Рік. СамостІйна УкраЇна

Важко повірити: це реальність чи сон? Кричить душа. Радість без меж: „Ми маємо державу. Ми маємо волю! “

Мене неначе сильний вітер вигнав із самітної кімнати. Це був мій учень з давніх років. Член КПРС. Кричу з радості: „Ми маємо свою Державу! “ Здригнувся чи з ляку, чи з радості. Мовчки пішов від мене. Забігаю в крамницю, всі присутні в моїх обіймах. Потрапив в обійми якийсь незнайомий. „ Ви хто такий? “. Мовчить. Підказують „А Ви що – не знаєте? Він працює в Луганській області партійним секретарем“. Перелякано відповів: „Нет, нет, я сейчас там не работаю“. І тут же вийшов. Мені так радісно стало. Переляканий. „Нас буде боятись комуністична партія“. На жаль, ми не використали такої чудової нагоди. Допустили їх і до парламенту і до керівних посад. Майже в усіх селах проголошено День Незалежності.Внесено синьо-жовті прапори. А в нас глухо. Я надіюсь, може, відгукнуться бандерівці. „Хлопці, де Ви? – кричу сама до себе – невже Вас не було ніколи? “.

Їду в райцентр у Дрогобич. Звертаюся до керівництва.: „Чому забули за наше село? “. Відповідь: „А хто має за Вас турбуватись? “. Соромно мені стало. Вони мають рацію.. Призначили день святкування. Я почала готуватись до відзначення цього віками вимріяного дня. Готую молодь. Важко знайти пару дівчат для внесення прапора. Батьки не дозволяють, не вірять у реальність, бояться арештів. Комуністична партія попрацювала тут непогано. Заболіло біля серця, зашуміло в голові. Розум заворушився, змусив боротися. Не здалась! Докладаю всіх зусиль.

Зрозуміла мене молодь, батьки, діди теж. Допомогли мені і сусідні села Кавське, Летня, Опарі під керівництвом священиків. Діждались вимріяного дня. Не спиться. Раненько я біля контори. Тут мають зійтися селяни (церкви в нас немає) і винести прапор. Час біжить, нікого немає. Я переживаю: „Господи, а може не прийдуть? “. За декілька хвилин почувся чудовий спів з боку Кавська, невдовзі з боку Летні, Опарів. Мої односельці пробуджені чудовим співом. Неначе сполохані пташки, прилетіли радісні, усміхнені.

Священик Дем’яновський зупинився неподалік знищеної німецької кірхи. Сусідні села з прапорами, з хоругвами стали на призначеному місці. Наші дівчатка винесли прапор. Залунав чудовий церковний спів. Священик відправив Богослужіння.

Виступали з промовами священики, районні керівники. Звернулися до людей: „З’єднаймося, безпартійні і партійні в одне нерозривне ціле. Ми діти одного батька. Ми діти однієї Батьківщини, віками поневоленої“. Залунала пісня „Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни! “.

Майорить між натовпом синьо-жовтий прапор. Вітерець злегка повіває, неначе чуєш голос живого прапора: „Я з Вами назавжди. Така воля Божа“.

„Бережіть Незалежність. Слава Україні! Слава Героям! “.

Я живу у Незалежній Україні. Життя є тоді життям, коли його рушійною силою є ідея.Господи! Допоможи знайти вірний шлях до здійснення задуманої ідеї.

За думою дума разом відлітає,

Одна тисне серце,

Друга роздирає,

А третя тихо, тихо плаче.

Бог не бачить.

Скільки вимріяних планів перед нами. Мов минуле в минулому. А пам’ять не вмирає, не дозволяє бути осторонь від сучасного. Немає тих, які боролись за правду. Я просто не знаю, з чого починати.

У голові шумить. Наше село розкрадене до нуля. Директор вивіз техніку, машини, коней немає, свиней порізав. Худоби багато поздихало, сіно продане. Така була чудова пасіка! Пасічника місцевого замінив людиною, яка жила далеко від села (Скородуб звати). За короткий час не стало пасіки, не стало того, хто нею керував. А де ж поділися наші бджоли? Де вони літають? У бухгалтерії записано: „Поздихали“.

Була швейна майстерня, електричні машинки – немає. Де ж ділись? А музика для молоді – немає. Де ділась? По весіллях грає гурт, найманий директором, гроші заробляє. Сім років пройшло відтоді, як не чуємо звуків цієї музики і її не бачимо.

Не витримала. Заходжу до кабінету директора Волошина: „Віддайте музику! “ Подивився на мене. Крикнув: „Вийди! “ Стою. Вийшов він. Я стою. Розум підказав „Спотворена людина“. Серце пожаліло. Сумно стало – це ж наша українська дитина. Як його навернути на правильний шлях? “. Він член КПРС.

Виступаю на кожних зборах. Не допомагає. Звертаюся до районних керівників, до п. Петрушака. Де ви, наші вибранці? Подумайте, чи Вашої вини тут немає? Звичайно є. Байдуже дивитесь на руйнівників. Через Вашу халатність підірвали і Вам авторитет. Таке Ваше керівництво дало можливість намножити доморощених мафіозі. Яка шкода таких людей: вони пропащі, вони мертві, гнилі душею. Щаслива та людина, яка заробляє копійку не втративши власної честі. І так, п. Петрушак, за час Вашого керівництва Волошин збагатився, а Ви втратили перед народом довір’я за всі його заслуги, за працю впродовж семи років. Він мав можливість зробити рівнян жебраками. Подумайте над помилками, які довели до трагічного стану.

Якщо я збоку гляну на себе, можу знайти не тільки слабкі, але навіть смішні свої риси. Чого добиваюсь? Чого мене мучить дійсність, яку я не зможу змінити.

Пройшло пару місяців від того часу, як я почала воювати зі злодійством.

Трагічна хвилина. Пізній вечір. Світло в селі згасло. Я мала намір зайти до сусідки. Тільки стала на поріг, раптом почула сильний удар у голову. Я покотилася на землю. Почула голос: „Суко бандерівська! Попробуй розказати, приб’ю“. І щез у темряві. Хто це був? Невідомо. Скільки я лежала в сінях, теж не знаю. Біль був жахливий, ледве добралась до ліжка. Декілька днів не показувалася на людях. Обличчя спухло. Люди підозріло дивились на мене і не вірили в мою версію, що ніби впала.

У кожному злі, у кожному горі можна знайти маленьку втіху. Всі мої односельці мовчки дають мені знати, чия це робота надіслана. Мовчать, але я майже чую їхні думки. І теж мовчу. Не впізнала ні статі, ні голосу. Один із комуністів сказав: „Галино, Вас не били ні поляки, ні більшовики, ні німці, а тепер при вашій самостійності“. А я йому: „Я вдоволена, що мене били. Це сам Господь доказав вам, хто і кого б’є: бандерівці чи бандерівців“. Я пожаліла і ту спустошену невідому людину. Вона наша. Він блудний син України. „Господи! Прошу, прости йому“.

Раптом відгукнулась одна ідея. В душі заговорило: „Припини боротьбу зі злодіями. Ти безсильна. Візьмися за Дім Божий“. Я перелякалася такого відчуття. Такого несподіваного, наполегливого звуку.

Господи! В селі 60 дворів. Люди бідні. Де набрати грошей? Така ідея мені зовсім не підходить. Раптом неначе вголос хтось заговорив: „Хочеш бути щасливою – будеш тоді, як труднощі перебореш“.

От і я взялась за цю роботу. Збираю гроші з місцевого населення. Зібрала мало. Подалась по сусідніх хатах. Назбирала не мало і не багато. Подаюсь до Дрогобича по установах, заводах. Почали роботу. Люди, неначе бджоли кружляють біля меду. Працюють задармо. Дивишся на них, серце радіє.

Незабаром витратили гроші. Що робити далі, сама себе питаю. Відповіді не знаходжу. Звертаюсь до Всевишнього. „Господи, підкажи, де взяти гроші? Прошу“. Відгуку не чути. Господь мовчить. До кого звертатись? Звертаюсь сама до себе: „Чому я така безсильна? Чому не родилась чоловіком, а кволою жінкою? Я б взяла пістолет, зайшла б до злодія, який обікрав наше село, сказала б, щоб віддавав гроші, бо вб’ю. Силою б забрала“. У тій хвилині пригадала підпільну організацію ОУН, у нас були такі дівчата, які виконували завдання не гірше, а деякі і краще від хлопців. А я до таких не належала. Відчула свою тупість:

1) У просвітянській роботі зробила мало – Сталін остався рідним батьком.

2) Не домоглась того, щоб поборотись із злодіями. Село обкрадене.

3) А що буде з Божим домом? Не стоїть, а лежить, як людський труп, який ніколи не воскресне. Тут я підтвердила свою тупість: „Я людина без жодного таланту“.

Боже! Чому такий короткий шлях щастя? А чому довгий, безпечний шлях горя? Серце моє вже охололо, воно вже перестає відчувати добро і зло. Плачу. Почала церкву, а хто закінчить? Минає безсонна, безнадійна ніч.

Ранок. Сонце уже піднялось на горизонт. Пташки защебетали. Село пробудилось із сну. Гріш ціна всім планам, якщо вони лишаються невиконані. Серджуся сама на себе. Стримую крик душі. Боже, як важко жити! Пригадала слова Гюго: „Йдеш важко по житті, неначе по болоті“.

Душа прагне вибратись із того болота. І ось чудо! Сам Господь з’явився. Почула шум машин. Біля зруйнованої кірхи зупинилось німецьке авто.

Вийшли німці. Подивились на свою зруйновану святиню, біля неї гурт наших людей, які неначе замучену людину витягали з багна. І біль, і радість появилась на їхніх обличчях. Пригорнули мене до себе: „Так, наша кірха, а ваша церква воскресне“.

Дали нам гроші, і ми почали швидко перебудовувати святиню, знищену варварами.

Пройшло три роки. Мов казка, мов чарівний сон, мала горстка людей сотворила чудо – побудувала церкву. Мої односельці! Які Ви багаті душею! Ви вклали стільки праці і своїх заощаджень, не витрачаючи їх на розкоші свого тіла, а з допомогою німців та своїм трудом воскресили святиню.

Церква, неначе квіточка, розцвіла в центрі маленького села. Із того часу розбігаються хмари, велике сонце дивиться на маленьке село з повагою. Сонячне тепло переливається в людські душі, зігріває теплом оживляючи застиглі серця. Душі, серця з’єднуються з Всевишнім, Ісусом Христом, Матінкою Божою.

Рік

Мої діти перелякались минулого побиття. Вирвали мене з самітного гніздечка. Діточки мої надзвичайно добрі, ласкаві, створили для мене умови. Я починаю почувати себе неначе в таборі. Вони вирвали мене мов дерево з корінням від мого теплого іноді бідного гніздечка. А я почуваю себе жахливо. Живу в ролі маленької дитини.

В селі я не відчувала старості. Там я виборсувалась з туману до сонця оптимізму. Я була впевнена, що населення мене любить. Я впевнена: „Я їм потрібна“. Тут мої ровесники на своїй рідній землі були наймитами, а німець господар. Діждались радянської злочинної влади, яка виховувала їхню молодь в брехливій історії. Я тут заховалась від каральників. По своїх можливостях стараюсь працювати в ім’я свого поневоленого народу.

А літа летять мов птиці. Моїх ровесників вже немає ні одного в живих (Село маленьке, всього 60 номерів). Учні мої вже стали бабусями, дідусями.