Побратим – Шевченко і …юзефовіча

І тебе загнали, мiй друже единий, А за її ката довелось пролит

Мiй Якове добрий! Не за Україну, Кров добру, не чорну. Довелось запить

З московської чашi московську отруту!..

Десь в середині 60-х я працював в Чернігівському Держстандарті. Мотався по області, перевіряючи харчові підприємства. Ось з такою перевіркою і потрапив на Ліновицький цукрозавод. Керували там мої інститутські однокашники. Поселили вони мене в приїжджій, яка була в затишному флігелі при величезному двоповерховому будинку з колонами, що належав колись де Бальменам. Це було моє перше і єдине знайомство з Малою Батьківщиною улюбленця бабусі Віри Вербицької-Вороної, графа-бунтаря Якова де Бальмена. Щасливчика-невдахи в Любові. Сентиментального письменника і художника-гумориста, побратима самого Шевченка. Ще в ті часи я хотів написати про нього повість. Та аж надто незрозумілим він виглядав в розповідях моїх бабусь - нещасний бідний граф, в якого закохувалися перші красуні Чернігівщини, а він і так не зміг одружуватися на коханих. Щоправда, знайомство з його родовим маєтком, в пух, і прах розбивало ті плітки бабусь про його бідність. Велична кам'яниця з колонами була нічим не гірше Лизогубівської в Седнєві, а парк гектарів в 16 набагато краще Седнівського, він нічим не поступався знаменитому в ті часи Тростянецькому дендропарку. (Не шукайте сьогодні того Тростянецького дендропарку. Був я там в 2001. Знищили його забудови «новоукраїнців» та звалища сміття в непролазних хащах. Навіть місцеві не знають про його існування. Лише люди похилого віку посилають туди, до лікарні. Там колись був той дендропарк, створений князем Голіциним. Красивий, знаменитий, нині кинутий, забутий). Зараз настав час підсумовувати прожите, віддавати борги. Ось і хочу віддати данину пам'яті веселому побратимові Тараса Шевченка -Якову де Бальмену.

Рід Бальменів дуже древній і походить від Шотландського роду Рамзай, відомого з 12 сторіччя. Карлом І в 1825 їм надано баронство Рамзей де Бальмен (Balmaine). За Яковим ІІ вони перейшли до Франції і прийняли там прізвище де Бальменів. Деодат де Бальмен(Богдан Федорович)при Анні Іоанівні у 1736 вступив в російську армію майором. Його син, граф Антон Богданович де Бальмен був головним директором сухопутного кадетського корпусу, курським і орловським генерал-губернатором і нарешті начальником військ на кавказькій лінії. Від шлюбу з графинею Девієр у нього було два сина. Граф Олександр Антонович де Бальмен, генерал-майор був російським комісаром на острові Святої Олени, куди заслали Наполеона. Граф Петро Антонович де Бальмен і був батьком нашого героя – Якова де Бальмена.

Народився Яків в їх Ліновицькому родовому маєтку 16.07.1813. Правда, маєток не зовсім був їх родовим. Не Бальмени його будували. Започаткували його в 18 столітті вихідці з Болгарії Стоянови. Десь в 90-ті роки 18 сторіччя викупив його у них сенатор Олександр Федорович Башилов. На місці маленьких стоянівських будиночків спорудив розкішний двоповерховий особняк з колонами, поряд поставив два вишукані флігелі. Розбив прекрасний ландшафтний парк на 16 гектарах, при в'їзді до якого спорудив сторожову башточку в стилі рококо, а біля будинку білокам'яну церкву. Коли ж віддав за Петра Антоновича де Бальмена улюблену дочку Софію, дав їй в придане це маєток.

Хресними батьками Якова були маршалок губернського дворянства князь Яків Лобанов-Ростовский і княжна Тетяна Густовна Волховська (та „Старенька мати”, яку згадував в посиланнях Шевченко).

Був Яків старшим сином, тобто спадкоємцем батьківського багатства. Мати народила ще 5 дітей, але двоє з них померли, так що в живих залишилися тільки брати Сергій і Олександр та сестра Наталя.

В ті часи дворянські діти повинні були вчитися в гімназії. Але чим багатше був дворянин, тим пізніше віддавав він своє дитя в гімназію. Спочатку навчали дітей у себе вдома. Так і Яків, втім, в дитинстві його називали Жаком, навчався удома. Вчителями його були швейцарець Юлій Петрович Маті, німець Падаш і прекрасний художник Карл Ребус. Про якість того домашнього навчання говорить хоч би те, що в заяві про допуск на іспити за 7 клас Ніжинської гімназії вищих наук він пише, що вдома пройшов курс наступних наук: свяченої історії, російської граматики, риторики, логіки, літератури, географії, загальної історії, арифметики, алгебри, геометрії, тригонометрії, планіметрії, диференціальної і інтегральної математики, загальної фізики, природознавства та мов: німецької, французької та латині. Знаєте, я колись тримав в руках дідів атестат про закінчення гімназії. Там були не більше 2/3 предметів з перерахованих Яковим. У 1830 році Яків відмінно склав іспити за 7 клас і був зарахований вільнослухачем тієї знаменитої Ніжинської гімназії. Тільки не зовсім вдалим виявився час для знайомства з гімназією. Якраз у розпалі була знаменита «Справа про вільнодумство». Розігнали найпопулярніших викладачів на чолі з колишнім в.о. директора К. В. Шапалинським і М. Р. Білоусовим. Нудно і тоскно стало в гімназії. Слава богу, Яків був вільнослухачем і міг вибирати, на які лекції ходити, а які ігнорувати. Але не думайте, що він зловживав своїм правом вільних відвідин для того, щоб гуляти. Якщо він не йшов на лекцію, то відправлявся в бібліотеку. Тому і був першим учнем в класі, отримував почесні грамоти, заносився в книгу пам'яті класу і книгу чести гімназії. Правда, ті старші класи в ніжинській гімназії були не великими, не більше дюжини студентів. Та зате, які це були студенти - Вася Прокопович, в майбутньому викладач кадетського корпусу, письменник, громадський діяч. Вася Халупко, в майбутньому начальник канцелярії департаменту гідрографії військово-морського Міністерства, мандрівник, письменник. Майбутній відомий юрист, чиновник Міністерства Юстиції - Владислав Халупко. Майбутній директор Чернігівської гімназії Григорій Гудима, майбутній письменник Петро Катеринич. Якова батько поселив на квартирі професора Соловйова. Тут же жили земляки Якова, сусіди по маєтку, Євгеній Гребінка, старший його на рік, і молодший на рік Саша Афанасьєв (Чужбинський). Але більше всіх здружився Яків з сином викладача повітового училища п Льонею Руданським, майбутнім героєм кавказьких воєн, генерал-лейтенантом, письменником. У них були загальні погляди на літературу, мистецтво, науку, однакове відношення до життя і до оточуючих. Та і вчилися вони плече - в плече, обидва були першими учнями. Дні занять йшли непомітно. Наступив 1831 рік. Перед новим Роком, а він тоді наголошувався 13 січня, Яшина хресна мати княгиня Тетяна Волховська влаштовувала грандіозні бали. Цього разу і Яшина мати нарешті вирішила представити Вищому Світу Полтавщини свого сина. Яша із захопленням прийняв материну пропозицію. І ось 11.01.31 вони приїжджають на бал до Волховської, що відвела улюбленому хрещеникові «навіки» окрему кімнату в своєму маєтку. І тут сімнадцятирічний гімназист зустрів, і закохався з першого погляду в свою кузину, 16 літню красуню Софію Вишневську, теж хрещеницю Волховської. От як він сам описує ту першу зустріч:

«Возле стола ходили две девушки, но я видел только одну – высокую, стройную в голубом платье, с каштановыми локонами на нежных плечах. Нет, это была не девушка, не женщина – это был ангел, божество, что-то невозможное».

Яків і сам був високий, стрункий, дуже гарний, умів захоплююче розповідати про найзвичайніші речі. Не дивно, що дівча, що вперше вийшло в світ і саме закохалося в нього по вуха. Вони вже не бачили нікого, окрім один одного. Щебетали, усамітнюючись в в затишних паркових альтанках. Вони вступили в свій, особливий світ Любові, в якому, здавалось, більше нікому не могло бути місця. Але Якову мало було бути одному з коханою. Йому потрібний був хтось, з ким би він міг ділитися своїми переживаннями, кому б він міг розповідати про свою любов до Софії. Йому потрібний був старший Друг. Справжній Друг. Ідеал Чоловіка. І такий ідеал чоловіка, він зустрів на тому ж балу. Це був сусід Вишневських, герой російсько-турецької війни, тридцятирічний красень штабс-капітан Михайло Юзефович. Всі ми знаємо його по справі про Кирило-Мефодіївське братство, у справі підготовки „Валуєвського” та „Емського”указів. Звикли бачити в нім брудного донощика.

Та не вписується він в прокрустове ложе догм сталінської епохи і наших пустодзвонів. Це ж тільки завдяки йому стоїть біля Святої Софії пам’ятник Богдану Хмельницькому. Це ж він був кращим другом Пушкіна, Лермонтова і багатьох декабристів, від яких ніколи не відрікався. Та і брудним донощиком він не був. Він був кращим другом-наставником Костомарова і Куліша, йому довіряв свої папери Тарас Шевченко. Щоб не повертатися потім до цього питання, розповім про той горезвісний епізод з арештом Костомарова. Давши жандармам, наказ заарештувати братчиків, у тому числі і Костомарова, генерал-губернатор Бібіков негайно повідомив про це і помічника опікуна учбового округу Михайла Юзефовича. Той серед ночі побіг на квартиру до Костомарову, щоб попередити приятеля про обшук. Гарячково почали знищувати компрометуючі папери. Жаль було Костомарову знищити «Закон божий, або книгу буття українського народу», перероблений братчиками твір, переданий їм Яковом де Бальменом. Протягнув він його Юзефовичу, щоб той заховав у себе. І тут розлітаються двері і в кімнату ввалюються жандарми. Приятелі застигли від несподіванки. Першим опам'ятався Юзефович. Він протягнув жандармському полковникові рукопис, який так і не встиг заховати, і заявив, що Костомаров вже признався в скоєному і, на знак глибокого розкаяння, передав йому особисто в руки цей протиурядовий опус.

Він хотів врятувати себе і приятеля. Врятувати він то врятував, але сам навіки увійшов до історії, як Іуда. При цьому син його Володимир був активним діячем Київської „Громади”, а онук так той навіть взагалі був революціонером...

Але повернемося в той далекий 1831 рік. На бал до княгині Волховської в Моїсєєвці... Зіркою того балу був схожий на лорда Байрона, такий же романтично-красивий і кульгаючий на поранену ногу, штабс-капітан Михайло Володимирович Юзефович. Груди його прикрашають ордени, обличчя робить мужньо-прекрасним шрам від шабельного удару. Він і сам, як Байрон вважає себе поетом. Та і не тільки він, Олександр Пушкін про зустріч з М|. Юзефовичем в своїй «Подорожі в Арзрум» і теж називав його поетом. У 1880 Михайло Володимирович випустить книжку споминів про свої зустрічі і дружбу з Олександром Сергійовичем і побратимство з Левком Сергійовичем...

Потрібно сказати, що не юний Яків шукав дружбу з бойовим офіцером Юзефовичем. Михайло Володимирович сам першим запропонував йому Дружбу. Річ у тому, що сусід Вишневських давно вже був закоханий в Софію, яку колись дитинчам на руках носив. Тепер він готовий був носити її на все життя, що залишалось. Він і на бал приїхав для рішучої розмови з нею. Але біда - на тому балу всі жінки були у його ніг. Кожна готова була стати його рабою кохання. Кожна, окрім Софії. Та його просто не помічала. Та вона взагалі нікого, окрім свого Яшеньки не помічала. Михайло Володимирович вважав, що це дитячі дурощі, які швидко проходять. Але саме після таких дитячих дурощів серця відкриються до справжньої Любові. І щоб ця Любов була саме його, облогу Софії він вирішив почати з дружби з її нинішнім коханим. Яків був в захопленні від знайомства з бойовим штабс-капітаном. Його ідеалом справжнього Чоловіка, такого, яким він сам мріяв стати.

Він із захопленням прийняв його дружбу, навіть присягнувся, що служитиме в його ескадроні. Юзефович став повіреним в його любовних справах. Уявляєте, як відчував себе нещасний Михайло Володимирович, по вуха закоханий в Софію і вимушений не тільки приховувати свої відчуття, але і вислуховувати слововиверження її коханого. Слухати, як вона сама призналася тому в любові і прихильно прийняла пропозицію про шлюб!

Засмучений Юзефович навіть надрукував в «Одеському альманаху» за 1831 рік (т.26 №1-2, стр.193 і 260) два вірші присвячені «С.Г.В-ой» в яких із захопленням описує прекрасний її образ і передрікає страждання і ранню смерть. При цьому в другому вірші він докоряє її за миті розбещеності, до яких вона вдалася в «жахливо фатальні миті». Не варто було Якову присвячувати, кого б то не було в свої інтимні справи...

25 травня 1831 року в Моїсєєвці знову відбувся грандіозний бал. Звичайно, на цьому балу були і Яків і Софія. На цьому балу з'явився і новий претендент на руку і серце Софії. Це був син маршалка повітового дворянства штаб – ротмістр Платон Закревський. Про його ”подвиги” Яша чув від старших гімназистів.. Платоша вчився разом з Петром Мартосом та Нестором Кукольником і прославився витонченими знущаннями над наглядачами гімназії. Такий суперник лякає. Ось що записав Яків в своєму щоденнику: «Закревский откровенно ухаживал за ней. Он – гвардеец, ротмистр, хорош собой. Ловок и был в высшем свете. Знает, как очаровать девушку, девушку неопытную. Она, наверное, полюбит его».

Марно хвилювався Яків. Волховській Платон Закревський чомусь був антипатичний. Мабуть вона передчувала, що у кінці життя він відсудить її маєтності. То ж Волховська заборонила хрещениці навіть думати про нього. Та тій, окрім як про її Яшеньку, і думати ні про кого не хотілося. Але для Якова той бал і ті нахабні залицяння Закревського стали поштовхом: 5.06.31 він записав в щоденнику:

«Я хочу писать повести. Буду писать пока только для себя… Я не могу больше скрывать в груди чувства, они душат меня». І він написав своє перше оповідання. В ньому, як і належить, були героїня, герой і антигерой. Героя, звичайно, він списав з себе і Юзефовича: «Юзефович, его характер, его усы, его молодецки разрубленная физиономия нужны мне в моей повести…». Героїня, звичайно, була списана з Софії, а ось антигерой це копія Платона Закревського. Читати ту повість він довірив тільки своєму другу Льоні Рудановському ну і, звичайно, Софії.

Вони з Софією, користуючись правами родичів, майже весь вільний час тепер проводять разом. Та і не тільки вільний. Замість бібліотеки тепер Яків частенько виїжджає до Софії. Скоро любовні відносини хрещеників стали відомі Волховській. Старенька була з епохи вільних відносин Катерини ІІ, її не хвилювало, чим там займаються хрещеники. Аби про шлюб не думали. Якщо ж цій дітворі захочеться мати власних дітей, то для Софії вона знайде багатого і досвідченого чоловіка, а для Якова у неї є на прикметі дочка її багатющої племінниці. І маєтки у неї є, і собою красна, і фігура воістину рубенсівська. Що ще чоловікові треба! А щоб хрещеник таки не натворив справ, упрохала колишнього коханця, генерала Сумарокова, написати батькам Якова лист з пропозицією влаштувати його в Петербурзьке військове артилерійське училище. Це училище готувало артилерійських офіцерів гвардії. Батьки були у захваті від такої пропозиції. Яків був у відчаї від того, що зруйновані його плани відносно Софії. Він навіть захворів і валявся з температурою мало не місяць. З-за хвороби про училище забули. Влітку він першим склав випускні іспити і отримав право на чин 12 класу, тобто так, як випускник університету, що захистив кандидатський диплом.

Він відчував себе вже дорослою людиною. Вважав, що має повне право одружуватися. То ж поїхав в Моїсєєвку, щоб обговорити умови шлюбу з Софією. Але бабуся не дрімала. Вона знайшла Софії нового «вигідного» жениха – старого холостяка Миколу Маркевича. Вона навіть возила в травні місяці до нього на оглядини Софію. Коли Яків прибув в Моїсєєвку, то якраз потрапив на заручини Софії і Маркевича. Він пише в щоденнику: «Как я вымучился за эти дни и злейшему врагу не пожелаю, разве что Маркевичу. Вот чем окончился сон моей юности. Вот как я вступаю в жизнь. Вот те радости, что улыбались мне в будущем…».

З горя Яків звернувся до свого старого друга Юзефовича з проханням виконати ту колишню обіцянку - взяти на службу в його ескадрон. Адже він тепер закінчив навчання, отримав чин і мав повне право поступити на службу відповідно до цього чину. Написав він і про гіркий кінець своєї любові. Юзефович, котрий сам стільки років був закоханий в Софію, поспівчував другу і зробив все, щоб його зарахували унтер-офіцером до нього в Білгородський уланський полк, розквартирований в Чугуєві. Навіть поселив його в своїй квартирі. На прохання Якова, звання унтер-офіцера змінили на юнкера. Прийнятий він був понад штатний розклад, тобто потрібний був «як п'яте колесо у возі». Прослужив він в полку з 20.10.32 по 6.02.1837. Роботою його, позаштатний, не перенавантажували, так що мав достатньо вільного часу, щоб писати те і так, як душа бажає. У Чугуєві він написав свої великі повісті - «Вигнанець» (у ній він перший в Росії написав схвально про декабристів) «Самовбивця», «Пустеля» і купу дрібніших оповідань і розповідей. У рукописах вони ходили серед друзів - офіцерів. Кращий примірник він переплів і відвіз додому в Ліновицю. Там він і зберігся у вигляді рукописної збірки «Собрание повестей одна другой глупей».

В кінці грудня 1832, у зв'язку із запрошенням з гімназії приїхати на урочисте вручення документа про закінчення, він отримав місячну відпустку. Побував в Ніжині. Отримав свідоцтво. Часу було ще предостатньо, ось і поїхав на традиційний| бал в Мойсєєвку. Тут від когось з Вишневських дізнався, що Софія так і не вийшла заміж за Маркевича і живе зараз в Києві у старшої сестри Уляни, що вийшла заміж за генерал-лейтенанта Глінку. Поїхав назад до частини. Та ночами не спав. Снилась Софія, снились їх зустрічі. Влітку йому привласнюють корнета і, отримавши в кінці жовтня відпустку, корнет де Бальмен мчить до Києва. Соніна сестра Віра розповіла йому, як хресна, поза Софіїної волі, організовувала ті заручини.

Його серце знову переповнює кохання до Софії. Вони знову проводять разом всі вільні хвилинки. Окрилений повертається назад в полк. Роботи так і не додалося, так що складає нові оповіданні і розповіді. Приїжджає в короткочасну відпустку на черговий січневий бал в Моїсєєвку і дізнається, що бабуся знову сватає Соню. Цього разу за полковника Бріггена. Соня с плачем каже, що повіситися, якщо її видадуть за цього потворного і злого німця. На цей раз Волховська відступає.

28.11. 1834 Якова спіткало горе. Померла мати, яку він так любив. Майже місяць прохворів Яків, а коли трохи відійшов, поїхав до Києва шукати утіхи у коханої. Генералові Глінці чесно сказав, що любить його невістку і збирається на ній одружуватися. Матінка перед смертю дала благословення на цей шлюб. Глінка дав слово не чинити перешкод. Та це не вмилостивило бабусю. Вона викликала до себе Петра Антоновича де Бальмена. Невідомо, про що вони говорили за закритими дверима його кабінету, (мої бабусі пліткували, що вона повідомила батьку Якова про те, що їх покревність з Софією набагато ближча, ніж дозволяється шлюбом). У всякому випадку, повернувшись додому, батько сказав Якову, що під загрозою вічного прокляття не допустить цього шлюбу. Яків у свою чергу присягнувся йому, що не одружується ні на кому, окрім Софії. Настало літо 1835.Михайло Юзефович після 15 років непорочної служби надали річну відпустку. Знаючи про фіаско з шлюбом між Софією та Яковом, він виїхав у відпустку з твердим наміром одружитися на Софії. На жаль, запізнився! Волховська вже видала Софію заміж за начальника таємної канцелярії генерал-губернатора Бібікова – Миколу Еварестовича Пісарева (1805-1884).

Микола Пісарев був фігурою дуже колоритною. Якщо Ви дивилися серіал по творах Крестинського «В трущобах Петербурга», то образ князя Миколи Еварестовича, котрий вийшов у відставку після роботи в розвідці і контррозвідці, якраз і списаний Крестинським з Пісарева. Юзефович таки потрапив на весілля Софії. Але не нареченим, як мріяв колись, а другом дитинства, другом сім'ї.

Як колись з Яковом, подружився Михайло Володимирович і з Пісаревим. Той запропонував другу сім’ї кинути армію і прийняти посаду інспектора шкіл Київського учбового округу. Юзефович, щоб бути поближче до Софії, прийняв пропозицію. Через якихось півтора роки по протекції Пісарева він став помічником опікуна учбового округу.

Що стосується Якова де Бальмена те він продовжує служити в полку. 1 листопада 1835 йому привласнюють звання поручика. Нове звання не додало роботи. Продовжує писати оповідання. 4.02.1837 його переводять в Ахтирський гусарський полк, що входить в дивізію генерал-лейтенанта Глазенаппа, що давно вже знав і батьків Якова, і його самого. При такому відношенні дивізійного, служба була зовсім не в тягар. На жаль у Глазенаппа він прослужив всього рік...

В січні 1838 Яків отримує призначення ад’ютантом генерал-лейтенанта Шабельського, штаб якого розташовувався в польському містечку Красноставі. Яків виїжджає в цей невідомий Красностав. Його оточують зовсім нові люди, зовсім з іншими звичками і устроєм. Якщо раніше і в Білгородському уланському і в Охтирському гусарському полках всі тільки і говорили про Пушкіна, Жуковського, Гоголя, то тут в Польщі ті російські письменники опинилися не в шані. Тут взагалі більш цінували театр та картини.

Саме тут Яків захопився малюванням і створив цілу галерею малюнків з буденного життя товаришів по службі. Ці малюнки і зараз вражають експресією і дивовижним трохи глузливим реалізмом, якому міг би позаздрити засновник критичного реалізму, приятель Шевченка по Академії Павло Федотов. Тут в Красноставі він подружився із земляком – Семеном Хмельницьким, що мав масу друзів серед місцевих поляків. Хтось з них приніс друзям заборонену «Книгу народу польського і пілігримства» Адама Міцкевича. Книга так сильно вплинула на Якова, що він почав перекладати її на російський, змінюючи відповідно до регалій історії Російської Імперії. Це саме той рукопис, який в 1844 році передасть Костомарову Семен Хмельницький і яка стане одним з основних доказів «революційності» Кирило-Мефодіївського братства.

Над тим рукописом попрацювали і Опанас Маркович, і Пантелеймон Куліш, і Микола Гулак, та і сам Костомаров руку доклав. Разом вони перетворили її на «Книгу буття українського народу» або «Закон божий». В кінці 1839 його полк повертається на Україну і дислокується в Умані. Звідси до рідної домівки рукою подати. На різдвяні свята, як і колись, приїхав на бал до Волховської. Не було вже на балу ні Софії, ні Юзефовича. Зате знову зустрів там Закревських. Молодша – Марійка Закревська явно була ним захоплена. Платон був з юною дружиною. Після того балу Віктор Закревський став найближчим приятелем Якова...

З цього часу при всіх поїздках додому він завертав до Закревських в Березову Рудку. Тут збирається суспільство «Мочеморд», створене Віктором за образом і подобою «Всепьянейшего Собору» Петра Великого. Для Якова в постійне користування відводиться кімнатка у флігелі. Тут він читає Машеньці Закревській і її старшій сестрі Софії свої оповідання. Більше всього захоплюється Софія. Але Якову соромно друкувати їх під своїм ім'ям. Аж надто вони романтично-сентиментальні. Коли він в цій альтанці освідчився Маші, вона лукаво посміхнулась і заявила, що пересвідчиться в його почуттях, якщо побачить ці оповідання надрукованими. Якщо стидається, то хай вони будуть під іменем її сестри - Софії Закревської.

Яків просить дозволу у Софії надрукувати їх під її ім'ям. Вона погоджується.На початку червня Яків їде до Петербургу, щоб старий приятель по гімназії Євген Гребінка допоміг йому надрукувати ті майже пародійні «Листи» в яких інститутка Глафіра виливає душу своїй подрузі Олені про перипетії своєї любові з молодим офіцером Валентином Михайловичем. Все ті любовні перипетії, які були колись у нього і Софії. Все, що було написане в його давнішньому щоденнику. Надруковані ті «Листи» в «Вітчизняних записках» в кінці 1841. Таки допоміг приятель Гребінка. Тоді ж в Петербурзі у Гребінки Яків зустрівся і з Шевченком, завсідником Гребінківських „п’ятниць з горілкою під сало»...

Бабусі розпускали плітки, що це саме він був тим шалапутом, який зманив Тараса Шевченка, який щойно отримав перший в житті гонорар за книжку „Кобзар”, махнути з ним на море до Одеси. Але мені, щось не віриться. Адже сам Яків де Бальмен в Одесі зафіксований літом 1842, а не 1841 року, коли Тарас прогуляв пару місяців занять. У Одесі тоді служив не він, а його брат Сергій де Бальмен. Бабусі пліткували, що їхали вони до Одеси через Борзну і погуділи там недільку за горілками Віктора Забіли...

У цьому ж 1841 Яків узялося створити альбом, з переписаного польськими буквами Тарасового «Кобзаря» і ілюстрацій до нього. Як ви бачите з цих малюнків, на них Шевченко дійсно такий, яким він був в 1841, а всі малюнки повні властивою Якову експресії і легкій пародійності.

1842 знову проходить в роботі над оповіданнями, внаслідок чого в «Вітчизняних записках» т.26 № 1-2 за 1843 рік друкується його повість «Ярмарок», знову за підписом С.Закревська. Влітку 1843 він отримує чергову відпустку. 29.06.1843 він знову на балу у Волховської. Тут він зустрічається із старими друзями - Гребінкою, Афанасьєвим-Чужбинським і новим другом - Тарасом Шевченком. Ночують вони в його особистій кімнаті, закріпленій за ним Волховською ще з днів юні. Після балу вони утрьох їдуть спочатку до Яготину, потім до Закревських, потім в маєток Бальменів. Тут Тарас займається Платоновою дружиною – Ганною Закревською, а Яків – Машенькою Закревською.

Довго ще вони згадували ті вечори і ночі в Зеленій Рудці, коли Тарас відпочивав у нього в Ліновиці. Тарас любив полежати у затінку під могутнім дубом в його садибі. Зараз під тим дубом в Ліновіцькому парку стоїть пам'ятник Кобзареві.

На зимові свята він знову короткострокову відпустку проводить у Закревських. Обговорює з „мочемордами”, свій майбутній альбом Шевченкового «Кобзаря». Після цього, повернувшись до Одеси, де він тоді служив ад'ютантом генерала Данненберга, він віддає альбом переплести. У тому альбомі не тільки його малюнки. 24 ілюстрації зробив його двоюрідний брат М.Башилов. Сам Яків виконав 28 ілюстрацій, в основному до «Гайдамаків» і «Гамалії».

З 1844 року він разом з корпусом в Дагестані, де російські війська тіснять чеченців Шаміля. Яків – ад'ютант генерала Лідерса. Йому абсолютно не подобається ця незрозуміла війна, коли тобі в спину може запустити ніж навіть сторічний дід або мала дитина. В той же час генерали, за традицією, що збереглася і донині, рапортують про чергові перемоги. Над ким перемоги? Обурений Яків де Бальмен малює карикатуру. На передньому плані величезна афіша з написом «Соте і останнє підкорення Кавказу» а нижче меншими літерами «Великий спектакль перед походом генералів і До...». Під тією афішею лялька Миколи І, а перед ним люди, що протягують мішок з мільйоном червонців. Хтось із знайомих Якова, бажаючи вислужиться, віддав той малюнок генералові Лідерсу. Той передав по інстанції. Останньою інстанцією був цар. Завдяки цьому малюнок і дійшов до нас.

В липні 1844 Лідерс по службовим справам їде в Одесу. Захопив с собою і Якова де Бальмена. У Якова з’явилась можливість забрати свій альбом у палітурника і переслати його Віктору Закревському він написав в супровідній записці: «Посылаю тебе, любезный Виктор плоды нашего труда – моего и Михаила Башилова. Все главы произведений Тараса с виньетками. Они написаны латинскими буквами, чтобы если придет фантазия Тарасу издать их за границей, все могли читать, особенно поляки. Это не подарок тебе. Посылаю только для сбережения. Сохрани с надлежащей тщательностью. Именно тебя избираю, как человека, который чувствует и понимает смысл многих виньеток без пояснения. Надеюсь на тебя, как на каменную гору…».

Після загибелі Якова Закревський передав альбом Тарасу. Тарас, що не любив, та і не мав можливості, тягати з собою по всій Україні паперу, віддав його на зберігання Михайлу Юзефовичу, а той передав своєму другу Костомарову. Зберігався там він до обшуку в горезвісному 1847. Звідти потрапив в архів 111 відділення, де і зберігався всі часи лихоліття.

А зараз про те, як загинув Яків де Бальмен. Ми не знаємо і ніколи вже не дізнаємося справжніх обставин його загибелі, як не знаємо всіх обставин загибелі тисяч наших вояків в Афганістані, російських - все в тій же же Чечні. Знаємо лише те, що головнокомандувачем тоді був Одеський генерал-губернатор кн. Воронцов, що розгубив за час губернаторства всі свої військові навички. Знаємо, що 13.07.1845 о третій ранку генерал Лідерс повів свій корпус в наступ на Дарго.

Наступ закінчився тим, що корпус виявилася відрізаним від основних сил. Довелося відступати. Зупинившись у відкритій ущелині, Лідерс послав свого ад'ютанта Якова де Бальмена до Воронцова, повідомити про стан справ. Коли основні сили пробилися до корпуса Лідерса, виявилось, що Яків не дійшов до Воронцова, як не дійшов до Лідерса ад'ютант, посланий Воронцовим. Кинулися на пошуки зниклих. Об’явили велику нагороду тим, хто знайде їх тіла. Нікого так і не знайшли. Знайшли тільки сумку де Бальмена з його малюнками. Передали його до Петербургу. Альбомом зацікавився Цесаревич, майбутній імператор Олександр ІІ. Завдяки його особистому архіву той альбом і дійшов до наших днів.

Так загинув побратим Шевченко, багач, граф і в той же самий час бунтар. Це він був натхненником «Закону божого» або «Книги буття українського народу» - програмного документа Кирило-Мефодіївського братства. Це він був натхненником одного з найсильніших творів Тараса Шевченка «Кавказ». І це все, що про нього ми поки знаємо. Господи! Пошли йому свого Ніколаєнко!..