Пропала й Тишка

Як прохолодного ранку Панас Панасович прямо за пазухою приніс від приятеля вохристошерстне цуценя, так з того часу й прикипів до нього всією душею. Він взагалі любив домашніх тварин, а це привернуло увагу і особливими лестощами, й покорою. Коли ж собачка підросла, мовби її і не було в дворі. За таку вдачу й назвав Тишкою. Зате, якщо хтось чужий наблизиться до хвіртки, дзвінким гавканням попереджала господарів. Навіть всюдисущу ворону, яка приземлиться, аби поласувати об’їдками, так „кишне”, що та більше не з’являється.

Майже кожного літа Тишка приводила цуценят, а нинішнього в неї з’явилось їх аж п’ятеро. І такі всі пухнасті та кумедні, що Панас Панасович, було, дивиться на тих колобків і не налюбується. Але, хоч і жаль, четверо роздали друзям, сусідам чи просто знайомим.

- А цього, найменшого, Рижика, нікому не віддам! – сказав категорично. – Бо й Тишка старіє, а цей буде хорошим сторожем.

- Хочеш цілу псарню розвести, щоб смерділо у дворі, - хижими, мов котячими, очима блиснула на свекра завжди чимось невдоволена Неоніла.

Панас Панасович звик не лише до її образ, а й до грубого поводження з ним сина Бориса, навіть двох пихатих дівчат-підлітків, котрих мати так підбурила проти діда, що й ті нерідко шпигали уїдливими слівцями.

Низький на зріст, у такі моменти він беззахисно зсутулювався, ставав ще меншим, і лише лагідна дружина Галина Трохимівна могла побачити, як з-під скелець постійних окулярів скочувалися два струмочки. Та цього разу Панас Панасович не втримався:

- Не твій двір, то й замаж рот... – Він не доказав, а за мить з новою силою випалив: - Свого ж ні кола ні двора. Інші б молилися, що прихистив. Ще й обох на роботу влаштував, а то б гризли лікті... Що вам ще треба? – закінчив запитанням, на яке Неоніла не відповіла жодним словом. А Панас Панасович розумів: його смерті треба.

Аби заспокоїтись, поїхав до дочки. Вона тепло прийняла батька, і в нього на душі хоч не зовсім, а вляглося. І коли повертався додому, знаючи, що син і невістка на роботі, був у гарному настрої. Але чого це веселими стрибками і вітальним попискуванням не зустрічають його ні Тишка, ні Рижик?

Зайшов до хати й відразу ж спитав свою стареньку:

- Галю, а де це наше веселе хазяйство?

Вона, щоб зопалу не хвилювати його, промовчала. Та з другої кімнати вискочили обидві онуки і старша випалила:

- Мама віддала Рижика знайомій... Ще й на морозиво за нього принесла.

- Як віддала?

- А так, щоб позбутися собачати, а тобі ще раз наступити на мозоль, - тепер уже додала дружина. – А Тишка другий день нічого не їсть.

Панас Панасович дістав з торбинки доччині гостинці, відламав кусок від кільця домашньої ковбаси й пішов до будки. Тишка, поклавши мордочку на передні лапки, лежала нерухомо. Як погладив і лагідно обізвався до неї, так жалібно заскавуліла, що в старого защеміло в грудях. Але до смачної ковбаси, за яку б при інших обставинах обцілувала господаря, так і не доторкнулася.

Він майже ніколи не вживав спиртного. А оце як взяв пляшку доччиного самогону, не зчувсь, коли мало її не спорожнив. Дружина скрушно похитала головою, але нічого не сказала.

Як пив, думав, що первак остудить душу, розраїть її, а це, коли ліг на диван, оте німе й кричуще – „Як можна? ” „Чому? ” „ Чи є в Неоніли хоч крихта доброти й совісті? ” – тепер полум’янистим вулканом виривалося з грудей. І так – поки всесильний хміль не здолав його тривожним сном. Але й тоді бачилась Тишка, що ніжно облизувала непосидливого Рижика.

... Тишка так нічого й не взяла з наїдків. І коли Панас Панасович одного ранку схилився до будки, його чотиринога улюбленка лежала нерухомо.