Р. Одинадцяте Вересня. Любомир прокинувся і важко засопівши, спробував встати

Любомир прокинувся і важко засопівши, спробував встати. На вулиці було вже світло.

- Хм-м-м, - Важко протягнув він і сів на сидінні потираючи рукою затерплу шию. - Ненавиджу! - він відкинув голову назад, поклавши її на спинку сидіння. - Ненавиджу! - ще раз важко, з роздратуванням протягнув він.

Він закрив очі і декілька хвилин продрімав. Відчував він себе дуже гидко. Тіло затерпло, шия боліла, ноги частково заніміли, на додаток ще й жахливо хотілося спати, але не хотілося спати тут, в машині, і через це Любомир почував себе ще гидкіше.

- Ненавиджу, - не розплющуючи очей, роздратовано протягнув він утретє і підняв голову.

Він потер очі і вийшов з машини.

Він дістав з кишені телефон. Екранчик показував шосту годину ранку рівно.

- Трохи Більше двох годин поспав, - ховаючи телефон в кишеню, сказав він.

Він ще раз потер очі і, відкривши передні дверцята, сів на місце водія, відкинувся на спинку сидіння і через лобове скло подивився назовні. Навкруги стояв спокій. Місто ще спало. І здавалося, що все навколо полегшено дихає, насолоджуючись відсутністю на вулицях людей, що вічно шумлять, кричущих, на своїх галасливих чадячих автомобілях, а уранішня прохолода стояла як невід'ємна частина цього спокою і ніжно пестила дерева і ранніх, що тільки нещодавно почали співати, птахів. Було добре.

Любомир важко зітхнув.

- Тут, здається, поблизу магазинчик був, - сказав він сам собі. - Потрібно з'їздити, глянути. Раптом відкритий.

Він подивився на двері під'їзду. Адже все ж пост йому покидати не варто було.

- Навряд чи вона о шостій ранку піде кудись, - серйозно сам собі сказав він. - Навряд чи…

Виглядав він втомлено і не свіжо.

Ще з хвилину подумавши, він все ж наважився. Більше рішучості відобразилося на його обличчі і завівши двигун він повільно поїхав туди, де бачив, коли слідував за машиною друга Олени, магазин.

З боку, Audi його виглядав як невеликий корабель, що пливе по океану в штиль, порушуючи собою картину загального спокою.

Повернувся Любомир опісля хвилин десять, почуваючи себе все також гидко, але бадьоріше. Ця поїздка до магазину, частково змогла прогнати сонливість, але не повністю, через що він з періодичністю в декілька хвилин, протяжно позіхав. Обличчя його було несвіжим, пом'ятим, але усе таким же серйозним і твердим.

Магазин, до якого він їздив, в цей час вже працював. Хоча правильніше буде сказати не вже, а взагалі, оскільки працював він цілодобово; просто Любомир захоплений переслідуванням, якось не надав значення тому факту, що вивіска, розташована на даху цього магазину світилася о третій годині ночі, а всередині нього горіло світло. І тому, після повернення назад, він тримав в одній руці надкушений шоколадний батончик, в наполовину розгорнутій обгортці і стомлено, серйозно дивлячись вперед, старанно працював щелепами.

Він припаркувався вже ближче до під'їзду, за яким йому треба було спостерігати. Адже ховатися вже нема для чого.

Він заглушив двигун.

Відкинувшись на спинку сидіння, він продовжив старанно дожовувати, і, загорнувши недоїдену частину батончика назад в обгортку, поклав на сусіднє сидіння, звідки взяв півлітрову пляшку з газованкою, відкрив її і трошки відпив, потім закрив і, поклавши на місце, знову взяв той самий батончик і продовжив його їсти.

- Скільки часу?.. - пережовуючи, сказав він, і знову підвівшись на сидінні, поліз в кишеню за телефоном.

Екранчик телефону показував половину сьомого.

- Д-дідько! - прошипів він і скривився в роздратованій, невдоволеній гримасі. З моменту пробудження пройшло всього півгодини.

І було добре, що на поїздку в магазин пішло не так багато часу, адже Любомиру не можна було упустити Олену, яка могла вийти з під'їзду невідомо коли, - о сьомій, о сьомій тридцять, о восьмій годині - але йому так страшенно хотілося спати, а втома настільки просякувала його виснажене тіло, що він на якусь частку, маленьку часточку, забув заради чого він, зараз сидячи в машині, вартує під під'їздом, і бажав, щоб часу на поїздку в магазин пішло більше ніж півгодини, але при цьому і не боявся, що Олена могла непомітно вислизнути від нього. Це огидне почуття сильної втоми примушувало його якоюсь мірою наплювати на все це розслідування і загасити азарт, що бушував в нім буквально кілька годин тому. Воно навіть змусило забути його про те, що якщо він не зможе розкрити цю справу, то дуже довго і дуже сильно буде злий на себе через це. Зараз, навіть важко було сказати, що втома просто перемогла його, тому, що втома не те що просто перемогла, а повністю його поглинула і заполонила кожну його клітину, наштовхуючи його на ухвалення необдуманих рішень і безглуздих вчинків.

Він доїв шоколадний батончик, зім'яв від нього обгортку, і шпурнув її на сусіднє сидіння. Потім знову узявши пляшку з газованою, відпив трохи, поклав її на місце і відкинувся на спинку.

- А-а-а-ах, - протяжно позіхнув він. - І примудрилася ж вона нажлуктатися-то так учора, - з невеликою тяжкістю в голосі сказав він.

Адже якби Олена не була настільки п'яна, то можна було б поговорити з нею біля клубу, розпитати її, а якщо і не розпитати, то хоч би номер її взяти і домовиться про зустріч, на якій це все можна було б зробити.

- Примудрилася ж так, - повторив Любомир.

Він закрив очі і відкрив їх через декілька секунд. Але секунду потому відкрив і стомлено зітхнувши, замислився.

А що як цей її друг знав і Євгена Сольца і дочку Сергія Андрійовича?

«Чому я його учора в під'їзді не розпитав? - подумав Любомир. - Хоча. яке там «розпитав»? Спочатку: «Ой, давайте я вам допоможу, двері відкрию», а потім «Здрастуйте, я тут дещо розслідую. Не могли б ви мені дещо розповісти, про парочку мертвих друзів цієї персони, яка зараз висить на вас, і яку ви все ніяк в квартиру не занесете». Ідіотизм!»

Хоча варто поговорити і з цим другом теж. Варто все ж. Раптом він знає щось таке, чого не знає Олена? Що як знає? Але все таки йти туди зараз буде ще більшим ідіотизмом, ніж учора в під'їзді його розпитувати. Ні. Потрібно чекати, коли Олена вийде і розмовляти вже з нею. Потрібно чекати...

Любомир знову закрив очі і знову відкрив їх через декілька секунд. Він продовжував думати. Втома сильно помітна була на його обличчі.

«А що як дійсно варто піти і поговорити з цим її другом? - думав він. - Раптом від нього дійсно користі буде більше, ніж від Олени? Що якщо він і справді знає щось таке, чого Олена знати не може?»

Можливо, втома, що просякувала його, і поселила в нім подібні думки, але можливо це і було б правильнішим, ніж просто сидіти і, борючись зі сном чекати, як двері в під'їзд відкриються і на вулицю вийде Олена. Який сенс чекати, якщо можна просто піти і постукати до цього її друга в квартиру, і окрім Олени опитати також і його? Який сенс?

Любомир, було, вже нахилився до ручки відкриваючої дверцята, щоб вийти з машини і попрямувати до дверей в під'їзд, але різко замахав головою і відкинувся назад на спинку сидіння.

- Ні. Це ідіотизм. Ні. Потрібно чекати, - сказав він сам собі і поплескав себе по щоках. - Це все втома в мені говорить. Ні. Потрібно чекати, коли вийде Олена. Потрібно чекати.

Він узяв з сусіднього сидіння пляшку і знову трошки відпив.

- Потрібно чекати… Потрібно чекати… - пошепки, вже і сам не помічаючи, що повторює це, говорив він. - Потрібно чекати...

Він поклав пляшку назад, на сусіднє сидіння.

- Потрібно чекати... Потрібно чекати…

Так він просидів ще деякий час.

Двері в під'їзд відкрилися і з під'їзду хтось вийшов. Любомир увесь насторожився і став дивитися на людину, котра виходила, але це була не Олена, це був просто якийсь собі немолодий чоловік років п'ятдесяти, з густою сивою не дуже довгою бородою і в акуратних окулярах в тонкій оправі. У руках він ніс коричневий шкіряний портфель.

- Не вона, - сказав Любомир, у котрий раз відкидаючись на спинку сидіння. - Не вона…

Він продовжив своє очікування.

Час тягнувся нестерпно повільно.

Він згадав, що весь вчорашній вечір, хоча не лише вечір, а по суті і весь день він провів в якійсь постійній напрузі. Ця вчорашня злість на самого себе… Те як він розсердився в себе вдома… Як збирався відмовитися від розслідування... Це сильно його вимотало. Плюс фактично цю ніч він толком не спав, адже поспав мало, та й те в незручності, що сном було важко назвати. Напруга…

Він стрепенувся і знову поплескав себе по щоках намагаючись відігнати ці неприємні думки про вчорашній день.

Думки: «Навіщо ти сюди поліз? Навіщо взявся за це? Ти вбивствами більше не займаєшся», намагалися проникнути в його голову, але він швидко їх відігнав.

- Тепер-то вже все добре, - сказав він сам собі. - Тепер-то все добре.

Головне дочекатися Олену. Головне дочекатися.

«Але що якщо цей її друг знає що-небудь, чого не знає вона?», - знову промайнуло у нього в голові.

Він потер очі і поклав голову на верхню частину керма. Просто так сидіти і чекати, для нього було нестерпно. Час ледве тягнувся.

Він підняв голову, ще раз потер очі і стомлено подивився на під'їзд.

Він спробував згадати номер квартири Олениного друга, в якій вона зараз спала.

«П'ятдесят шоста».

Він не зводив з дверей в під'їзд очей.

- Добре. Добре, - стомлено прошепотів собі він і вийшов з машини.

Він попрямував до дверей в під'їзд і, підійшовши до них і, натиснувши на пульті домофона кнопки з цифрами п'ять, шість і кнопку підтвердження, став чекати відповіді.

Динамік домофона почав награвати незмінну, дратівливу мелодію, яка більше була схожа на набір дзвінких високих звуків, і награвав її близько

тридцяти-сорока секунд.

- Так? - почувся з динаміка сонний, невиразний голос друга Олени.

- Відкрийте. Міліція, - відповів голосу з динаміка Любомир.

- Міліція? - здивувався голос, який явно словами Любомира був трохи зляканий і тим самим збадьорений. - А щось сталося?

- Сталося. Ми можемо поговорити особисто? Не через домофон?

- Так. Так. Звичайно. Можемо.

Домофон видав вже іншу, але не менш дратівливу мелодію і двері відкрилася.

Любомир увійшов до під'їзду.

«Тепер, головне, щоб цей друг не злякався мене, коли побачить», - подумав він.

Він сподівався, що Оленин друг через невиспанність свою, не згадає, як він учора допомагав йому двері відкрити. Інакше злякається.

Він підійшов до дверей ліфта і, натиснувши кнопку, викликав його.

Пролунав приглушений гул, який з кожною секундою посилювався і через хвилину двері ліфта відчинилися.

Любомир увійшов до ліфта і натиснув кнопку сьомого поверху. Ліфт повіз його вгору.

Вийшовши на сьомому поверсі він одразу ж підійшов до потрібних дверей, оскільки ще з учора пам'ятав, де вони знаходиться, і натиснув кнопку дзвінка.

Через декілька секунд за дверима почулася метушня.

Двері відкрилися. На порозі за нею стояв здивований і трохи не розуміючий що відбувається Оленин друг. Він був одягнений в сині джинси, і пом'яту, скоріш за все накинуту на швидку руку футболку. Ноги його були босі.

- Це ви мені дзвонили тільки що? - запитав він.

- Я, - відповів Любомир. - Ми можемо поговорити?

- Покажіть своє посвідчення спочатку, - сказав Оленин друг.

Любомир трохи невпевнено, і з ледве помітним роздратуванням, скривившись, став шарити по кишенях куртки і через пару секунд дістав з однієї посвідчення приватного детектива. Він намагався показати його швидко, мигцем, щоб Оленин друг, що там написано толком не розібрав.

- Але почекайте! - трохи обурено сказав Оленин друг. - Це не міліцейське посвідчення. Там було написано: «Приватний детектив»!? – з подивом додав він.

- Повірте, - проковтнувши невеличкий клубок невдоволення в горлі, трохи наполегливо відповів Любомир. - З міліцією я пов'язаний безпосередньо.

Він знову згадав Кирила.

- Так не піде! - сказав друг. - Ви не з міліції! Я з вами не розмовлятиму. Будь ласка йдіть.

- Мені дуже треба з вами поговорити, - так само напористо відповідав Любомир. - Це важливо.

- Ні, йдіть!

- Ви не розумієте. Це дуже важливо, - продовжував напирати Любомир, зі зростаючою напругою всередині.

- Мене не хвилює, що там важливе, а що - ні. Йдіть.

Але Любомир йти не збирався. Йому потрібна була інформація, і він її отримав би все одно як: хоч і від цього Олениного дуга прямо зараз, або хоча б і від самої Олени після довгого очікування під під'їздом. Правда другий варіант хай і був можливий, але все таки був йому набагато менш прийнятний.

- Дівчина, яка ночувала у вас. Олена. Це пов'язано з нею, - сказав він і переконливо, але з втомою в погляді подивився на Олениного друга.

- Але звідки ви… - трохи сторопів друг. - Почекайте! Це ви мені вчора… ви що, стежили за мною? Забирайтеся! А то я міліцію викличу! Справжню міліцію! - обурено сказав Оленин друг і спробував закрити двері, але Любомир схопився за них рукою і не відпускав - на його обличчі читалося сильне роздратування, яке він дуже прагнув погасити: він сильно, мало не кусаючи, стиснув губи, а вилиці його були напружені.

- Відпустить! Забирайтеся! - вже підвищуючи голос, говорив Оленин друг, смикаючи на себе двері в спробі вирвати їх з рук Любомира.

- Ви не розумієте, - все так само напористо і набагато сильніше стримуючи роздратування, говорив Любомир. - Це дуже важливо.

- Забирайтеся!

- Нам треба поговорити!..

- Ні. Я з вами не розмовлятиму. Забирайтесь.

Але Любомир продовжував тримати двері. Йому потрібно було щось зробити. Треба було сказати щось таке, що враз Олениного друга змусило б заспокоїтися і вислухати, причому щось таке, що не злякало б його, як у випадку з: «Дівчина, яка ночувала у вас. Олена. Це пов'язано з нею». Треба думати.

- Євген Сольц. Бальская Ірина. Ви знаєте їх? - продовжуючи тримати двері, сказав Любомир.

- Яка вам різниця? - на підвищених тонах відповів Оленин друг, як і раніше намагаючись закрити двері.

- Є різниця, - різко гаркнув Любомир.

Друг на секунду сторопів, але спроб закрити двері не залишив.

- Вони мертві... - продовжив Любомир через секунду. - Мені треба з вами поговорити.

Оленин друг здивовано витріщив очі і відпустив двері.

- Що?.. Як мертві? - З великим здивуванням запитав він.

- Мертві. Їх убили. Тепер ми можемо поговорити? - вже спокійніше, але все таки роздратовано, відповів Любомир.

- Хто ви такий? - усе так само здивовано запитав Оленин друг.

Любомир важко зітхнув.

- Приватний детектив. Розслідую їх вбивства. Мене найняв батько Ірини Бальської - Сергій Андрійович, - стомлено відповів він.

Оленин друг не переставав здивовано дивитися на нього.

- Але чому ви мені набрехали, що ви з міліції?

Любомир з пару секунд мовчав, усе з тим же роздратуванням дивлячись на Олениного друга, але потім, важко зітхнувши, спокійно сказав:

- А як ви б мені ще двері відкрили?

Оленин друг трохи опустив очі, але здивування як і раніше було присутнє на його обличчі.

- Ви могли сказати мені що… могли…

- Вже не важливо, - важко зітхаючи, відповів Любомир. - Не важливо… Може ми, все ж поговоримо?

- Так. Так. Проходьте, - Оленин друг відійшов трохи вбік, звільняючи прохід для Любомира, і вказав рукою напрямок.

Любомир трохи жовчно, незадоволено скривився й увійшов.

Оленин друг увійшов услід і замкнув двері.

Передпокій квартири виглядав не дуже заможно. Швидше досить простенько, але і не бідно. Приблизно щось поміж. Любомиру це одразу кинулося в очі, адже якщо згадати ті великі, красиві будинки в декілька поверхів, в яких жили Сольц і Сергій Андрійович, зі своїми дітьми звичайно, то було незрозуміло, звідки цей Оленин друг був знайомий як і з Євгенієм Сольцем, так і з Бальской Іриною - дочкою Сергія Андрійовича, та і можливо з тією ж Оленою, яка, як Любомир припускав, теж належала більше до людей багатого класу, ніж середнього і тим більше низького. Щось підказувало йому, хоч він точно і не був упевнений, що Олена належить до маєтної, заможної сім'ї. Але тепер це припущення стало досить крихким, оскільки Любомир також припускав, що Оленин друг з заможної сім'ї теж, оскільки бачив його автомобіль, який хоч і не був дорогим супер-каром, але все таки був досить не поганий.

Любомир трохи потоптався на місці і ще раз кинув погляд по сторонах, розглядаючи кімнату.

- П-проходьте на кухню, - трохи схвильовано сказав Оленин друг.

- Добре, - задумливо відповів Любомир. - А давно ви Євгена Сольца і Ірину Бальску знаєте?

- Декілька років. Проходьте на кухню.

- Як вас звуть? - запитав Любомир.

- А-артем, - відповів Оленин друг і протягнув Любомиру руку, яка трішки тремтіла.

Любомир поблажливо посміхнувся.

- Любомир, - сказав він і потиснув руку, протягнуту йому Артемом.

- Проходьте на кухню, - ще раз повторив Артем. - Там, - він вказав напрям.

Любомир задумливо зрушив бровами і пішов у бік, куди вказав Артем.

Артем йшов слідом.

Кухня була досить світлою і теж не виглядала особливо розкішно, а відповідала виду передпокою, що ще раз підтверджувало приналежність Артема до середнього класу. Але все таки кухня була охайною, і в ній панував порядок - усі чашки, тарілочки, вилки лежали на своїх місцях, в раковині не було навалено гори немитого посуду, ніде не було ні плям від кави, чаю, ні крихт, ні пилу. Усе було чисте і вказувало на те, що Артем цей був досить охайною людиною, і любив чистоту.

- Сідайте, сідайте, - усе так само переривчасто і схвильовано сказав Артем, вказуючи на стілець що стояв біля столу присунутий до стіни.

Любомир сів.

Артем з незручністю в рухах сів на стілець по іншу сторону столу навпроти Любомира і зі збудженою напруженістю став дивитися на нього, чекаючи, коли він щось скаже.

Любомир стомлено подивився на Артема, провів рукою по обличчю і на пару секунд закрив очі в надії зібратися з думками. Від втоми у нього починала боліти голова.

- Давно ви їх знаєте? - Любомир повторив питання, яке вже задавав, там у передпокої. - Євгена Сольца і Ірину Бальску.

- Д-давно. Декілька років.

- Декілька… - задумливо сказав Любомир і на пару секунд замовк. - А як часто ви з ними бачилися?

Артем ніяково хитнув головою.

- Взагалі не дуже часто. Але останнім часом набагато частіше, ніж зазвичай.

- Тобто останнім часом ви з ними часто спілкувалися. Так?

- Т-так… - Артем невпевнено опустив очі. – Ну, як часто?.. Не дуже часто. Але частіше, ніж раніше.

- А коли бачилися останній раз?

- Останній раз? - Артем став виглядати ще більш ніяково.

- З Євгеном. З Іриною. Коли?

- З... з Ївге...тобто з Євгеном два тижні тому. В понеділок.

- М-м-м…- Любомир задумливо відвів погляд убік. - Двадцять сьомого?

- Т-так.

- А Ірина?

- Ірина... З нею пізніше. М-минулого тижня. На вулиці.

Любомир з мить мовчав.

- Вона була сама? - запитав він.

- Я н-не знаю… - Артем зам'явся.

Любомир незадоволено скривився.

- Як це, не знаєте? - спокійно сказав він.

- Н-не знаю. Ми тоді біля торгівельного ц-центру зустрілися. Я йшов з парковки до входу і випадково її зустрів. З ким вона туди приїхала я не знаю. Може сама.

- Зрозуміло, - Любомир знову на секунду замовк. - Не бачили машину, на якій вона приїхала? Марка, колір?

- Н-ні. Не знаю. Я не звертав уваги.

Любомир важко зітхнув, і стомлено потер однією рукою очі.

- Погано, - пошепки сказав він сам собі.

- Що? - запитав Артем.

- Нічого… - Любомир перестав терти очі. - Ви знали, що останні місяці півтори вона не з'являлася вдома, і її розшукували?

- Щ-що? - Артем здивувався ще сильніше. - Ні, не знав.

- Зрозуміло, - Любомир знову важко зітхнув. - Останні півтори місяці вона не з'являлася вдома. Пішла приблизно в середині липня. А знайшли її ось тільки нещодавно. У суботу ввечері. Мертву.

Обличчя Артема набрало ще більш здивованого вигляду. Він приголомшено витріщив очі і трохи нахилив голову вниз, беззмістовним поглядом втупившись в стіл.

Любомир стомлено дивився на нього.

«Цей нічого толком не знає. Потрібна Олена. Сподіваюся хоч вона, що-небудь зможе розповісти», - подумав він.

Артем продовжував приголомшено дивитися порожнім поглядом в стіл. Любомир ще з декілька секунд дивився на нього, а потім, намагаючись притягнути увагу шокованого Артема, делікатно, коротко кашлянув. Але Артем на цей кашель ніяк не відреагував і як і раніше продовжував дивитися в стіл.

Любомир ще на пару секунд затримав свій погляд на нім, і в погляді окрім втоми також стала помітна нотка невеликої гидливості і обурення.

- Ви... - сказав він в надії, що це приверне увагу Артема, - не знаєте?..

Артем підняв голову і кинув на Любомира схвильовано-збуджений погляд.

- Щ-що? - запитав він.

- Ірина. Все ті півтори місяці, що вона була відсутня, вона повинна була десь мешкати. Можливо з кимось. Не знаєте де? Ну, або з ким?

- Н-ні, - знічено відповів Артем.

У Любомира в очах промайнуло невелике невдоволення.

- Ви говорили, що останнім часом бачилися з ними часто. Наскільки часто?

- За останній місяць близько чотирьох разів.

- Не рахуючи, тих останніх зустрічей, про які ви говорили?

- Р-рахуючи…

Любомир незадоволено зітхнув.

- Я-я. Я ж казав, що з ними бачився не часто, - виправдовуючись, сказав Артем. - Ці кілька разів за місяць можна вважати частими, оскільки в цілому ми бачимося не частіше одного разу в півроку, приблизно.

Любомир замислився.

- А в якій обстановці ці останні кілька разів ви з ними бачилися? Бачили їх разом або окремо?

- В основному разом, в клубі. Я, бувало, з ними відпочивав. Ось тільки Ірину тоді, востаннє, біля торговельного центру, зустрів окремо. А так зазвичай разом. І Олена там теж була. І… - Артем зам'явся. - Данило… - «Данило» прозвучало ледве чутно.

- Тобто в цілому ви бачилися раз на півроку - на декілька місяців, і в клубі. Я правильно розумію?

- Так.

- Виходить у них в компанії ви гість не частий.

- Так. Р-розумієте… Я працюю. У мене є свій бізнес. Продаю італійський одяг. Заходьте як-небудь, я дам візитівочку магазину, - він став мацати кишені штанів.

- Не треба, - зупинив його Любомир. - Ви продаєте одяг. І що далі?

- Щоб розвіятися, я іноді вибираюся відпочити в клуб, з ними. З їх компанією. Знаєте, іноді робота настільки набридає...

- Я знаю, - зупинив його Любомир. - Тобто виходить, що в справи їх компанії ви втаємничені не особливо?

- Т-так.

- Не знаєте, чи були у Ірини, Євгена вороги?

- Ні.

- Зрозуміло, - сказав Любомир і замислився.

«Від цього користі ніякої. Потрібна Олена», - подумав він.

Він сунув руку в кишеню і дістав телефон. Екранчик показував без п'ятнадцяти вісім.

- В-ви поспіш-шаєте? - невпевнено запитав Артем.

- Я - ні, - Любомир заховав телефон назад. - А ви? Вам не треба сьогодні у ваш магазин їхати?

- Мені до дев’ятої.

- Тоді вам час збиратися. Вже майже вісім.

Артем невпевнено піднявся зі стільця і боязко подивився на Любомира.

- Олена спить? - з невеликою, не сильно помітною за втомою, колючістю в очах, запитав Любомир.

- Т-так, - відповів Артем і відступив убік.

- Доведеться вам її розбудити. З нею мені теж поговорити треба.

- Я й так її саму залишати… - Артем зам'явся і так і не договоривши покинув кухню, залишивши Любомира самого.

«Як він з ними зв'язався? З їх компанією? Згадати тільки розповідь Аркадія Сольца про сина, і знаючи дещо про Ірину, досить щоб зрозуміти, що з Артемом вони люди зовсім різні. Як він потрапив до них в компанію? Тим більше ж його фінансове положення набагато гірше, ніж їхнє. Нехай навіть і бачився з ними не часто, але все ж. Як? - думав Любомир. - Особливо комунікабельним й харизматичним він не виглядає, хай і кричав на мене, щоб йшов, тоді, коли ми на сходовому майданчику розмовляли. Невпевнений він якийсь. Нехай навіть шокований поганою новиною, все одно невпевнений. Незрозуміло».

З сусідньої кімнати донеслися звуки метушні і невиразного, невдоволеного, сонного мичання з високими нотками в голосі властивими жінці. Це була Олена. Артем її розбудив. І очевидно вставати їй не хотілося зовсім.

Любомир протяжно позіхнув, закрив очі долонями, і, спершись ліктями об стіл, просидів так декілька секунд.

Звуки Олениного голосу стали наближатися, вона явно була невдоволена.

- В таку рань! Восьма ранку! - вередливо обурювалася вона. - Чому ти мене розбудив?

Любомир відвів долоні від очей і подивився вбік, звідки звуки її голосу доносилися. Він міг її бачити через дверний отвір. Вона прямувала в бік кухні і наближалася. Одягнена вона була в білий, м'який, чоловічий кімнатний халат, виглядала доволі нечупарно: волосся розпатлане, під очима мішки, обличчя заспане, плюс до всього руками притягувала комір від халата ближче до шиї, намагаючись укутати себе мало не з головою, через що виглядала дуже сухою, згорбленою й фізично скутою.

- Мені треба від'їжджати скоро. Я не можу залишити тебе тут одну, - відповідав Артем, ідучи за нею услід. - Ти знову підеш і кинеш квартиру відчиненою.

- Не піду! Не кину! Згадав тут! Було-то всього один раз!

- М-мені не потрібно, щоб таке було вдруге, - невпевнено, неголосно, переривчасто відповідав Артем.

- Навіщо ти мене взагалі сюди привіз тоді?!

Вони обоє вже були на кухні. Судячи з усього, Олена на Любомира уваги навіть не звернула.

- А мені в-варто було тебе там к-кинути?

- Міг би і кинути! Для мене вперше таке, чи що?

Артем видав парочку коротких, боязких, безглуздих звуків, розвернувся і повернувся назад в кімнату, звідки вони з Оленою удвох тільки що вийшли.

Олена з докором гмикнула, щільніше запахнула поли халата, обернулася на Любомира і, кинувши на нього недовірливий, гострий погляд, тут же вийшла з кухні.

На всі ці дії Любомир відповідав лише холоднокровністю і дивився на неї безпристрасно й незворушно. Лише втома в його очах могла зійти за неприязнь, але насправді в погляді його її не було - сама неприязнь була у нього всередині і з'явилася там, як тільки Любомир почув перші Оленині слова. Сама ця втома в погляді була як сіль під час куховарення, як спеція, що підкреслює потрібну смакову якість, тільки підкреслювала вона зовсім не смак, а лише потрібну емоцію, нехай поки що слабковиражену, але завдяки втомі маючу можливість бути поміченою.

Любомир трохи обернувся на стільці в бік дверного отвору ведучого з кухні, і доки Олена ще не сховалася в одній з інших кімнат в квартирі, окликнув її.

- Олено. Можна вас на хвилинку? - сказав він і холодно зрушив бровами.

Олена обернулася до нього і ще раз кинула недовірливий погляд.

- Артем! - вигукнула вона і сховалася в кімнаті, в якій вона спала і, в якій зараз був Артем. - Це хто такий? - почув Любомир вже трохи невиразну її мову, і роздратовано спохмурнівши, підпер підборіддя рукою й продовжив дивитися в той бік, де тільки що Олена стояла.

Було чутно, як Артем почав запинатися й заїкатися в спробах пояснити їй хоч щось, але все ніяк не міг. Мабуть не знав він, як пояснити їй це все, і тим більше ж, скоріш за все не знав з чого почати: пояснити їй спершу хто такий Любомир, чи все ж розповісти їй про те, що Євген і Ірина вбиті? Може Олена і знала, про те, що двоє її друзів мертві, але оскільки Артем дізнався про це тільки сьогодні, то йому в цій ситуації все одно було важко розповідати це.

Любомир міг би теж покинути кухню і піти пояснити їй усе особисто, але вирішив цього не робити і залишився сидіти на місці все так само підпираючи підборіддя рукою і дивлячись у бік того місця, де була Олена, коли він її окликнув.

Він дивився і відчував, як його очі починають злипатися, в надії закритися на декілька годин, відправивши Любомира до солодкого сну, але він не дозволяв їм зробити цього і лише продовжував холодно, безпристрасно і втомлено дивитися туди куди дивився.

Запинки Артема прийняли вже більш виразний і осмислений характер, і в результаті він все ж пояснив Олені, хто такий Любомир.

- Це п-приватний детектив… - сказав він і замовк, не знаючи як продовжити.

- Хто? - почувся невдоволений голос Олени. - Що він тут робить? Якого х..ра він тут забув? Ти ідіот! Нах..р ти його впустив?!

- Він... він…

- Що він? Нах..р ти впустив його ідіот?! Що йому потрібно?

Любомир не витримавши встав і попрямував до них.

- Мене звуть Любомир Прилуцький, - сказав він, зупинившись в дверному отворі. - Я розслідую вбивства ваших друзів.

Олена гидливо подивилася на нього.

- Яких друзів? - обурено сказала вона.

- С-сольца і Ірини, - вставив Артем.

Вона недовірливо подивилася на Артема.

- Що ти верзеш? Вони живі.

- Живі? - здивувався Любомир і жовчно, трохи цинічно шикнув. - Чому ви в цьому так упевнені?

- Тому, що я знаю, що вони живі, - нахабно відповіла Олена.

Артем став пильно дивитися на Любомира. Його очі випромінювали недовіру.

Любомир не приховуючи роздратування, стомлено похитав головою. Він сунув руку в кишеню, дістав телефон, і став виробляти маніпуляції з ним. Він повернув телефон екраном до Олени, на нім була зображена мертва, оголена, вся порізана, в брудному, тьмяному приміщенні недобудови, нерухомо лежача на спині Ірина.

Олена підійшла ближче, взяла телефон з рук Любомира і пильно стала вдивлятися в екран. Вдивившись, вона позадкувала назад і розгублено бухнулася на ліжко, що стояло позаду, з зім'ятою ковдрою і простирадлом на ній. Вона не промовляла ні слова, а тільки мовчала і продовжувала розглядати фотографію мертвої подруги.

- Мене найняв Сергій Андрійович Бальский. Я розслідую її вбивство. З Євгенієм Сольцем сталося те ж саме. Він теж мертвий і вбитий таким же самим способом, - Любомир виглядав не менш холоднокровно і безпристрасно, ніж тоді на кухні, коли окликав Олену. Ось тільки неприязнь до дівчини була вже яскравішою і помітнішою.

Олена ніяк не реагувала.

Артем стояв і знічено дивився на неї, теж не промовляючи ні слова.

Вона підняла на Любомира очі.

- Хто це зробив? - запитала вона схвильованим, тремтячим, дуже близьким до плачучого голосом.

- Поки невідомо. Для цього я сюди і прийшов. Мені треба з вами поговорити.

Олена ще раз подивилася на фотографію на телефоні.

- Чому-у-у-у-у, - взревіла вона і з очей її потекли великі, блискучі сльози, блиском своїм не додавші Олені ніякої краси, а зробивші її ще нечупарнішою.

Любомир стискував вилиці і, приборкуючи роздратування, закрив ненадовго очі, чекаючи, коли Олена заспокоїться. Але коли це станеться - відомо не було, оскільки її плач переріс в бурхливу істерику.

- Чому-у-у-у-у? - вила вона.

Артем кинувся її втішати.

Любомир підняв очі і недружньо, недоброзичливо став спостерігати сцену Олениної істерики й Артемових спроб утішити її. Чого зараз йому не вистачало, так це цих сопель. Його втома стала сильніше давити на нього, і роздратування стало в нім рости - очікування того моменту, коли все ж можна буде поговорити з Оленою було тому причиною. Не було сил. Хотілося скоріше вже піти звідси, маючи хоч щось для продовження розслідування і починаючи планувати наступні дії для його швидкого, якщо повезе, розкриття. Але доводилося чекати й терпіти. Бачити ці сльози, соплі, слухати ці безглузді, догідницькі втішання, спостерігати цю (срану) сцену цілком і злитися спостерігаючи її, оскільки жалю він до цієї Олени не відчував зовсім - йому вистачило всього декількох поглядів на неї і декількох реплік з її боку, щоб зрозуміти, що вона не та людина, яка на жаль заслуговує. Не озброєним поглядом було видно, що вона зіпсована. Зіпсована, невідомо поки що чим, можливо грошима - цього Любомир поки точно сказати не міг, оскільки щодо її високого фінансового становища впевнений поки не був (Поспішного висновку з приводу заможності Артема вистачило, щоб у випадку з Оленою наперед не забігати) - але вона явно вважала себе центром всесвіту і явно вважала, що світ повинен обертатися навколо неї, не будучи при цьому персоною, яка на дійсно це заслуговувала б. Своєю тільки хамською поведінкою вона просто кричала про те, що вважає, що всі повинні їй догоджати, і виконувати її примхи: коли їй чогось хочеться - давати, коли їй нудно - розважати, коли сумно - втішати, але підстав для цього не давала ніяких, і найвагомішим аргументом у своє виправдання вважала словосполучення «Я хочу». Тому Любомир не відчував до неї ніякої жалості, а тільки презирство, яке в нім швидко росло, і нічого окрім.

Він ще сильніше стискував щелепу, ще сильніше випнувши при цьому вилиці, і спершись однією рукою об одвірок, стискував його пальцями, стримуючи себе, щоб не сказати чого-небудь різкого у бік ридаючої Олени. Він терпів ці осоружні, пронизливі звуки її плачу, різавші його вуха, а очі продовжували випромінювати втому і неприязнь, але навіть ці почуття він намагався приховати, щоб не показувати своєї роздратованості від перебування в цьому місці, прагнучи виглядати холоднокровнішим. Він напружив лице, піднявши вверх брови й байдуже примруживши очі, спробував стати в розслабленішу позу, але пальці його як і раніше напружено продовжували стискувати одвірок.

- Не п-плач. Не п-плач, - говорив їй Артем, боязко, невпевнено притиснувши до себе і також боязко намагаючись погладжувати її по розпатланому волоссю.

«Не плач, - думав роздратовано Любомир. - Дуже дієво. Вона одразу і заспокоїлася».

Він важко зітхнув.

Олена продовжувала ридати.

Любомир повільно, втомлено поманив Артема до себе.

Артем розгублено подивився на нього.

Любомир, сильніше від невдоволення стиснувши щелепою, поманив ще раз.

Артем ніяк не відреагував, а лише продовжив утішати Олену.

Любомир ще раз важко зітхнув і, підійшовши до Артема, нахилився до його вуха і прошепотів:

- Відведи її у ванну, нехай вмиється. Чаю їй зроби, а то довго ще ридатиме.

Артем розгублено подивився на Любомира.

Любомир повернувся назад до дверного отвору і прийняв попереднє положення.

Артем сидів і спантеличено дивився на ридаючу Олену.

Любомир став відчувати неприязнь також і до Артема - занадто вже він боязкий і невпевнений був. А можливо просто тупий?

Любомир значно кашлянув.

Артем підняв на нього очі.

Любомир кинув на Артема значний погляд. Швидкий, миттєвий відтінок роздратування вирвався з під його холоднокровної маски і пробіг по обличчю.

Артем перевів погляд на Олену, сторопіло ворухнув губами і боязко сказав:

- Х-ходімо. Х-ходімо.

Він узяв Олену під руку і повів до виходу з кімнати, в якому стояв Любомир.

Любомир відійшов убік, звільнивши прохід, і дозволивши Артему вивести Олену з кімнати, пішов за ними вслід. Вигляд він мав все той же холоднокровний. Навіть той короткий відтінок роздратування, що проскочив по його обличчю, під час зорового монологу з Артемом, пішов.

Артем підвів Олену до одних з дверей і, відкривши їх, завів в кімнату що була за тими дверима прихована. Це була ванна кімната.

Він закрив за собою двері і, вони з Оленою залишилися наодинці, залишивши Любомира по інший бік.

З ванни почулися звуки плескаючої води.

Любомир важко зітхнув, і маска холоднокровності зійшла з його лиця, випустивши назовні всю ту неприязнь, яку він відчував упереміш з втомою і роздратованістю. Він потер пальцями правої руки втомлені очі і незадоволено похитав головою.

«І це добре, що я не залишився там внизу, під під'їздом, чекати, коли вона вийде, - похмуро подумав він. – Ідіотизм».

Він повернувся на кухню і всівся на колишнє місце, де сидів під час розмови з Артемом. Спершись ліктями об стіл, він закрив долонями очі і спробував заспокоїтися. Вперше за останні півгодини, він відчув себе добре. Чи не півгодини? Як довго він знаходиться тут? Він у черговий раз поліз в кишеню і зрозумів, що телефону в ній немає - він залишився лежати на ліжку в спальні. У тій кімнаті, де Олена ще нещодавно спала, а пізніше впала в істерику.

Він знову важко зітхнув, і роздратування в нім знову стало зростати. Навіть те коротке декількасекундне розслаблення не допомогло від нього позбавитися.

Любомир піднявся зі стільця і попрямував в спальню.

Увійшовши до спальні, він відразу ж підійшов до ліжка і, взявши телефон, подивився на нього. Екранчик показував вісім годин десять хвилин.

«Схоже, сьогодні Артем запізниться до свого магазину», - подумав він, і доки була хвилинка, оглядівся.

Спальня особливою розкішшю від інших кімнат теж не відрізнялася. Все той же середній клас, ні більше, ні менше, але, правда, як і на кухні в ній панував відносний порядок, якщо звичайно не брати до уваги зім'ятої постільної білизни на ліжку, яку судячи з усього просто поки що не встигли прибрати. А так усе виглядало досить охайно, доглянуто й чисто. Кімната була не дуже велика, але все таки місця в ній вистачало. Штори були розкриті і у великі, широкі вікна проривалися промені яскравого сонячного світла. Біля стіни біля входу стояло ліжко, яке Любомир вже встиг розглянути досить добре, оскільки саме на нього впала Олена, перш ніж упасти в істерику, поряд стояла не дуже масивна, але висока, навіть можна сказати струнка одежна шафа, задньою стінкою своєю притулена до стіни, одразу біля неї, з правого боку, м'яке, затишне крісельце з металевими ніжками і дерев'яними підлокіттями. Над крісельцем нависав на тонкій ніжці високий торшер. Навпроти крісла, біля протилежної стіни, на поличці, до стіни прибитій, стояв плаский телевізор, і біля тієї ж стіни, майже в самому кутку, приблизно така ж по розмірах, як і одежна, шафа із заскленими дверцятами і повністю забита книгами.

Любомир ненавмисно ще раз глянув на екранчик телефону, просто так, без усілякої мети, навіть не звернувши уваги на час, знову важко зітхнув, незадоволено стиснув щелепою, випнувши вилиці, і покинув спальню.

Повернувшись назад на кухню, він всівся на колишнє місце, і знову закривши долонями очі, сперся ліктями об стіл і спробував розслабитися, щоб не дати роздратуванню всередині рости, а то й зовсім подавити його.

Вода у ванні шуміти перестала.

Через декілька хвилин двері у ванну відкрилися, і з неї вийшов Артем, усе з тим же невпевненим вираженням на обличчі і Олена, яка йшла вже сама по собі, й не ридала, а тільки переривчасто по кілька разів на хвилину схлипувала. Навколо очей її сяяли червоні, подразнені плями, які зробили її зовнішній вигляд ще нечепурнішим, ніж раніше.

Любомир відвів долоні від очей і обернувся в бік Олени й Артема. Роздратування йому все ж придушити не вдалося, що означало, що розслабитися він так і не зміг, тому варто йому було знову поглянути на Олену, як легке поколювання в мозку, означавше збудження нервових клітин, додалося до головного болю, що й так мучив його. Неприязнь знову відобразилася в його очах, але він, зібравшись, тут же приховав її за маскою холоднокровності.

Артем легесенько, долонею, підштовхуючи Олену в спину, завів її на кухню й усадив навпроти Любомира - туди, де нещодавно сидів сам і відповідав на Любомирові питання.

Олена понуро опустила очі вниз і покірно всілася, не вимовляючи ані слова просто тихенько схлипуючи, при кожному схлипі здригаючись.

Любомир холодно дивився на неї.

- Олена, - звернувся він до неї.

Олена ніяк не відреагувала.

- Ви чуєте мене?

Олена невиразно, безживно, не піднімаючи очей кивнула.

Артем натиснув на кнопку електрочайника і той тихенько почав шипіти поступово все гучніше й гучніше.

Любомир усе так само холодно дивився на Олену. Він трохи присунувся до неї, нахиливши голову вперед і пронизливо, трішки примруживши очі, спробував заглянути в очі їй.

- Ви хочете, щоб я спіймав того, хто вбив ваших друзів?

Олена все також безживно кивнула і пару разів хлипнула.

- Тоді допоможіть мені. Допоможете?

Олена хлипнула.

- Допоможу, - сказала вона тремтячим, що ламався, голосом.

- Як давно ви їх знали?

- Майже з самого дитинства.

- Як познайомилися?

- Н-наші батьки. Вони були знайомі. О-ось так і ми…

Любомир зробив пару коротких кивків.

- Часто спілкувалися?

Олена кивнула.

- Як часто? Кожного тижня? Щодня?

- В тиждень декілька разів.

Любомир замислився.

- Вас не насторожило те що, ось вже близько тижня Євгеній Сольц не попадався вам на очі?

- Ні. Не... не… не знаю, - схлип.

Любомир холодно зрушив бровами - це все роздратування.

- Вони мали ворогів? Їм погрожував хто-небудь?

- Ні.

- Ви впевнені?

- Т... так, - Олена кивнула.

Пролунав звук клацання - чайник закипів.

Артем почав стукати чайним приладдям заварюючи чай.

Любомир на секунду відволікся на нього.

Він перевів погляд назад на Олену. Вона сиділа все так само нерухомо, порожньо дивлячись вниз.

Любомир подивився на неї так з декілька секунд, не кажучи нічого.

- Ви знали, що останні місяці півтори Ірина Бальская не з'являлася вдома?

Олена не відповіла.

- Олено, - наполегливіше вимовив Любомир. - Ви знали, що останні місяці півтори Ірина Бальська не з'являлася вдома?

- Так.

Любомир зацікавлено підняв брови. У його очах промайнула азартна іскорка.

- Знали.

Олена кивнула.

- А ви знали, де вона весь цей час мешкала?

Артем теж зацікавився. Він відволікся від чайного приладдя і з увагою переводив погляд з Олени на Любомира.

- Знали, з ким була? - додав Любомир.

- Так… - тихо відповіла Олена.

У очах Любомира виблиснула іскра.

- Вона… вона була з… з Величаром… - ледве чутно, тремтячим, ламаючимся голосом, відповіла Олена. - У нього вдома жила. З ним…

Любомир помітно підбадьорився. Він з цікавістю на обличчі засовався на стільці.

- Ви знаєте, де це? - з очима які трохи загорілися, запитав він. - Адреса.

- Вул. Зел-а будинок п'ятнадцять. Невеликий. Одноповерховий, - монотонно, без емоцій сказала Олена і знову кілька разів хлипнула.

Любомир зберіг адресу в телефоні і знову направив свій погляд на неї. Хоч він і намагався виглядати як і раніше холодно, очі його все ж видавали починаючий розгорятися в нім Азарт.

Він мовчки подивився на Олену. У очі їй він заглядати вже не намагався.

- Але ви знали, що Сергій Андрійович - її батько, шукав її?

Олена повільно, напружено, але як і раніше порожньо кивнула.

- І що ж перешкодило вам повідомити йому?

- Я… я з ним не бачилася ніколи, не спілкувалася.

Ще одна нотка неприязні проскочила у Любомира на обличчі.

- Це не привід, - трохи грубо відповів він. - Можливо, повідом ви йому - ваша подруга була б жива.

- Я… я… - Оленин голос почав тремтіти сильніше і сльозинки виступили на очах. - Я… вона… вона…

- Ось випий, - втрутився Артем, ставлячи чашку гарячого чаю перед нею.

Артем нерішуче глянув на Любомира. Напевно, через те, що Любомир знову доводив дівчину до сліз, але сказати йому що-небудь явно побоювався.

Любомир цей погляд проігнорував.

Олена взяла чашку обома руками - руки її тремтіли.

- Вона... вона... - Олена зробила маленький ковточок. - Вона сама просила не розповідати. Всіх просила.

Любомир допитливо виблиснув очима.

- Чому ж? - запитав він.

- Вона... вона спеціально, йому на зло… останнім часом він не хотів давати їй гроші. Через це.

Любомир удавано усміхнувся і сильно стис щелепу, знову напружено випнувши вилиці. Сергій Андрійович не називав йому цієї причини, по якій вона пішла. Вірніше він йому взагалі ніякої причини не назвав, але це і не дивно. Він же ідіот.

- Добре, - сказав Любомир. - У вас немає фотографії з цим... Величаром?

Олена, тремтячими руками підносячи чашку до губ і роблячи черговий ковток, заперечувально похитала головою.

- Опишіть його. Як він виглядає?

- Він… с-середнього зросту приблизно. Світловолосий. Стрункий. Х-худий навіть, - вона відпила ще. - Хитрий він. Обличчя у... у нього хитре.

- Як його ім'я? - запитав Любомир.

- Віктор.

Любомир розуміюче кивнув. Він знову поліз в кишеню за телефоном.

- Можете дати мені його номер? - запитав він діставши телефон з кишені і приготувавшись вводити номер.

Олена повільно, невпевнено негативно похитала головою.

- В… в мене немає його номера.

Любомир недовірливо примружився.

- Як? - запитав він.

Олена зробила ще один ковток.

- Мені він н-не потрібний. Я з ним не спі… спілкувалася сильно. Ірина - т-так, але я... я з ним була знайома, т-тільки тому, що Ірина була з... з ним.

- Залиште мені свій номер. Якщо у мене виникнуть питання, я подзвоню.

- Я... я не пам'ятаю… - ледве чутно сказала Олена, знову підносячи чашку до губ і схлипуючи.

- Д-давайте я. В мене є, - втрутився Артем. - Зараз.

Він швидкими кроками покинув кімнату, залишивши Олену і Любомира сам на сам.

Олена продовжувала беззмістовно дивитися в стіл і маленькими ковтками пити чай, Любомир продовжував холоднокровно й, намагаючись приховати презирство дивитися на неї, але виглядав він вже куди бадьоріше, ніж ті ж п'ятнадцять - двадцять, а то і тридцять хвилин тому - Азарт по новому розгорівся в нім, звівши втому майже до мінімуму.

Артем повернувся опісля секунд десять. У руках він ніс свій телефон.

- Ось, візьміть. Можете з мого переписати. Я все виставив, - він протягнув телефон Любомиру.

Любомир узяв телефон у Артема і подивився на екранчик. Там був відображений телефонний номер під ім'ям «Оленка». Любомир майже відразу ж переписав його собі.

- А ось якщо хочете м-мій… - продовжував Артем.

- Ваш номер мені не потрібний, - твердо, але байдуже відповів Любомир і повернув телефон Артему.

- А!.. а… - Артем зам'явся і замовк.

Любомир ще раз кинув холодний погляд на Олену, яка сиділа так само розбито, як і впродовж усієї цієї кухонної розмови, потім на Артема, котрий приголомшено дивився на протилежну стіну і виглядав при цьому як обділена дитина, і спокійно піднявся зі стільця.

- Мені пора йти, - сказав він. І трохи ближче нахилився до Олени, знову намагаючись заглянути їй в очі. - Якщо в мене ще виникнуть питання, я вам подзвоню. То ж не лякайтеся, якщо вам подзвонить незнайомий номер.

Олена не відреагувала ніяк.

- Добре, - Любомир із сенсом подивився на Артема і попрямував до виходу. Артем повільно, й незручно пішов за ним услід.

Вже виходячи з квартири, він знову кинув, але вже байдужіший, погляд на Артема. Він вийшов на сходовий майданчик, якоюсь мірою добродушно, але також і сардонічно посміхнувся, і невідомо чому став спускатися пішки. Ліфт він чомусь вирішив не використовувати.

Ззаду чулися спішні клацання замку.

Коли він почав спускатися, обличчя його стало похмурим, понурим, небагато озлобленим, а також викривленим відразою; недоброзичлива, напружена посмішка сяяла на нім і брови були сердито насуплені - його неприязнь більше не ховалася за маскою холоднокровності, і як виявилось, вона виросла в декілька разів, збільшивши разом з собою також і роздратування, що терзало його. Занадто вже впливає на настрій людей їх внутрішній стан. Занадто вже стомлено почував себе Любомир, тому і був такий легкодратівливий. Персона на кшталт Олени, будь він бадьоріший і свіжіший, не викликала б у нього нічого такого, що він відчував зараз, адже він з такими людьми як вона, стикався за своє життя досить часто, тому був до подібних осіб звиклий, але зараз, через його втому, яка хоча останні хвилин десять і гасилася Азартом, він все ж відчув до Олени сильну антипатію, хоча не в одній тільки Олені була проблема. Проблема була і в ній, безумовно, й навіть можна сказати, що в собі вона несла більшу частину цієї проблеми, але все таки частину, а не всю проблему цілком. Причиною Любомирової неприязні була не одна проблема, а сукупність одразу декількох проблем: те, як Олена відносилася до оточуючих. Це її хамство, егоїзм, задертий ніс. Хамство егоїзм в цілому, і були тим, що Любомира там, на квартирі у Артема стало дратувати. І навіть не просто Оленино хамство, а хамство і егоїзм взагалі. Егоїзм і хамство всіх трьох з якими Любомир був зараз знайомим - егоїзм Євгена Сольца, Ірини - дочки Сергія Андрійовича, Оленин егоїзм і хамство. Все їх відношення, їх характери розсердили його. Те як вони відносилися до всього. Євгеній - що вважав себе напівбогом і ставив себе вище за інших; Олена, з подібним до Євгена характером що вважає, що весь світ обертається навколо неї; Ірина - дочка Сергія Андрійовича, яка, як виявилось, на півтори місяці зникла з домівки, тільки тому, що її тупий ідіот татусь не захотів їй давати грошей на її примхи; в помсту йому. Через це Любомир злився. Це його дратувало. Вся ця їх трійця себелюбних, нарцисстичних егоїстів, яка від власних батьків готова відмовитися; власних батьків готова зрадити, продати, тільки щоб їх примхи виконувалися. Через гроші.

«Він готовий був погодитися на все, аби йому дали грошиків. Я впевнений, що незабаром він цілком міг намагатися влаштувати мою смерть, щоб прибрати той бар'єр, ту перешкоду, між ним і грошима», - казав Аркадій Сольц про свого сина вчора, під час розмови з Любомиром, і тоді Любомиру було плювати на те, що син Аркадія така людина. Але сьогодні, буквально менше години тому варто було Олені сказати, що Ірина пішла з дому, тільки, щоб насолити батькові, то одразу згадав ці Аркадійові слова, і тільки лише з силою стискував вилиці, щоб стримати свою злість. Адже буквально ще вчора ввечері Любомиру було чхати на те, ким були Євген, Ірина, хоча прекрасно розумів, хто вони такі й кого з себе представляють.

Це все втома. Втома змусила його злитися. Зробила так, що йому стало не наплювати на те, кого з себе вищеперелічені особи представляють.

Адже колись давно, ще в юнацтві, так само як і зараз, його подібні особи дратували теж. Йому було не начхати. Навіть втома тоді не потрібна була, щоб молодий і юний Любомир почав наповнюватися люттю. Не було наплювати до тих пір, поки не пішов працювати в Патрульно-постову службу, де зустрічався з подібними особами настільки часто, що зрозумів, що злитися через них не варто, що безглузда ця злість, що ні до чого вона не приведе, і відколи він це усвідомив, то перестав відчувати антипатію в бік подібних осіб. Перестав до сьогоднішнього дня. До цього моменту.

Це все втома.

Зараз він поїде додому і буде декілька годин відпочивати, й коли прокинеться, то найшвидше йому знову стане наплювати на ці речі, які злили його зараз. Не наплювати буде тільки на саме розслідування, наплювати на яке він не зможе вже ніяк, з його-то характером і Азартом.

Він спустився вниз, покинувши під'їзд сів у свій старий, уживаний Audi, відкинувся на спинку сидіння і став з презирством дивитися на двері того самого під'їзду, з якого тільки що вийшов.

Він важко зітхнув і з набагато більшою втомою, замружив очі. Він трохи згасив невдоволення і, розплющивши очі, знову кинув порожній погляд на двері під'їзду.

- Додому, - тихо пошепки сказав він сам собі. - Додому…

Він знову підвівся, щоб дістати телефон.

Екранчик показує без п'ятнадцяти дев'ять.

Любомир заховав телефон, завів двигун і кинув останній погляд на під'їзд. Двері в під'їзд різко відкрилися і звідти похапцем, метушливо вибіг Артем і побіг до свого автомобіля. За тим як він в нього сідав Любомир вже не спостерігав - він вже потихеньку починав від'їжджати.

12-2