Зони Європейської вищої освіти

Самостійна робота над темою передбачає передусім визначення цілей і завдань Болонського процесу.

Болонський процес – це специфічний рух освітніх систем різних країн, обумовлений змінами, що відбуваються на теренах Європи і світу. Визначальними властивостями вищої освіти розвинутих країн є якість, взаємна довіра держав і вищих навчальних закладів, сумісність структури освіти та кваліфікацій, конкурентоспроможність ВНЗ, мобільність студентів тощо. В той же час вища освіта різних країн має певні розбіжності. Тому Болонська декларація висуває як завдання гармонізацію архітектури системи європейської освіти. Досягти такої гармонізації можна лише шляхом формування спільного освітнього і наукового простору та розробкою єдиних критеріїв і стандартів у цій сфері в масштабах усього Європейського континенту. Кінцевою метою Болонського процесу є створення зони Європейської вищої освіти, що сприятиме:

а) підвищенню конкурентоспроможності європейської системи освіти і освітніх послуг у світовому вимірі та посиленню ролі освіти у соціальних перетвореннях;

б) поглибленню науково-навчальної співпраці і координації шля­хом поширення обміну викладачами, студентами, дослідниками, адмі­ністративним персоналом європейських ВНЗ;

в) зростанню якості європейської вищої освіти і здатності її випускників до працевлаштування на світовому ринку праці.

Принципи формування зони Європейської освіти, що визначені як шість цілей Болонського процесу, передбачають: уведення двоцикло­вого навчання; запровадження кредитної системи; формування систе­ми контролю якості освіти; розширення мобільності студентів і викладачів; забезпечення працевлаштування випускників та приваб­ливості європейської системи освіти.

У чому полягають подальші дії для досягнення зазначених цілей Болонського процесу?

По-перше, це впровадження двоступеневої освіти (бакалаврської і магістерської). Передбачається, що тривалість навчання на першому ступені триватиме 4 роки, а навчання на другому – буде продов­жуватися ще один-два роки і завершиться здобуттям ступеня магістра. Одержання докторського ступеня можливе за умови загального навчання 7-8 років. Новим підходом до освіти є формування у фахівця розуміння необхідності навчання протягом усього життя. Тому вища школа повинна забезпечити таке навчання на основі застосування гнучких навчальних програм.

Для забезпечення визнання кваліфікацій планується використання єдиного Додатку до диплома, рекомендованого ЮНЕСКО, Радою Європи та Європейською комісією, який автоматично отримав кож­ний студент, що закінчить університет Європи до 2005 р. Він дещо схожий на український додаток до диплому, але ширший і доско­наліший. Окрім переліку дисциплін із вказівкою на обсяг і результати екзаменів чи інших форм контролю, обов’язковим є опис структури освітньої системи і номенклатури дипломів. Останнє потрібно для надання інформації про місце навчального закладу, який видав диплом, зміст його програм та освітніх кваліфікацій у системі даної країни задля полегшення порівнянь з відповідними аналогами в інших державах.

По-друге, це запровадження системи кредитів (тобто показників академічного навантаження студентів), аналогічній ЕСТS (Європейсь­кій кредитно-трансферній системі) або інших сумісних з нею систем, які здатні забезпечити як диференційно-розрізнювальну, так і функцію накопичення. Система кредитів розглядається, з одного боку, як інструмент підвищення мобільності студентів, що надає можливість переходити з однієї навчальної програми на іншу, включаючи й післядипломну освіту, а з другого як засіб реформування навчальних програм. Вона має стати акумулюючою системою, що здатна діяти в рамках концепції «навчання впродовж усього життя», як це зроблено, наприклад, у Великобританії. Це дасть змогу студентам продовжувати навчання в інших країнах і приймати участь у міжнародних нав­чальних програмах. Важливим моментом при застосуванні акумулюю­чої кредитної системи є її можливість враховувати усі досягнення студента (наприклад, участь у наукових дослідженнях, конференціях, предметних олімпіадах тощо), а не тільки навчальне навантаження. Однією з головних умов переходу на нову модульно-кредитну систему має стати високоінтенсивна самостійна робота студентів. В Україні певний досвід на цьому шляху мають Київський політех­нічний університет, Києво-Могилянська академія та ін.

Третім кроком, необхідним для входження у Болонський процес, є забезпечення високоякісних стандартів вищої освіти, розробка критеріїв оцінки якості, які можна легко порівняти. В цьому контексті передбачена організація внутрішніх та зовнішніх державних і громадських систем контролю якості освіти, створення акредитаційних агентств, незалежних від національних урядів та міжнарод­них організацій. Оцінка якості повинна ґрунтуватися не на тривалості чи змісті навчання, а на тих знаннях і навичках, яких набули випускники. З цією метою розробляються й встановлюються стан­дарти транснаціональної освіти.

Забезпечення якості вищої освіти та конкурентоспроможність вищих навчальних закладів стануть основою для вирішення ще однієї задекларованої в Болоньї цілі – створення умов для вільного пере­міщення студентів, викладачів, менеджерів освіти та дослідників в рамках зони Європейської вищої освіти. Розширення мобільності студентів і викладачів вимагає розробки юридичних механізмів відносно визнання іноземних документів про освіту та внесення змін у національні законодавчі акти щодо працевлаштування іноземців. Це питання потребує також відповідних доповнень у трудові та пенсійні законодавства усіх країн.

Подальші дії у досягненні цілей Болонського процесу полягають у забезпеченні привабливості європейської системи освіти, залу­чення до навчання в Європу якомога більшої кількості студентів з інших регіонів світу та підвищення інтересу до вищої освіти взагалі. Ця мета є головною, оскільки конкурентна боротьба за прибутковий ринок освітніх послуг в останні роки значно загострилася, і Європа намагається протистояти політиці, насамперед, США й Австралії, у завоюванні ринків збуту послуг в освітній сфері.

Нарешті, шоста ціль Болонського процесу – забезпечення пра­цевлаштування випускників – орієнтує вищі навчальні заклади на кінцевий результат: знання випускників мають бути застосовані і практично використанні на користь усієї Європи. Всі академічні ступені (у тому числі ступень бакалавра) та інші кваліфікації повинні бути затребувані європейським ринком праці, а професійне визнання кваліфікацій має бути полегшене Додатком до диплому.

Ці вимоги є певною програмою розвитку вищої освіти України. По­дальші дії національної вищої освіти для досягнення цілей Болонсько­го процесу передбачають: прийняття системи легкозрозумілих і адек­ватних ступенів та системи двоциклової освіти (доступеневе і після­ступеневе навчання); запровадження Європейської кредитно-транс­ферної системи (ЕСТS) або інших сумісних з нею систем, які здатні забезпечити функції накопичення; усунення перешкод вільному пере­суванню студентів і викладачів; забезпечення високоякісних стандар­тів вищої освіти; сприяння європейському підходу до вищої освіти (запровадження програм, курсів, модулів із «європейським» змістом); навчання протягом усього життя; спільна праця вищих навчальних закладів і студентів як компетентних, активних і конструктивних партнерів у заснуванні та формуванні зони Європейської вищої освіти.

Проте на думку багатьох науковців нова двохступенева модель, сприяючи підвищенню ролі професійно-орієнтованої, практичної під­готовки, може привести до звуження рівня фундаментальної підго­товки, що загрожує зниженням наукового потенціалу країн. Тому в матеріалах Празького самміту міністрів освіти підкреслюється необ­хідність запобігати ранній спеціалізації, забезпечувати надання фунда­ментальних знань високого рівня як основи для подальшого індиві­дуального визначення у сфері професійної підготовки, сприяння про­довженню наукової освіти зі здобуттям ступеня магістра. В цілому перспективу структурних реформ академічна громадськість Європи оцінила дуже неоднозначно.

Прихильники поділу вищої освіти на два рівні – коротку і повну – з присудженням відповідно дипломів бакалавра і магістра обґрунто­вують цей крок тим, що таке скорочення забезпечить вищою освітою молодь віком 18-23 роки більш ніж 15-20 відсотків, що є на сьогодні, й дасть значну економію коштів бюджету.

Поглиблений аналіз показує, що тенденція скорочення тривалості вищої освіти пов’язана зі зміною ринків праці, які не потребують молоді віком 16-20 років, а чекають більш зрілих осіб з дипломами про вищу освіту, що володіють здібностями до безперервного самонавчання.

Досить відомий той факт, що ще на початку 90-х років компанія «Форд» наймала лише осіб з дипломами бакалавра (і вище) на всі можливі в ній місця праці (включаючи охоронців та інший допо­міжний персонал).

Як засвідчив досвід США й багатьох інших країн, перехід від елітної вищої освіти до класичного навчання, яке охоплює дві третини юного покоління, а не лише здібну молодь, неминуче супровод­жується необхідністю навчати як необдарованих, так і тих, хто не палає бажанням оволодіти змістом складних і довготривалих фунда­ментальних дисциплін. Саме цей контингент і примушує всі розвинені країни застосовувати принаймні два заходи:

1) будувати спеціалізовані неуніверситетські вищі школи з про­фесіоналізованими програмами навчання (чи створювати подібні відділення в університетах);

2) максимально скорочувати термін навчання, орієнтуючись на практичну діяльність випускників.

Наслідком подібних процесів є посилення розподілу системи вищої освіти на класично-академічний сектор з більш тривалими програ­мами навчання (4-5 років для бакалаврів і 5-6 – для магістрів), і про­фесіоналізований, де середня тривалість програм навчання на 1-2 роки менше. У першому присуджують диплом типу «А» і скеровують їх володарів на науково-аналітичні види діяльності, у другому – типу «В», що свідчить про підготовку фахівців-практиків. Зрозуміло, що й навчання в закладах типів «А» і «В» має істотні відмінності.

Другий аспект стосується проблеми підвищення конкурентоспро­можності європейських вищих навчальних закладів, здатності прий­мати значні контингенти абітурієнтів із закордону, зокрема, з позаєвропейського простору.

Насамперед слід підкреслити, що оскільки вища освіта є в сучасному світі дуже привабливим бізнесом, конкуренція в цій сфері набуває дуже гострого характеру. Найактивніше з Європою у боротьбі за студентів конкурують заклади США і Австралії. В цілому відсоток іноземних студентів складає: США – 32 %, Великобританія – 16 %. Німеччина – 13 %. Австралія – 12 %. Франція – 11 %. Іспанія, Австрія, Швейцарія – по 2 %.

Але якщо узяти відсоток іноземців від загальної кількості студентів певної країни, то картина виглядає так: Швейцарія – 16 %, Австралія – 13 %, Австрія – 11, 8 %, Великобританія – 11, 5 %, Франція – 7, 7 %, Данія – 6 %, Швеція – 4, 3 % і т. п. Саме цей показник дає підстави для висновку щодо привабливості й конкурентоспроможності євро­пейських ВНЗ.

В цілому Болонський процес є своєрідною відповіддю на виклики глобалізації, становлення інформаційного суспільства, посилення мігра­ційних процесів, мобільності ринку праці, міжкультурних обмінів, а головне – об’єктивно сформованої потреби навчитися «жити разом», зберігаючи власну етнічну, культурну, релігійну різноманітність й одночасно розуміючи і поважаючи один одного у відповідності з спільними нормами і стандартами.

Для опрацювання цієї теми можна використати літературу [4; 8; 23; 25; 30; 41; 43].

Питання для самоконтролю

1. 1. У чому полягають основні завдання Болонського процесу?

2. 2. Спираючись на документальні матеріали та факти, окресліть принципи та етапи формування зони Європейської вищої освіти.

3. 3. Що вже зроблено країнами Європи з метою досягнення завдань Болонського процесу?

4. 4. Які реформаційні зміни у вищий школі потрібно провести Україні, щоб долучитись до повноправних учасників Болонського процесу. У чому проявляться розбіжності в поглядах на місце України в Зоні європейської освіти?