Р. Десяте Вересня. Будильник в телефоні, заведений на двадцять третю нуль нуль спрацював і Любомир, піднявши голову, швидко підхопився на ліжку

Будильник в телефоні, заведений на двадцять третю нуль нуль спрацював і Любомир, піднявши голову, швидко підхопився на ліжку, спершися на лікті й піднявши голову, і став оглядатися по сторонах, але нічого не зміг побачити, оскільки навкруги стояла темрява.

Він перекинувся на спину і видав протяжний, вередливий, невдоволений, неголосний, ледачий стогін. Вставати йому зовсім не хотілося. Хотілося продовжити спати, але спати було не можна, оскільки треба було продовжувати займатися розслідуванням, і зокрема їхати в клуб «Тамбурин», щоб зустріти і розпитати друзів Євгена Сольца (і, відповідно, дочки Сергія Андрійовича).

Він перекинувся набік, згорнувся калачиком, важко зітхнув, але все одно поки що не встав.

Він ще раз голосно, важко зітхнув і примостив голову на подушці зручніше, але, чомусь не пролежавши так і двадцяти секунд все ж встав з ліжка і запалив світло.

Світло вдарило йому в очі і він, скорчивши сонну гримасу зіщулився.

- А-а-ах, - голосно позіхнув він і сів на стілець, який він сьогодні декількома годинами раніше копав. Слава богу, зараз йому копати не хотілося нічого. Роздратування в нім вже майже не було - сон забрав велику його частину.

Він просидів на стільці хвилин зо п'ять і за цей час майже не рухався, а тільки сонними втомленими очима дивився в одну точку, поки сонливість хоч трохи не відпустила його. Але коли відпустила, він все одно, напевно, трішки замріявшись або замислившись, але не вставав, а продовжував, нехай вже і не так сонно, сидіти і дивитися в одну точку.

Нарешті він відвів погляд від тієї самої точки і встав зі стільця.

- А-а-ах, - ще раз голосно позіхнув він.

Він пішов на кухню, пробув там близько п'яти хвилин і повернувся вже, тримаючи в руках чашку з гарячим чаєм.

З чаєм він розправився буквально за пару хвилин, а потім одягнувся і покинув квартиру.

На годиннику було двадцять три двадцять.

* * *

Клуб «Тамбурин» був великою, високою, двоповерховою будівлею, освітленою яскравими червоними, зеленими, синіми, жовтими і іншими кольорами різнобарвних вогнів, з яскравим переливаючимся неоновим написом, «Тамбурин» на даху. Не лише у його входу, але і взагалі навколо клубу стояла досить велика кількість молодих, веселих, усміхнених людей, непогано вдягнених і добре виглядаючих. Хоча виглядали вони не просто добре, а навіть дуже добре, і найшвидше були з лав так званої «Золотої молоді», оскільки, як Любомир прочитав в інтернеті, коли намагалася знайти в пошуковій системі адресу клубу, «Тамбурин» цей був одним з наймодніших і фешенебельніших клубів в місті Персто-Слободів. Тому його не здивувало те, що навкруги така кількість добре виглядаючих людей, як і не здивувала велика кількість непоганих і іноді навіть дуже дорогих автомобілів поряд з цим клубом стоячих, на тлі яких його стара Audi виглядала зовсім вже розвалюхою. Він розумів в яке місце він приїхав, і відчув себе не зовсім затишно. Відчував він себе тут якимсь обідраним, адже одягнений був за нинішніми модними мірками хоч і відносно стильно, але дуже простенько, і одяг на нім був зовсім не дорогий. Занадто вже незаможно він виглядав на тлі інших, що, звичайно ж, суспільству оточуюучому його в даний момент найшвидше одразу ж кинулося б в очі. Такі часто на одяг увагу звертають. Але доведеться потерпіти трохи. Тим більше ж не ховатися він сюди приїхав.

Любомир знайшов відповідне для паркування місце і припаркувався. Він відкинувся на спинку сидіння і почав думати. Людей навколо клубу було не мало. Як серед них знайти друзів Євгена Сольца, цих Олену, і... як там інших звали? Вилетіло якось з голови. Як їх тут шукати?

Він відкрив бардачок і дістав звідти світлини, які отримав від Аркадія і, розглядаючи, став їх перегортати.

Він зупинився на тій, де було зображено двоє хлопців, що стояли в обнімку.

- Цього начебто звуть... - він задумливо вказав на парубка ліворуч. - Данило чи що? - А цього тоді... Валерій.

Він відклав фотографію на сусіднє сидіння.

- А Олена? - все так само задумливо сказав він вголос.

Він швидко перегорнув інші фотографії доки не знайшов ту, де була зображена Олена.

- Ось вона.

Цю фотографію він відклав на сидіння до першої.

Інші фотографії він проглянув по-швидкому, мигцем, і, заховавши їх назад в бардачок, узяв відкладені і ще раз гарненько вдивився в обличчя зображених на них людей. Потім він поклав їх у внутрішню кишеню куртки, відкинувся назад і важко зітхнув. На обличчі у нього як і раніше читалися роздуми.

Єдине що здалося йому найбільш правильним - це зайняти позицію для спостереження біля входу в клуб і чекати. Якщо ці Олена, Данило і Валерій дійсно будуть тут, то через вхід вони проходитимуть точно, так що потрібно чекати їх там. Там їх точно можна буде зустріти.

Любомир вийшов з машини і пішов до входу в клуб, у якого стояла вже немаленька черга. Біля самого входу він ставати не став, а відійшов трохи подалі, але так щоб нічого не випускати з уваги, і мати можливість спостерігати за всіма хто входить і виходить, сперся об красиву декоративну огорожу, виставлену уздовж тротуару і, намагаючись не сильно привертати увагу і не сильно показувати, що він спостерігає за входом, став чекати появи друзів Євгена Сольца.

Так він простояв достатньо довго, але тих, хто був йому зараз потрібний, він доки не бачив, але і напружувався він із цього приводу теж несильно, адже Аркадій сказав, що вони зазвичай під'їжджають сюди близько першої години ночі, а зараз до першої залишалося досить багато часу. До речі скільки?

Він дістав з кишені телефон і подивився на екранчик. Нуль годин двадцять п'ять хвилин.

«Ще достатньо. Чекаємо», - твердо подумав він про себе і продовжив очікування.

Так він прочекав ще півгодини, а потім і ще стільки ж, але успіхів поки ніяких. Нікого навіть близько схожого ні на Олену, ні на Данила, ні на того третього не було. І через це Любомир починав хвилюватися. Адже перша година ночі давно вже минула. Чому їх досі не видно? Може вони сьогодні вирішили приїхати сюди пізніше? А може взагалі вирішили цей клуб сьогодні не відвідувати? Але навіть якщо і вирішили не відвідувати, іншого виходу окрім як продовжити очікування Любомир не бачив, оскільки іншого місця, де їх можна було знайти, він не знав. Зараз він в діях був сильно обмежений - міг або прочекати до тих пір, поки не настане ранок або ж не з'являться ті, кого він чекає; або плюнути на все це і поїхати додому - чого зробити він би не наважився, оскільки знав же, наскільки сильно він через це буде злий, у тому числі й на себе. Без друзів Сольца молодшого справу з мертвої точки зрушити неможливо; принаймні, з тією інформацією, яку він мав зараз. Отже потрібно чекати і все. Потрібно чекати. І він продовжував.

Пройшло ще півгодини, але друзі Сольца молодшого так і не з'явилися. Їх не було. І Любомир не знав що робити. Якщо вони сьогодні взагалі не з'являться? Що тоді? Знову їхати до Аркадія і дізнаватися де їх ще можна знайти? А якщо він не знає? То що робити тоді? Чекати наступного тижня і знову їхати сюди, щоб знову їх караулити, навіть не знаючи вийде їх тоді зустріти або ні? У будь-якому випадку було неприємно і прикро, і не лише тому, що даремно прочекав, даремно згаяв час, а і тому, що розслідування як і раніше стоїть і ніяк не просувається, і найближчим часом просуватися не буде, примушуючи Любомира страшенно злитися і нервувати. Що робити?

Любомир спробував заспокоїтися і трохи краще обдумати наступні свої дії, але не зміг, оскільки його увагу було відвернуто.

- Ваші документи, - почув він грубий голос.

Він обернувся туди, звідки звук голосу йшов. Перед ним стояв угодований, здоровань у формі Патрульно-постової служби міліції і зухвалим поглядом дивився на нього.

- Що? - перепитав Любомир.

- Документи твої де?

- Що-що? - Любомир трохи обурився. Виглядав він твердо.

- Документи я сказав!

- По якій це причині? - з тим же обуренням і так же твердо відповів Любомир.

- Документи я сказав! Причини. Ха! Документи показуй!

- По якій це причині я повинен свої документи показувати?

Здоровань узяв Любомира під руку і потягнув за собою.

- Зі мною пішли, - сказав він.

Любомир спробував вирватися, але той не відпускав.

- Не сіпайся. Зі мною зараз підеш.

- Що? Чого? Якого х..ра! - почав шаленіти Любомир, вириваючись з рук здорованя у формі. - Руки прибери бл..дь!

- Ха! Ну давай. Сіпайся. Може, полегшає, - усміхнувся здоровань і завів Любомира за ріг.

Любомир вирвався і відштовхнув здорованя від себе. Той незграбно врізався в стіну.

- Руки свої прибери від мене! - ще дерзновенніше відповів Любомир і дістав з кишені посвідчення приватного детектива. - Ось! - він показав посвідчення оторопівшому на мить здорованеві. - Я ділом займаюся, а ти заважаєш мені!

Сильне здивування упереміш з подивом нерозуміння і невеликим переляком проявилися у здорованя на обличчі.

- Прізвище своє називай, я зараз подзвоню кому потрібно, доповім про тебе, - обурено продовжував Любомир. - Я в міліції своє відпрацював вже, людей знаю там. Ім'я, прізвище називай, швидко!

Здоровань стояв, витріщивши очі на Любомира і мовчав.

- Я… я думав ти барига! - з невеликим переляком відповів він.

- Прізвище, - напирав Любомир.

- Я думав, ти наркотики біля клубу продаєш.

- Докази були, що я наркотиками торгую? Ти бачив, як я комусь щось продавав? Бачив? Бачив, як я наркотики в кишеню ховав? Бачив, як я їх комусь пропонував купити?

- Я…я... - не знав, що відповісти здоровань.

- Прізвище своє кажи, швидко. Не на того нарвався. Зараз буде тобі, - Любомир дістав телефон і став набирати якийсь номер. - Прізвище!

- Мас... Мас... - перелякано заїкався здоровань.

- А ну геть звідси! І щоб більше я тебе не бачив! - Пальнув Любомир, роздратовано підкинувши долонею на здорованя.

Здоровань спохопившися швидко пішов.

Любомир обурено зрушивши бровами, незадоволено шикнув і похитав головою. Потім він відмінив набір того номера, який він набирав, і який насправді був хаотичним, довільним рядом нічим між собою не пов'язаних цифр, оскільки нікому Любомир дзвонити не збирався, а хотів просто злякати зухвалого, порушуючого правила й Любомирові права співробітника ППС. Адже ще тоді, з тих часів, коли працював там, він знав, яким чином можна взяти верх над подібними особами, і не раз користувався цим, оскільки вони, як і здоровань, що нещодавно пішов, своєю однією натурою цього заслуговували.

Він подивився здорованеві в слід, поки той не сховався за найближчим рогом, і одразу ж рушив назад до входу в клуб, оскільки боявся, що за цей час друзі Євгена Сольца могли з'явитися і непоміченими пройти всередину.

Він швидким кроком наближався назад до входу, але несподівано, на половині шляху побачив те, що змусило його зупинитися і уважно подивитися на іншу сторону дороги – якийсь собі молодий, років двадцяти п'яти, парубок усаджував на заднє сидіння автомобіля вусмерть п'яну, абсолютно без почуттів дівчину з дуже знайомим обличчям. Любомир поліз у внутрішню кишеню, дістав звідти світлини, швидко знайшов ту, на якій була зображена Олена, і вглядівся в її обличчя - вона. Точно! Це саме її зараз той парубок до себе в машину і всаджує. Цілком можливо, що Ірину - дочку Сергія Андрійовича могли в такий же спосіб відвезти куди-небудь і вбити там, спародіювавши вбивцю-кота. Треба прослідкувати, куди цей парубок відвезе її. Цілком можливо, що він і є вбивця.

Любомир кинувся до свого Audi, який стояв не дуже близько, і, добігши до нього, одразу ж всівся за кермо й завів двигун.

Намагаючись не втрачати часу, він якнайшвидше розвернувся і поїхав до того місця, де стояв той самий автомобіль, куди усаджували Олену, але його на місці вже не було, тому Любомир додав швидкості і поїхав далі по вулиці, сподіваючись наздогнати його, і, слава богу, через пару поворотів, попереду показалися його задні вогні. Любомир трохи зменшив швидкість і спокійно став йти за цими вогнями, також намагаючись тримати певну дистанцію, щоб не привернути особливої уваги. Він відкинувся на спинку сидіння і спробував трохи розслабитися, адже він нагнав цей автомобіль, а також і знайшов одну з тих, заради кого він до «Тамбурина» і приїхав, що означало, що розслідування має набагато більше шансів бути розкритим, але поступово, майже непомітно всередині нього почав розгорятися Азарт. Спокійно сидіти він не міг. Що якщо цей парубок і є той самий вбивця? Любомир відчував подібне збудження раніше, коли фінал, можливо, був близький, але ніколи раніше почуття це не було настільки сильним як зараз. Цей Азарт, що розгорівся всередині, був вже Азартом іншого роду. Не тим Азартом, який змусив його розсердиться в себе в квартирі, коли у файлах, які Кирило йому дав, не знайшлося нічого. Цей Азарт був приємний. Мотивуючий. Надихаючий. Настільки сильного почуття підйому Любомир напевно ще не відчував ніколи раніше. Вперше подібне було з ним, тому слідуючи за автомобілем з Оленою, він став важче дихати, міцніше стискувати кермо, а пульс його потихеньку частішав, але не було в нім ні краплі злості, роздратування. Зараз наснага його наповнювала. Він відчував усередині себе настільки сильний підйом, що напевно зміг би колесити по місту хоч до самого ранку. Ніщо б його не змусило відірватися від того, що збудило цей його Азарт.

Він проїжджав вулицю за вулицею, здійснював поворот за поворотом, слідуючи за своєю ціллю, і не відчував ані краплі втоми. Ні за що він не втратив би свою ціль із виду. Зараз він був, як комп'ютер, запрограмований тільки на те, щоб їхати й не випускати із виду вогнів машини їдучої попереду, червоними розмитими світловими плямами порушуючих опісляпівнічну чорно-синю темряву.

Як маяк для корабля, що бреде по морю, як яскрава зірка для трьох мудреців світили для нього ті два червоні вогники, що вабили його за собою і вказували напрям, і він не відводив від них погляду, а просто слідував за ними до тих пір, доки вони не зменшили швидкість і до тих пір, доки машина, якій ці вогні належали не повернула у двір одного з нових, красивих, нещодавно збудованих будинків і не зупинилася біля одного з під'їздів.

Любомир проїхав трохи далі того під'їзду і припаркувався через один під'їзд від нього.

Він продовжив спостерігати.

Парубок - водій переслідуванї ним машини - вийшовши з машини, і, відкривши задні двері, став витягувати звідти, нечулу, сплячу, і марячу в хмільному сні Олену. Витягнувши, він обпер її на себе, закрив двері, поставив авто на сигналізацію і нешвидко поніс дівчину до дверей в під'їзд.

Любомир пошарив рукою по задньому сидінню і, знайшовши там чорну, пом'яту, бейсболку, надів на голову і натягнув козирок на очі. Потім він обережно вийшов зі свого Audi, акуратно щоб не було чутно гучного хлопка, прикрив дверцята, і повільно став підходити ближче.

Парубок вже дістався до дверей в під'їзд, і трохи прогнувшись назад, підтримуючи собою Олену, порпався в кишені. На дверях, коло яких він стояв, був встановлений домофон з магнітним замком. Судячи з усього, він шукав в кишені ключ.

Менше ніж через хвилину він дістав ключ і відкрив двері, але одразу увійти йому не вдалося, оскільки Олена висіла на нім важким вантажем і він, однією рукою притримуючи двері, другою намагався тримати Олену і трохи розвернути її, щоб унести до під'їзду. Положення у нього зараз було дуже незручне, тому він довго возився і не міг внести Олену всередину.

- Ох. Давай допоможу, - сказав йому хтось. Це був Любомир, що прикинувся звичайним перехожим. - Давай допоможу, - повторив він і, підійшовши ближче, відкрив ширше двері і став притримувати їх. - Що? Набралася? - серйозно, але намагаючись звучати як можна доброзичливіше, спитав він.

- Угу, - відповів парубок і заніс Олену всередину під'їзду.

- Буває, - Любомир намагався не сильно підіймати голову, приховуючи під козирком кепки обличчя.

Він потихеньку став прикривати двері, але до кінця не закрив, а вставив в щілину між дверима і дверною коробкою два пальці, щоб ті не захлопнулися, і став трохи збоку, щоб чути, що в під'їзді відбувається.

Усередині під'їзду пролунав звук відчинившихся дверей ліфту, і Любомир обережно трохи відкрив двері під'їзду і повільно, намагаючись не сильно шуміти, увійшов всередину, обережно прикривши двері за собою.

Двері ліфта закрилися і Любомир швидко побіг по сходинках вгору, на кожному поверсі дивлячись на електронний індикатор, що вказує на якому поверсі ліфт знаходиться зараз. Він біг до тих пір, поки ліфт не зупинився і десь вище не почулося хлопка відчиняючихся дверей. Він подивився на індикатор - сьомий поверх. Він у цей момент знаходився на п'ятому, і тепер він став підійматися набагато делікатніше, стараючись, щоб його кроки звучали якнайтихіше.

Крок за кроком він піднімався все вище і вище, і вже пройшовши проліт шостого поверху, став уважно прислухатися. Трохи вище доносилися п'яний голос Олени і тверезий голос парубка. Любомир піднявся ще трохи вище, і трохи не доходячи до самого сьомого поверху, зупинився, й трішки виглядаючи з-за перил, став спостерігати за ними.

Парубок намагався вставити ключ від дверей в квартиру в замкову щілину, але через те, що Олена продовжувала висіти на нім, довго не міг влучити.

- А куди ми прийшли? - неймовірно п'яним голосом запитувала Олена.

- До мене додому, - спокійно відповідав парубок.

- А я знаю, де твоя домівка! Я у тебе вже була. Ха-а-а, - вона спробувала поцілувати парубка в щоку, але, не дотягнувшись, впустила голову йому на плече.

- Була, була, - трохи дратуючись, метушливо відповідав парубок. - Я тебе в такому стані нікуди не пущу. У мене переночуєш, а вранці додому поїдеш.

- Я не хочу спати! Поїхали гуляти! Поїхали! - розохочено вигукнула дівчина.

- Добре, добре. Зараз зайдемо до мене, а потім поїдемо, - сказав парубок, вже відкриваючи двері і заносячи дівчину до себе в квартиру. - Гуляти, - усміхнувся він. - Відключишся через дві хвилини.

- Неправда!

- Добре. Неправда. Зараз до мене зайдемо, і поїдемо потім гуляти, - сказав парубок і разом з Оленою сховався в дверному отворі. Через декілька секунд двері в квартиру закрилися, і двічі клацнув ключ у замку.

На закритих дверях Любомир побачив номер квартири. Номер п'ятдесят шість.

Він трохи розслабився, і зітхнув з невеликим полегшенням, але в цьому зітханні була присутня також і досада, адже парубок цей був зовсім не вбивцею, а простісіньким дбайливим другом, що не залишив до бісиків п'яну подругу одну; котрий відвіз її до себе, щоб та змогла без проблем проспатися і вже вранці тверезою поїхати додому. І вийшло так, що весь цей Азарт виник в Любомирі за той час, поки він слідував за машиною цього Олениного друга виник даремно і тепер йому нікуди було подітися, тому він починав пекти і мучити Любомира собою. Але, слава богу, Любомир зміг узяти себе в руки і заспокоїтись, адже дійсно було чим заспокоювати себе, оскільки все ж не даремно він пройшов увесь цей шлях, а щось все ж вдалося дізнатися. Йому вдалося дізнатися, де зараз знаходиться Олена, і тепер уже можливо завтра розслідування можна буде продовжувати. Ось тільки, як тепер поговорити з нею, адже адреси її Любомир так і не знав, як і не знав, коли можна буде застати цього її друга, у якого вона сьогодні ночує, вдома, щоб Оленину адресу у нього вивідати. Як тепер вчинити? Можливо, вдасться перехопити їх вранці, коли вони підуть звідси, але як взнати точний час, коли вони, а зокрема Олена, прокинуться?

По суті, Олена була настільки п'яна, що проспати повинна достатньо довго, можливо навіть аж до полудня, але що якщо їй, хоч і в жахливому стані, але доведеться встати рано, щоб поїхати в яких-небудь своїх дуже важливих справах? Адже завтра вівторок - буденний день.

Він дістав з кишені телефон і подивився на екранчик. Пів на четверту ночі.

- Пізно, - тихо, сам собі сказав він і потихеньку став сходити вниз.

Спустившись, він сів в машину, відкинувся на спинку сидіння і знову став думати.

Виходило так, що найкращим зараз буде провести ніч в машині, вартуючи вхід в під'їзд, щоб упіймати Олену, коли та йтиме звідси додому, і поставити їй питання, відповіді на які допоможуть йому просунутися в розслідуванні далі. Адже, щоб розслідування простоювало, він не хотів, а ловити завтра цілий день цього її друга він не збирався, оскільки можливо вдень завтра його вдома не буде, а ввечері він на годинку заскочить і поїде ще куди-небудь нехай в той же «Тамбурин», і так само буде завтра й післязавтра, так що не факт, що його легко можна буде застати. Доведеться провести ніч тут.

Любомир важко зітхнув, потер очі, і уставив погляд перед собою.

- Ненавиджу, - тихо, з невеликим невдоволенням сказав він сам собі, і вийшов з машини. Він пересів на заднє сидіння і, улігшись на нім, вмостився як можна зручніше й мало не в той же момент провалився в сон.

11-2