Психологічні витоки анімізму

На певному етапі розвитку магії її доповнював ані­
мізм.

Анімізм (лат. anima, animus— душа, дух) — віра в існування духів, душ, які керують людьми, іншими живими істотами, предметами, явищами, процесами матеріального світу.

Анімізм як віру в духовні істоти, що впливають на людей, вперше окреслив і витлумачив німецький фізіо­лог Георг-Ернст Шталь (1659—1734), який стверджу­вав, що наявність цієї віри є мінімумом релігії. Згодом анімізмом почали називати І віру в душу як у самостій­не животворне начало. Психологічно ця віра істотно відрізняється від віри в духовні істоти, що керують людьми. Водночас жодна з них не є мінімумом релігії. Етнографічний матеріал, зібраний англійським філосо­фом, соціологом Г. Спенсером у книзі «Основи соціоло­гії», засвідчує, що такі вірування були виявлені у біль­шості вивчених первіснообщинних спільнот, хоча вони не володіли поняттями «природне — надприродне».

Психологічний аналіз проблем первісної людини, пов'язаних з виживанням у навколишньому світі, на­водить на висновок, що анімізм, як і магія, неминуче мав розвинутися в її свідомості. Адже первісна людина ще не володіла здатністю до наукового осмислення сві­ту, свого місця в ньому, власної природи. Проте вона була змушена пояснювати життєво важливі для неї предмети і їх прояви, явища, події та їх причини, вито­ ки, природу, щоб якось впливати на них і їх перебіг. -

Людський розум схильний пояснювати невідоме, незнане за аналогією з уже відомим йому і певною мірою подібним на це невідоме. Він намагається вишукати та­ке знане, під яке можна було б підлаштувати незнане.

Психологія релігії

Психологія магії й анімізму

Первісна людина, хоч невиразно, розпливчато, але усвідомлювала, що рушійною силою її вчинків, пове­дінки є її бажання і небажання. Оскільки інших чинни­ків руху, активності вона не знала, то за аналогією до знаного нею джерела своєї активності вбачала таку са­му рушійну силу в усьому, що рухалось, змінювалось, діяло, жило. Саме це і послужило психологічним за­родком анімізму.

Спостерігаючи смерть, стан непритомності у різних формах, сон, власні сновидіння, слухаючи розповіді про такі стани, подібні ситуації, первісні люди фіксува­ли, що в одних випадках людина стає нерухомою і біль­ше не повертається до рухомого, дієвого стану (смерть), в інших— повертається (непритомність, сон). Вона ба­чила людей, котрі спали на одному місці, але, проки­нувшись, розповідали про різноманітні події, що начеб­то відбувалися з ними в цей час (сновидіння). Як відо­мо, первісна людина і невиразно розрізняла уявне (те, що відбувається тільки в її уявленнях) і дійсне (те, що діється в реальному світі). Тому пояснити такі свої спостереження інакше як наявністю у кожній людині невидимого, невідчутного іншими органами чуття двійника, основною функцією якого с рух, оживлення, надання дієвості, вона не могла. Йому вона приписала і те, що вважалося джерелом будь-якої динаміки, руху — бажання, потяги. Усе це виконало роль мисленнєвої ос­нови, стало пізнавальним ґрунтом анімізму.

Анімістичного двійника не слід плутати з двійником магічним, який мовою одного з австралійських племен називається чурингом. Чуринг — це камінь, шматок дерева тощо, які вважаються другим тілом, двійником людини. Віра у таких двійників виявлена у багатьох пер­вісних спільнот. Істотної психологічної відмінності між чурингом та ілюзією, на якій ґрунтується контагіозна магія, а також між чурингом і зображеннями людей, тварин, над якими здійснюють імітативні, контагіозні, парціальні магічні дії, немає.

За аналогією із собою, з людиною загалом первісна людина наділяла таким самим двійником, що бажав чи не бажав, рухав чи гальмував, оживлював чи вбивав, усі предмети, явища, процеси, яким властива будь-яка динаміка. Тому вважалося, що в рухомому тілі жив

двійник, який його рухав, а якщо він залишав тіло, то воно ставало нерухомим. Повернення двійника у тіло оз­начало відновлення його динаміки. Повернувшись, двійник може згадати те, що з ним відбувалось під час перебування поза тілом, — так пояснювалися сновидін­ня, галюцинації, марення наяву. Якщо двійник у тіло не повертається, наступає смерть. Ці уявлення мали досить вразливу суперечність, оскільки у сновидіннях, мареннях душа діяла у своїй тілесній оболонці, хоч у той час знерухомлене тіло перебувало на місці сну, марення. Збагнути цю суперечність первісні люди не змогли.

Анімізм як віра у двійника, який став душею, ані-
мою, духом є особливо багатоманітним явищем, зумов­
леним своєрідністю буття спільнот, яким він був-влас­
тивий.

Між анімістичними віруваннями і релігійною ві­рою існує істотна, якісна відмінність. Адже невидимо­го, олюдненого, персоніфікованого двійника-двигуна первісна людина уявляла не як надприродний дух. Наприклад, індіанці племені оджібва взагалі нічого не знали про надприродні сили, істоти. Водночас олюд­нювали сили живої і неживої природи, тварин, рос­лин, небесні світила та ін.