Виховні організації і соціальне виховання.

Виховні організації- це державні і недержавні організації, основним завдання яких є соціально виховання певних вікових груп населення. За ознакою входження людини в склад виховної організації можна виділити обв'язкові організації /школи/, добровільні /клуби, дитячі та юнацькі об'єднання та ін./, примусові /спецзаклади для дітей з антисоціальною поведікою, психічними та іншими аномаліями/. За юридичним статусом виховні організації поділяються на державні, громадські, комерційні, конфесійні, приватні. За ступенем відкритості-закритості: відкриті /школи/, інтернатні, закриті /спецзаклади/.

В процесі соціалізації дітей, підлітків та юнаків виховні організації насамперед здійснюють соціально виховання й, звичайно, як будь-які людські спільноти, впливають на своїх членів в процесі взаємодії членів організації стихійно. Основними функціями виховних організацій в процесі соціалізації можна вважати такі: приєднання людини до культури суспільства; створення умов для індивідуального розвитку і духовно-ціннісної орієнтації; автономізація підростаючих поколінь від дорослих; диференціація вихованців у відповідності з їхніми особистісними ресурсами стосовно до реальної соціальної-професійної структури суспільства.

На процес самозміни своїх членів виховна організація впливає в залежності від її побуту, змісту та форм організації життєдіяльності та взаємодії, які створюють більш або менш сприйнятливі можливості для розвитку людини, задоволення нею своїх позитивних потреб, здібностей та інтересів. В той же час практика реального життя організації впли­вав на вектор самозміни /просоціальний, асоціальний, антисоціальний/.

Організаційно соціальне виховання у виховних організаціях здійсню­ється через колективи, які як автономні системи завжди володіють пев­ними комплексами тих або інших норм і цінностей. Одні з цих норм і цінностей, як правило, бувають обов'язковими для всіх членів колекти­ву й відповідно регламентують колективно значиму поведінку кожного з його членів. Інші - це ті норми і цінності, які, в принципі, не суперечать першим, але представляють окремим мікрогрупам і членам колективу можливості для деякої самобутності у поведінці.

Життєдіяльність колективу можна розглядати як процес програвання його членами певної соціальної ролі. Соціальний аспект такого програвання в себе включав рольові очікування й передбачення, які диктуються змістом та формами життєдіяльності колективу й недотримання яких веде до певних соціальних наслідків /негативних санкцій/. Психологічний аспект як суб'єктивне трактування членом колективу своєї ролі може й не співпадати із соціальними очікуваннями і передбаченнями. В оптимальному варіанті це неспівпадання стає основою імпровізаційності у виконанні ролі, проявлення творчої індивідуальності людини. Життєдіяльність колективу перетворюється в базу накоплення соціального досвіду, в арену самореалізації І самоутвердження, тобто створює можливості Для становлення особистості. Саме у колективі людина завжди знаходить умови для розквіту своїх кращих сторін.