Розділ XXI

О, скільки днів і років проминуло

Відтоді, як за стіл сідали люди

І мерехтіла свічка на стільниці!

Але мені здається — чую шепіт,

Що у високих зачаївсь склепіннях

Віки тому — далекі голоси

Тих, що давно поснули у могилах.

Дж. Бейлі «Орра. Трагедія»

Поки вживалися всі ці заходи для звільнення Седрика та його супутників, озброєний

загін, що взяв їх у полон, поспішав до укріпленого замку, де передбачалося тримати їх

в ув’язненні. Але невдовзі запала суцільна темрява, а лісові стежки були, мабуть, мало

знайомі викрадачам. Кілька разів вони зупинялися й разів зо два мимоволі поверталися

назад. Літня зоря зайнялася, перш ніж вони виїхали на вірну дорогу, але тепер загін

просувався вперед дуже швидко. У цей час між двома ватажками відбувалася така

розмова:

— Час тобі полишити нас, сер Моріс, — казав тамплієр лицареві де Брасі.— Для того,

щоб розіграти другу частину нашої містерії, адже тепер ти повинен виступати в ролі

визволителя.

— Ні, я передумав, — сказав де Брасі.— Я доти не полишу тебе, доки ми не доправимо

здобич у замок Фрон де Бефа. Тоді я постану перед леді Ровеною у моєму сьогоднішньому

вигляді й сподіваюся запевнити її, що у всьому винна сила моєї пристрасті.

— А що змусило тебе змінити початковий план, де Брасі? — запитав тамплієр.

— Це тебе не стосується, — відповів його супутник.

— Сподіваюся, однак, сер лицар, — сказав тамплієр, — що така зміна відбулася не від

того, що ти запідозрив мене в безчесних намірах, про які тобі нашіптував Фіцурс?

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 232

— Що я думаю, то нехай зостається при мені, — відповів де Брасі.— Кажуть, що чорти

тішаться, коли один злодій обкраде іншого. Але всім відомо, що жодні чорти не мають

сили, щоб зашкодити лицареві Храму вчинити по-своєму.

— А ватажкові вільних найманців, — підхопив тамплієр, — ніщо не заважає

побоюватися з боку товариша тих образ, яких він сам завдає усім на світі.

— Не дорікаймо марно одне одному, — відповів де Брасі.— Досить того, що я маю

уявлення про моральність лицарів, які належать до ордену тамплієрів, і не хочу давати

тобі можливість відбити в мене красуню, заради якої я пішов на такий ризик.

— Дурниці! — мовив тамплієр.— Чого тобі боятися? Адже ти знаєш, які обітниці

накладає наш орден!

— Ще б пак! — сказав де Брасі.— Знаю також, як ці обітниці виконуються. Досить, сер

лицар. Усі знають, що в Палестині закони служіння дамі піддаються дуже широкій

інтерпретації. Кажу прямо: у цій справі я не покладуся на твоє сумління.

— Тож знай, — сказав тамплієр, — я анітрохи не цікавлюся твоєю блакитноокою

красунею. В одному загоні з нею є інша, котра мені до вподоби набагато більше.

— Як, невже ти здатен опуститися до служниці? — сказав де Брасі.

— Ні, сер лицар, — відповів тамплієр гордовито, — до служниці я не опущуся. Серед

полонених є в мене здобич, нічим не гірша за твою.

— Не може бути. Ти хочеш сказати — чарівна юдейка? — сказав де Брасі.

— А якщо й так, — заперечив Буагільбер, — хто може мені перешкодити в цьому?

— Наскільки мені відомо, ніхто, — відповів де Брасі, — хіба що дана тобою обітниця

безшлюбності. Або сумління не дозволить залицятися до юдейки.

— Стосовно обітниці, — сказав тамплієр, — наш Великий Магістр звільнить від неї,

а стосовно сумління, то людина, яка власноруч вбила близько трьохсот сарацинів, може

й не пам’ятати своїх дрібних грішків. Адже я не сільська дівчина на першій сповіді

в страсний четвер.

— Тобі краще знати, як далеко заходять твої привілеї, — сказав де Брасі, — однак

я ладен заприсягтися, що лантухи з грошима старого лихваря зачаровують тебе значно

більше, ніж чорні очі його дочки.

— І те, і те приваблює, — відповів тамплієр.— Втім, старий юдей лише наполовину моя

здобич. Його доведеться ділити з Реджинальдом Фрон де Бефом. Він не дозволить нам

безплатно розташуватись у своєму замку. Я хочу одержати свою частку з цього набігу

й вирішив, що чарівна єврейка буде моєю нероздільною здобиччю. Ну, тепер ти знаєш мої

наміри, тож можеш дотримуватися початкового плану. Сам бачиш, що тобі нема чого

побоюватися мого втручання.

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 233

— Ні, — сказав де Брасі, — я все-таки залишуся ближче до своєї здобичі. Усе, що ти

кажеш, цілком справедливо, але мене непокоїть дозвіл Великого Магістра та й ті особливі

привілеї, які дає тобі вбивство трьохсот сарацинів. Ти такий упевнений, що тобі все

вибачиться, — можеш і не церемонитися через дрібниці…

Поки між лицарями відбувалася ця розмова, Седрик усіляко намагався випитати

в охорони, що вони за люди та з якою метою вчинили напад.

— На вигляд ви англійці, — казав він, — а тим часом накинулися на своїх земляків,

немов справжні нормани. Якщо ви мені сусіди, отже, мої приятелі: хто ж із моїх

англійських сусідів колись ворогував зі мною? Кажу вам, йомени: навіть ті з вас, які

заплямували себе розбійництвом, користувалися моїм заступництвом; я жалів їх за

вбогість і разом із ними кляв їхніх пригноблювачів, безсовісну шляхту. Що ж вам

потрібно від мене? Навіщо ви чините наді мною ґвалт? Чому ви мовчите? Ви поводитися

гірше, ніж дикі звірі; невже ж ви хочете вподібнитися безсловесній скотині?

Але всі ці промови були марні. У його охорони було багато важливих причин не

порушувати мовчанки, а тому він не міг дошкулити їм ні гнівом, ні вмовляннями. Вони

й далі швидко їхали вперед, заки попереду, наприкінці широкої алеї, не з’явився

Торкілстон — стародавній замок, що належав у ті часи Реджинальду Фрон де Бефу. Цей

замок мав вигляд високої чотирикутної вежі, оточеної трохи нижчими будівлями

й обнесеної зовні міцною стіною. Навколо стіни тягнувся глибокий рів, наповнений водою

із сусідньої річечки. Фрон де Беф нерідко ворогував зі своїми сусідами, а тому подбав,

щоб зміцнити замок, побудувавши на кожному розі зовнішньої стіни ще по одній вежі.

Вхід до замку, як у всіх твердинях того часу, був у стіні попід склепінням, захищеним

обабіч маленькими башточками.

Тільки-но Седрик угледів обриси зубчастих сірих стін замку, що поросли мохом

і підносилися над навколишніми їх лісами, йому все відразу стало зрозуміло.

— Даремно я кривдив злодіїв і розбійників тутешніх лісів, — сказав він, — подумавши,

що ці бандити можуть належати до їхньої ватаги… Це все одно, що дорівняти лисиць

наших лісів до хижих вовків Франції. Кажіть, підступні собаки, чого домагається ваш

господар: моєї смерті чи мого багатства? Мабуть, йому кривдно, що ще залишилося двоє

саксів, я та шляхетний Ательстан, які володіють земельними угіддями в цій країні. Так

убийте ж нас і завершіть тим своє лиходійство. Ви забрали наші вольності, забирайте

і життя. Якщо Седрику Саксу не до снаги урятувати Англію, він ладен умерти за неї.

Скажіть вашому жорстокосердому господареві, що я лише благаю його відпустити і не

ображати леді Рове-ну. Вона жінка; йому нема чого боятися її, а з нами вмруть останні

бійці, які мають зухвалість за неї заступатися.

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 234

Варта на цю промову не зронила ні слова; на той час вершники зупинилися перед

брамою замку. Де Брасі тричі протрубив у ріг. Тоді стрільці, що висипали на стіни при

їхньому наближенні, поспішили зійти донизу, опустили звідний міст і впустили загін

у замок. Варта змусила бранців злізти з коней і відвела їх до зали, де їм запропонували

сніданок; але ніхто, крім Ательстана, не торкнувся його. Втім, нащадкові короля-

сповідника теж не дали часу ґрунтовно взятися до поданих страв, тому що варта

повідомила його та

Седрика, що їх поселять окремо від леді Ровени. Пручатися було даремно. Іх

присилували пройти у велику кімнату, склепіння якої опиралося на незграбні саксонські

колони й надавало їй схожості з трапезними, які й тепер ще можна зустріти в найдавніших

наших монастирях.

Потім леді Ровену розлучили й з її служницями та провели — дуже чемно, але не

запитавши про її бажання, — в окрему кімнату. Таке ж сумнівне вшанування чекало

й Ребекку, незважаючи на благання її батька. Старий у розпачі пропонував навіть гроші,

аби лише дочці дозволили залишатися при ньому.

— Нечестивцю, — відповів йому один з охоронців, — коли ти побачиш, який барліг тобі

приготували, то сам не захочеш, щоб дочка залишалася з тобою!

І без дальших переговорів старого Ісака потягли геть від інших полонених. Усіх слуг

ретельно обшукали, обеззброїли й замкнули в особливому приміщенні. Леді Ровену

позбавили навіть присутності її служниці Ельгіти.

Кімната, куди ув’язнили обох саксонських шляхтичів, у той час правила за вартове

приміщення, хоча за старих часів це була головна зала. Відтоді вона отримала менш

важливе призначення, тому що нинішній власник, у числі інших прибудов, зведених

заради зручності, безпеки та краси свого баронського житла, побудував собі нову чудову

залу, склепіння якої підтримувалося легкими й витонченими колонами, а внутрішнє

оздоблення свідчило про велику майстерність у справі прикрас і орнаментів, що вводяться

норманами в архітектуру.

Сповнений гнівних думок про минуле й сьогодення, Седрик схвильовано крокував

кімнатою; тим часом Ательстан, якому природна апатія заміняли терпіння й філософську

твердість духу, байдуже ставився до всього, крім дрібних незручностей. Але й ними він

так мало переймався, що здебільшого мовчав, лиш зрідка озиваючись на збуджені й палкі

промови Седрика.

— Так, — казав Седрик сам до себе, але одночасно звертаючись і до Ательстана, —

у цій-таки залі бенкетував мій дід з Торкілем Вольфгангером, який частував тут

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 235

відважного й нещасного Гарольда1. Гарольд ішов тоді воювати з норвежцями, що

повстали проти нього під проводом бунтівника Тості. У цій-таки залі Гарольд прийняв

посла свого повсталого брата й дав тоді посланцеві таку шляхетну відповідь! Скільки

разів, було, батько у захваті розповідав мені про цю подію! Посланця від Тості ввели до

зали, переповненої іменитими саксонськими керманичами, які, попиваючи червоне вино,

зібралися довкола свого монарха…

— Я сподіваюся, — сказав Ательстан, зацікавлений цією подробицею, — що опівдні

вони не забудуть принести нам вина і яких-не-яких харчів. Вранці ми ледь встигли

торкнутися сніданку. До того ж їжа не йде мені на користь, якщо я беруся до неї одразу по

верховій їзді, хоча лікарі й запевняють, що це дуже корисно.

Седрик не звернув уваги на ці зауваження й вів розповідь далі:

— Посланець від Тості перетнув усю залу, не лякаючись похмурих поглядів, націлених

на нього зусібіч, і, зупинившись перед троном короля Гарольда, шанобливо уклонився.

«Повідай, твоя королівська величносте, — сказав посланець, — на які умови може

сподіватися брат твій Тості, якщо складе зброю та проситиме в тебе миру?» — «На мою

братню любов, — шляхетно вигукнув Гарольд, — і на добре графство Нортумберлендське

на додачу!» — «А якщо Тості пристане на такі умови, — продовжував посланець, — які

земельні угіддя даруєш ти його вірному союзникові Гардраду, королеві норвезькому?» —

«Сім футів англійської землі! — відповів Гарольд, палаючи гнівом.— А якщо правда, що

цей Гардрад такого богатирського зросту, як про нього подейкують, ми можемо додати ще

дванадцять дюймів». Уся зала загуділа від захоплених вигуків, келихи й роги наповнилися

вином; ватажки пили за те, щоб норвежець якомога швидше перебрав володіння своєю

«англійською землею»…

— І я б із найбільшим задоволенням випив із ними, — сказав Ательстан, — тому що

в мене пересохло в роті, навіть язик прилипає до піднебіння.

— Збентежений посланець, — вів далі Седрик із великою наснагою, хоча слухач не

виявляв жодного інтересу до розповіді, — подався геть і поніс для Тості та його спільника

лиховісну відповідь ображеного брата. І тоді далекі вежі Йорка й шарлатні від крові хвилі

Дервенту стали свідками лютої сутички, під час якої, показавши дива звитяги, загинули

і король норвезький, і Тості, а з ними десять тисяч добірного війська. І хто б міг подумати,

що того-таки дня, коли була здобута ця велика перемога, той-таки вітер, що розмаював

переможні саксонські прапори, напинав і норманські вітрила, скеровуючи їхні судна до

фатальних берегів Суссексу! Хто б міг подумати, що за кілька днів сам Гарольд утратить

1 Гарольд II Годвінсон (1022–1066) — останній англосаксонський король Англії, який загинув у битві під

Гастингсом.

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 236

своє королівство й одержить натомість стільки англійської землі, скільки вділив своєму

ворогові — норвезькому королеві! І хто б міг подумати, що ти, шляхетний Ательстане, ти,

нащадок доблесного Гарольда, і я, син одного з найхоробріших захисників саксонської

корони, потрапимо в полон до підлого нормана, і що нас утримуватимуть під охороною

у тій-таки залі, де наші батьки влаштовували такі блискучі й урочисті бенкети!

— Так, це досить сумно, — відгукнувся Ательстан.— Сподіваюся, що нам призначать

помірний викуп. У всякому разі, навряд чи вони мають на оці морити нас голодом. Однак

полудень уже, напевно, настав, а я не бачу жодних приготувань до обіду. Визирніть

у вікно, шляхетний Седрику, і постарайтеся вгадати за напрямком сонячних променів, чи

близько до полудня.

— Можливо й близько, — відповів Седрик, — проте, розглядаючи ці вікна

з кольорового скла, я думаю зовсім про інше, а не про наші дрібні незручності. Коли

пробивали це вікно, шляхетний друже мій, нашим доблесним пращурам було не відоме

мистецтво виробляти скло, а тим більше його фарбувати. Пихатий отець Вольф-гангера

викликав з Нормандії маляра, щоб прикрасити цю залу новим склом, розфарбувавши його

в золотаве світло Божого дня всілякими вигадливими кольорами. Чужоземець з’явився

сюди злиденним бідаком, скарлюченим і догідливим підлабузником, ладним скидати

шапку перед найгіршим із челяді. А виїхав звідси жирний і поважний та розповів своїм

корисливим співвітчизникам про великі багатства і простодушність саксонських дворян.

Це була велика помилка, Ательстане, помилка, здавна передбачена тими нащадками

Генгіста і його хоробрих дружин, які навмисне зберігали й підтримували простоту

стародавніх звичаїв. Ми приймали чужоземців із розкритими обіймами. Вони нам були

і друзями, і довіреними слугами, ми вчилися у них ремеслам, запрошували їхніх майстрів.

Зрештою ми почали ставитися зі зневагою до чесної простоти наших славних пращурів;

норманське мистецтво розбестило нас набагато раніше, ніж норманська зброя нас скорила.

Краще було б нам жити мирно й вільно, харчуватися домашніми стравами, ніж звикати до

заморських ласощів, пристрасть до яких зв’язала нас по руках і ногах та запродала

в неволю іноземцеві!

— Мені тепер і найпростіша їжа здалася б делікатесом, — сказав Ательстан.—

Я дивуюся, шляхетний Седрику, як це ви так добре пам’ятаєте минуле і в той же час

забуваєте, що час обідати!

— Лише даремно гаєш час, — промурмотів Седрик із роздратуванням, — якщо говориш

йому про щось, окрім їжі! Мабуть, душа Гардиканута оселилася в ньому. Він лише

й думає, як би нажлуктитися та нажертися. Шкода, — продовжував він, із жалем

дивлячись на Ательстана, — шкода, що такий млявий дух живе в такій монументальній

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 237

оболонці! І треба ж, щоб велика справа відродження Англії залежала від роботи такого

кепського важеля! Якщо він одружиться з Ровеною, її піднесений дух ще може розбудити

в ньому кращі вияви його натури… Але яке тут весілля, коли всі ми — і Ро-вена,

і Ательстан, та й сам я — перебуваємо в полоні в цього грубого розбійника!.. Можливо,

він тому й захопив нас, що побоюється нашого впливу і відчуває, що, поки ми на волі,

влада, неправедно захоплена його одноплемінниками, може вислизнути з рук.

Поки Сакс був занурений у сумні думки, двері їхньої в’язниці відчинилися, й увійшов

дворецький із білим жезлом у руці — знаком його старшинства серед іншої челяді. Цей

важливий слуга врочистим кроком ступив до зали, а за ним четверо служників занесли

стіл, заставлений стравами, вигляд і запах яких миттєво згладили в душі Ательстана всі

попередні неприємності. Слуги, які принесли обід, були в масках і в плащах.

— Це що за маскарад? — сказав Седрик.— Ви вважаєте, ми й досі не знаємо, хто взяв

нас у полон, коли перебуваємо в замку вашого господаря? Передайте Реджинальду Фрон

де Бефу, — докинув він, скориставшись із нагоди розпочати переговори, — що єдиною

причиною вчиненого над нами насильства ми вважаємо протизаконне бажання

збагатитися за наш рахунок. Скажіть йому, що ми готові так само задовольнити його

користолюбство, як коли б мали справу зі справжнім розбійником. Нехай призначить

викуп за наше звільнення, і якщо він не запросить понад наші статки, ми йому сплатимо.

Дворецький замість відповіді лише кивнув.

— І ще передайте Реджинальду Фрон де Бефу, — сказав Ательстан, — що я кидаю йому

виклик на смертний бій і пропоную битися пішими або кінними у будь-якому місці за

вісім днів по нашому звільненні. Якщо він справжній лицар, то він не насмілиться

відкласти двобій або відмовитися від нього.

— Передам лицареві ваш виклик, — відповів дворецький, — а поки що пропоную вам

поїсти.

Виклик, що його кинув Ательстан, був проголошений недостатньо переконливо:

великий шмат м’яса, який він саме ретельно пережовував, значно послабив враження від

гордої промови. Проте Седрик привітав її як безсумнівну ознаку пробудження

войовничого духу у своєму супутникові, байдужість якого починала його дратувати,

незважаючи на всю повагу, яку він почував до високого походження Ательстана. Зате

тепер, на знак повного схвалення, він взявся від душі тиснути йому руку, але трохи

засмутився, коли Ательстан сказав, що «готовий поборотися хоч із дюжиною таких

молодців, як Фрон де Беф, аби лише швидше вибратися з цього замку, де кладуть у юшку

так багато часнику».

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 238

Не звернувши уваги на те, що Ательстанові байдужість і обжерливість знову взяли

гору, Седрик сів навпроти нього і невдовзі довів, що хоча й міг заради помислів про

лихоліття батьківщини забувати про їжу, але за столом зі стравами проявляв чудовий

апетит, що його успадкував від саксонських пращурів.

Не встигли бранці гарненько насолодитися сніданком, як увагу їхню відвернули від

цього важливого заняття звуки ріжка, що пролунали перед брамою замку. Звуки ці тричі

повторилися, і то з такою гучністю, наче сурмач був казковим лицарем, який зупинився

перед зачарованим замком і побажав зняти з нього закляття, щоб стіни, вежі, зубці

й бійниці розтанули, мов ранковий туман.

Сакси здригнулися, підхопилися з місць і поспішили до вікна, але нічого не побачили,

тому що вікна виходили у двір замку. Однак, судячи з того, що тої ж хвилини в замку

здійнялася метушня, було зрозуміло, що сталася якась важлива подія.