ІІІ. Література. Музика і театр.

Поява літератури у Київській Русі було важливим явищем культурного життя, її виникнення та розвиток пов'язані з соціально-економічними та культурними успі­хами, поширенням писемності в усіх сферах суспільного життя.

З прийняттям християнства з'являється красне письменство, у якому взаємоді­ють церковнослов'янська І давньоруська мови, сакральний і світський писемні стилі. Усна народна творчість зберігала події багатовікової дописемної історії. Фо­льклорні джерела використовувалися при написанні літописів. З виникненням пи­семності почалося записування історичних фактів у хронологічному порядку. З'явилося літописання — вид історичної літератури.

Яскравою пам'яткою давньоруського літописання є «Повість минулих літ» (кінець XI — початок XII ст.), створена ченцем Печерського монастиря Нестором. Це історико-художній твір, що розповідає про виникнення держави Київська Русь, про ратні подвиги русичів, про народні заворушення та княжі міжусобиці. Увесь літо­пис просякнутий закликом де) єднання князів у боротьбі проти зовнішніх ворогів, засудженням чвар. Цей літопис увібрав у себе весь досвід історичних знань, нагро­маджений на Русі в попередню епоху, а також досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської християнської культури. «Повість минулих літ» доведена до 1110 р. І була покладена в основу пізніших зводів, які доповнювались міс­цевим матеріалом. Відомі її три редакції. Перша до нас не дійшла, друга читається у складі Лаврентіївського літопису, а третя — у складі Іпатіївського літопису.

Важливе культурно-історичне значення має Київський літописний звід, укладе­ний ігуменом Матфеєм у Видубицькому монастирі (XII ст.), який розповідає про події 1118—1198 рр., що відбулися у Київській землі. Він є безпосереднім продов­женням «Повісті минулих літ». До Київського літопису увійшли матеріали переяс­лавського та чернігівського літописання.

За київським зразком створювалися літописи у Новгороді, Переяславі, Володи­мирі на Клязьмі, Володимирі-Волинському, Галичі та інших містах.

Унікальною пам'яткою давньої історичної літератури є Галицько-Волинський літопис, що охоплює події на Галицьких та Волинських землях від 1202 до 1292 рр. Він є важливим джерелом знань про внутрішнє життя князівств, а також про міжнародні зв'язки того часу. У ньому широко використано тогочас­ну епічну поезію.

В XI—XII ст. Київська Русь переживала період бурхливого розвитку. В цей час були створені пам'ятки агіографічної, філософсько-публіцистичної та художньої оригінальної літератури. Це — «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Послання» Климента Смолятича, твори Кирила Туровського, «Повчання» Во­лодимира Мономаха, «Києво-Печерський патерик» та інші.

Найвидатнішою пам'яткою давньоруської літератури є «Слово о полку Ігоре­вім» (1185—1187), у якому відбиті патріотичні ідеали та поетична культура Київсь­кої Русі.

Твір ораторського мистецтва «Слово про закон і благодать» є цінною історико-літературною пам'яткою, у якій проголошується повна культурна і церковна авто­номія Русі, похвала хрестителю Володимиру та його сину Ярославу Мудрому.

Авторами так званої «учительної» літератури XI—XII ст. були Феодосій Печерський, Лука Жидята, Климент Смолятич, Кирило Туровський та інші проповідники й оратори того часу.

У XI—XIII ст. у Київській Русі важливого значення набула агіографічна літера­тура, або «житія». Пам'ятками такої літератури є «Чтеніє о житії і о погубленії блаженную страстотерпцю Бориса і Гліба» Нестора, «Житіє преподобного отца нашего Феодосія, ігумена Печорського», «Хожденія Даніїла Заточника» та інші. В основу цих творів покладено життєпис князів-мученикІв Бориса і Гліба, засудження війни між братами, а також зображення монастирського побуту.

Цінною літературною пам'яткою є «Повчання» Володимира Мономаха. Воно адресоване дітям — спадкоємцям державної влади. У ньому Володимир Мономах подає для нащадків образ ідеального князя і правителя, досвідченого господаря і зразкового сім'янина.

У Київській Русі існувала паломницька література, яскравим зразком якої є «Житье й хожденье Данила, руськия земли игумена». Тут відтворено топографію се­редньовічної Палестини, подано багато легендарних і апокрифічних оповідань.

Пам'яткою початку XIII ст. є «Києво-Печерський патерик», що являє собою збі­рник творів про історію Києво-Печерського монастиря. В його основі лежать леге­нди і перекази про особливу святість монастиря,

Підґрунтям давньоруської оригінальної літератури була усна народна творчість, яка існувала у східних слов'ян ще до виникнення писемності. Це — обрядові пісні, перекази, заклинання, замовляння, епічні та ліричні пісні, пісні-билини, що частко­во дійшли до нас у переробках та трансформаціях.

Особливе місце посідали пісні-билини, у яких відтворена історія народу. Відомі билини київського і новгородського циклів. У них оспівуються такі народні бога­тирі, як Ілля Муромець, Добриня Нікітич, Альоша Попович, селянин-орач Микула Селянинович. Це образи безкорисливих захисників землі руської. Поширеними бу­ли билини: «Ілля Муромець і соловей-розбійник», «Ілля Муромець і ідолище», «Добриня і змій», «Добриня Нікітич і Альоша Попович» та інші.

МУЗИКА І ТЕАТР

Складовою частиною духовної культури Київської Русі була музика, що супро­воджувала людину від народження до смерті. Характерною особливістю давньору­ського музичного мистецтва є ідейно-художня цілісність музики і пісні. На Русі поширеними були обрядові танці, пісні, скоморошні ігри, гуслярські билинні роз­співи, а також ратна музика, що супроводжувала військові походи. Музично-поетичне мистецтво відображало працю, світогляд і громадський побут наших дав­ніх предків.

Археологічні знахідки підтверджують наявність у стародавніх слов'ян у дохрис­тиянський та княжий час струнних, смичкових, щипкових, духових і ударних ін­струментів. У «Слові о полку Ігоревім» згадується Боян — давньоруський співець, що оспівував подвиги руських воїнів та походи князів.

При княжих дворах існував цілий штат музикантів-умільців, як руських, так і іноземних, що застольною музикою під час бенкетів прославляли князя та його мо­гутність. Про це свідчать такі джерела літературного походження, як «Печорський патерик», «Житіє Феодосія Печерського», «Слово про багача та Лазаря».

Сюжети з музичного життя Русі відтворені на фресках київського собору Святої Софії, де шість музикантів грають на флейті, два — на духових інструментах і тра­пецієподібної арфі. Сцени музичного побуту виявлено і на дорогоцінних золотих багато оздоблених речах. Поширеними інструментами в княжу добу були гуслі, лютні, гудок, смик, духові роги, труби, сурни, свірелі, сопелі, флейти та різномані­тні дзвіночки і брязкальця. Найпоширенішим ударним інструментом був бубон.

Після запровадження християнства зароджується церковна музика — дзвонарство і одно- та багатоголосий церковний спів. Система давньоруських церковних на­співів називалася знаменним розспівом. Це унісонний чоловічий спів обмеженого діапазону і строго піднесеного складу. Нотної грамоти на Русі ще не знали, але ві­домою була крюкова (знаменна) і кондокарна нотації, що засвідчує високий рівень розвитку давньоруської музичної культури.

Старослов'янські звичаї та обряди з часом втратили своє чисто обрядове при­значення і поступово перетворились у народні розважальні ігрища, що несли у собі художнє відображення праці, побуту людини, її особисті почуття. Головними носі­ями народного театрального мистецтва у Київській Русі були скоморохи — народні лицедії, талановиті музиканти й актори. У їх мистецтві поєдналися спів, інструмен­тальна музика, танок, театралізована пантоміма, акробатика, дресирування звірів тощо. Мистецтво скоморохів, що вийшло з глибокої язичницької старовини, було дуже поширене на Русі. Воно відбивало ідеологію народу та суспільні настрої. У кінці XVII ст. внаслідок переслідувань з боку духовенства і державної влади а та­кож появи шкільної драми скомороство зникає.