Зваблення і навіювання як чинники формуванні віри в масах

Як і гіпнотизер, вождь використовує метод пристосування зовнішніх атрибутів таким чином, щоб правдоподібним замінити правду. Він тримає юрбу на відстані, відволікає її від реальності, щоб представити їй кращу ілюзію, привабливішу, відповідну до очікувань. Його талант полягає у перетворенні подій, колективних цілей в уявлення, що потрясають і збуджують. З ним банальне стає незвичайним. І він думає про це щохвилини. Наполеон чи Цезар у метушні поля бою завжди думають про видовище, яке вони являють, про висловлювання, які залишаться у пам’яті багатьох.

Зваблювати – значить переносити юрбу зі світу розуму у світ ілюзорний, де всемогутність ідей і слів пробуджують одне за одним спогади, вселяють сильні почуття. Ви, можливо, будете розчаровані чи стривожені, якщо довідаєтеся, як вожді піднімають народ, використовуючи лише принади і паради, що перетворює в підробку будь-який щирий соціальний зв’язок. Вони мають потребу в ілюзії, а дії вождя пропускаються через ілюзію, яка виявляється необхіднішою, ніж розум.

Прийоми вождів (чи партій) усякий раз специфічні, оскільки омріяні результати конкретні і своєрідні. Але вони вдаються до трьох основних стратегій: демонстрації, церемоніалу і переконання. Перша керує простором, друга – часом, третє – словом. Розглянемо їх послідовно.

Простір

Ці місця, що у визначений час приходять в рух, створюють психологічний стан причетності і буденності буття людини. Тут почуваєш внутрішнє хвилювання, викликане винятковістю того, що відбувається, і бажання бути учасником цього дійства. Тут діє визначений порядок: керівник нагорі, а юрба внизу; перший – єдиний, але видимий усім, друга – у незліченній безлічі, але невидима, незважаючи на кількість. Перший має ім’я, яке викрикують усі, друга залишається анонімною. Юрба ховається в чисельності своєї присутності, вождь демонструє свою «єдність». Ще до появи вождя, до того, як перше слово буде вимовлено, кожен почуваєсебе змішаним з цією величезною масою, й увагаусіх прикута до того самого місця, поки вільного, але вже позначеного образом того, хто його займе.

Час

Так збори перетворюються в гіпнотичну месу, під час якої вождь задіює увесь свій авторитет. Різні елементи комбінуються тут у справжнє свято символів: прапори, алегорії, зображення, пісні знаменують зустріч вождя і юрби, прихильність, що вони відчувають до нього та ідеї, яку він уособлює (нація, армія, соціалізм і т.д.). Мета кожного із символів і порядку їхньої появи на сцені – розбудити емоції і, як кажуть, загострити атмосферу. Вони скеровують колективне злиття до його вищої суті. Потрібна участь кожного, чи мова йде про крокування, спів чи вигукування гасел. Це умова переходу до дії.

Кульмінацією стає поява вождя, що представляє всіх гостей. Вона коронує церемонію, подібно до того, як різні номери мюзик-холу розігрівають публіку, готуючи її влаштувати овацію зірці, якій вона присвятила себе, стати її публікою. Цей підйом психологічної «температури» паралельно послабляє свідомий контроль, критичне чуття і поступово змушує виникнути автоматичну думку, несвідомі сили. Юрба готова вірити словам, які вона почує, вчинити те, що від неї зажадає вождь. Отже, зваблення є основним моментом навіювання. Людина порвала свої зв’язки з іншим суспільством, і єдиним суспільством для неї є присутня маса.

Слова

Як тільки встановлені декорації і маси знову збуджені й занурені у колективний гіпноз, загальну увагу приковує до себе особа вождя. Його погляд зачаровує, притягує і разом з тим лякає; такий погляд древні приписували очам напівбогів, деяких тварин, зміям чи ящіркам, чудовиськам, подібним до Горгони. Скорена маса стає ще сприйнятливішою до слова, що є тепер головним засобом зваби. Усе залежить від наміру вождя: він може передавати масі свої бажання, диктувати просте рішення складних проблем і найвище діяння, створювати враження разом з усіма, що він звертається безпосередньо до кожного. У слові Ле Бон бачить важіль усякої влади.

«Слова і формулювання, – пише він, – є великими генераторами думок і вірувань. Будучи небезпечною силою, вони гублять більше людей, аніж гармати».

«Маси, – пише Ле Бон, – ніколи не вражає логіка мови, але їх вражають почуттєві образи, що народжують визначені слова й асоціації слів”. “Їх зосереджено вимовляємо перед юрбами, і негайно на обличчях з’являється повага, голови схиляються. Багато хто вважає їх силою природи, міццю стихії».

Досить згадати деякі гасла: «Свобода чи смерть», «Хай живе Франція», згадати про магічну силу, з якою у примітивних культурах пов’язують формули чи імена. Усі вони мають силу образів, спогадів що спонукають. Психологія натовпів безмежно довіряє мові, подібно до того, як християнин вірить божественному слову. Виходячи з практики, вона стверджує, що можна переконати людей вірити в те, у що віриш сам, і змусити їх зробити те, чого хочеш. Граматика переконання ґрунтується на твердженні і повторенні, на цих двох чільних правилах.

Твердження в будь-якій мові означає відмову від обговорення, оскільки влада людини чи ідеї, що може піддаватися обговоренню, втрачає всіляку правдоподібність. Це означає також прохання до аудиторії, до юрби прийняти ідеюбез обговорення такою, якою вона є, без зважування всіх «за» і «проти», і відповідати «так», не роздумуючи.

Повторення додає твердженням ваги додаткового переконання і перетворює їх у нав’язливі ідеї. Чуючи їх знову і знову, у різних версіях і з будь-яких приводів, зрештою починаєш перейматися ними. Вони, у свою чергу, непомітно повторюються, немов нервові сіпання мови і думки. У той же час повторення зводить обов’язковий бар’єр проти будь-якого іншого твердження, усілякого протилежного переконання з допомогою повернення – без розмірковувань – тих самих слів, образів і позицій. Повторення додає їм відчутності й очевидності, що змушують прийняти їх цілком, з першого до останнього, ніби мова йшла про логіку, у термінах якої те, що повинно бути доведено, уже відбулося.

Гюстав Ле Бон відводить цьому ораторському прийому визначальне місце у психології переконання: “Повторення впроваджується зрештою в глибини підсвідомости, туди, де зароджуються мотиви наших дій”.

І він додає ще одне надзвичайно тонке зауваження: «Через деякий час, забувши, хто автор повторюваної сентенції, ми починаємо в неї вірити. Цим пояснюється дивна сила реклами. Коли ми сто разів прочитали, що найкращий шоколад – шоколад X..., ми, уявляємо, що часто чули це, і закінчуємо тим, що утверджуємося в цьому».

З допомогою повторення наказ, формулювання відокремлюються від особистості вождя. Вони живуть власним життям і знаходять автономну дійсність, подібно змові чи молитві. Потім вони проникнуть у підсвідомість і стануть елементом колективного вірування. Цей процес піде швидше, коли юрбу покличуть відповідати вождеві, як віруючі відповідають священикові під час меси і хором повторюють проголошуване слово, що віддається голосною луною, повторюване тисячами вуст. З допомогою повторення думка відокремлюється від свого автора. Вона перетворюється в очевидність, що не залежить від часу, місця, особистості. Вона не є більше виразом людини, що говорить, але стає вираженням предмета, про яке він говорить.

Що в багатьох відносинах дивно і малозрозуміло – це всемогутність слів у психології натовпів. Могутність, що зроджується не з того, що говориться, а з їх «магії», від людини, що їх говорить, і атмосфери, у якій вони народжуються. Поводитися з ними слід не як з частками мови, а як із зародками образів, як із зернами спогадів, майже як з живими істотами. Оратор, що нічого не нагадує, ні до чого не волає. Коли діють чари, юрба піддається силі того, що вони нагадують, і діям, до яких вони закликають. Вона піддається вождеві, що її спокушає. Він малює перед нею грандіозні, але неясні перспективи, і той туман, що їх обволікає, навіть збільшує їхню загадкову силу.