У вас теж була патріотична родина.

– Так. Це можна сказати про всіх моїх родичів. Батькові брати та сестри відігравали значну роль у національно-патріотичних змаганнях за волю України. Мій стрийко Петро Ців’юк був диригентом хору. Чоловік тітки Юстини Василь Данилюк керував драматичним гуртком. Тоді щонеділі був або концерт, або вистава. З сусідніх сіл приїжджали до нас, а ми їздили в інші села. Ось таку гігантську роботу вони проводили в селі. Тітка Олена зналася з повстанцями. Її хата була біля лісу, наші хлопці туди заходили. Енкаведисти полювали за ними, допитувалися в тітки, де вони. Вона їх не видала. Вони били її головою до комина, дуже мордували. Вона від того й померла. Перед смертю просила поховати її з синьо-жовтим знаменом. Ми виконали її заповіт.

– Вибачте за важке запитання, але як склалося ваше особисте життя?

– Я одружувався дуже пізно. Раніше просто не міг. Після заслання насамперед хотів здобути вищу освіту, стати вчителем. Моя наречена була в Старуні, я їздив по світу, зокрема був у Запоріжжі. Яка б це була сім’я? Я закінчив інститут у 1967 році і того ж року восени одружився. Прожили ми разом шість років, але не склалося в нас. Я не буду її звинувачувати в цьому, не стану й себе виправдовувати. Сталося те, що сталося. Я працював на Вінниччині. Приїхав у Трускавець і тут удруге одружився. Моя дружина Анна працювала вчителькою, зараз на пенсії. Донька Оксана живе в Запоріжжі, маю онуку, щороку їжджу до них.

Коли ви там буваєте, як почуваєте себе в російськомовному середовищі?

– Зі мною всі говорять українською – доччині сусіди, знайомі. Коли я приїжджаю, набивається повна хата гостей. Між собою вони спілкуються російською, а коли говорять зі мною, то переходять на українську. Виходить у них це не зовсім добре, ламають мову, чую жахливий суржик, але вже то добре, що намагаються говорити українською.

І далі Західну Україну в Запоріжжі сприймають як бандерівський край?

– Якось я зайшов до своєї знайомої. Вона працювала в Запорізькому університеті. Каже, що зібралася їхати відпочивати до Трускавця, але тепер не поїде, бо їй сказали, що там убивають. Я розсміявся, а потім мене зло взяло. Написав я статтю в запорізьку газету „Не їдьте в Трускавець! “, в якій розповів усю правду про наш край. Приїхав я вже додому, надсилають мені гонорар. Опублікували статтю, значить.

Марія Дмитренко

Михайлик

Мал. Мирона Левицького