ЧАСТИНА 1 4 страница

Мало того, розглянувши в тому ж році малюнки Тараса, комісія Товариства у складі гр.Толстого, гр. Вієльгорського і Василя Григоровича, винесла ухвалу: «Рассмотрев рисунки стороннего ученика Шевченко, комитет признал, что они заслуживают похвалы и постановил, иметь его ввиду на будущее».

Ширяєв хоч і був як нині кажуть, підприємцем-експлуататором, але не перешкоджав Тарасу відвідувати уроки в малювальних класах. До речі, з 1835 був пансіонером Товариства заохочення художників був і Аполлон Мокрицький, що теж відвідував ці рисувальні класи. Відвідував їх і приятель Тараса Федот Ткаченко, що став вільним слухачем Академії. При цьому Федот ще продовжував жити і працювати у Ширяєва, бо він був родичем дружини Майстра. А далі даю слово Івану Сошенко, в записі Чалого: «Коли я був в «гіпсових головах», а може і в «фігурах»(1835-1836), разом зі мною малював родич дружини Ширяєва. Від нього я дізнався, що у його зятя служить в підмайстрах мій земляк Шевченко, про якого я дещо чув ще вВільшанах, під час свого перебування у свого першого вчителя С.С.Превлоцкого. Я дуже просив родича Ширяєва прислати його до нас на квартиру. Дізнавшись про моє бажання познайомитися із земляком, Тарас на інший же день, в неділю, розшукав мою квартиру на 4-ій лінії і прийшов до мене у такому вигляді: одягнений в засалений тиковий халат, сорочка і штани з блакитного полотна, заляпані фарбою, босий, розхристаний, без шапки. Він був похмурий і сором'язливий. З першого ж дня нашого знайомства я відмітив у нього величезне бажання вчитися живопису. Він почав бувати у мене у вихідні, тому що в звичайні дні і мені було ніколи, і його Господар не відпускав. Мене до глибини душі схвилювала жалюгідна доля хлопця, але допомогти йому я був неспроможний. Та і чим міг допомогти його горю я, бідний трудівник-маляр, який, працював безперервно ради шматка хліба насущного, без зв'язків, без протекції, без грошей.».

У тому, що Превлоцкий розповідав своєму племінникові Сошенко про Тараса, немає нічого дивовижного. Без його рекомендації навряд чи потрапив би Тарас до пана в званні «кімнатного художника». У Превлоцького не так багато було учнів, щоб він міг забути такого талановитого. А ось далі Сошенко вже видумав: «В цей час я був добре знайомий з відомим малоруським письменником Євгенієм Гребінкою. Ось з ним я, перш за все і порадився, як допомогти нашому землякові. Гребінка сердечно віднісся до моєї пропозиції і почав часто запрошувати Тараса до себе, давав йому читати книжки, переказував різні відомості і так далі Потім вже я представив Тараса конференц-секретарю Академії художеств В. І. Григоровичу з великим проханням звільнити його з цього жалюгідного стану. З Гребінкою Тарас почав іноді бувати у придворного живописця Венеціанова, який разом з Григоровичем познайомив його з В.А.Жуковським».

Ось в цьому моменті перекази моїх бабусь корінним чином відрізняються від записаних Чалим спогадів Сошенко. Річ у тому, що Тарас був знайомий з Григоровичем ще з 1835 року, коли Гоголь представив його секретареві Товариства заохочення художників. У цьому 1836 у нього вже була в малювальних класах акварель, що була краще будь-якої Сошенкової. Та й те, що міщанин Сошенко міг ввести кріпосного Шевченка в круг столбових дворян Ніжинського земляцтва Петербургу теж сумнівно. Адже його самого в тому крузі не приймали!

От як відбувалася справа по переказах моїх бабусь.

У той час Сошенко не сам знімав квартиру. Процитую запис з щоденника Аполлона Мокрицького від 7.11.35: «… После обеда в классе, из класса зазвал к себе хорошего человека – Сошенка. Малый кажется, добрый, с дарованием и с прекрасными чувствами, ещё не тронутый скобелем света. Я пригласил его жить с собой» А, між іншим, Мокрицький був в родинних зв'язках і з самим Григоровичем, і з Гоголем, і з Гребінкою, і з Мартосом, і з Глінкою і, навіть, з Енгельгардтами. Як, втім, були між собою в родинних зв'язках майже всі столбові дворяни Малоросії. Він в 1832 вимушений був із-за безгрішшя кинути навчання в Академії художеств і повернутися додому в Пірятін. Саме Василь Григорович за допомогою Твариства заохочення художників в 1835 дав йому змогу повернутися в Академію. З серпня по листопад 1835 він жив в будинку Григоровича і лише в листопаді зняв квартиру в будинку №56 на 4-ій лінії Васильєвського острова. А зараз пригадаєте адресу службової квартири Гребінки в Петербурзі. Той же будинок №56 на 4-ій лінії Васильєвського острова! Отже знімав він квартиру разом з Сошенко там же, де жив Гребінка!

Познайомившись з Сошенко десь в серпні 1835, до кінця осені Тарас почав вже ходити в гості не так до Сошенко, як до Мокрицького, якого міг зустрічати і до цього в малювальних класах. Адже саме в 1835 там Тарас малював «Аполлона Бельведерського» - жартівливе прізвисько Мокрицького.

Ми зараз носимося із словом «Громада». Говоримо про роль громад у відродженні України. Але ж ті «Громади» виникли, як противага польським «Гмінам», тобто земляцтвам. Польське земляцтво було і в Петербурзі, але найчисленнішими і найпопулярнішими були малоруські земляцтва. З них же найбільшим було земляцтво, що об'єднувало випускників знаменитої Ніжинської гімназії. А збиралося земляцтво переважно у двох випускників. Старше покоління – у Нестора Кукольника, молодше - у Євгенія Гребінки. Звичайно, молодші також частенько бували на середах у Нестора Кукольника, є навіть купа карикатур Степанова про ці вечори, а от у Гребінки старші з'являлися рідко. Заходив тільки Нестор Кукольник. Тримався він з молодшими звисока, як і належить улюбленому письменникові Імператора, суперникові Пушкіна. Та зате на цих вечірках бував молодий літературний бомонд - Даль, Бенедіктов, Єршов, Панаєв, математик Остроградський і поміщик Тарновський.

Природно, Мокрицький був неодмінним учасником цих вечорів. Адже йому для цього потрібно було тільки піднятися зі своєї квартирки в кімнати Гребінки. Пару разів він притягнув і Івана Сошенко. Але безрідний, бідний міщанин відчував себе серед цих успішних чиновників зі столбових дворян, як бродячий собака серед породистих псів. Ні він не влаштовував суспільство, ні воно його. У 1836 закінчилося навчання Тараса. З безправних учнів він став підмайстром і вже як підмайстер переуклав контракт з Ширяєвим на дворічний відробіток. Як підмайстер він вже бере участь в розписі Великого театру. Тепер він міг вільно використовувати свій час і приходити в гості до земляків не тільки у вихідні, а в будь-який, вільний від роботи час. При цьому він вже не в засаленому, вимазаному фарбою халаті приходив. Він тепер красувався в цілком модному одязі, який міг дозволити собі, завдяки заробіткам на розписах. Ось що пише учасник тих вечірок Момбеллі: «Я встречал Шевченко у Гребинки. Шевченко всегда проявлял огромную привязанность к своей родине – Малороссии, и всё малороссийское его веселило и захватывало. От малороссийской мелодии или песни у него из глаз лились слёзы. Он среднего роста, широкоплечий и вообще- крепыш. В талии широк из-за особого строения костей, но отнюдь не толст. Лицо круглое, всегда тщательно выбритое, обрамлённое бакенбардами. Волосы стрижены по казацки, однако зачёсаны назад; он не брюнет и не блондин, но ближе к брюнету и не только волосом, но и цветом красноватой кожи; черты лица обычны, мимика и общее выражение физиономии свидетельствуют об отваге, небольшие глаза излучают энергию». При цьому вже в ті часи його улюбленою приказкою Тараса була «з ким би сісти, хліби з'їсти». Він шукав людей, близьких по духу. І знайшов їх серед друзів Гребінки. Не підмайстром декоратора він увійшов до кружка, а Мислителем. От як описує той час і ті вдачі Панаєв: «Кроме надлежащих еженедельных артистично-литературных, великосветско-литературных и просто литературных вечеров, литераторы временами сходились друг у друга и устраивали вечеринки. Самым гостеприимным из литераторов был Евгений Гребенка, который постоянно приглашал к себе своих литературных приятелей, когда получал из Малороссии сало, варенье или наливку.»

Тарас, любитель всього цього, став завсідником цих вечірок. В кінці 1836 «на сало» заглянув до Гребінке знаменитий Нестор Кукольник. Цей рік був піком його слави. З величезним успіхом у всіх театрах йшли його «Рука Всевышнего Отечество спасла». За неї Микола І навіть подарував йому перстень з власного пальця. З успіхом йшла драма «Князь Михайло Васильович Скопін-Шуйський». Він міг вважати себе родоначальником школи російських романтиків. Поява його в гуртку скромного викладача була подібно до появи Цезаря в Александрії. Всі благоговійно застигли. А потім здивовано відкрили роти, коли сам великий Кукольник схопив в обійми Тараса, якого йому представляв Гребінка. На здивовано-приголомшені погляди товариства Нестор розсміявся і пояснив, що чудово знає Тараса ще по Вільно, де мав честь викладати йому уроки словесності. Що він знає про Тараса таке... Але що саме таке... він знає про Тараса, вважав за краще умовчати. Зате узяв з Тараса слово, що він неодмінно прийде до нього на чергову „середу”. З того часу Тарас почав вже частіше ходити на «середу» Кукольника, чим «на сало» Гребінки. Тільки якщо вечори у Гребінки частенько бували прісно-нудними, то у братів Кукольників ці зустрічі були переперчені суперечками за незліченними фужерами вин і шампанського, які стали модними в ті часи серед петербурзької інтелігенції. Ці літературні вечори у Кукольника добре описав в своїх мемуарах Панаєв: «В это время Кукольник занимал вместе со своим братом Платоном, управляющим делами Новосильцева, довольно большую квартиру в фонарном переулке, в доме Плюшара. Он завёл у себя «Середы»…На этих середах впоследствии собиралось иногда человек до восьмидесяти…На этих середах побывали все пишущие люди за исключением немногих писателей-аристократов, принадлежавших к друзьям Пушкина…На одной из серед Кукольник часов в одиннадцать подошёл ко мне, значительно подмигнул и шепнул с улыбкою. – Не уезжай, когда разбредётся вся эта шушера, останутся избранные.… До сих пор была увертюра. Сама опера начнётся потом.…За ужином у Кукольника в этот раз было человек пятнадцать. Несколько офицеров Преображенского полка, М.И.Глинка, Яковенко, Струговщиков, переводивший тогда Гете и издававший «Художественную газету»…Остальных присутствующих на этом ужине я не помню. Ужин отличался не столько съестною, сколько питейною частью»…

Нестор запевняв всіх, що вірші без алкоголю не пишуться. Навіть Пушкіна цитував. На жаль, цю теорію підхопив і Тарас. Та не засуджуватимемо за це. Адже його дяк Богорський привчив пити з дитинства. У тій, новій компанії йому «були такі потрібні вірші і горілка, вірші і горілка, горілка і вірші..." Не можна було без цього стати своїм в компанії цих чудових людей, таких відмінних від його Ширяєвських підмайстрів. Після дружньої випивки він любив посидіти в Літньому Саду. Посидіти, помріяти, подумати. І самі собою складалися рядки віршів про український степ, кургани-могили, козаків і молодиць. Про все те, про що говорили на цих романтичних середах у Кукольника. Він записував ці перші вірші на клаптиках паперу, щоб вранці перечитати, переосмислити і...викинути. Адже в порівнянні з тими віршами, які він колись писав Ядзі на мові Міцкевича, вони були ходульними і млявими. Нічого поки не давали ні серцю, ні розуму. Не настав ще час справжніх віршів. Вони тільки проростали в ньому.

З новими знайомими вступив Тарас в Новий 1837 рік. Цей рік був багатий подіями. Згорів Зимовий палац і його терміново відновлював генерал Клейнміхель, що став за це улюбленцем царя і отримав за дострокове відновлення графське звання. Відкрили нову залізницю – Царське село – Санкт-Петербург, на що Глінка і Нестор відгукнулися знаменитою «Попутною піснею». Саме цього року побратими Глінка і Кукольник знайшли старшого побратима. Їм став Карл Брюллов. А незабаром з «Карлом Великим» познайомився і Тарас. Брюллову про Тараса розповідали його учні Аполлон Мокрицький, Іван Сошенко, Федот Ткаченко. Але зацікавився він ним після розповіді побратима – Кукольника про його незвичайного знайомого, кріпосного Енгельгардтів. Заглянувши якось до Сошенко, Брюллов побачив у нього Тараса і звернув увагу на його, дійсно «не кріпосну зовнішність». Сошенко послав Тараса в театр із запискою про квитки, а поки той ходив, розповів Брюллову історію його життя. Показав малюнки. Карл Великий «ласкаво і поблажливо похвалив його малюнки». А через декілька днів до Брюллова буквально увірвався Мокрицький і почав ділитися враженнями від Тарасових віршів, з якими той виступив «на салі» у Гребінки. Брюллов у душі завжди залишався поетом. Якщо малюнки Тараса він тільки похвалив, то незвичайні вірші і їх автор зацікавили Брюллова. Він наказав Сошенко привести Тараса. Ті перші відвідини квартири Брюллова запам'яталися Тарасу на все життя: «: «Красная комната, увешанная оружием, преимущественно восточным, освещённая сквозь прозрачные алые занавески солнцем, и сам Он в красном халате на фоне этой декорации».

Брюллов запросив його приходити, як тільки видасться вільна хвилинка. Тарас, скориставшись запрошенням, став завсідником у Брюллова. Той давав читати Тарасу історичні книги, знайомив з останніми творами Жуковського, Пушкіна, Гоголя. Але більше всього у нього вразила Шевченка книга «Історія Русов». Вона повернула дитячі спогади про дідові думи про козаків і гетьманщину. Ці образи не давали йому спокою ні вдень ні вночі. Він тепер починає записувати вірші, що рвуться з серця. Тарас запише через двадцять років в щоденнику: «Странное, однако же, это всемогущее призвание. Я хорошо знал, что живопись – это моя будущая профессия, мой насущный хлеб. И вместо того, чтобы изучать её глубокие таинства, и ещё под руководством такого учителя, как бессмертный Брюллов, я сочинял стихи, за которые мне никто не заплатил и которые, наконец, лишили меня свободы, и которые несмотря на всемогущее бесчеловечное запрещение, я всё-таки втихомолку кропаю…Призвание – и ничего больше!»

На вечірки до Кукольника Брюллов тепер відправлявся у супроводі вірного ад'ютанта – Тараса. Правда, Карлу Великому страшно не подобалося те, що там доводилося випивати величезну кількість шампанська. Його від нього здувало і Тарас із задоволенням поглинав його замість Метра. Брюллов після однієї з тих пиятик навіть зобразив п’яненького свого улюбленця з копитцями.

Ширяєву, звичайно, подобалося, що його підмайстер вчиться у найзнаменитішого Художника Росії, дружить з ним. Але ухилятися від роботи він не дозволяв нікому. Отже після тих «серед» з випивкою Тараса частенько чекав хороший прочухан по четвергах.

Тарас все частіше і частіше замислювався над тим, що з ним буде, коли закінчиться термін відробітку у Ширяєва і йому потрібно буде повертатися до пана. Він вже і зараз повинен у будь-який час по виклику пана бігти до нього. Правда, ці виклики були зовсім не обтяжливі. Пан охолонув до Софії і захопився колекціонуванням спокушених Петербурзьких красунь. А для полегшення перемог він і викликав Тараса, який повинен був намалювати портрет чергової кандидатки в коханки. Сказати по правді, Тарас зовсім не був проти таких викликів. У пана була губа не дурка і малювати його красунь було одне задоволення. До того ж, частенько, вони і Тараса дарували своєю солодкою увагою. А як приємно наставляти роги власному бундючному панові! Але задоволення – задоволеннями, а головна мрія Тараса – вивчиться і стати Справжнім Художником, так і не могла здійснитися, поки він залишався кріпосним. Адже кріпосним вхід в Академію художеств був закритий. Все частіше і частіше він говорить про це Сошенко і Мокрицькому. Нарешті, в щоденнику Мокрицького за 18 березня 1837 з'являється запис: „ Часам к 7 пошёл я к Брюллову…Когда все ушли, я остался один, говорил Брюллову насчёт Шевченко, старался подвигнуть его на доброе дело, и кажется, это будет единственное средство через Брюллова избавить его от тяжких ненавистных цепей рабства». А ще запис за 31 березня: «Вечером после чая отправился я к Брюллову…Он послал меня за Василием Ивановичем (Григоровичем) и, когда тот пришёл, я предложил им рассмотреть дело Шевченко. Показал его стихотворение, которым Брюллов был чрезвычайно доволен и, увидя из оного мысли и чувства молодого человека, решился извлечь его из податного состояния и для этого велел мне завтра же отправиться к Жуковскому и просить его приехать к нему. Не знаю, чем-то решат они горячо принятое участие». Нарешті, запис від 2 квітня: «После обеда призвал меня Брюллов. У него был Жуковский, он желал знать подробности насчёт Шевченка. Слава богу, дело наше, кажется примет хороший ход».

На жаль, не прийняло. Річ у тому, що друзі вирішили умовити поміщика відпустити Тараса на волю. А з якої статі було поміщикові відпускати курку, що несе золоті яйця? Адже Тарас вже почав приносити йому дохід. Хай поки це виражалося тільки успіхом у жінок, якому він був зобов'язаний Тарасовим портретам. Але надалі очікувався і грошовий інтерес. Проте, Енгельгардт навіть не схотів і розмовляти з Брюлловим. Довелося тому не солоно хлібавши піти від «свині в пантофлях». На другу зустріч відправився вже більш дипломатичний Венеціанов. На жаль, хоч його Енгельгардт і не вигнав, як «справжнього американського дикуна» Брюллова, але заявив, що менше ніж за дві тисячі Тараса не відпустить. Я не знаю, чи можна засуджувати Енгельгардта за те, що він так високо оцінив свого кімнатного художника. Врешті-решт, коли дуже треба, на гроші не дивляться. Та і великі гроші можна отримати за допомогою лотереї. Он в лютому 1833 художники влаштували лотерею, в якій розігрували картини кріпосного художника Івана Каширіна. Виручили тисячу рублів, за які він був і викуплений у поміщиці Ульяніної. Брюллов погодився віддати для лотереї одну зі своїх картин. В цей час він якраз малював портрет вихователя Цісаревича Василя Жуковського. Ось і розраховували за допомогою Жуковського знайти управу на Енгельгардта. Змусити його понизити ціну. Не вдасться, то Жуковський повинен був переконати царську сім'ю взяти участь в лотереї, як ніяк, чутки про те, що вони відмовили у викупі на волю бастарда брата царя, скомпрометують їх.

Звичайно, Мокрицький, упевнений в успіху, розбазікав про все Тарасу. Тарас ходив веселий, аж світився від передчуття швидкої свободи. На жаль, в травні Жуковський покотив з Цісаревичем спочатку до Сибіру, а потім до Європи. Так нічого і не встиг обговорити щодо Шевченка. Брюллов до того ж не встиг закінчити його портрет. Для Тараса це був страшний удар. Адже він вже звик до думки про волю. З-за нервового потрясіння перша ж простуда, а весна в Петербурзі тоді була дуже холодною, перейшла в запалення легенів. У «звіті про витрати Товариства заохочення художників 30 травня 1837 є запис: ««пансионеру Алексееву и ученику Шевченко выделить на лекарства 50 руб.»

Так закінчилася перша спроба викупу Тараса. Не вийшло. Але завдяки цьому, Брюллов узявся учити його приватно. Безкоштовно. Тарас дістав доступ в майстерню Карла Великого. Мало того, він дуже швидко став його улюбленим учнем. І ось це й зіграло з ним злий жарт. В ті часи багачі любили себе увіковічувати в портретах. Адже тоді не було фотографій. Ось і йшли до відомих портретистів. Найвідомішим вважався Брюллов. І сам Брюллов, і його школа. Карл Павлович був буквально засипаний замовленнями. Врешті-решт він модернізував процес. Він тільки накидав початковий контур, а чорнову роботу робили учні. Потім він вносив правки, які і робили портрет Портретом! Так само почали робити незабаром і інші знамениті портретисти. Тільки над портретами царської сім'ї Метр зобов'язаний був працювати сам особисто, від початку до кінця. Але скільки тієї царської сім'ї.

В кінці 1837 до Брюллова прийшов улюбленець царя Петро Клейнміхель. Він закінчив відновлення Зимового палацу. Отримав в нагороду графське звання і посаду управителя Ермітажу. Ось і захотілося графові, щоб в Ермітажі на найвиднішому місці висів його портрет. Брюллов мав звичку малювати тільки те і лише тих, що і хто йому подобався. Клейнміхель йому не сподобався. Відмовити царському улюбленцеві було небезпечно. Але розповісти, як у нього прийнято працювати над портретами, можна було. Він і сказав Клейнміхелю, що портрет намалює його учень, він же тільки докінчить його. Клейнміхель спочатку спробував добитися привілейованого відношення, але дізнавшись, що Метр сам працює тільки над портретами царя і членів царської сім'ї, погодився. Виторгував тільки найнижчу ціну за портрет – 50 рублів і те, що малювати його буде улюблений учень Брюллова. А цим улюбленим учнем і був Тарас. Граф пішов дивитися на того учня. Тарас в цей час малював портрет якоїсь старої карги. Клейнміхеля розчулило те, що на портреті у Тараса ця, обвішана діамантами карга, виглядала доброю, всепрощаючою бабусею з якоїсь казкової країни. Коли ж дізнався, що Тарас вчився колись портретуванню у знаменитого чарівника Лампі, побачив виконаний недавно Тарасом портрет Абази, що світиться блакитною чистотою, з радістю погодився робити портрет саме у нього. Відразу ж ударили по руках.

Те портретування для Тараса перетворилося на суцільну муку. Адже він і зараз працював з Ширяєвим на розписі театру. Міг виконувати доручення Брюллова тільки у вільний час. Тому він завжди сам призначав клієнтам час сеансів. Клейнміхель же указував, коли його чекати. При цьому частенько не приходив в призначений час. Витративши час на марне очікування, Тарас ще й Ширяєва підводив. До того ж граф чомусь вважав себе красенем. Ось і наказав Тарасу зобразити його таким, як він є. Тарас міг з потворної карги зобразити добру стареньку. Для цього потрібно було всього лише, щоб ця карга нормально відносилася до нього і людей. Про те, як Клейнміхель відноситься до своїх людей шепотівся весь Петербург. Його позаочі називали шакалом. І ось цей потворний шакал вимагає реалістичного зображення!

Тарас із задоволенням зобразив графа, таким, як той був – потворна пика з жадібно-догідливими очицями і лютим оскалом гнилозубого| рота під величезним, кривим носом. Зате яким був красивий мундир на цьому чудовиську! Портретування закінчилося. Граф глянув на себе, Дракулу. Виніс портрет на сонце. Знов подивився. Побачене йому страшно не сподобалося. По його наказу Тарас вибілив зуби і випрямив ніс. Але і після цього граф все одно забракував портрет. Він відмовився його забрати. Так і залишився портрет в майстерні. Залишився разом з надією на тих 50 рублів, які він збирався відкласти на викуп з кріпацтва.

Десь, на початку грудня, до них в майстерню заглянув майстер-цирульник, запропонувати свої послуги. Поголив хлопців. І в наші часи перукарі – рознощики новин і пліток. В ті часи вони також не замовкали. Ось і дізнався цирульник історію з незатребуваним портретом. Йому якраз була потрібна вивіска для цирульні. Він і запропонував Тарасу переробити портрет графа під вивіску. Дав слово, що за це до кінця життя його голитиме і стригтиме безкоштовно. Тараса спочатку не дуже влаштовувала така безгрошева пропозиція. Але коли перукар почав барвисто описувати, як до нього валом попруть аристократи – недруги Клейнміхеля і як сміятимуться над графом, погодився. Він тут же закрасив генеральські регалії, кинув на бакенбарди і бороду пластівці піни, на шию накинув рушник, а в руки вклав бритвене приладдя. Повернув кривизну носу і гнилозубість| роту. На вивісці догідливо посміхався живий Клейнміхель! Розпили компанією пару пляшок горілки, які тут же притягнув цирульник, і той поніс картину до себе в цирульню. На другий же день біля цирульні зібрався натовп. Всі милувалися вивіскою. Виручка збільшилася на порядок. Перукареві довелося наймати помічників і ставити нові крісла, щоб обслужити всіх бажаючих. У вищому світі стало модним голитися не у власного майстра, а там «під Клейнміхелем». Про цей курйоз імператорові із задоволенням доповів начальник ІІІ відділення Бенкендорф. Цар сам прокотився подивитися вивіску. Побачене розлютило його. Натовп сміявся над його улюбленцем. Але ж сміятися над улюбленцем царя означає сміятися над самим царем!

Цар негайно викликав до себе Клейнміхеля і наказав зробити що завгодно, але щоб це неподобство було тихо припинене! Бідний Клейнміхель і поняття не мав, про яке неподобство говорить цар. Адже новини про себе ми дізнаємося останніми. Вельможі роз'яснили йому, в чому справа. Граф, у супроводі своїх ад'ютантів, поскакав до тієї перукарні. Вже під'їжджаючи, побачили декілька дорогих карет і невеликий натовп регочучих людей перед перукарнею. Злющий-презлющий Клейнміхель кинувся крізь натовп до перукарні. Люди перелякано відскакували в сторони, поки якийсь хлопчик не заволав: «та це ж та сама кака, яка на вивісці!». Тут натовп знов об'єднався в гомеричному реготі. Клейнміхель не витримав і кинувся навтіч, наказавши двом ад'ютантам привести до нього увечері перукаря. Увечері розмова-битва з перукарем проходила на графській території. Але марно граф чекав легкої перемоги над боязким простолюдином. Перукар, що заробив за тиждень стільки, скільки заробляв за півроку, не збирався віддавати йому картину-вивіску. Він відмовився узяти ті 50 рублів, які пропонував йому граф. Перукар заявив, що стільки він заробив тільки за цей тиждень. Якщо він віддасть вивіску, то втратить і клієнтів. Якщо граф хоче її купити, то хай заплатить тисячу рублів і розійдуться задоволеними! Що не пропонував граф, перукар не здавався. До кінця дня таки зійшлися на 500 рублях (річна зарплата вчителя гімназії тоді була 300 рублів, а свій портрет за 1500 крб. навіть Велика княжна Марія Миколаївна не змогла викупити у Брюллова). Граф віддав цирульникові гроша і послав ад'ютанта забрати ту вивіску. Позорище перед перукарнею припинилося. Але Клейнміхель був саме таким, яким зобразив його Тарас. Жорстоким, злим, мстивим. На другий же день він послав за Енгельгардтом ад'ютантів з проханням негайно приїхати до нього для важливої розмови. Полковник у відставці поспішив до генерала, навіть не встигнувши поголитися. Але графові було не до зовнішнього вигляду візаві. Він розповів тому, як його, улюбленця царя, зганьбив кріпосний. Пояснив Енгельгардту, що як і цар, суворо дотримує закони. Кріпосного має право карати тільки господар. Ось він і просить Енгельгардта продати йому Тараса, щоб він міг покарати того. Енгельгардт хоч і пішов у відставку полковником, але великою хоробрістю не відрізнявся. Відмовити улюбленцеві царя він не посмів. Але і від вигоди відмовлятися не збирався. Дізнавшись, що граф заплатив за той малюнок 500 рублів, він зажадав за Тараса в 10 разів більше. Граф пояснив, що заплатив за картину він цілих 500 рублів тільки тому, що цар наказав тихо злагодити справу. Середня ціна вченого кріпака 500 рублів і вимагати в 10 разів більше, означає образити його та і самого царя. Довго вони торгувалися, поки не зійшлися на 2500 руб. (Повинен сказати, що ця легенда, записана Мартосом, завжди діяла на нерви Тарасу Григоровичеві. Почувши про неї від чергового шанувальника, він плювався і завіряв, що це брехня. Але тоді чому про цей випадок записала його остання любов - Лікера Полусмак? Авт.).

Повернувся Павло Васильович додому. Не знав, чи радіти йому тим двом з половиною тисячам, що несподівано звалилися на нього, чи сумувати про втрату Тараса, який прокладав йому портретами шлях до сердець спокусниць. Розповів про продаж Тараса дружині. Та відразу ж послала сповістити Тараса. Можете уявити собі, що відчував хлопець, коли дізнався про те, що його продають особистому ворогові, та ще і відомому садистові! Він відразу помчав з цією звісткою до Карла Брюллова, а від нього вже разом поїхали до Жуковського, який щойно повернувся з подорожі. Син рабині, Василь Жуковський чудово розумів стан Тараса. Він тут же одягнув парадний мундир і поїхав до Імператриці. Адже він був її особистим вихователем за часів її юності. Щоправда, так і не зміг до кінця навчити російській мові, але користувався любов'ю і пошаною і у неї, і у всієї царської сім'ї. Довго, дуже довго розмовляв Василь Андрійович, присвячений в таємниці Тараса, з Імператрицею. Врешті-решт, вона послала за Енгельгардтом і наказала тому призупинити продаж Тараса. Павло Васильович, що опинився, між гнівом дружини, за продаж її улюбленця, і страхом образити улюбленця царя, із задоволенням погодився виконати її наказ. Тим паче, що Імператриця завірила, що йому буде сплачена та ж сума. Жуковського ж попередила, що Тарас отримає звільнення за гроші, сплачені за той портрет, який ще з минулого року малює Брюллов.

Від цієї звістки Тарас звалився в пропасниці. Адже він добре знав, що Брюллов ніколи не закінчує кинуті роботи. Його дратувало, що Імператриця, яку він і так винив в смерті Костянтина Павловича, відмовилася заплатити за нього і висуває явно нездійсненну умову. Брюллов начебто і погодився доробити портрет. Але нічого не виходило. Василь Андрійович застигає на кріслі. Карл Великий проведе одну лінію, іншу і тут же замазує їх. Немає настрою. Не може працювати. Врешті-решт роздратовано відкидає пензлі і просить Василя Андрійовича вибачити за згаяний час. Хворий Тарас приходив на ці сеанси. З гіркотою дивився на цей портрет, що ніяк не завершується. Співчутливо зітхали Мокрицький і Сошенко. Вони знали характер Майстра. Не знали чим можна допомогти. Поки, нарешті, тихоня Сошенко не подав ідею. Адже зазвичай майстер не робить чорнової роботи. Її роблять учні. Він робить основи портрета, а потім вже в самому кінці наносить останні штрихи. Чому ж над цим портретом майстер працює сам? Адже портрет для царської сім'ї, а не члена царської сім'ї. Чорнову роботу може виконати й Тарас. Карл Павлович побурчав для проформи і погодився. Погоджували з Жуковським час сеансів так, щоб в майстерні знаходилися тільки вони троє, і сеанси пішли. Василь Андрійович сидів в звичній позі, Тарас малював, а Брюллов покрикував, коли Тарас наносив фарбу не там і не так, як бачилося Калу Великому. Нарешті, портрет був закінчений. Замість Тараса за мольберт встав сам Брюллов і наніс декілька завершуючих мазків. І портрет як би ожив. З нього в сторіччя з всерозуміючою| усмішкою спокійно дивиться трохи втомлений наставник - Василь Андрійович Жуковський. Порівняєте його з попереднім портретом-чернеткою. Зовсім інший погляд і інший вираз обличчя. Зовсім інша людина!