Й учень. Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива!

Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива!

І ти не згадаєш того сироту,

Що в сірій свитині, бувало, щасливий,

Як побачить диво – твою красоту.

Кого ти без мови, без слова навчила

Очима, душею, серцем розмовлять.

З ким ти усміхалась, плакала, журилась,

Кому ти любила Петруся співать.

І ти не згадаєш! Оксано! Оксано!

А я й досі плачу, і досі журюсь,

Виливаю сльози на мою Мар'яну,

На тебе дивлюся, на тебе молюсь.

1-й учень. «Мар'яну – черницю» він присвятив їй: «Оксані К….ко. На пам'ять того, що давно минуло». І про неї ж, мабуть, думав, коли на березі Аралу, серед зими сорок дев'ятого писав:

Ми в купочці колись росли,

Маленькими собі любились,

А матері на нас дивились

Та говорили, що колись

Одружимо їх. Не вгадали,

Старі зарані повмирали,

А ми малими розійшлись

Та вже й не сходились ніколи…

1-а учениця. Чекало Оксану те ж саме, що вже постигло і його, — раннє сирітство. А далі – смерть молодших братів і сестер та доля спокон­вічної кріпачки. Побачить її знову Шевченко аж у 1843 році, коли після довгої чотирнадцятирічної розлуки нарешті відвідає Україну.

Буде вона тоді дружиною кріпака із сусіднього села Пединівки на прізвище Сорока і матір'ю трьох дітей...

2-й учень. З 1829 по 1831 рік Тарас разом зі свитою пана Енгельгардта перебував у Вільно. Тут, спостерігши хист юного кріпака до малювання, пан віддає його на навчання до художників Яна Лампі та Яна Рустема. Під час навчання Тарас мав змогу часто бувати в місті, ознайомлюватися з архітектурою, природою. Тут він зустрівся зі швачкою Ядвігою Гусиковською, покохав цю польську дівчину і називав її пестливо Дзюнею. Але вона була вільною, а Шевченко – кріпаком. Це і стало головною перешкодою їхнього щастя. Чи не вперше тоді Шевченко задумався, чому кріпаки не такі, як інші вільні люди. А свої душевні пориви переклав на нещасливу долю закоханих ліричного вірша «У Вільні, городі преславнім...».

2-а учениця. Ще одним нещасливим кохан­ням Шевченка була донька кирилівського попа Григорія Кошиця, в якого ще малим хлопцем наймитував, – Феодосія. З нею він зустрівся під час поїздки на Україну в 1843 році.

Дівчина відповіла на почуття поета, і вони хотіли одружитися, але не було на те батьківської волі. Старі Копійці хотіли якимись хитрощами злучити закоханих. У вересні, коли Шевченко гостював у Кирилівці, жінка Прокопа Демченка, сусіда, народила дитину. Мати Феодосії умовила Демченків кликати за хрещених Тодосю і Тараса, махаючи на думці, що їхня дочка не знає заборони на одруження кума і куми. Одначе дівчина здогадалася, до чого йдеться, і охрестила дитину в іншого попа з іншим кумом. Після того Кошиці просто не дали благословення молодим, визнавши Шевченка, у минулому кріпака, нерівним своїй дочці. Вони відмовили Шевченку. Поет змушений був відступитися. Цікаво, що сама Феодосія так і не відцуралася свого кохання. Вона відмовилася виходити заміж, жила самотньо. Померла в 1884 році. Чи не про неї у вірші «Дівочії ночі» Шевченко написав такі рядки: