Болонського процесу

💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

Болонського процесу

Лекція № 1. Університетська освіта в контексті

Сьогодні слово „університет” має значення, утворене від слів „universital literarum” („сукупність наук”), що логічно дійсно відповідає багатобічності університетської освіти. Але історичне слово „університет” має інший зміст: воно говорить не про універсальність наук, що викладають в ньому, а про корпоративну структуру університетів, яка ґрунтується на принципі самоврядування. Корпорація або товариство професорів і студентів має назву „universital studentium”.

Історія університетів починається з епохи західноєвропейського середньовіччя і пов’язана зі збільшенням та зміцненням міст, потребами міської економіки і культури.

Перші університети Європи були відкриті у Північній Італії. У 1158 р. з юридичної школи утворився

найстарший Болонський університет. Перші слов’янські університети з’явилися у Празі (Карлів університет, 1348 р.) і Кракові (Ягелонський університет, 1364 р.). У 1724 р. засновано університет в Петербурзі, а в 1755 р. – в Москві.

Перший загальний університетський статут було прийнято в Росії 5(17) листопада 1804р. Проект статуту був запропонований відомим громадським діячем В.Н. Каразіним. Думка про відкриття університету в Україні виникла ще в другій половині XVIII в. Її висловлював український поет і філософ Григорій Сковорода. Перший університет в Україні було урочисто відкрито 17.01.1805 р. за ініціативи В.Н. Карабіна в Харкові. Цей університет носить ім’я В.Н. Каразіна.

Сьогодні університети України відіграють головну роль в системі безупинної освіти, підвищення кваліфікації спеціалістів, що вже мають вищу освіту.

В Україні діють вищі навчальні заклади І-ІІ рівнів акредитації: - коледжі, технікуми, училища; ІІІ-ІV рівнів акредитації – університети, академії, інститути, консерваторії (музичні академії). За формами власності вони поділяються на державні, комунальні та приватні.

Основними законами, що регулюють освіту в Україні, є закон України „Про освіту”. Названі закони визначають освітні і освітньо-кваліфікаційні рівні.

До структури вищої освіти згідно закону входять:

1) освітні рівні: неповна вища освіта; базова вища освіта; повна вища освіта.

2) освітньо-кваліфікаційні рівні: молодий спеціаліст, бакалавр; спеціаліст, магістр.

Вищу освіту мають особи, які завершили навчання у вищих навчальних закладах, успішно пройшли державну атестацію відповідно до стандартів вищої освіти і отримали відповідними документ про вищу освіту державного зразка. Державна атестація осіб, які закінчують вищі навчальні заклади усіх форм власності, здійснюється державною екзаменаційною комісією.

Відповідно до статті 53 Конституції України, статті 4 Закону України „Про вищу освіту” ВНЗ державної і комунальної форм власності шляхом виконання державного замовлення на підготовку фахівців з вищою освітою забезпечують право громадян безоплатно здобути вищу освіту на конкурсній основі, якщо певний освітньо-кваліфікаційний рівень громадянин здобуває вперше.

Перехід системи першої освіти України на відповідні освітньо-кваліфікаційні рівні полегшив міжнародну порівнянність стандартів освіти, а також зробив перші кроки до визнання дипломів українських ВНЗ за кордоном.

4. Соціальний захист учасників освітнього процесу.

На черговій конференції міністрів освіти країв Європи, відповідальний за сферу вищої освіти, що відбулася 19-20 травня 2005 року в м. Бергені (Норвегія), Україна приєдналася до Болонського процесу і стала повноправним учасником щодо формулювання Європейського простору вищої освіти.

Це зобов’язує нашу країну завершити реформування вищої освіти до 2010 року і надалі здійснювати освітні послуги з урахуванням норм і стандартів, розроблених і прийнятих у Лісобоні (1997 р.), Соборні (1998 р.) і узагальнених у декларації Болонського саміту (1999 р.) міністрів освіти Європейських держав. У багатьох документах Болонського процесу зазначається, що це не єдина уніфікована система освіти, а група з більш ніж 45 національних систем, що розвивається відповідно до спільного погодження принципів.

Основні цілі Болонського процесу зводяться до наступного:

- побудова Європейського простору вищої освіти як передумови мобільності громадян з можливістю їх працевлаштування;

- посилення міжнародної конкурентоспроможності як національних, так і в цілому Європейської систем вищої освіти;

- досягнення більш сумісності та порівнянності систем вищої освіти;

- формування та зміцнення інтелектуального, культурного, та науково-технічного потенціалу окремих країн та Європи в цілому;

- підвищення визначальної ролі університетів у розвитку національних та Європейських культурних цінностей;

- змагання з іншими системами вищої освіти за студентів, вплив, гроші та престиж.

Інтеграція Європи неможлива без певного рівня інтеграції систем освіти. Система вищої школи України знаходиться в процесі структурного реформування у відповідності з Болонської декларацією (19.06.1999 р.), до якої Україна приєдналася в 2005 році. Основний зміст Болонської декларації – країн – учасниці зобов’язалися до 2010 року привести свої освітні системи у відповідальність певному єдиному стандарту, маючи на меті розвиток мобільності громадян з можливістю їх працевлаштування.

Під час порівняння, оцінювання і визнання дипломів та інших посвідчень закордонних студентів, викладачів, науковців чи інших дипломованих осіб розвиненні країни стикалися зі значними і цілком зрозумілими труднощами, зумовленими різноманітністю структури і змісту навчання.

На своїх теренах країни Європейського Союзу гранично лібералізували зазначені процедури, вважаючи, що головне для студента за кордоном – вдосконалити мову. Якщо ж ще чогось навчиться – то це вже зовсім добре, але необов’язково. Наслідком цих зусиль став значний прогрес країн Західної Європи (насамперед – Великої Британії) у залученні в університети та інші заклади освіти аналогічного рівня студентів – іноземців.

Постало питання розробки механізму визнання еквівалентності документів про освіту, отриманих в різних європейських країнах.

Що таке еквівалентність? Еквівалентність являє собою установлені між країнами, установами та ВНЗ відносини паритету (рівнозначності) щодо рівня і значення освітніх кваліфікацій.

В ідеальному випадку еквівалентність кваліфікацій надає однакові права їх власникам в обох (або в декількох) країнах.

Визнання є формальним підтвердженням компетентним органом цінності закордонної освітньої кваліфікації з точки зору доступу до освітньої і трудової діяльності. Лісабонська конференція з визнання (1997) дає наступне визначення, диплом або інше свідоцтво, що видане компетентним органом і засвідчує успішне закінчення з вищої освіти.

Кваліфікація може бути визнана з метою подальшого навчання по визначеному рівні (академічне визнання), з метою підтвердження і використання вченого ступеню, або з метою заняття трудовою діяльністю (професійне визнання).

Термін визнання також означає акредитацію вищого навчального закладу іншим органом.

Визнання де-факто означає ситуацію нерегламентованого визнання з професійною метою; наприклад, у випадках, коли жодної національної законної процедури легалізації заняття окремою прогресією не існує або не потребує. Це найбільш проблематична сфера професійного визнання.

Визнання де-юре означає визнання права на роботу в визначений країні ЄС за регламентованою професією (наприклад, медик).

Академічне визнання здійснюється університетами згідно з принципом їхньої автономії за допомогою мережі агенції.

Процедура професійного визнання в країнах ЄС суттєво залежить від категорії професії, на яку претендує фахівець, який отримав кваліфікацію в іншій країні. Всі професії в країнах ЄС поділяються на дві категорії – регульовані і не регульовані.

Регульована професія відноситься до професій, діяльність з яких деяким способом регулюється законом або адміністративними правилами. Дана професія може бути регульована в одній країні і нерегульована в іншій.

Професійне визнання кваліфікацій з нерегульованих професій здійснюється виключно ринком праці.

Регульовані професії у свою чергу поділяються на дві категорії – так звані „автоматичні” і ті, до яких здійснюється загальна схема визнання.

Визнання кваліфікацій з першої з названих категорій професій в країнах ЄС здійснюється автоматично, якщо кваліфікацію фахівець здобув в іншій країні ЄС. Таких професій всього сім: лікар, дантист, фармацевт, медсестра, акушерка, архітектор, ветеринар.

Визнання кваліфікацій з інших регульованих професій здійснюється за так званою „загальною схемою”, суть якої полягає в тому, що визнання кваліфікацій, здобутих в інших країнах, здійснює компетентний фаховий орган на підставі заяви індивідуума, який претендує на здійснення фахової діяльності з конкретної регульованої професії.

Інформаційну допомогу індивідууму в цьому повинні надавати агенції ENIC-NARIC. Це європейська мережа інформаційних центрів з проблем академічного визнання та мобільності. Таку структуру потрібно створити і в Україні. Вона має за короткий термін накопичити гігантську кількість інформації як про національну систему освіти, так і про всі вищі школи інших країн світу. Європейська комісія підтримує тісне співробітництво з NARICs за допомогою організації регулярних зборів глав центрів.

З метою прозорого і спрощеного міжнародного визнання професійних та академічних кваліфікацій та їх порівняння Європейською Комісією, Радою Європи, а також ЮНЕСКО розроблено стандартизований документ-додаток до диплому DS, складений двома мовами (одна з котрих-англійська). DS виготовляється та підписується в університеті, який надав кваліфікацію, і містить вісім обов’язкових акцій.

1. Інформація, що ідентифікує власника кваліфікації.

4. Інформація про зміст навчання та досягнуті результати.

7. Засвідчення/ підтвердження додатка до диплома.

8. Інформація про національну систему вищої освіти.

Інформація повинна бути надана по всім восьми секціям обов’язково. Опис національної системи вищої освіти покладається на Національні академічні центри інформації та визнання - NARIC. DS не є автоматичною гарантією визнання кваліфікації. Він лише дає можливість порівняння дипломів, забезпечує конкурентноздатність випускників на ринку праці за кордоном, полегшує академічне визнання університету та покращує його реноме за кордоном, захищає національну автономію та національні особливості університету в рамках загальноєвропейського простору вищої освіти.

Кожен університет повинен пройти DS-сертифікацію в Генеральному директораті з освіти та культури Європейської Комісії (Брюссель). Документи приймаються щороку до 1 листопада поточного року.

Сертифікація можлива після виконання наступних умов:

- сертифікат надається университетам, які розробили та надали DS відповідно до євростандартів як на рівні бакалаврату, так і на рівні магістатури;

- попередня умова – впровадження та сертифікація кредитної системи, оскільки в DS опис учбових здобутків власника диплому спирається на систему кредитів (ECTS);