Історичні етапи розвитку порівняльної педагогіки

Періодизацію розвитку порівняльної педагогіки як галузі наукових знань досліджували зарубіжні й вітчизняні вчені., Можна виокремити п'ять історичних періодів.

Перший період — класичний (за В. Брікманом — передісторичний) — з найдавніших часів до XIX ст. Інтерес до виховання підростаючого покоління в чужоземних країнах виявлявся ще з давніх часів. Наприклад:

• давньогрецький історик Геродот розповідав про виховання у Вавилоні та Єгипті; • давньогрецький письменник та історик Плутарх, автор праці «Порівняльні життєописи», розповідав про виховання афінських і спартанських дітей; • давньоримський історик Тацит у нарисі «Германія» відзначав особливості виховання давніх германців

У 607 за наказом японського принца Шокоту було здійснено дипломатичну та академічну місію до сусіднього Китаю з метою вивчення досвіду розвитку освіти. Тож можна вважати, що становлення освітньої системи Японії сприяло вивчення зарубіжного досвіду, зокрема китайського.

В епоху Відродження (XIV—XVI ст.) та в часи Реформації (XVI ст.) посилюється інтерес до вивчення освітніх систем інших країн, який має інтернаціональний характер. У провідних країнах починають формуватися освітні системи на рівні початкової школи. Виникає потреба у здійсненні зарубіжних поїздок педагогів («педагогічні мандрівки») з метою вивчення та запозичення досвіду.

Підсумком першого періоду стало усвідомлення багатьма вченими потреби у розвитку окремої галузі знань — порівняльної педагогіки.

Другий період — період запозичень (за Дж. Бередеєм), або описовий період (за Д. Вілсоном), — тривав упродовж XIX ст. Він характеризується виникненням і розвитком порівняльної педагогіки як самостійної галузі педагогічного знання.

Виникнення порівняльної педагогіки пов'язують з публікацією у 1817 р. французьким ученим М.-А. Жульєном Паризьким (1775 — 1848) «Нарисів та попередніх нотаток до досліджень із порівняльної педагогіки».

Під порівняльною педагогікою М.-А. Жульєн Паризький розумів:

• вивчення змісту та способів виховання і навчання; • створення теорії, яка була б результатом аналітичного зіставлення практики освіти в різних країнах; • вивчення педагогічного досвіду різних країн з метою створення найраціональнішої системи освіти й виховання в масштабах Європи та світу.

Жульєн Паризький вбачав у порівняльній педагогіці один із найважливіших засобів удосконалення теорії і практики і» піти, вироблення загальної для всіх європейських країн Педагогічної теорії журналу.

Третій період — перші наукові дослідження та створення інституційної бази в галузі порівняльної педагогіки — початок XX ст. і до Другої світової війни.

На думку російських дослідників Б. Л. Вульфсона та 3. А. Малькової, перетворення порівняльної педагогіки на самостійну галузь наукового знання почалося в 20-х роках XX ст., що пов'язано з процесами її інституалізації.

У цей період створюються перші міжнародні й національні наукові, та інформаційні організації і установи, головними функціями яких були:

• збирання, систематизація та узагальнення фактів і явищ, що відображали розвиток теорії і практики освіти в різних країнах світу;

підготовка звітів і доповідей про стан освіти загалом та в окремих регіонах і країнах; встановлення зв'язків між різними педагогічними товариствами та організаціями; проведення міжнародних педагогічних конгресів, симпозіумів, конференцій; організація зарубіжних поїздок педагогів і діячів просвіти; видавнича та пропагандистська діяльність, випуск періодичних видань тощо.

У 20 — 30-х роках XX ст. в різних країнах світу створено ми псу міжнародних і національних наукових та інформаційних організацій і установ:

1919 р. — Міжнародну асоціацію освіти (МАО) у Нью-Йорку;

1923 р. — Міжнародний інститут при педагогічному коледжі Колумбійського університету (МІКУ); 1925. р. — Міжнародний інститут інтелектуального співробітництва (МИС) у Парижі і відділ зарубіжної пе-і н(піки німецького Центрального інституту виховання (ЦІВ);

1925 р. — Міжнародне бюро просвіти (МБП) у Женеві (з ініціативи відомого швейцарського педагога Е. Клапареда

У 1946 р. було створено спеціалізовану установу з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) Організації Об'єднаних Націй (1945), для якої проблеми освіти завжди були пріоритетними. З 1969 р. Міжнародне бюро просвіти офіційно ввійшло до складу ЮНЕСКО. З 50-х років XX ст. у багатьох країнах функціонують дослідницькі центри порівняльної педагогіки: Інститут міжнародних педагогічних досліджень (ІМПД) у Франкфурті-на-Майні (ФРН); Міжнародний центр педагогічних досліджень (МЦПД) у Севрі (Франція); Інститут порівняльної педагогіки (ШП) у Зальцбурзі (Австрія); Інститут теорії та історії, педагогіки (ІТІП) АПН СРСР (з 1957 р. — сектор сучасної школи і педагогіки за рубежем) та ін.. •

Крім того, в університетах СІЛА, Великої Британії, Німеччини, Японії організовуються кафедри порівняльної педагогіки, виникають національні товариства..

У 60-90-х роках XX ст. в Росії та Україні створюються лабораторії порівняльної педагогіки

Четвертий період — період активізації розвитку методології науки (за Д. Вілсоном) — друга половина 50-х — 70-ті роки XX ст.

Велика Британія. Професор Лондонського університету Б. Холмз (1920—1993) у своїх працях «Проблеми в освіті: порівняльний підхід» (1965), «Порівняльна педагогіка: деякі питання методу» (1981) сформулював та обґрунтував проблемний принцип у порівняльно-педагогічних дослідженнях. На його думку, зіставлення освітніх систем різних країн — це лише перший етап роботи, який має інформативний характер.

Франція. Значним явищем у французькій педагогічній літературі стала праця А. Вексліара «Порівняльна педагогіка. Методи і проблеми» (1967). У ній розглянуто методологічні основи порівняльної педагогіки як науки, міститься детальний історичний нарис розвитку порівняльної педагогіки.

Польща. Методологічні проблеми розробляли основоположник польської порівняльної педагогіки Б. Наврочинський, а також Б. Суходольський, Т. Вілех, Т. Пенхерський. У своїх працях вони визначали предмет, завдання і функції порівняльної педагогіки, аналізували специфіку зв'язку між методологією зіставних досліджень та державною освітньою політикою.

СРСР. Активізація порівняльно-педагогічних досліджень почалась у 60-х роках, коли в країні відбулися певні демократичні зрушення.

У 70 —80-х роках з'являються монографії з порівняльної і зарубіжної педагогіки, авторами яких були Ю. І. Коваленко («Виховання учнів у школах ФРН. Основні концепції та тенденції», 1975), Б. Л. Вульфсон, 3. А. Малькова («Сучасна школа і педагогіка в капіталістичних країнах», 1975), С. А. Тангян («Освіта і суспільний прогрес у країнах, що розвиваються», 1977),

П'ятий період — період теоретичних змагань (за Д. Вілсоном) — 80-ті роки XX ст. — початок XXI ст. Процес інституалізації триває: створюються нові національні товариства порівняльної педагогіки на Тайвані (1987), в Ізраїлі (1992), Сингапурі (1993), а також континентальна Асоціація азіатських товариств порівняльної педагогіки (1995).

У наукових колах обговорюється проблема правомірності порівнянь і зіставлення фактів, що стосуються певних процесів та явищ, що стали предметом дослідження. Обираючи об'єкти для порівняння, слід враховувати багато чинників, а саме: історичних, філософських, економічних, соціологічних, демографічних, культурних, релігійних, педагогічних.

Нині порівняльна педагогіка переживає пору розквіту: регулярно проходять європейські і світові конференції компаративістів; в усіх провідних країнах світу створено національні товариства порівняльної педагогіки; видаються міжнародні й національні журнали з проблем порівняльної педагогіки.

В Україні та Росії на межі 80 — 90-х років у суспільство-нілвстві, зокрема й порівняльній педагогіці, склалася принципово нова ситуація, що дає можливість остаточно відійти під конфронтаційної риторики й апріорної ідеологічної заданості.

№10

США

У початковій школі США учні навчаються 6 або 8 років, що дає елементарні навички і знання, виробляє свідоме ставлення до навчання.

У 60-х роках виникли школи на зразок проміжних, або молодші середні школи. Основне завдання цих шкіл — допомогти пов'язати початковий і середній ступені школи (5 — 8 класи).

Середня школа багатоваріантна за реалізованими у ній схемами і типами загальноосвітньої підготовки.

Програма середньої школи містить близько 200 різних курсів, складених з урахуванням різних варіантів вивчення предметів. У багатьох середніх школах діють програми, які передбачають поєднання роботи з навчанням.

Для оцінювання якості середньої освіти у США використовують такі показники:

кількість тих, хто закінчив середню школу (на початку 90-х років XX ст. - 75-77 осіб зі 100);. рівень здобутих знань (визначається за допомогою тестів шкільної обдарованості).

Сучасна шкільна система США розвивається під знаком шести стратегічних цілей у сфері освіти:

=усі діти країни, вступаючи до школи, повинні вміти читати; = число тих, хто успішно закінчив повну середню школу, має зрости до 90 %;

= американські школярі повинні складати іспити в 4, 8 та 12 класах і виявляти компетентність із престижних предметів — англійської мови, математики, природознавства, історії та географії. Кожна середня школа має гарантувати випускникам підготовку, достатню для продовження освіти або продуктивної роботи в сучасній економіці.= амсриканські школярі мають посісти перше місце у світі за рівнем знань із природничо-наукових предметів і математики. =дорослі повинні здобути такі знання, які сприяли б розумінню світової економіки, виконанню своїх цивільних обов'язків і реалізації своїх прав; • усі школи країни мають бути вільними від наркотиків і насильства; у них має утвердитися атмосфера дисциплінованості і доброзичливості.

Традиційні академічні предмети доповнені такими обов'язковими курсами:

• англійська мова — загальним вступом у світову літературу тощо;

• суспільствознавство (історія, географія, цивільне право) — історією західної цивілізації, історією Америки, американської демократії;

• математика — основами диференціального та інтегрального числення тощо;

• природознавство (фізика, астрономія, геологія, хімія, біологія) — основами квантової механіки, електродинаміки, принципами технології (технічного проектування і конструювання).

Удосконалюються курси іноземної мови (ставиться завдання досягнення практичного білінгвізму), фізичної культури і здоров'я, мистецтва.

Починаючи з 10 класу, на вибір учнів ця програма доповнюється додатковими предметами, необхідними для подальшої освіти, рішення щодо якої вони приймають іще до початку 10 класу.

№14