ЧАСТИНА 1 2 страница

Дивна якась материнська любов. Дитина зникла на цілий день невідомо куди, а всі, окрім сестри-берегині, цього не помічають. Коли я в такому ж віці (ми тоді жили в Яновському лісництві на Вінничині, недалеко від «Вервольфу») пішов дорогою до сусіднього села і йшов собі спокійненько, милуючись природою, до самого вечора, рідні підняли такий гвалт, що на пошуки кинулося все лісництво. Натрапила на мене машина, яку послали в те сусіднє село за підмогою. Дідусь так випоров мене за цю подорож, що і зараз пам'ятаю всі подробиці. А Тарасової рідні - хоч би що! Навіть не помітили! Лише сестра-берегиня хвилювалась!

Катерина ним піклувалась, а він любив більше всіх молодшу - Іринку. А Іринка більше всього любила гратись-бавитись з трохи меншенькою сусідкою Оксанкою. От і грався малий Тарасик з ними двома. Навіть у віршах це увіковічив, пам’ятаєте:

“ Ми вкупочці колись росли, Маленькими собі любились,

А матері на нас дивились

Та говорили, що колись Одружимо їх...”

Батько Тараса був грамотним. Хотів, щоб грамотними були і його діти. Якщо врахувати, що брати столбового дворянина Віктора Забіли (майбутній побратим Тараса) не вміли писати, то погодьтеся, що сім'я Шевченка не була такою вже бідною. Коли Тарасу виповнилося 8 років, батько віддав його вчитися грамоті в церковно-приходську школу. Потрібно сказати, що на Україні ті школи при церквах були переважно польські. Приєднавши Польщу з правобережною Україною за часів Катерини Великої, Росія залишила на Україні все так, як було при Речі Посполитої. Все було в руках польських управителів панських маєтків. Навіть після того, як панами стали вже не польські шляхтичі, а російські дворяни. Православні школи були рідкістю. У дійсного статського радника графа Василя Енгельгардта управителем був колишній однополчанин, ротмістр у відставці, українець Михайло Дмитренко. Церкви в його селах були православними, і учили не латині і Катехізису, а Псалтирю на церковнослов’янській мові. Важко сказати, хто був той дяк Совгир, який став першим вчителем Тараса. Знаємо тільки, що він поров учнів нещадно, але справедливо, як і було заведено в ті часи. Вважалося, що ніщо так не закріплює пам'ять, як порка. Сказати по правді, я повністю з цим згоден. Коли дід або бабуся хотіли, щоб я щось запам'ятав на все життя, обов'язково влаштовували порку. Так було і з розповідями їх про Бєлозерських, Забілу, Куліша, Марковича, Рашевських. Та і Присяга Роду супроводжувалася кров'ю на руці. Мабуть, тому в дитинстві, ми, даючи клятву побратимства, скріпляли її кров'ю. Щоб запам'ятати на все життя. Отже не ганитимемо предків за ті порки.

В ті часи в ЦПШ вчилися чотири роки. Перші два роки вивчали Псалтир на церковнослов’янській, після чого приступали до вивчення граматики. Але не довелося Тарасу вивчати граматику. В кінці січня 1823 пішла заміж сестра-берегиня Катерина... А восени, від якоїсь хвороби, померла мати... Повернувся з чумаками Григорій Шевченко, а удома ні дружини, ні спокою. Кричать голодні діти. Що одному робити з дітьми мал-мала менше...

Привіз йому з Моринців Яким Бойко сестру Катерини – Оксану Терещенко, вдову з трьома малими дітьми на руках. Підкорився Григорій тестеві, узяв ту Оксану, хоч і знав про її відьмацький характер. Справили весілля, коли ще і 90 днів не пройшло із смерті дружини (померла 6 серпня, а одружувався 16 жовтня). Винесло його щастя і достаток те порушення дідівських звичаїв! Гризла поїдом нова дружина. Гризлися між собою звідні діти. Збігав від тих сварок Григорій чумакувати, забираючи з собою старшого сина Микиту. Раз, коли отець з Микитою чумакували, на постій в будинок Шевченка прислали москаля (солдата). Не говоритимемо, скільки він там жив і як його обслуговувала зголодніла по чоловічій ласці Оксана. Коли наступив час йти в похід, зникли у того солдата три золоті рублі. Ну, на кого повинна була подумати Оксана? На своїх рідних дітей? Самим старшим з чужих дітей був Тарас, до того ж нелюб у батька. Ось і вказала на нього, як на злодія. Тарас втік в свій схорон в глибині саду сусіда Жениха. Носила йому в схорон харчі сестра Іринка. Звідні сестри вислідили її і привели до Тараса мачуху з дядьком Павлом. Три дні катував дядько Тараса. Вибив з нього визнання в крадіжці, а ось місця не вивідав. Адже вкрав ті гроші не Тарас, а звідний брат Степан. Може ті солдатські три золотих, і були початком того капіталу, який потім зробив із Степана Колесниковича Терещенко – цукрозаводчика, засновника династії мільйонерів Терещенко...

Після того випадку, Тарас на все життя зненавидів і тих звідних сестер, і того Степана, і ката-дядьку, і відьму мачуху. Через багато років він напише: „ Кто бачив хоч здали мачуху і так званих зведених дітей, той знає пекло в самому його огидному торжестві».

Дізнавшись про те, що трапилося, дід Іван наказав Григорію брати чумакувати не Микиту, а Тараса. Микиту ж узявся вчити теслярувати і стельмахувати. Почав їздити Тарас з батьком в дальній Єлізаветоград і до Азовського моря. Здійснилися його мрії побачити світ. Але не таким виявився той світ, як марилось йому в ранньому дитинстві. Їдеш день, два, три, а навколо все той же степ, все ті ж ліски, всі такі ж однакові військові поселення. Нудьга страшенна...

Чумакування батька Тараса закінчилося бідою. Поїхав він восени 1824 до Києва. По дорозі назад сильно змок і захворів. Та не те що належного догляду, навіть спокою вдома не було. Злі крики дружини, вічні сварки між звідними дітьми... Прохворів він осінь і зиму, а в березні віддав Богові душу. Заповів він перед смертю майно дітям і дружині. Ось тільки Тарасу нічого не заповів. Так і не визнав...

Навесні, на час жнив, узяв Тараса до себе в помічники дядько Павло. Батракові потрібно платити, а племінника можна змусити працювати лише за шматок хліба. Закінчилися жнива, і випер племінника назад до мачухи. А мачуха вже почала відчайдушно грішити з молодим дяком Богорським, який, виживши з школи Совгиря, почав учити дітей замість нього. Але яке там було навчання – дяк і днював і ночував у Оксани, пропиваючи з нею добро її чоловіка. Щоб Тарас не заважав їм, Богорський запросив “у нього поселитися яко школяр і робочий”. Хлопцю виповнилося 11, і він вже розумів, що до чого. Дяк запропонував йому виконувати обов'язки “ консула”, а у відсутність дяка, читати над небіжчиками Псалтир. Трас у повісті „Княгиня” розповів, як заробляв у ті часи: „ Я знав мало не весь Псалтир з пам’яті й читав його, як казали мої слухач, „виразно”, себто голосно. Завдяки такому моєму „досужеству”, не поховано в селі ні одного покойника, щоб над ним не читав я Пслтиря. За читання його давали мені книш і копу грошей, які я віддавав учителеві, як його прибуток, а він уже відь щедрот своїх наділяв мене п’ятаком на бублики. І це було єдине джерело мого існування».Головним обов'язком ”консула” було стежити за успіхами в навчанні школярів і давати їм різок за не вивчене завдання.

Але з прибутками від того “ консульства” було не дуже. Після того, як з школи пішов суворий, але грамотний Совгир, кинули школу і більшість його учнів. То ж частенько їм з дяком доводилось голодувати: „ Добре ще, коли траплялися на селі покійники(прости мене Господи! Тоді ми ще сяк-так перебивалися, а як ні, то просто по кілька днів поспіль голодували: іноді ввечері, возьму, було, я торбу, а вчитель візьме в десницю посох, а в шуйцю сосуд скудельний (не гребували ми й напоями, як грушевий квас) та підемо попід вікнами виспівувати „Богом ізбранную”.Іноді принесемо таки дещо в школу, а іноді й так, насухо, прийдемо, тільки що не голодні ”...

Мабуть, тому ті дні у Богорського Тарас згадував як найголодніші і найганебніші в житті. Мало того, він став банальним хабарником, як згадує Петро Шевченко: “ Хто приносив йому більше наїдків, тому він менше різок давав, а хто приносив мало або зовсім не приносив хабарі, того бив боляче... Та школярів в школі було небагацько; через це самими хабарами не можна було прохарчуватись і “ консул”, голодуючи, мусив пускатись на інший промисел: він крав гусей, поросят і серед ночі варив собі юшку отам на Пединівській могилі. Кирилівці, помітивши, що в печері часом вночі горить вогонь, почали гадати, що в печері поселилась нечиста сила, і прохали попа вигнати чортяку. Піп, взявши громаду, пішов до печери, вичитав молитви, окропив свяченою водою вхід у печеру і казав, щоб хто поліз туди та подивився, що там є. Ніхто не відважувався. Тоді люди скинулись, щоб заплатити тому, хто полізе в печеру. Охочім перш за всіх виступив Тарас, який добре відав, що в печері тій чортяки немала є тільки кістки з покрадених ним птахів та поросят. Та він вдавав, що боїться лізти, і казав щоб до його про всяк випадок прив’язали мотузку: коли, мовляв, нечиста сила скоїть над ним в печері щось непевне, так будь яким робом витягти його. Отож він на прив’язі поліз в печеру; там поприбирав сліди свого куховарства і виліз назад в доброму гаразді, повідаючи, що в печері жодного чортяки нема. От і заробив гроші...”

Якби те життя у Богорського тривало довше, невідомо в якого злодюгу або пияка перетворився наш Тарас. Але дідові Івану остобісіло дивитися, як його невістка розпусничає і пропиває з дяком синове добро. Він наказав Якиму Бойко забрати її назад в Моринці. Забрала вона своїх дітей і залишок добра, навантажила їх на чоловікову підводу і поїхала до себе в Моринці, залишивши в хатині голі стіни...

Микиті вже виповнилося 15, так що дід одружив його на сусідській дівчині, зробивши господарем в будинку. Дяк Богорський повернувся в школу. Але не для того, щоб учити, а щоб пиячити. Все, що заробляв Тарас на заупокійних читаннях, відбирав дяк. Та не тільки різки учням почав давати особисто, а й Тараса почав товкти „як гамана”. Та саме в цей час у Тараса прокинувся потяг до краснописьменства:

„... та й куплю Паперу аркуш, і зроблю Маленьку книжечку; хрестами

І візерунками з квітками Кругом листочки обведу Та й списую Сковороду...”

Нарешті, Тарас не витримав і після чергової пиятки, коли горілка кинула дяка на підлогу, він „ без жалю обнаживши задняя своего наставника й добродія, всипав йому добрую порцію березової каші і, помстившись донесхочу та вкравши якусь книжечку з кунштиками, тієї самої ночі втік... ”. Потім, зібравши речі, пішов до дяка-маляра в Лисянку вчитися живопису. Адже в Тараса мистецький дар прокинувся настільки давно, що в його приятеля Гончаренко всі стіни були позаліплювані Тарасовими малюнками „ коні, і москалі, намальовані на грубім, сірім папері” На жаль, той дяк примушував його тягати на гору важкі відра з водою, розтирати фарбу-медянку на залізному листі, а із згодою навчати живопис не поспішав: „ Терпляче носив школяр-приблуда три дні відрами воду з Тикича й розтирав мідянку на блясі, а на четвертий день утік”. Подався Тарас у сусіднє село Тарасівку, де жив знаменитий дяк-богомаз „ з твердим наміром потерпіти всі проби, або хоч крихту навчитися його великого мистецтва”. Та й тут з навчанням нічого не вийшло: ” Апеллес, оглянувши уважно ліву долоню приблуди, відмовив йому, як одрізав, не бачачи в ньому хисту не те що до малярства чи шевства, ниже до бондарства. ”

Довелося Тарасу ні з чим повертатися в рідну хатину, де вже всім командував Микита. Брат його спробував навчити столярству та стельмахуванню. Не вийшло. Спорядив випасати суспільну череду. От тут Тараса і спіткало його Передкохання. Ви ж всі пам’ятаєте ті рядки з “ Мені тринадцятий минало.Я пас ягнята за селом ”:

“...Село почорніло, Боже небо голубеє І те помарніло. Поглянув я на ягнята - Не мої ягнята!

Обернувся я на хати - Нема в мене хати! Не дав Бог мені нічого! І хлинули сльози...А дівчина

При самій дорозі Недалеко коло мене Плоскінь вибирала, Та й почула, що я плачу

Прийшла, привітала, Утирала мої сльози І поцілувала... Неначе сонце засіяло

Неначе все на світі стало Моє...лани, гаї, сади! І ми, жартуючи погнали

Чужі ягнята до води...”

Це Тарас описує відчуття після першого в житті поцілунку. Того поцілунку, яким закінчується наше дитинство. Це про той час він через багато-багато років напише:

“ А я так мало, небагато Благав у Бога. Тільки хату Одну хатиночку в гаю,

Та дві тополі коло неї Та безталанную мою, Мою Оксаночку...”

Та з-за того поцілунку, нічого не вийшло у Тараса зі спробою стати громадським пастухом. Він більше на Оксанку дивився, ніж на череду. Звільнила його громада з пастухів. Пішов в батраки до заможного священика Кошиця. Заможному, але скупердяєві. Хоч Тарасу і подобалося | піклуватися новонародженим малятком-донечкою священика Феодосією, дяк знайшов йому іншу роботу. Змусив він Тараса супроводжувати сина Яся в Шполу, продавати ранні сливи. Відразу за селом, на містку через ставок, віз зламався, і сливи полетіли в болото. Весь день хлоп'ята витирали ті сливи від грязюки. Ясно, що нічого за них не виручили. Все село сміялося над тією комерцією Кошиця і над Тарасом з Ясем. Після цієї ганьби не захотів він залишатися у священика. Подякував за хліб, поцілував в лобик Феодосію, до якої встиг прив'язатися, і пішов в село Хлипівку, що славилось своїми малярами. На жаль, і там відмовилися узяти його в учні.

Практичний дід Яким, побачивши, що хлопець пропадає без діла, знову пішов до управителя Дмитренко і довго про щось розмовляв з ним. В результаті той наказав Кирилівському помічникові управителя Яну Димовському взяти Тараса до себе хлопчиком для доручень.

Збіднілий польський шляхтич Ян Станіславович Димовський закінчив Дерптський університет. Ввібравши його людинолюбні ідеї, намагався, чим міг, допомагати людям. Йому дуже сподобався кмітливий і допитливий хлопчик. Він навчив його азам письма, чому так і не встигли навчити дяки. Але Димовський був поляк. Всі книжки у нього були польські. Отже після церковно-слов'янського Тарас засвоїв не українську, навіть не російську, а польську мову. Саме по-польськи він навчився читати і писати. Ясно, що і розмовляти по-польськи він теж навчився у Димовського. Мало того, Тарас умолив таки Димовського відправити його на навчання до справжнього художника Степана Превлоцького у Звєнігородку...

У 1828 році помер старий Василь Васильович Енгельгардт, так і не отримавши дозвіл на одруження з польською княжною, яку колись викрав з дівочого монастиря. З якою нажив трьох синів і дві дочки. Маєтки його розділили між спадкоємцями. Ольшанський кущ сіл дістався Павлу Васильовичеві Енгельгардту, молодшому з братів. Служив він в гвардії. Дослужився лише до штабс-ротмістра. Звання нижчого, ніж у його управителя Ольшанського куща маєтків ротмістра Івана Дмитренко. Після отримання спадку його влаштували ад'ютантом друга отця, героя Вітчизняної війни, 75 літнього генерал-губернатора Віленського, графа Н.Римського-Корсакова. Щоб похизуватись і показати, який він пан, до нового місця призначення Павло Васильович вирішив приїхати з новонабраною гвардією з молодих кріпосних. Він наказав Дмитренко сформувати цей гвардійський екіпаж. Дмитренко передав доручення всім своїм помічникам. Ян Станіславович, бачачи, що Тарасу стає вже тісно в Кирилівці, знаючи, спитав, чи не згоден хлопець виїхати з паном у Вільно. Після Тарасової радісної згоди, він порекомендував Дмитренко ввести його до складу того гвардійського екіпажа в ролі домашнього художника, адже він півроку навчався у Превлоцького. З цим же проханням до Дмитренко звернувся і Яким Бойко. І ось восени 1829 року у Вільно з Ольшан виїхала валка, з якою їхав і домашній живописець Тарас Шевченко. Козачком їхав Іван Нечипоренко. На серці у Тараса було і радісно і журно. Він попрощався з рідними, з Оксанкою. Вона жалілась:

“Поїдеш з панами, Знайдеш собі шляхтяночку, Забудеш Оксану...”.

Та не забув він її, своє Передкохання. В часи „Заповіту” напише:

“ І Оксану, мою зорю, Мою добру долю Що день божий умивали...”

Навіть в останньому за його життя вірші нею, Оксанкою з його Дитинства світяться рядки:

“Поставлю хаточку, садочок Кругом хатини насаджу; Прилинеш ти у холодочок,

Тебе, мов кралю, посаджу. Дніпро, Україну згадаєм, Веселі селища в гаях,

Могили – гори на степах – І веселенько заспіваєм...”

Козачком при Павлові Васильовичі був Іван Нечипоренко. Тарас був домашнім художником(сьогодні це дизайнер. Авт.) і виконував окремі доручення пана і пані, головним чином - пані. Ось саме пані, першій Віленській красуні, Софії Григорівні Енгельгардт і зобов'язаний Тарас тим самим світлим, що виніс він з дитинства і ранньої юності.

Та з від'їздом у Вільно закінчилося Дитинство Тараса. Дитинство, яке заклало в його душі любов до української землі. Дитинство, в якому залишилися його покійні батьки, сестра-берегиня Катерина, улюблениця Ірінка, не по дитячому статечний брат Микита. Передлюбов – Оксанка, мудрі діди Іван і Аким. Залишилися і такі ненависні мачуха, дяк Богорський, дядько Павло, звідні брат і сестри і всі інші друзі і недруги. Все залишилося в Дитинстві, тому Дитинстві, що так п'янить і зачаровує! Він вступив у Віленськую юність.

РОЗДІЛ ІІ. Віленська юність,

Перше Кохання. ПЕРША.

Їхали в ті часи до Вільно через Київ. Та поспішав пан. В Київі вони зупинялись лише на ночліг. Так і не побачив тоді Тарас легендарного Подолу з його багатолюдними ярмарками, знаменитих Київських соборів і Лаври. Тому через 10 років і зможе написати лише:

«За Києвом, та за Дніпром, Попід темним гаєм, Ідуть шляхом чумаченьки, Пугача співають».

Та що казати про Київ, в якому він і дня не пробув, якщо про Вільно, те Вільно де він став Художником і Чоловіком він майже нічого не згадує.

Своїй передлюбові Тарас присвятив чарівні вірші, сповнені миром дитинства і печаллю за ним, втраченим назавжди. Оксанку він згадував все своє життя. А ось про своє Перше Кохання так і не написав нічого. Та і про Першу свою пригадав тільки декілька рядками в “ Щоденнику”. Чому ж так вийшло? Мабуть тому, що та Перша Любов і та Перша так сильно поранили серце, що боляче було про них згадувати. Так хто ж був Першим Коханням Тараса, і хто була його Перша?

Так вже трапилося, що в 80-х роках я майже півроку був у Литві, впроваджуючи там свої розробки. Більшу частину того часу пробув у Вільнюсі. Місті, де жив Тарас, де він був зі своїм першим, недосяжним Коханням, в місті, де він зустрів і свою Першу жінку...

Я ходив тими ж тінистими парками, якими блукали вони, був в тому ж величному палаці - фортеці Міндовга, милувався спокійними Вілією і Закретом, кружляв по старовинних вулицях. Навіть сфільмувався на верхівці башти Гедемінуса. Був в тих двох будинках, де жив його пан Енгельгардт, був в університеті, на одному з корпусів якого в ті часи висіла меморіальна дошка: “ Тут у професора Йонаса Рустемаса вчився великий український поет-революціонер Тарас Шевченко». Не один вечір провів в Республіканській і Університетській бібліотеках. У залах стародруків і рукописів намагався розібратися в часописах тієї пори, коли Тарас знаходився у Вільно. Слава богу, майже всі вони були російською мовою. Навиписував я багато матеріалів про Костянтина Павловича, братів Кукольників, про тогочасний Вищий Світ Вільно і про університетські порядки. Завдяки тим матеріалам, почав по-іншому дивитися на речі. Для мене перестали бути ненависними кріпосниками Тарасові пани. Я зрозумів, хто був Першим Коханням Шевченка і чому він все життя не бажав про неї згадувати. Зрозумів, чому тільки декількома рядками в “ Щоденнику” пригадав Тарас і свою Першу... Поділюся тим розумінням і з вами.

Знаєте, якісь дивні відносини були у Тараса з його панами. Що вони з паном терпіти не могли один одного, це цілком зрозуміло. Тарас для пана був бидлом. Пан для Тараса теж був бидлом, яке не здатне оцінити те, що має. А ось не зрозуміле інше. Якщо Павло Васильович Енгельгардт був таким багатієм, як пишуть біографи Тараса Шевченка, то чому за декілька свічок, які спалив Тарас, перемальовуючи лубковий портрет Платова, він влаштував такий скандал? Мало того, сам, своїми руками, нечувана річ для столбового дворянина, побив кріпосного? Скажете, такий, мовляв, характер. Гоголь же змалював Плюшкіна! Але хіба ж виглядає Плюшкіним молодий штабс-ротмістр, який намагається на всіх світських раундах і балах пустити пил в очі своїм багатством?..

Гнат Хоткевич, який докладно вивчив життя Енгельгардтів, пише, що Павло Васильович успадкував від батька більше трьох мільйонів грошима та ще тільки на Київщині 18 000 кріпаків. У офіційній біографії Шевченка під редакцією Бородіна і Кирилюка, також сказано, що після Василя Енгельгардта залишилося 160 тис. десятини (Десятина =1, 025 га) землі в маєтках, розташованих в різних місцях Російської імперії і 50 000 кріпосних. Директор Центру історії слов'ян Сорбонського університету Данієль Бовуа називає Енгельгардтів серед першої четвірки найбагатших людей Російської імперії. Як бачите, по документах Павло Енгельгардт – мало не найбагатша людина Малоросії. Як же пояснити, що згідно документам, цей мільйонер живе з сім'єю, в якій вже було троє дітей, в двокімнатній квартирці і слізно благає начальство поліпшити житлові умови? Адже навіть у наш час тісних багатоповерхівок, йому була б покладена чотирикімнатна квартира. А тут багатій разом з дворнею поселений в двокімнатну. Так може він був багатієм лише на папері? Хіба ж будуть діти багатія після його передчасної смерті (помер Павло Васильович на 51 році життя) продавати сімейні цінності, щоб розрахуватися з батьківськими боргами? До речі, Кирилівку після смерті Енгельгардта і банкрутства Флярковського купив дядько Тарасового недруга Степана – цукрозаводчик Терещенко...

Як отримав великий спадок від батька Павло Енгельгардт, так і спустив його. Тому що був азартним картярем. Він, як алкоголік, не міг своєчасно зупинитися. Розповім про Павла Енгельгардта трохи докладніше.

Народився Павло Васильович 5.02.1798. А вже в 1805 році “ Государь император высочайше повелеть соизволил действительного тайного советника Энгельгардта сына Павла определить ко двору его императорского величества пажем с отпуском в дом родителей до окончания наук ” А 23.03.1818 він закінчує пажеський корпус і записується прапорщиком в Казанський драгунський полк, але не прослуживши і року, переводиться в лейб-гвардійський Уланському полк з “перейменуванням в корнети». Ще через 2 роки, продовжуючи рахуватись за Уланським полком, призначається третім ад'ютантом до друга-однополчанина батька - Віленського генерал-губернатора Олександра Михайловича Римського-Корсакова. У 1822 році його роблять поручиком, а в 1823 році красень-поручик знайомиться на балу з юною 18-річною красунею – баронесою Софією Енгельгардт, дочкою генерал – лейтенанта Герхарда Готгардта Енгельгардта, курляндського барона, героя 1812 року, далекого родича.

Вони були кращою парою на цьому балу. Молодий поручик і прекрасна панянка. Він відразу ж закохався у неї. Навіть записав в свій особистий альбом латинню: ” Софія, або смерть! ” Як бачите, не такою вже муреною або свинею в пантофлях, як назвав його Брюллов, був Павло Енгельгардт. Був він в юності і романтиком, і завойовником. На прекрасну Софію мав види старший з синів князя Мещерського. Але, на щастя Павла, старий князь Іван Сергійович Мещерський посилає в 1824 році своїх синів до Парижа. Божественна Софі залишилася без титулованого шанувальника (він з часом одружиться на княжні Голіциній). Ви не забудьте, що в ті роки дівчина після 20 вже вважалася старою дівою. Павло Васильович зробив пропозицію Софі Вона відправила його до батьків для вирішення їх долі. Батьки із задоволенням дали згоду – як не як, теж Енгельгардт, та ще і не тільки нащадок багатія, а й красень! 25.10.1825 Павло пише рапорт Римському-Корсакову про свій намір одружуватися на Софії. 16.11. отримує дозвіл. Весілля зіграли в Вільшанському маєтку Енгельгардтів. Певно, малюком Тарас бачив те весілля, адже згадує про нього в “Прогулянці із задоволенням і не без моралі”. Через належний час у Енгельгардтів з'явилася на світ донечка Софія, в липні 1828 - син Василь, а в листопаді 1829, вже під час Тарасової служби – син Григорій. Всього ж за 10 років Софія народила 7 дітей - 4 сини і 3 дочки. Але тільки народила. Навіть грудьми не годувала. Молоком випоїли їх годувальниці, а наглядали гувернантки. Як писав Тарас:

” Та княгині тільки можуть Привести дитину. А годувати та доглядать

Не вміють княгигні. А потім оха: ”Забуває Мене мій Поль або Філат!

За що ж воно тебе згадає? За те хіба, що привела?..”

Ось і прекрасна Софі по моді того часу своє покликання бачила не в дітях, а в балах. Павла Васильовича це теж влаштовувало, адже коли поряд така чарівна жінка – успіх в суспільстві забезпечений! Пам'ятаєте, той горезвісний бал з приводу тезоіменства Імператора 6 грудня 1829? Софі помчала на бал, хоч зовсім недавно, в кінці листопада, народила дитину! Та що ми можемо знати про вдачі тих часів! Та й не забудемо, що майже всі діти Павла Енгельгардта зайняли гідне місце в суспільстві. Дочки вийшли заміж за військових, а сини стали вченими і громадськими діячами. Але повернемося до прекрасної Софії, адже якби не потрапив Тарас до неї, не було б видатного українського Поета. Як стверджував Кант “ Буття визначає світогляд». Світогляд Тараса визначився саме під час перебування у Софії Енгельгардт. Потрапив до неї він 15-річним підлітком, а вийшов з під її опіку вже 24-річним чоловіком. Кращі роки, роки мужніння - пройшли під Софіїним крилом. Софія була не звичайною поміщицею. Її отець Готтгард Герхард був уславленим воїном. Під час війни генералів так просто не давали. Але бути воїном зовсім не означає бути солдафоном. Генерал-лейтенант був широко освіченою людиною, любив філософствувати. Читав і Вольтера, і Руссо. Вольтер'янкою виховав і дочку. У Тарасі вольтер'янка Софі побачила свого Простодушного. Позбавлена світськими умовностями можливості виховувати власних дітей, взялася за виховання Простодушного. Але спочатку про те, як Тарас почав належати власне Софії, а не Павлу Васильовичеві. Річ у тому, що пан для свого двору у Вільно набирав не козачків, а штат прислуги. Були там і кухарі, і конюхи, і просто слуги. Нагадаю, що Тараса Шевченка панський управитель ротмістр Дмитренко, по настійному клопотанню Яна Димовського і діда Якима, рекомендував панові саме, як кімнатного художника. Козачком направили Ваню Нечипоренко. Але поки у пана була казенна квартира, в якій він не мав права щось переробляти, кімнатний художник йому, фактично, був не потрібний. В цей час Софі була на останніх місяцях вагітності. Якраз їй і потрібен був помічник. Ось таким помічником і став 15-річний. Софі була ровесницею його сестри Катерини. Софі і відносилася до Тараса так, як колись відносилася старша сестра-берегиня. Це пан бачив в Тарасі безсловесне бидло. Для Софії він був Простодушним! Бачила, що хлопець цікавиться книгами. Дозволяла користуватися книжками з сімейної бібліотеки, правда тільки у відсутності пана. Але Тарас і сам добре розумів: панові навряд чи сподобається, що його кріпосний читає ті ж книги, що і він. Софі пояснювала Тарасу незрозумілі слова і вирази в польських книгах. Саме з нею вперше прочитав Тарас дві книжечки Адама Міцкевича, видані у Вільно в 1822 році. Вона навіть почала одягати його під Міцкевича і такі ж бакенбарди, як у Міцкевича, з'явилися і у нього...

Але не тільки читати книжки дозволяла пані Тарасу. У тодішньому вищому світі все ще спілкувалися французькою. Енгельгардти навіть тримали гувернантку-француженку, яка вчила їх дітей манерам і французькій мові. Пані дозволила гувернантці давати уроки і Тарасу. Недаремно ж згодом Елькан напише про Тараса, що той вільно базікав французькою.

Якою б не була пані, але врятувати Тараса від тієї прочуханки 7 грудня 1829 вона не могла, навіть, якби і хотіла. Але може, перед тим, як засуджувати пана за ту прочуханку, подумаємо, чому так трапилося?

По-перше, це був не звичайний бал, а присвячений тезоіменству Миколи І.

По-друге, цей бал повинен був тривати до ранку. Щоб пани повернулися ще до опівночі, повинна була бути поважна причина. Якщо почитати книги тодішніх авторів, то з'ясується, що під час тих балів, не дивлячись на царську заборону, в окремому кабінеті збиралися картярі і всю ніч на проліт грали в карти, даючи можливість дружинам, сестрам, дочкам, танцювати і веселитися з шанувальниками. Кинути гру можна було лише за умови, що тебе звинувачать в шулерстві.

Мабуть, саме за це і виперли гравці штабс - ротмістра. Ясно, що він повернувся додому злий, як чорт. Та і Софі від нього, мабуть, дісталося. Адже вона відразу шмигнула до себе в спальню і була не присутня при панських розборках з Тарасом. Пригадайте ще одну обставину. Пан жив на казенній квартирі. Для освітлення повинен був користуватися казенними ж свічками. В ті часи були перебої з постачанням свічок для офіцерів. У листі до цивільного губернатора від 3.12.29 пишеться:

„...місцева дворянська дров’яна адміністрація на вимогу коменданта на цей грудень місяць свічок жодному з штаб-офіцерів, які квартирують у приватних будинках, не відпустила...” А зараз подумайте, чи міг Тарас для копіювання використовувати лише одну свічку? Мій малий синулька теж любить малювати і перемальовувати. Має дурну звичку, займатися цим в той час, коли відключають електрику і комп'ютер! Йому бачите – нудно! Назбирає всі свічки, які у нас є. До голови прив'яже, щоб бачити і що малює, і з чого змальовує. Скільки його не лупив, по 5-6 таких дефіцитних свічок спалить за вечір. Але це ж мій рідний син. А тут панові дефіцитні свічки палить його кріпосний! Мало того, мій синулька, коли перемальовував, не звертає уваги, що там навколо. Все заляпано воском, так і дивися, що спалахне! Думаю, що і Тарас ні на що не звертав уваги, адже навіть появи пана не помітив.. А тоді у Вільно за порушення правил протипожежної безпеки карали, не дивлячись на звання і чин. Зацитую з “Вулиці Вільно” М.Богдановича: “ За наказом бурмістра, всі, як треба, закрили всі вікна, загасили вогні ”. Тарас же копіював собі отамана Платова, а за те, щоб закрито вікно, яке сяє на всю вулицю, навіть і думки не мав! Отже пробачимо Василя Енгельгардта за те, що сам відлупцював Тараса, як рівню. А ось те, що пан наказав конюхові його випороти, Тарас запам'ятав на все життя.