Філософський зміст поеми Т.Шевченка «Гайдамаки».

У поемі «Гайдамаки» поет «повертає» події минулого трагічною стороною і переосмислює враження й «свідчення» учасників Коліївщини. Він перериває плин історичної оповіді, щоб, вплітаючи в її тканину глибокі аналогії, асоціації та власний оцінювальний погляд, створити рухливу систему художніх зв’язків, яка народжує нові сприйняття й оцінки.

Гайдамацький «червоний бенкет» по всій Україні — для Шевченка не лише справедлива помста за гноблення і знущання, а й глибока рана в душі та свідомості українського народу. Його трагедія полягала також у протистоянні православної та уніатської віри, в релігійній роз’єднаності етнічних українців, яку всіляко підсилювала й культивувала польська шляхта. З глибоким болем пише поет про жорстоке лихоліття.

Шевченко славить провідників свого народу за їхню жертовність, мужність і силу духу, за віру в незалежну Україну і водночас дорікає за розбрат і невиправдані компроміси, за поразки, які призвели до національного безсилля, політичної пасивності.

Залізняк і Гонта зображені як непримиренні месники за народні кривди. Шевченко з великою любов’ю змалював образи борців проти влади панів. Саме тому твір мав велике виховне значення для багатьох поколінь борців за народне щастя. Поет постійно наголошує на глибоко повчальних уроках Коліївщини:

Слухайте, щоб дітям потім розказать,

Щоб і діти знали, внукам розказали,

Як козаки шляхту тяжко покарали…

Змальовуючи боротьбу українського народу в минулому, Шевченко прагнув збудити героїчний дух народних мас, підняти їх на боротьбу проти самодержавно-кріпосницького ладу. Приклад ватажків гайдамацького руху, на думку поета, повинен нагадувати сучасником про славні традиції народного опору панівним класам, їх імена не повинні забуватись. І для нас вони завжди будуть прикладом мужності і вірного служіння рідній землі.

100. Філософський зміст поеми «Марія»

Поему Шевченко написав після повернення з України, в Петербурзі, в жовтні-листопаді 1859 року.

Здавна для українців образ Марії Матері Божої був ідальним образом материнства взагалі, заступництва людського життя. Це почуття Шевченко виклав у своєму творі. Більше того, свідомо чи ні, він йде за народним «примітивом» різдвянних співів, колядок і вертепів, де Ісус і Марія «вростають» у селянське життя, стають його частиною. Тому Шевченко говорить про свою Марію з побожністю і разом з тим зі співпереживанням, як і до Катерини, Наймички та інших своїх героїнь. Шевченко зображує їхнє життя близько до життя українських селян, але попри це воно сприймається як натуральне. Це те приземлення, яке дає правдиву силу духовній висоті життя святої родини. Як завжди, у Шевченка широкий емоційний діапазон і багатий спектр інтонацій – від бурлеску до патетики. Є ще кілька принципових моментів у оновленні Шевченком вічної канонічної теми Різдва Христового. Як зазначав Еміль Дюран, Шевченко описав велику подію простодушно, обробив її з людського погляду, без ніякого сліду чудовності. В Марії він знайшов змогу виразити сюжет, можливо в невірній, але глибокій і людяній думці. На відміну від загальноприйнятого пасивного образу Марії, Шевченкова Марія надихає малому Ісусові думку, що він згодом стане спасителем всіх людей і готує його ддо цієї задачі. Ще один момент, на який вказує вже М.Драгоманов, це те, що Йосипова сім᾽ я висловлюється в дусі понять про соціальну сраведливість (а тим більше думки майже революційні), які можуть здатися невластивими читачеві того часу. Власне далі дослідник говорить, що Шевченко просто надав «додаткові»думки своїм героям, особливо Марії, але власне ці думки творять нове значення, тому й можна говорити про т.зв. нове Євангеліє від Шевченка. В ньому він висловлює бажання, щоб усі люди були вільними і не підкорялися ані царям, ані попам.

Ще один відхід від канону це те, що Марія була не просто дружиною Йосипа, а його наймичка. Першим провісником її долі є її краса, а підкреслення краси Богоматері є далеко не традиційним, хоч не забуваймо, що в поета краса тілесна – символ краси духовної. Тут же – незмінне застереження дівчат про небезпеку краси. Зустріч Марії з безіменним апостолом – провісником народження Ісуса – відтворена з лагідною урочистістю, в ній запановує духовний настрій. Слова апостола «Я Месію Іду народу возвістить» визначають її долю. Їх вона пізніше згадає, народжуючи сина, виховуючи його, готуючи до місії, а син буде виправдовувати її віру.

Подвигом життя Богоматері Шевченко ніби освячує материнство взагалі і «незаконне» особливо (бо воно найстражденніше). Новий зміст він вкладає і в образ Йосипа, який, побачивши, що з його наймичкою відбувається щось дивне, пропонує Марії вийти за нього заміж, щоб її не кривдили люди за перелюбство.

Нерідко відчувається пов᾽ язаність «Марії» як з іншими творами, так і з власним життям. Наприклад, про малого Ісуса: «Один-однісінький, бувало, Сидить собі у бур᾽ яні Та клепку теше» - нагадує дитинство поета, коли він ховався в бур᾽ янах і «списував Сковороду».

Усе це не випадково. Євангельський сюжет, як і в народній свідомості, постійно озивався раліями українського життя. Це було притаманне і світовому мистецтву. У Шевченка, наприклад, розгубоеність «братів», «учнів Христових», наляканих його мученецькою смертю може нагадувати про ту зневіру, яка панувала в Україні після розгрому Кир.-Миф. Братства.

Забута всіма, Шевченкова Марія «померла з голоду»... Так, мабуть, не було. Але в поета це споріднений образ із дівчатами-покритками.

Поема закінчується могутнім акордом тріумфу правди в людських невольничих душах, і цей образ відродження правди є перифразою Шевченкового образу України, уявлення про її долю – України, зрадженої і покинутої панством, але вічно живої і не зрадженої в душі народу. Як на початку колись «Катерина», так і тепер, наприкінці шляху, «Марія» - говорить зрештую про Україну.

101.