ЧАСТИНА 1 6 страница

№ 55. 1840 р., м а я 20 1^. З а п и с ь о в и п у с к е в с в е т к н и г и Ш е в ч е н к о «К о б з а р» в р е е с т р е, п о д а н н о м П е т е р б у р г с к и м ц е н з у р н ы м к о м и т е т о м в Г о л о в н о е у п р а в л е н и е ц е н з у р ы

Кобзар вийшов. Перші, ще пахнучі фарбою екземпляри, Мартос приніс 24 квітня до Миколи Маркевича «на чарку чаю з ромом». Маркевич записав в щоденнику: «Вечер и за четвертый час после полуночи у меня гости: Чижов, Мартос, Каменский, Струговщиков, Корсаков, граф Толстой, Булгарин и Кукольник...Это замечательнейший в моей жизни вечер... А Кукольник уже напал на Мартоса, критиковал Шевченко. Заверял, что направление его «Кобзаря» вредно и опасно. Мартос впадал в отчаяние. Нестор прибавил, что теперь необходимо запретить языки: польскую, малорусскую и в остзейских губерниях немецкую. Мы смеялись, и я прибавил, что немцев, поляков, татар и самоедов нужно сделать греко-католиками».

Нестор напав на Мартоса із-за строчок в «Тарасової ночі»:

«… Зажурылась Украина - Така іи доля! Зажурылась, заплакала, Як мала дытына-

Нихто iи не ратуе! Козачество гыне, Гыне слава, батькивщына, Немае де дитысь, …

Выростають нехрещени, Козацкіи дити, Кохаютця не винчани, Без попа ховають,

Запродана жыдам вира, В церкву не пускають!...»(дослівно з першого видання «Кобзаря» автор)

Нестор угледів в них критику самодержавства. Сказати по правді, Кукольник, що порадив Мартосові допомогти у виданні віршів Шевченка, не чекав, що вони виявляться сильнішими за його власні твори. Скажемо прямо – Кукольник був набагато грамотнішим і Пушкіна, і Гоголя. Писав, спираючись на доступні у той час історичні першоджерела, а не на міфи і легенди, як Гоголь. Але саме із-за тієї науковості його драми тільки не на довго залишалися в пам'яті слухачів і глядачів. Хай не грамотні, написані на дивній суміші російської і української мови, твори Гоголя, зачіпали якісь незнані струни серця, залишалися там назавжди. Те ж трапилося і з віршами Шевченка. Побачивши, що вірші Тараса підкорили всіх його друзів і не залишили місця для його власних віршів, Нестор вирішив боротися за відновлення своєї першості. Адже вірші Шевченка будили в душах людей пам'ять про ту велику козацьку Україну, яка ходила брати Константинополь і Москву, громила польських коронних гетьманів. З цієї миті почали розходитися шляхи Кукольника і Тараса. Не вписувалися вірші Тараса в підтримувану Нестором, та і всіма Ніжинцями, доктрину Російської Імперії: Православ'я, самодержавство, народність. Не було в них місця тому самодержавству.

Після смерті Пушкіна Кукольник бачив себе вже не конкурентом, а наступником Пушкіна. І ось не без його допомоги з'явився «Кобзар». А далі у найближчому номері «Библиотеки для чтения» з'явилася рецензія його найближчого друга Осипа Сеньковського «Лишь только Пушкин умер, все мудрые мужи приложили палец ко лбу и задали себе вопрос: есть ли на Руси поэт?.. Долго думали они, много истратили времени, желчи и чернил и наконец решили: «А. не поэт, — пишет кудряво; Б. не поэт, — пишет гладко; В. не поэт, — не у нас печатает», и так далее. А есть поэты: по временам доходят до нашего слуха прекрасные песни, отрадные явления, носящие на себе отпечаток несомненного дарования. К таким явлениям принадлежит «Кобзарь» господина Шевченко [...] На каком бы языке он ни писал, он — поэт. Он умеет чувствовать и высказать чувство свое ловким стихом; на каждом произведении его лежит печать поэзии, которая идет прямо к сердцу... (О. Сенковський, Нові книги, «Библиотека для чтения», 1840, апрель, т. XXXIX, стор. 4.). Тобто, кращий друг Кукольника наступником Пушкіна вказав не його, а Шевченка!

Правий був Нестор в своєму гіркому передчутті. Ми всі знаємо Шевченка. Мало того, ми навіть знаємо чудового письменника Осипа Сеньковського, він же барон Бромбеус. Зовсім недавно йшло кіно по його роману «Рукопис знайдений в Сарагоссі». А ось Кукольника, Великого українця Кукольника, конкурента самого Пушкіна ми давно забули. Слава богу, скоро вийде книга журналіста Олександра Ніколаєнко про письменника і Громадянина Нестора Кукольника. Може хоч тоді закарпатці-русини згадають свого великого земляка...

У тому ж 1840 вийшли перші книги Михайла Лермонтова, Миколи Некрасова, Опанаса Фєта. Майбутніх світил Російської літератури. Але ні на одну з цих книг не було і третини таких хвалебних відгуків, які отримав Тарас. Адже вони були продовжувачами того шляху, який відкрили Жуковський і Пушкін. Шевченко ж відкрив зовсім інший шлях. І у літературі, і в Історії. Він відкрив суспільству очі на те, що немає вже тієї Малоросії Котляревського і Гоголя, яка могла тільки розважати великоросів, бути у них на побігеньках і не бачила себе поза Російською Імперією. Але не тільки тієї бурлескної Малоросії немає. Немає і тієї, яка бачила себе ворогом Росії і готова була хоч з Наполеоном, хоч з Турками, хоч з Поляками воювати з нею. Бути з ким завгодно, під ким завгодно, аби проти Росії. Немає вже тих Малороссій. Це з його Кобзаря:

«…Встане Украина И розвие тьму неволи, Свит правды засвитыть,

И помоляться на воли Невольнычи диты!...»

Я передав вірші Шевченка тією мовою, якою він писав. Ще Пантелеймон Куліш стверджував, що мова, як одяг, лише зовнішня сторона нації. Головне ж це її суть. От суттю і є те, що саме завдяки Шевченку ми усвідомлюємо себе Українцями...

Я описав Тараса таким, яким бачили його побратими – столбові дворяни. Так, він не був святим. Помилявся і каявся. Але ж і на сонці є плями. Чому ж ми не хочемо бачити в Тарасі Людину? Чому відмовялємо йому в гріхах, яки нині взагалі гріхами не вважаються? А зараз я розповім про тих, хто був з ним поряд, хто зробив з Шевченка Кобзаря, Апостола Нації.