До волі через тортури, тюрми і Сибір

💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

Чи знали один одного Петро Мінько та Михайло Фляк в ті грізні роки большевицької неволі? Не знали, хоч ішли вони одним тернистим шляхом у нерівній боротьбі з московськими ордами за волю України. Юнаками почали цю боротьбу, юнаками зносили тортури катів НКВС, юнаками в товарних вагонах погнали їх на муки, холод і голод у Сибір. Та чисті душі, горді серця пронесли вони через большевицьке пекло. Вони пам’ятали і не зрадили одній із заповідей українського повстанця: „Ні погрози, ні просьби, ні тортури, ні смерть не приневолять тебе зрадити тайни“.

Про них можна писати цікаву історію на сотні сторінок. І в цій історії віра в майбутнє України, її незалежність.

Катували в’язнів жорстоко. Про це згадує у своїх записах Петро Мінько: „Мене страшно катували. Я вже не міг цих знущань витримати. Не зрадити я збирався. У мене й гадки такої ніколи не було. Я вирішив покінчити з собою. Ударився головою до кахельної печі. До пам’яті прийшов у карцері“.

Скільки років мук! Від 1956 до квітня 1987 року Петро Мінько прожив у Сибіру. І після звільнення йому не дозволяли повернутися в Україну.

Батьки Михайла Фляка – Григорій та Анастасія – були правдивими націоналістами, патріотами. Таким виховали й сина. Юнаком Михайло поринув у вир боротьби. Був зв’язковим УПА. 24 жовтня 1949 року його заарештували. Тортури не зламали юнака. Якось привели в тюрму його маму. З однієї сторони ґрат стояв син, з іншої – мати. Енкаведисти вмовляли Михайла у всьому признатися і тоді його відпустять. Почувши це, мама крикнула: „Михайлику, нічого не кажи, вони тебе…“ Енкаведисти кинулися до жінки, не дали їй договорити…

Петро Мінько та Михайло Фляк продовжували боротьбу і в таборах. Брали участь у повстаннях в’язнів. Боролися за самостійну Україну і після повернення з Сибіру. Вони завжди були на відкриттях пам’ятників, посвяченнях могил, їздили до Києва, на Вінниччину. Я вже не кажу про мітинги, які проводились у Львові, Трускавці, Дрогобичі.

І ще одне слід згадати. Петро Мінько та Михайло Фляк виховували патріотами України своїх синів та доньок.

Жовтень 1992 року став останнім місяцем життя і для Петра Мінька, і для Михайла Фляка. Сотні трускавчан 7 жовтня провели на вічний спочинок Петра Мінька. А 12 жовтня цією ж дорогою у вічність провели Михайла Фляка.

На різних цвинтарях вони поховані. Та їхні горді душі і тепер разом. Пам’ять про них не згасне не тільки в братів, сестер, дружин, синів, дочок та онуків. Пам’ять про них залишиться у всіх тих трускавчан, які їх знали.

Від Товариства репресованих міста Трускавця.