💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

ТЕМА 2. Системи вищої освіти у країнах Європи і Америки

Вивчення теми рекомендується розпочати з аналізу принципів побудови системи вищої освіти у розвинених країнах Європи та США.Зверніть увагу, що перші західноєвропейські університети – Болонський та Парижський – з’явилися ще у ХІІ ст. Перший північноаме­риканський університет – Гарвардський університет у Бостоні – було відкрито у1636 р. Отже, вища школа пройшла в зарубіжних країнах різний за тривалістю і змістом шлях. На сьогодні найбільший відсоток студентів мають США, Японія, Канада, Австралія, Нова Зеландія. У віковій групі від 18 до 20 років населення цих країн більш ніж 40 % – студенти.

Вища освіта США являє собою систему, в якій відсутні типові ВНЗ або типові програми. Саме в цьому американці вбачають одну з гарантій академічної свободи. На їх думку, будь-яка єдина типова система була б несприятлива для волелюбного американського народу. В країні налічується біля 3 тис. ВНЗ різних типів (універ­ситетів, технологічних інститутів, чотирирічних та дворічних колед­жів), в яких навчається біля 9 млн. студентів і щорічно приймаються близько 2 млн. першокурсників. Особливістю вищої школи США є переважна більшість приватних вузів, які складають більш ⅔ від їх загальної кількості, хоча 70 % студентів навчаються в державних вузах. Це пояснюється тим, що серед приватних ВНЗ є невеликі, з чис­лом студентів до 100 осіб, в той час як у державних вузах навчається декілька десятків тисяч студентів.

Університетська система США включає в себе так звані бага­топрофільні університети та (значно престижніші) дослідницькі. На статус багатопрофільного університету можуть претендувати ті ВНЗ, що здатні забезпечити навчання у магістратурі, а в дослідницьких університетах готують ще й за докторськими програмами. З присуд­женням ступеня університет здійснює підготовку спеціалістів у галузі мистецтва, природознавства й суспільних наук, часто – з юриспру­денції, медицини, інженерії. Викладачі, окрім володіння педагогічною майстерністю, мають займатися дослідницькою роботою та публіку­ватися. Якщо навчальний заклад відповідає цим критеріям, він отримує статус мультиуніверситету (з кількома коледжами, що забез­печують спеціалізацію у певній галузі знань). Освітня політика мультиуніверситетів орієнтована на пріоритетні напрями федеральної наукової політики, що має на меті підготовку високого рівня спеціалістів, розвиток фундаментальних наук і налагодження стійких та продуктивних зв’язків із промисловим бізнесом.

У США вищі навчальні заклади виконують основну науково-дослідну роботу. Майже 60 % коштів на неї поступає від федерального уряду у вигляді замовлень, договорів, контрактів. Тому вплив на вищу школу федеральної влади є визначальним, оскільки в її руках знаходиться фінансовий важіль.

Самостійним вищим навчальним закладом з дворічним або чотири­річним строкомнавчання є коледж. Молодші та місцеві коледжі готують кадри для місцевих підприємств і повністю фінансуються місцевою владою. Вони випускають молодший персонал – спеціаліс­тів з достатньою загальною культурою та практичними навичками і фактично є проміжною ланкою між школою і власне вузом. Для підтримки здібної молоді уряд виділяє гранти, які дають можливість навчатися безкоштовно. Щоб вступити до університету в США, потрібно мати ступінь бакалавра. Щорічно у цій країні випускають біля 80 % бакалаврів, 20 % магістрів, 3 % докторів наук.

Система освіти США є децентралізованою і підпорядкована орга­нам управління окремих штатів. У державному масштабі керівництво здійснюється відомством освіти, що входить до складу департаменту охорони здоров’я та соціального забезпечення. Контроль за якістю освіти окремих ВНЗ здійснюється шляхом їх акредитації. Загальне керівництво навчальним закладом виконує опікунська рада.

Система вищої освіти Великої Британії – одна з найстаріших в Європі. Оксфордський і Кембріджський університети функціонують з початку ХШ ст. У XX ст. було відкрито близько 30 університетів і майже 800 вузів інших типів (коледжів, технологічних і політехнічних інститутів, педагогічних коледжів, що діють і нині) з платним навчанням. В Англії, і тільки в Англії, більшість студентів отримують від держави і місцевих органів допомогу.

Усі вищі навчальні заклади Англії державні, структура їх є більш уніфікованою, аніж у США. Основною одиницею є коледж (самостій­ний ВНЗ чи частина університету), поділений на факультети і кафедри. На відміну від американської системи вищої освіти, що закріпила пріоритет дослідницьких університетів, традиції і міцність британських університетів, особливо Оксфорда і Кембриджа, забезпе­чуються рівнем навчання. У Великобританії університетська освіта зберегла елітну спрямованість. Серед 42 університетів найбільшим університетом, що являє собою федерацію коледжів, є Лондонський (40 тис. студентів), найпрестижнішими – Оксфордський і Кемб­риджський (11 тис. студентів). До них прирівнюються 5 інших вищих навчальних закладів: Манчестерський інститут науки і технології, Манчестерська школа бізнесу, Королівський коледж мистецтв, Лон­донська вища школа бізнесу, Кренфілдський технологічний інститут. Громадянські та технологічні університети, створені за ініціативою підприємців на базі технологічних коледжів, займають у Англії менш престижне місце. Вони пропонують програми і курси навчання відповідно до інтересів промисловості та бізнесу.

Термін навчання у ВНЗ Великої Британії з більшості спеціаль­ностей коротший, аніж у вищих закладах освіти США, і має вужчий профіль підготовки. Система вчених ступенів така ж, як і в США, оскільки американці свого часу запозичили англійську систему (бака­лавр, магістр, доктор). Відсутні також єдині правила прийому.

Англійські університети завдяки багатовіковій традиції зберегли (теоретично) незалежність від виконавчої влади і підпорядковані лише парламентові. Університет очолює канцлер, призначений для цере­моній. Системою освіти керує державний секретар з освіти та науки, а практично освітянськими справами займається місцева влада. Крім того, вищі навчальні заклади можуть перевірятися королівськими інспекторами, які безпосередньо підпорядковані держсекретареві.

У системі вищої освіти Франції, на відміну від Великої Британії й США, лідерські позиції займають не університети, а великі школи (grand 1’ecole), що забезпечують підготовку спеціалістів для сфери бізнесу, державного управління та інженерії. Вони надають високий рівень освіти і до вступних іспитів до цих закладів допускають лише тих, хто успішно завершив перший освітній курс в університеті.

Майже всі вищі навчальні заклади Франції є державними і фінансуються урядом. Приватні вузи – це п’ять католицьких універси­тетів та 120 великих шкіл, що підпорядковуються промисловим компаніям і церкві, в яких навчається менше 10 % французьких студентів.

Вища освіта Франції довгий час перебувала під впливом вікових традицій і лише з 1968 р. розпочалося її реформування, яке й досі не закінчено. В країні 26 академій (навчальних округів), більше 50 уні­верситетів і так званих університетських центрів на правах універ­ситетів (у Парижі їх – 13, Греноблі, Тулузі, Страсбурзі – по 3 і т. п.).

Особливістю французької освіти є полідисциплінарний характер університетів, тобто в кожному університеті викладається багато дисциплін, але відсутня комплексна (міждисциплінарна як, наприклад, в США) підготовка студентів. Тому для поєднання навчальної і дослідницької роботи створені навчально-дослідні об’єднання, які є основною адміністративною одиницею в межах університету.

Окрім університетів, які готують дипломованих спеціалістів широ­кого профілю, французька система вищої освіти включає великі школи (grand 1’ecole) та великі заклади вищої освіти. Створення у ХІХ ст. цих шкіл було пов’язано з необхідністю готувати кадри більш вузької спеціалізації, ніж університетські заклади, що
до 1795 р. були єдиним типом вищих навчальних закладів у Франції. Переважна частина великих шкіл підпорядковується міністерству народної освіти. Серед них можна виділити, зокрема, п’ять шкіл, що готують учителів, школу хартій, школу мистецтв і ремесел, різні види інженерної школи.

Великі заклади вищої освіти є дослідницькими центрами і цен­трами по розповсюдженню наукових знань. Як правило, у них про­фесори викладають лекції за вільними програмами, орієнтованими на їх власні наукові інтереси. Замість студентів ці школи відвідують слухачі, які отримують після навчання не офіційні дипломи, а лише посвідчення про те, що вони прослухали ті чи інші курси. Деякі великі заклади (наприклад, французький коледж, Національний музей при­родничої історії (природи), обсерваторія фізики земної кулі та ін.) приваблюють досить відомих вчених і користуються великим науко­вим авторитетом. Проте вони не є вищими навчальними закладами у звичайному розумінні. Основна маса студентів навчається в універ­ситетах.

Для вступу в університет абітурієнт повинен мати ступінь бакалав­ра (на відміну від США і Англії). Бакалавр у Франції – це випускник ліцею, повної школи, що склав екзамен за одним із профілів: гума­нітарним, природничим, технічним. Випускний екзамен на бакалавра у ліцеї є водночас вступним до університету (але не іншого ВНЗ). Оскільки у Франції диплом бакалавра отримують тільки 10 % випуск­ників шкіл, то для переважної більшості передбачені вступні екзаме­ни. Вступники мають бути не старші 20-24 років і повинні мати стаж роботи два роки. Залежно від того, на яке відділення вступає абіту­рієнт, від нього вимагається складання іспиту відповідно з історії, іноземної мови, географії, математики, фізики чи хімії на рівні бакалавра. Правила вступу до великих шкіл, які готують до певної професії, носять інший характер. Конкурс до них складає 8-10 осіб на місце, в той час як до університету він мінімальний. За даними ЮНЕСКО, 30 % французьких студентів отримують стипендію, розмі­ри якої залежать від прибутку сім’ї, успішності студента та курсу нав­чання. Частина студентів має повернути стипендію після закінчення вищого навчального закладу.

Вища освіта Німеччини має державний характер, приватні ВНЗ – відсутні. У Німеччині (порівняно з США) спостерігається більша єдність у типах, структурі та управлінні вищими навчальними закладами, в термінах і програмах навчання. Питаннями вищої освіти в Німеччині займаються Комісія з планування освіти, федеральне міністерство освіти та науки, рада ректорів, наукова рада та інші феде­ральні органи.

Вища школа поєднує навчальний процес з дослідженнями. Значна увага приділяється формуванню особистості студента. Влада законо­давчо захищає права громадян, які мають атестат про середню освіту, на безкоштовну освіту без складання вступних іспитів. Однак полег­шений вступ не призводить до негативних наслідків завдяки високій якості підготовки спеціалістів, що здійснюється відповідно до вимог роботодавця. В організаційному відношенні ВНЗ Німеччини мають свої особливості. Перша – це відсутність поділу на факультети й заміна їх так званими спеціальностями (наприклад, у 1969 р. в Гам­бурзькому університеті замість шести факультетів було створено 15, а потім – 19 спеціальностей). Другою особливістю є відсутність кафедр: їх роль відіграють семінари, а основне навчальне навантаження виконують професори. Окрема структурна одиниця всередині спе­ціальності – дослідницький інститут, його співробітники не пов’язані з викладанням і займаються лише наукою.

Для вступу до університету необхідно мати тільки один документ – шкільний атестат. Кожна федеральна земля сама регулює університетські порядки, визначає квоту для вступу та кількість навчальних місць шляхом встановлення прохідного балу. При цьому зараховуються найбільш підготовлені абітурієнти, що є головним принципом університетської освіти. Строк навчання визначається не за роками, а за семестрами. Після зарахування студент сам складає план своєї роботи на час навчання, обирає дисципліни, які вивчатиме, професорів та семінари, самостійно визначає, чи буде складати дер­жавний екзамен, чи вийде на магістерську роботу (диплом). Форми занять близькі до наших: лекція, просемінар, семінар, практичне заняття. Екзаменів лише два: перший – проміжний – після закінчення IV семестру, другий – державний (або магістерська робота).

Розглянувши принципи формування вищої освіти у розвинених країнах, визначте основні її завдання та перспективи розвитку.

Процес об’єднання Європи супроводжується формуванням спіль­ного освітнього і наукового простору та розробкою єдиних критеріїв і стандартів у цій сфері в масштабах усього континенту. Інтеграційний процес у науці й освіті має дві складові: формування співдружності провідних європейських університетів під егідою документа, назва­ного Великою хартією університетів (Magna Charta Universitatum), та об’єднання національних систем освіти і науки в європейський простір з єдиними вимогами, критеріями і стандартами. Головна мета цього процесу – консолідація зусиль науковців, освітян й урядів країн Європи для істотного підвищення конкурентоспроможності євро­пейської системи вищої освіти і науки у світовому вимірі (протягом останніх 15-20 років вона значно поступалася американській системі) та піднесення їх ролі у суспільних перетвореннях.

Аналіз різних типів освіти виявляє ряд загальних закономірностей та тенденцій в еволюції освітніх галузей. Відбувається висунення освіти в число пріоритетів державної політики країн, зростає частка валового національного доходу, що направляється в освіту. Наприк­лад, в США у 1991 p. вона склала 390 млрд доларів, що перевищило асигнування на оборону. Домінування витрат на освіту над обороною спостерігається й у Франції.

Як показує світовий досвід, інтелектуальний потенціал є найбіль­шим багатством держави, а видатки на освіту – одним із найваж­ливіших видів інвестиції. За оцінками американських експертів один долар інвестицій у систему освіти дає 3-6 доларів прибутку, а про­дуктивність праці фахівця з вищою освітою у 10-11 разів перевищує витрати на його підготовку. Саме за рахунок підтримки розвитку освіти високорозвинуті країни одержують до 40 % приросту внутріш­нього валового продукту.

Зростає й показник чисельності студентів: в Австрії він складає – 30 студентів на одну тис. населення, у Данії – 32, Франції – 35, Ірландії – 37, Швеції – 31 студент. Акцент у підготовці студентів все більше зміщується в бік неперервності освіти, посилення професіо­налізму й загальної культури, виховання на принципах демократії, свободи, гуманізму. Спільним напрямом перетворень у галузі освіти виступає також розширення автономії, ініціативи й самостійності навчальних закладів у запровадженні стандартів та критеріїв оцінки педагогічної діяльності. Разом з тим, світовий досвід підготовки фа­хівців свідчить про строкатість, оригінальність, своєрідність регіо­нальних типів освіти, їх унікальність, розмаїття модифікацій, кон­кретних форм організації, функціонування і розвитку.

Перелік літератури, яку найбільш доцільно використати для самостійного вивчення цієї теми [3; 9; 16; 24; 28; 29; 40].

Питання для самоконтролю