаї, мистецтво, музику – надали зустрічі з норвезькими письменниками Генріхом Ібсеном та Берштейном Бернсеном, з угорським композитором Ференцем Лістом і руським – Петром Чайковським.

Світове визнання здобула музика до драми Генріха Ібсена „Пер Гюнт”, в якій поєдналися казкові образи скандинавського фольклору з реальними картинами народного побуту і природи. Це і фантастично-суворий образ епізодів „У печері гірського короля” та „Хода гномів”, і поетичний пейзаж норвезької природи „Ранок”, і проникливо-прекрасний гімн коханню „Пісня Сольвейг”.

Більшу частину фортепіанної творчості Е Гріга складають „Ліричні п’єси”, які можна назвати „музичним щоденником” композитора. Сюди Е. Гріг „вписав” найрізноманітніші свої враження, почуття, думки. За „Ліричним п’єсами” видно, як багато дум і почуттів Е. Гріг віддавав батьківщині: тема Батьківщини звучить в урочистій „Рідний пісні”, в спокійній і величній п’єсі „На батьківщині”, у жанрово-ліричної сценці „На батьківщину”, у численних народно-танцювальних п’єсах, задуманих як жанрово-побутові замальовки. Тема Батьківщини триває в чудових „музичних пейзажах” Е. Гріга, у своєрідних мотивах народно-фантастичних п’єс („Хода гномів”, „Кобольд”).

Багатьом п’єсам властивий лаконізм, скупі й точні штрихи мініатюри, але в деяких виявляється прагнення до картинності, широкої, контрастної композиції („Хода гномів”, „Гангар”, „Ноктюрн”). В одних п’єсах чутна тонкість камерного стилю („Танець ельфів”), інші виблискують яскравими фарбами, вражають віртуозним блиском концертності („Весільний день в Трольхаугені”).

Романси і пісні – один з основних жанрів творчості Е. Гріга. Зв’язок зі словом, ліризм, близькість до народної пісні, широка доступність творів пісенного жанру – все це є суттю дарування композитора.

Е. Гріг створював романси і пісні впродовж усього свого творчого життя. Перший цикл романсів з’явився в рік закінчення консерваторії, а останній –зовсім незадовго до того, як завершився творчий шлях композитора.