Тема № 11. Організація публічної влади на місцях в зарубіжних країнах

Перелік питань до самостійної роботи:

Поняття та сутність місцевих органів влади.

Основні риси адміністративно-територіального устрою зарубіжних країн.

Основні системи здійснення публічної влади на місцях.

Структура і порядок формування органів місцевого самоврядування.

Компетенція і фінансова база місцевого самоврядування.

Відносини органів місцевого самоврядування з центральною владою

Методичні вказівки

Насамперед студент має знати, що місцеві територіальні одиниці є складовими усіх форм територіального устрою. Система управління всіма справами в межах територіальної одиниці покладається на органи місцевого управління.

Місцеве управління можна визначити як управлінську діяльність у місцевій територіальній одиниці, яка здійснюється через систему органів центральної влади або адміністрацією вищестоящого територіального рівня управління. Вищестояща влада формує певні адміністративні органи, які мають на меті здійснення управління на місцях.

Під місцевим самоврядуванням студентам слід мати на увазі діяльність самого населення місцевої територіальної одиниці та його виборних органів, які покликані здійснювати управління місцевими справами. Також, вони повинні усвідомлювати, що вплив і сила органів місцевого самоврядування, зазвичай, є основним чинником визначення рівня демократії в кожній державі.

У державному (конституційному) праві зарубіжних країн виділяють наступні системи організації влади на місцях:

1) англо-американська, яка характеризується наявністю місцевого самоврядування на всіх рівнях нижче за державу, суб’єкт федерації, державно-автономний регіон та відсутністю адміністративно-територіальних одиниць загального характеру (Канада, Великобританія, Австрія);

2) європейська, яка поєднує місцеве самоврядування з місцевим управлінням, де місцеві органи управління здійснюють адміністративну опіку та нагляд за діяльністю органів місцевого самоврядування (Франція, Італія);

3) радянська, за якої всі органи самоврядування формуються виборним шляхом, відсутні посадові особи, які призначаються, а керівництвоі контроль здійснюються за принципом демократичного централізму через апарат комуністичної партії (Китай, Куба, КНДР, В’єтнам).

З вищевикладеного можна зробити висновки, що кожна країна світу визначає свій адміністративно-територіальний поділ, враховуючи географічні, економічні, демографічні та соціальні фактори і він є сталим та незмінюваним навіть за умови прийняття нової конституції. Згідно такого положення незаперечним буде і той факт, що на основі адміністративно-територіального поділу під впливом місцевих умов формується система місцевого самоврядування.

Однак, слід наголосити, що порядок формування представницьких органів місцевого самоврядування регулюється спеціальними виборчими законами і законами про місцеве самоврядування. Загалом всі ці процеси відбуваються на основі таких принципів, як: загальність, рівність, прямих виборів, таємність голосування, несумісність діяльності та несумісність посад та інше. Існують також різноманітні цензи для реалізації пасивного виборчого права: віковий у межах від 18 до 25 років у різних країнах; осілості; громадянства; знання державної мови; освітній; майновий та інші.

Серед способів висунення кандидатів відомі: петиційне висування (збір підписів); висування від партії; самовисування та інше.

Депутати органів місцевого самоврядування не наділяються імперативним мандатом. Чисельний склад рад різний та залежить особливостей регіону, який представляють депутати. Термін повноважень також різний від 2 до 6 років (Великобританія-4 роки, Франція-6 років, Швейцарія-3 роки). За структурою ради однопалатні, але у великих містах та містах-столицях можуть бути двопалатними. Форма роботи рад – сесія.

До повноважень органів місцевого самоврядування відносять такі:

v у соціальній сфері – допомога малозабезпеченим, будівництво шкіл, лікарень, дешевого житла, дошкільних закладів, будинків престарілих, дитячих будинків сімейного типу та їх обслуговування і ремонт в разі необхідності;

v у сфері управління муніципальною власністю – встановлення правил забудови, відкриття підприємств, установ, організацій, які займаються наданням послуг населенню;

v у сфері керівництва і розвитку комунального господарства – будівництво, експлуатація та ремонт доріг, розвиток місцевого транспорту, охорона навколишнього середовища, нагляд за містобудуванням, водо-газопостачання та енергозабезпечення, прибирання вулиць. Утримання водойм та інше;

v у сфері охорони громадського порядку – встановлення правил поведінки у громадських місцях, санкціонування мітингів, демонстрацій, пікетів, здійснення санітарного нагляду, патрульна та охоронна служба, яка здійснюється поліцейськими підрозділами та інше;

v у фінансово-бюджетній сфері – встановлення та стягнення місцевих податків та інших обов’язкових платежів, формування та затвердження місцевих бюджетів тощо;

v у законодавчій сфері – доповнення та розробка місцевого законодавства, прийняття місцевих нормативно-правових актів.

Під місцевим управлінням в юридичній науці розуміють управлінську діяльність в місцевій територіальній одиниці, яку здійснює центральна влада чи адміністрація вищого територіального рівня управління чи виконавчий орган, обраний безпосередньо населенням.

Європейська Хартія місцевого самоврядування, яка є основним міжнародним актом, що регулює муніципальні відносини в більшості європейських країн під місцевим самоврядуванням розуміє „право та реальну здатність органів місцевого самоврядування регламентувати значну частину публічних справ та управляти ними, діючи в межах закону, під свою відповідальність та в інтересах місцевого населення.

Різноманітність підходів зарубіжних країн до організації життєдіяльності місцевого співтовариства зумовило розмаїття типів організації місцевої влади.

Студентам і курсантам при самостійному вивченні матеріалу слід звернути увагу, що виділяють дві основні системи організації влади на місцях: американську (або англосаксонську) та континентальну.

Англо-американська система характеризується наявністю місцевого самоврядування на всіх рівнях, нижче рівня держави, суб’єкта федерації чи автономії (Великобританія, США, Нова Зеландія, Канада, Індія тощо). Ця система характеризується відсутністю представника, якого призначає уряд і який здійснює контроль за діяльністю органів місцевого самоуправління. Це зовсім не означає відсутності урядового контролю взагалі, а не адміністративні процедури.

Континентальна система, на противагу американській, базується на поєднанні виборних місцевих органів та уповноважених представників уряду, що здійснюють адміністративний контроль за їх роботою. Фактично це поєднання місцевого самоврядування з місцевим управлінням в різних формах (Франція, Італія, Іспанія, Бельгія, Голландія тощо). Однією з таких форм може бути адміністративна опіка, яка полягає в тому, що рішення органів місцевого самоврядування не можуть вступити в силу без ухвалення призначеного державою місцевого адміністратора. Іншою формою є адміністративний нагляд за перевіркою законності рішень муніципальних органів. При цьому адміністратор може оскаржувати рішення лише в судовому порядку. В деяких випадках виборний орган місцевого самоуправління є одночасно представником державної адміністрації на муніципальному рівні (Німеччина).

Щодо порядку формування та компетенції муніципальних органів студентам і курсантам треба знати, що в світовій практиці розрізняють уніфіковану та не уніфіковану моделі управління. При уніфікованій моделі (Італія, Бельгія, Франція тощо) діє єдина система управління на місцях, однопорядкові муніципальні органи наділені рівним статусом. Як правило, сама система таких органів регулюється конституцією.

При неуніфікованій системі (Великобританія, США, Канада, Німеччина, Іспанія тощо) однопорядкові муніципальні органи наділені різним правовим статусом (це залежить головним чином від того, знаходяться вони в міській чи сільській місцевості). Відмінність моделей подібного типу полягає в тому, що кожна система включає в себе досить великі підсистеми з власними центрами та контролю муніципальної діяльності і які займають проміжне становище між загальнодержавними органами та місцевостями. Існують прямі адміністративні стосунки цих органів з відповідними урядовими закладами.

Крім того, знати, що по способу формування та статусу органів місцевого самоуправління умовно виділяють „парламентську” та „президентську” моделі.

Перша характеризується обранням місцевих виконавчих органів представницькими органами із свого складу. Глава місцевої адміністрації одночасно може бути головою місцевого представницького органу. При цьому представницький орган є вищим по відношенню до глави адміністрації.

Друга модель – прямі вибори населенням як представницьких органів, так і глави місцевої адміністрації і навіть деяких посадових осіб виконавчої та судової влади (скарбника, прокурора, мирового судді, шерифа). Маючи одне спільне джерело влади, ці виборні органи здійснюють свою діяльність на паритетних засадах. Інколи в одній державі можуть існувати обидві ці моделі. Наприклад, для північних земель ФРН характерна парламентська модель, тоді як на півдні домінує президентська.

Особлива складність щодо організації місцевого самоуправління, притаманна федеративним державам (США, Канада, Швейцарія, Росія, Індія тощо). Це пов’язано з тим, що кожний суб’єкт федерації має свій адміністративно-територіальний поділ, який склався в процесі історичного розвитку.

Муніципальні органи уповноважені вирішувати лише місцеві справи: керівництво розвитком комунального господарювання, муніципальною власністю, вирішення соціальних питань, санітарний контроль, пожежна безпека тощо).

В унітарних державах загальний контроль за місцевими органами здійснює центральний уряд (одне чи декілька міністерств). У Франції та Італії цим відає міністерство внутрішніх справ, в Японії міністерство у справах місцевого самоуправління. У федеративних державах діяльність місцевих органів контролюється суб’єктами федерації.

Загальними юридичними принципами відносин муніци­пальних органів із центральною владою є законодавче регулю­вання організації й діяльності муніципалітетів у поєднанні з судовим і адміністративним контролем за законністю їхніх дій.

За будь-якого рівня розвитку демократії місцеве самовря­дування перебуває під контролем державної влади, що здійс­нюється з боку центральних органів і уповноважених посадо­вих осіб на місцях.

У централізованих державах цей контроль здійснюється центральним урядом. Так, у Франції й Італії муніципальними органами відають міністерства внутрішніх справ, у Японії — міністерство у справах місцевого самоврядування. Певні на­глядові функції стосовно муніципалітетів виконують й інші міністерства та центральні відомства, насамперед міністерства фінансів.

У федеративних державах муніципалітетами відають, як пра­вило, уряди суб'єктів федерації. Так, у США контроль здійс­нюють у відповідних галузях департаменти та інші адміні­стративні органи штатів, у ФРН — урядовий апарат земель.

У низці держав, наприклад, в Італії, Японії, нагляд за му­ніципальними органами в межах великих адміністративно-те­риторіальних одиниць покладається на спеціальних агентів центрального уряду, які займають ключові позиції в місцево­му управлінні. Вони спостерігають за всією діяльністю муні­ципальних органів, нерідко підмінюють їх, можуть застосову­вати до муніципалітетів каральні санкції, відають питаннями місцевого керування, вилученими з компетенції муніципаль­них органів.

У деяких країнах, наприклад, у Скандинавських, Велико­британії та ін., контроль за законністю фінансової та іншої діяльності органів місцевого самоврядування здійснюють спеці­альні, відносно незалежні контролери — омбудсмани, що пору­шують питання про відповідальність посадових осіб муніципа­літетів за неправильне здійснення фінансово-бюджетних та ін­ших повноважень.

Є дві основних форми адміністративного контролю цент­ральних органів влади над місцевими органами.

Історично перша така форма — це адміністративна опіка. За неї рішення органів місцевого самоврядування не можуть набирати чинності, поки не одержать схвалення місцевого ад­міністратора, призначеного або уповноваженого зверху (пре­фекта, губернатора, та ін.). У схваленні в цьому випадку може бути відмовлено з мотивів як незаконності, так і недоцільності рішення. За такої системи контролю адміністратор візує кож­ний акт органів місцевого самоврядування, без чого рішення ради не набирає чинності. Така система збереглася в більшості держав Азії й Африки, у деяких країнах Європи, наприклад у Польщі.

На сучасному етапі переважає метод адміністративного на­гляду, що обмежується перевіркою тільки законності рішен­ня органів місцевого самоврядування.

Зазвичай адміністратор для перевірки рішення дає невели­кий строк, після закінчення якого, якщо не надійшло запере­чень, рішення набирає чинності.

Нова тенденція полягає в тому, що адміністратор може за­перечити рішення тільки в судовому порядку. У свою чергу, органи місцевого самоврядування можуть у судовому порядку захищати свою автономію не тільки від місцевих адміністра­торів, а й навіть від парламентів, президентів і урядів.

Прийнято розрізняти власне контроль (перевірку представ­никами держави, судами законності актів місцевого самовря­дування) і адміністративне втручання (агенти центру затвер­джують або не затверджують муніципальних службовців на ключові пости, наприклад, на пости начальника муніципаль­ної поліції, припиняють діяльність ради, відстороняють мера від посади).

Існує твердий фінансовий контроль, особливо щодо дотацій центру, навіть за англо-американської системи організації місцевої влади.

Загальними юридичними принципами відносин муніци­пальних органів із центральною владою є законодавче регулю­вання організації й діяльності муніципалітетів у поєднанні із судовим і адміністративним контролем за законністю їхніх дій.

Основними напрямами втручання уряду в справи муніци­палітету є:

а) пряме регулювання муніципальної діяльності;

б) контроль за роботою муніципальних органів;

в) забезпечення фінансової залежності муніципального управління уряду.

Адміністративне регулювання діяльності муніципальних органів виявляється у двох формах. По-перше, воно полягає у виданні урядом і окремими міністерствами нормативних актів з питань організації й діяльності муніципалітетів, різні галузі муніципального керування піддаються докладній регламен­тації. Таким чином, порушується принцип підпорядкування муніципалітетів виключно законодавчій владі парламенту. Щоб обійти цей принцип, використовується, зокрема, інститут делегованого законодавства.

Інша форма адміністративного регулювання полягає в тому, що певні акти й заходи муніципальної влади можливі лише у разі затвердження, схвалення або попереднього дозволу уря­дових органів чи їхніх повноважних агентів на місцях. До та­ких питань належать головним чином фінансові й загально-нормативні акти муніципалітетів, угоди з муніципальним май-

ном, найважливіші організаційні справи. Так, у Великобрита­нії затвердженню міністрів підлягають акти муніципалітетів, що містять загальнообов'язкові приписи, акти про місцеві подат­ки й про одержання позик тощо. В Японії схваленню міністер­ства у справах місцевого самоврядування разом із фінансови­ми органами підлягають муніципальні акти про місцеві подат­ки й з деяких інших фінансових питань, а створення деяких адміністративних органів і призначення на керівні муніци­пальні посади в префектурах (наприклад, у галузі освіти, соці­ального забезпечення) провадиться зі схвалення або за прямою участю відповідних міністерств.

Будь-які вказівки урядових органів з питань, що розгляда­ються як делеговані муніципалітетам справи загальнодержав­ного значення, для муніципальної влади обов'язкові. Однак втручання центру поширюється й на суто місцеві справи. Од­ним зі способів такого втручання є надання муніципалітетам рекомендацій, які зазвичай приймаються муніципальною вла­дою без заперечень.

Формами контролю центральних органів є доповіді муніци­пальної влади, ревізії галузей муніципального керування, про­ведені спеціальними інспекторами міністерств та інших адмі­ністративних органів, подання муніципалітетами статистич­ної інформації.

Часто центральні органи створюють на місцях так звані публічні корпорації, яким передається обслуговування певних сфер (транспорт, водопостачання, енергія та ін.), що обмежує роль місцевого самоврядування.

На місцях створюються місцеві відділення міністерств, ча­стина з яких може бути навіть підлегла в деяких питаннях му­ніципальним органам, але насправді тиск міністерств набага­то сильніший.

Залежність муніципалітетів від урядового апарату забезпе­чується й системою державних дотацій виборному місцевому самоврядуванню. У СІЛА ці дотації становлять приблизно одну чверть муніципальних доходів, у Англії сума дотацій переви­щує розміри надходжень від місцевих податків.

Найжорсткіший адміністративний контроль над місцевими органами самоврядування існує в тих країнах, де муніципаль­ними органами відають урядові агенти на місцях — префекти, губернатори (Франція, Японія).

Так у Франції тепер префект представляє в департаменті уряд і міністерства, наглядає за дотриманням законів і гро­мадського порядку. Найважливіші рішення комунальних рад і генеральної ради департаменту направляються префектові, який, виявивши порушення законів, пропонує раді усунути їх. У разі незгоди ради префект передає такий акт на розгляд ад­міністративного трибуналу. У певних випадках адміністратив­ний трибунал ще до винесення рішення може на прохання префекта призупинити виконання акта. У разі виявлення по­рушень у місцевому бюджеті, наприклад, його незбалансова-ності, ігнорування витрат, які за законом є для місцевої влади обов'язковими, префект звертається в орган фінансового кон­тролю — регіональну рахункову палату. Якщо палата пого­диться з думкою префекта, до бюджету вносять поправки.

У Японії до обов'язків губернатора входять виконання функ­цій управління, доручених йому центральним урядом, і нагляд за всіма муніципальними органами в префектурі. Губернатор має право скасовувати рішення ради префектури, призначати й зміщувати деяких чиновників префектуральної адмініст­рації, накладати стягнення на мерів і сільських старост. Особ­ливість полягає в тому, що губернатори в Японії обираються населенням на чотири роки, причому він може й не бути чле­ном муніципальної ради префектури. Однак обрані губернато­ри залежать від центрального уряду, тому що можуть бути змі­щені розпорядженням прем'єр-міністра.

У певних країнах призначені зверху представники держав­ної влади можуть звертатися до глави держави або до уряду з пропозицією про розпуск виборної ради й проведення нових виборів у зв'язку із систематичним порушенням радою зако­нодавства або її непрацездатністю.

Підпорядкування муніципальних органів уряду і його аген­там на місцях забезпечується погрозою застосування проти муніципальних рад їхніх членів і службовців адміністратив­них санкцій.

Такими санкціями є розпуск муніципалітетів, примусова відставка муніципальних рад, передача тих або інших повно­важень муніципалітету урядовим агентам, відсторонення мерів і муніципальних службовців від посади, накладення на них різних стягнень, скасування актів муніципальних органів.

Так, можливість розпуску муніципальних рад передбачена в законодавстві Франції, Італії, Японії. У Великобританії і Японії центральний уряд, а в США уряди штатів можуть ви­лучати з відання муніципалітетів і доручати своїм чиновни­кам керівництво справами місцевого самоврядування, з яки­ми муніципалітет, на думку вищестоящої влади, не справ­ляється.

У низці держав, насамперед у Великобританії, істотним до­повненням до адміністративного нагляду є судовий контроль за відповідністю рішення муніципальної влади актам цент­ральних органів.

Проте місцеві органи самоврядування володіють у демо­кратичних країнах значними повноваженнями й обмеження їхніх повноважень в одному аспекті зазвичай компенсується розширенням в іншому.

З викладеного вище ясно, що в місцевих територіальних одиницях може здійснюватись як місцеве управління, так і місцеве самоврядування.

У багатьох країнах відбувається об'єднання в національно­му масштабі представників як усіх органів місцевого самовря­дування країни, так і окремих їхніх ланок, наприклад, союзів міст. Це дає змогу домагатися прийняття необхідного місцево­му самоврядуванню загальнодержавного законодавства, прий­няття загальнодержавних програм розвитку окремих сфер місцевого життя, обмінюватися досвідом і забезпечувати задо­волення деяких інших загальних проблем.

У діяльності місцевого самоврядування в демократичних країнах велике значення мають різного роду громадські ініціа­тиви: колективні виступи жителів з метою рішення місцевих проблем, самодіяльне їх вирішення тощо.

Органи місцевого управління й самоврядування стали нині однією з найбільших ланок державної організації розвинутих зарубіжних держав.

Література: основна [1, 2, 14 ]; додаткова [5, 11, 13, 29, 34, 61, 64, 68, 66, 70, 85, 93, 95, 106, 108, 109, 111, 113,

СЛОВНИК ТЕРМІНІВ

“А”

Абсентеїзм – ухилення виборців від участі в голосуванні.

Абсолютизм – різновид державного режиму, який характеризується фактичною концентрацією всієї повноти державної влади в руках монарха. Відповідає абсолютній монархії як формі правління.

Автономія – передбачена конституційним (державним) правом спеціальна організація територіальних одиниць в державі яка сприяє їх відносно самостійному функціонуванню. Відомо три види автономії – адміністративно-територіальну, національно-територіальну та національно-культурну.

Авторитарний політичний режим – антидемократичний політичний режим, який спирається перш за все на методи насильства, хоча не виключає окремих поступок і реформ.

Адміністративно-територіальна одиниця – частина території держави, яка має визначені законом чи підзаконним актом кордони в межах яких здійснюється управління нею як цілісним утворенням на засадах централізованого державного управління.

Активне виборче право – право вибирати в національні органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Апатриди – те ж, що й особи без громадянства.

“Б”

Бікамералізм – двопалатний парламент.

Біпатриди – особи з подвійним громадянством.

“В”

Вето – рішення, завдяки якому певний орган, наділений відповідними повноваженнями, стає на заваді виданню акту, вже ухваленому одним, чи кількома іншими органами. В конституційному (державному) праві найбільш відоме вето глави держави – його відмова в промульгації чи в санкціонуванні законопроекту, прийнятого парламентом.

Віковий ценз – вимога, згідно з якою право участі у виборах чи голосування на референдумі (чи при застосуванні інших форм безпосередньої демократії) надається при досягненні певного віку.

Виборщик – особа, яка безпосередньо голосує за кандидата на певну посаду (президента, парламентарія) при непрямих виборах і сам отримує свій мандат від виборців.

Вотум – в широкому значенні слова це рішення або точка зору, яка висловлюється в формі голосування.

Вотум довіри (недовіри) – одна з форм парламентського контролю за діяльністю уряду в парламентських країнах, виражається в ухваленні або неухваленні тієї політики, яку проводить уряд.

“Г”

Гнучка конституція – конституція, порядок прийняття та внесення змін до якої той же, що і при прийнятті та зміні звичайного закону.

Громадське об’єднання – організація громадян некомерційного характеру для якої участь в політиці є допоміжною ціллю.

Громадянство – стійкий правовий зв’язок фізичної особи з конкретною державою, який зумовлює взаємні права та обов’язки сторін.

“Д”

Дебати – дискусія в парламенті, яка як правило, завершується голосуванням.

Делеговане законодавство – видання урядом актів, що мають силу закону, з питань що входять в компетенцію парламенту по уповноваженню останнього.

Делеговані повноваження – передача повноважень одним органом іншому.

Делікт виборчий – в конституційному (державному) праві зарубіжних країн назва порушення виборчого законодавства, яке має на меті сфальсифікувати результати голосування чи вплинути на них.

Джерімендерінг – навмисна “нарізка” виборчих округів таким чином, щоб надати переваги певній політичній партії (зазвичай правлячій). Іноді під цим терміном розуміють маніпуляцію виборчими округами в широкому розумінні цього слова.

Дискреційні повноваження – конституційні повноваження, застосування яких не пов’язане з певними юридичними умовами. Іншими словами, це повноваження які посадова особа здійснює на власний розсуд.

Дифамація – опублікування в пресі, оголошення в ЗМІ певної інформації, що зазіхає на честь чи репутацію особи.

Доктринальні джерела права – у Великобританії та деяких інших країнах точка зору найбільш авторитетних вчених-юристів (зазвичай минулого), опублікована в їх працях, до якої звертаються суди при необхідності послатися на правовий принцип чи тоді, коли питання не врегульовується ні статутним, ні прицидентним правом.

Дуалістичний режим – різновид державного режиму, який характеризується дуалізмом влади, тобто практичною рівновагою, чи співвідношенням близьким до рівноваги, законодавчої та виконавчої гілок влади в особі парламенту та глави держави.

“Е”

Електорат – виборці, контингент виборців, застосовується як синонім терміну “виборчий корпус”.

“Ж”

Жорстка конституція – конституція, порядок зміни якої більш складний за прийняття чи зміну простого закону.

“З”

Загальне право – термін, який застосовується в країнах, що визнають судовий прецедент за джерело права. Це система правових норм, що створюється судами на противагу статутному праву як системі норм, що походить від парламенту.

Закон органічний – категорія законів, які введені в систему джерел конституційного (державного) права. Призначення цих законів полягає у встановленні організації та порядку діяльності органів, зазначених в основному законі. Органічні закони приймаються на основі бланкетних норм конституції, доповнюють та уточнюють конституцію.

Законодавчий процес – фактична процедура прийняття закону, яка проводиться на основі норм права і включає цілий ряд стадій.

Законодавчий референдум – один із видів референдумів. Це голосування з приводу прийняття чи зміни певного закону. Найчастіше проводиться з приводу фінансового законодавства чи бюджету. Окремо виділяється конституційний референдум.

Застава виборча – за законодавством деяких країн сума грошей, яка вноситься кандидатом при висуванні з метою засвідчити серйозність їх намірів.

“І”

Імунітет парламентський – одна з привілей парламентаря, яка дозволяє йому вільно здійснювати свої функції, включає парламентську невідповідальність та недоторканість.

Імперативний мандат – термін, який характеризує такі стосунки між депутатом та виборцями, при яких перший зобов’язаний виконувати накази своїх виборців, останні мають право вимагати від депутата звіту про свою роботу та відкликати його. Широко застосовувався в соціалістичних країнах. Імперативний мандат обмежує незалежність депутата, тому ряд сучасних конституцій містять норми, які забороняють його.

Імпічмент – особливий порядок притягнення до відповідальності посадових осіб, які знаходяться на державній службі. Процедура імпічменту здійснюється парламентом.

Індемнітет – винагорода, яку отримує парламентар в цілях забезпечення його матеріальної незалежності. Складова частина статусу парламентаря.

Інституціоналізація політичних партій – законодавче закріплення порядку їх створення, діяльності та фінансування.

“К”

Кабінет – термін використовується в законодавстві та політичній практиці ряду ряду зарубіжних країн як назва уряду або його частини. Наприклад, у Великобританії терміном “уряд” називають всіх керівників загальнонаціональних органів виконавчої влади, яких очолює прем’єр-міністр. Термін “кабінет” означає вузьку колегію, керовану прем’єром, яка включає близько 20 найбільш значних міністрів.

Квестор – член бюро палати парламенту, який відповідає за фінансові та адміністративні служби палати та за дотриманням порядку в сесійній залі.

Квота виборча – один з основних елементів в пропорційній виборчій системі при розподілі місць між списками кандидатів. Виборча квота представляє собою число, яке одержується в результаті ділення числа голосів що були подані за список, на число призначених для виборчого округу місць в представницькому органі. Існує декілька правил вирахування виборчої квоти.

“Кишенькове “ вето – право президента США не підписувати наданий йому для промульгації прийнятий Конгресом, до перерви в роботі сесії законодавчого органу. При певних обставинах воно дає змогу дає змогу Президенту відхилити вже ухвалений закон.

Клерикальна держава – держава, в якій релігія відіграє вирішальну роль в діяльності політичних та державних інститутів.

Компетенція – сукупність повноважень і обов’язків певного органу чи посадової особи законодавчої, виконавчої, судової влади, чи особи, яка наділена виборним мандатом.

Конвент – в деяких зарубіжних країнах назва представницького органу, який може бути скликаний для складання, чи внесення змін до конституції.

Конституціоналізація – процес включення конституційних норм в акти, які знаходяться на більш низьких ступенях правової ієрархії. З одного боку це забезпечує реальне втілення конституційних норм в правовий матеріал. З іншого боку, цим, до певної міри, принижується значення конституції, змішуються різні галузі права.

Конституційна монархія – форма правління, при якій влада монарха обмежена нормами конституції. Розрізняють дві різновидності конституційної монархії – дуалістичну та парламентську монархії.

Конституційна юстиція – узагальнюючий термін, який означає систему органів та процедур завдяки яким здійснюється перевірка актів, які видаються парламентом, представницькими органами суб’єктів федерації, місцевих територіальних одиниць, актів виконавчої влади та приватних осіб на відповідність основному закону країни.

Конституційність (неконституційність) закону – відповідність чи невідповідність виданого парламентом акту основному закону країни. Конституційність чи неконституційність може бути формальною або матеріальною. Перша можлива при виданні закону органом, який не має для цього належних повноважень, або належним органом ознак з порушенням встановленої процедури. Матеріальна конституційність – визнання відповідності чи невідповідності акту основному закону по суті.

Конституційна угода (конституційний звичай) – не зафіксоване в офіційних документах правило поведінки, яке склалося на практиці та регулює відносини по здійсненню державної влади і якого дотримуються в силу традиції. Щоб стати конституційним звичаєм це правило повинно застосовуватись протягом довгого часу і учасники конституційно-правових відносин повинні рахувати його за правову норму. Конституційна угода (звичай) досить розповсюджена в англо-саксонських країнах (Великобританія, США, Канада) та в країнах, які сприйняли англо-саксонську систему права (Індія, Малайзія, Ямайка).

Конституційний закон – термін має декілька значень. Він може використовуватись в якості найменування основного закону та включати відповідні норми. В деяких зарубіжних країнах (Італія, Чехія) конституційні закони видаються з питань, вказаних в конституції і мають вищу юридичну силу в порівнянні зі звичайним законом.

Конституційний референдум – голосування з приводу прийняття, зміни чи відміни основного закону. Хоча в законодавстві зарубіжних країн не вказується про відміну конституції шляхом голосування на конституційному референдумі, однак теоретично такої можливості відкидати не можна.

Контрасигнація – підпис міністра на акті, який видає глава держави і який надає цьому акту юридичної сили. Мають місце випадки, коли під найбільш важливими законами підписуються декілька членів уряду, а під актами про реформу конституції – всі його члени. Контрасигнація виконує декілька функцій: завіряє дійсність підпису глави держави; перекладає відповідальність (політичну чи юридичну) з глави держави на міністра; вказує на колегіальність прийнятого рішення.

Кооптація – введення нових членів до складу виборного колегіального органу за його рішенням або за рішенням керівника цього органу без проведення виборів. На державному рівні найчастіше застосовується при авторитарних режимах.

Корпоративна держава – держава, в якій владу організовано на основі представництва корпорацій – об’єднань людей за професіями, родом діяльності чи інтересами в певній сфері. Корпоративними державами були Португалія до 1974 р., Іспанія до 1977 р., Югославія до 1992 р.

Кумулятивний вотум – різновид пропорційної виборчої системи, застосовується в багатомандатних виборчих округах. Виборцю надається стільки голосів, скільки заміщається місць від округу. Ці голоси він може віддати одному кандидату, розподілити їх в межах певного партійного списку чи між кандидатами різних списків. Кандидати, які набрали найбільше число голосів, оголошуються обраними.

Куріальні вибори – вибори по куріям (“курія” – сукупність осіб, які належать до тієї чи іншої групи виборців, розподілених за національними, становими, релігійними чи майновими ознаками). При таких виборах кожна курія має певне представництво у виборному органі і вони забезпечують більшість місць в цьому органі для певних класів чи груп населення, які складають меншість. Такі вибори – пряме порушення принципу рівного виборчого права.

“Л”

Легіслатура – термін застосовується в двох значеннях. Це може бути найменування законодавчих органів (наприклад, штатів в США), або строк повноваження законодавчого органу.

Лобізм – під цим терміном розуміється надання тиску на парламентарів шляхом особистого або письмового звернення чи іншим шляхом з боку певних груп чи приватних осіб, який має на меті прийняття або відхилення законопроекту. Лобізм виник в США, однак існує в багатьох країнах.

“М”

Магістратура – в країнах з романською правовою системою та в деяких інших країнах це корпорація висококваліфікованих посадових осіб судової влади – суддів, прокурорів, слідчих. Орган самоуправління цієї корпорації, зазвичай, називається Вищою радою магістратури і часто є конституційним інститутом.

Мандат – в широкому розумінні сова це акт, яким одна особа надає іншій повноваження здійснити певні юридичні дії. В конституційному праві мандат визначає стосунки між обраним депутатом та виборцями. В парламенті депутат, виконуючи законодавчу функцію, реалізує повноваження наданні йому виборцями. Теорія конституційного права та законодавства чітко розрізняють два види мандату – представницький (вільний) та імперативний.

Меджліс – назва однопалатного парламенту або палати в країнах з арабською мовою чи деякими іншими східними мовами (теоркської чи іранської групи).

Муніципальне право – в залежності від країни цим терміном називають або комплексну галузь права, що регулює суспільні відносини, які виникають в процесі управління місцевими справами, або як підгалузь конституційного чи адміністративного права. В будь-якому випадку норми муніципального права одночасно є нормами інших галузей права (конституційного, адміністративного, фінансового тощо).

“Н”

Народна законодавча ініціатива – право, яке законодавством надається певній кількості виборців, запропонувати парламенту або виборчому корпусу прийняти, змінити або відмінити конституцію, закон чи інший акт.

Народна конституція – назва конституції, яка розроблена або ухвалена органом, в основу якого покладено виборчий корпус: установчі збори чи парламент. Інколи цим терміном називають акт, який вже було ухвалено на референдумі.

“Народне вето” – голосування виборців, яке має на меті анулювати нормативний акт, який вже вступив в законну силу. Виборці висловлюються за відміну закону, забороняють, накладають вето на його дію. Широко застосовується в Італії.

Натуралізація – один з способів набуття громадянства, прийом в громадянство особи за її заявою.

Нація – в конституційному праві цей термін вживається як синонім поняття народ, держава та як етнічна спільність.

Негативні права та свободи – це права та свободи, які мов би витікають із конституційної заборони будь-якому суб’єкту порушувати чи обмежувати певне право чи свободу.

Некодифікована конституція – різновид писаної конституції, яка являє собою сукупність писаних актів, які мають всі ознаки основного закону. В писаній конституції закріплено всі питання конституційного регулювання, однак вона не містить систематичного їх викладу (Фінляндія, Швеція, Ізраїль).

Несумісність посад – неможливість суміщення мандату, отриманого на виборах, з державною службою, роботою в недержавному секторі та підприємницькою діяльністю.

Нуліфікація – позбавлення певного акту його юридичної сили. Може бути абсолютною або частковою. Після нуліфікації акт не може застосовуватись. Коли орган конституційного контролю визнає акт таким, що не відповідає конституції, в такому випадку можна говорити про його нуліфікацію.

„О”

Обов’язковий референдум – голосування, яке проводиться на основі точно встановлених конституцією або іншими законами вимог.

Октроїрована конституція – конституція, введена одностороннім актом голови держави. Також використовується термін „дарована” конституція. У її введенні не беруть участь ні представницькі установи (парламент, установчі збори), ні виборчий корпус (референдум). Октруїрувані конституції властиві, насамперед, країнам з монархічними органами управління.

Олігархія – панування, влада невеликої групи людей не в силу своїх здатностей, а на основі багатства, походження чи приналежності до еліти. В конституційному матеріалі термін не зустрічається. Він знаходить своє застосування в юридичній та політичній літературі.

Оптація – один із способів набуття чи втрати громадянства, який полягає у виборі громадянстві чи підданства при зміні державної приналежності, певної території. Її жителям зазвичай пропонується вибрати громадянство однієї з двох відповідних держав. Особи, які проживають на такій території, мають можливість зберегти своє громадянство, або отримати нове громадянство.

Охлократія – термін використовується в науковій літературі та означає домінування в політиці держави соціальних низів, які нездатні ефективно управляти державою.

„П”

Панашування – порядок голосування у багатомандатних виборчих округах, за якого виборець може проголосувати одночасно за кандидатів із різних партійних списків. Може мати місце на виборах як за пропорційною, так і за мажоритарною системою при багатомандатних округах. Панашування дозволяє виборцю віддавати перевагу особі кандидата перед тією чи іншою партією, але спотворює сам принцип партійного підходу, закладений у пропорційну виборчу систему.

Парламентаризм – форма взаємодії громадянського суспільства та держави, що ґрунтується на визначенні провідної ролі парламенту у системі організації державної влади. Парламент може існувати без істотних елементі парламентаризму. Парламентаризм передбачає верховенство парламенту у законодавчій сфері та його провідне становище в системі вищих органів держави.

Парламентарій – узагальнена назва члена парламенту.

Парламентська партія – політична партія, яка прагне до здобуття та використання державної влади або здійснення впливу на неї шляхом участі у виборах і представництва в парламенті.

Парламентське право – один із центральних інститутів конституційного (державного) права. Це сукупність писаних та неписаних норм, які регулюють склад, структуру, компетенцію та порядок діяльності парламенту.

Партійна система – це сукупність діючих в країні політичних партій та відносини, які складаються в боротьбі за державну владу та в процесі її здійснення. Той чи інший тип партійної системи визначається не всіма наявними в країні політичними партіями, а лише тими, які здійснюють реальний вплив на функціонування державних інститутів.

Партократичний режим – різновид державного режиму, який характеризується тим, що реальна влада на кожному рівні державного управління належить верхівці правлячої і частіше за все, єдиної політичної партії та одноосібному лідеру відповідного партійного комітету.

Пасивне виборче право – це право вибиратися в центральні представницькі органи та органи місцевого самоврядування (право бути зареєстрованими в якості кандидата, проводити виборчі кампанію, приймати участь в розподілі мандатів, користуватися іншими правами кандидата, що вказані в законі).

Перебалатування – повторне голосування у випадку, коли кандидати не отримали необхідної для обрання кількості голосів.

Перехідні положення в конституції – частина писаної кодифікованої конституції, яка містить положення про дію правових норм минулого політичного режиму та про порядок їх відміни.

Плебісцит – референдум, що не має конституційного та законодавчого характеру. У цьому значенні плебісцит є опитуванням населення з найбільш важливих питань політичного життя країни.

Плюральний вотум – надання виборцю на певній підставі кількох голосів. Їх кількість більша, ніж кількість голосів у інших виборців. Такий виборець має більше можливостей впливати на політичне життя при здійсненні різних виборчих процедур (вибори, референдуми тощо).

Поділ влади – система організацій і функціонування державної влади, в якій функції законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюються різними державними органами.

Позитивні права і свободи – права і свободи, сформульовані в конституції та інших законах як прямий дозвіл щось зробити або не робити. Найбільш розповсюджений спосіб закріплення прав і свобод в конституційному матеріалі.

Політичний режим – система методів і засобів здійснення політичної влади в країні.

Політична система – комплекс організацій завдяки яким здійснюється політична влада і які впливають на її здійснення.

Політичний процес – порядок функціонування політичної системи та її окремих інститутів, включаючи взаємовідносини між ними. Конституційне (державне) право регулює в основному ту частину політичного процесу, в якій приймають участь носії публічної влади.

Праймеріз – попередні (первинні) вибори в США, в ході яких члени Демократичної та Республіканської партій, зареєстровані як виборці, на партійних зборах і з’їздах різних рівнів висувають кандидатів у депутати центральних і місцевих представницьких установ та на виборні посади в органах державної влади і місцевого самоврядування, а також обирають делегатів національних з’їздів цих партій.

Преамбула – вступна частина законодавчого, або іншого правового акту, міжнародного договору, декларації тощо, в якій зазвичай викладаються спонукальні мотиви, обставини та цілі його видання або укладання. Норми, що містяться в преамбулі, як правило, не мають безпосередньої юридичної сили.

Представницька влада – сукупність повноважень, делегованих громадянами шляхом виборів на певний строк своїм представникам в органах державної влади та органах місцевого самоуправління, а також система самих цих органів.

Представницький орган (установа) – колегіальний, постійно чи періодично діючий виборний орган держави, який наділений нормовстановлюючими, фінансовими та контрольними повноваженнями з певною сферою юрисдикції.

Прерогатива – виключне право, перевага. На конституційному рівні прерогатива частіше за все означає повноваження монарха як глави держави.

Преференційне голосування – встановлення виборцем послідовності кандидатів у межах одного списку, яка йому більш за все підходить. Застосовується лише при пропорційній виборчій системі.

Прецедентне право – правова система, в якій основним джерелом права визнається судовий прецедент – рішення суду по конкретній справі, що надалі є обв’язковим для всіх суддів рівної і нижчої інстанції при розгляді ними аналогічних справ.

Прецедент парламентський – рішення парламенту (палати) або його голови з процедурного питання, що надалі застосовується в парламентській практиці в аналогічних ситуаціях.

Промульгація – підписання та обнародування головою держави офіційного тексту прийнятого парламентом закону. це завершальна стадія законодавчого процесу, яка зазвичай включає декілька елементів: засвідчення закону і того факту, що він прийнятий за встановленою процедурою; підписання закону; розпорядження про опублікування закону та його виконання.

Пророгація – відстрочка парламентської сесії за рішенням глави держави.

Протекторат – одна з форм колоніальної залежності, при якій метрополія на основі спеціального міжнародного договору передає ведення деяких функцій стороні, що протектується. В результаті остання отримує деякі ознаки держави, залишаючись у фактичному підпорядкуванні у держави-протектора.

„Р”

Ратифікація – затвердження вищим органом держави, укладених її уповноваженим міжнародного договору, який з цього моменту набирає юридичної сили для даної держави. Як правило, ратифікацію міжнародних договорів в наш час здійснюють парламенти або дають згоду на них у формі закону.

Регентство – правовий інститут тимчасового заміщення посади глави держави в монархічних країнах.

Регламентарна влада – право вищого органу державної виконавчої влади (глави держави, уряду) регулювати суспільні відносини шляхом видання ними правових нормативних актів, які мають назву регламентарних актів. Регламентарні акти можуть прийматись на основі і на виконання законів, видаватись в порядку делегованого законодавства або з питань, що перебувають поза сферою компетенції парламенту. У першому випадку вони є підзаконними актами, у другому і третьому випадках – фактично мають силу закону.

Регламент парламенту – звід правил, що визначають внутрішню організацію та порядок діяльності парламенту (палати).

Ротації принцип – термін застосовується при повному або частковому оновленні складу палат парламенту.

„С”

Самоуправлінн я – в широкому розумінні слова управління справами певної спільності (організації, територіальної одиниці тощо), яке здійснюється її членами через виборні органи чи безпосередньо („напряму”) шляхом проведення референдумів, зборів тощо.

Світська держава – конституційна характеристика держави, яка означає відсутність в ній офіційної, обов’язкової для всіх релігії, відмова від визнання релігійних канонів в якості джерела права та їх впливу на діяльність державних органів, відокремлення церкви від держави та школи від церкви, відсутність релігійних судів, невтручання релігійних організацій в юридичне оформлення шлюбно-сімейних відносин.

Сесія парламентська – період часу, протягом якого періодично скликаються пленарні засідання парламенту і працюють його постійні комітети (комісії). Число і строк скликання сесії парламенту за рік в одних країнах визначається конституцією (Італія, США, Норвегія, Фінляндія, Швеція тощо), в інших – регламентом парламенту.

Сецесія – вихід суб’єкта федерації із союзу чи відокремлення часини території унітарної держави.

Соціальна держава – конституційна характеристика держави, яка проводить активну соціальну політику, спрямовану на забезпечення прав і свобод людини, досягнення високого рівня добробуту всіх верств населення. У соціальній державі політичні права людини доповнюються соціально-економічними правами, що передбачають надання всім члена суспільства певного мінімуму матеріальних і соціальних благ.

Стримок і противаг система – один із широковідомих варіантів реалізації системи поділу влад. Термін американського походження. Класичний варіант цієї системи сформувався в США. При даній системі складається така взаємодія органів у вищому ешелоні влади, при якій вони урівноважують та стримують один одного від намагань узурпувати владу.

Судова система – сукупність взаємодіючих між собою судів певної держави, які об’єднані спільними цілями, задачами та функціями.

„Т”

Теократична держава – конституційна характеристика держави, в якій політична влада належить церковній ієрархії або здійснюється на підставі релігійних канонів (Ватикан, Іран).

Тоталітаризм – тип політичного режиму, який характеризується всеосяжним (тотальним) контролем держави над усіма сферами суспільного життя з опорою на систематичне використання насильства.

„У”

Унітаризм – форма державного устрою, при якій територія держави складається з адміністративних або політико-адміністративних одиниць. Цим унітарна держава відрізняється від федеративної держави, територія якої складається з державних утворень.

Унія – об’єднання, союз держав. Розрізняють унію особисту та реальну. Унія особиста – об’єднання двох або декількох держав під владою єдиного глави держави (монарха). Реальна унія – крім об’єднання держав під владою єдиного глави держави передбачає також наявність спільних органів влади та управління.

Установча влада – повноваження з прийняття першої або нової конституції держави. Залежно від способу прийняття конституції суб’єктами установчої влади може бути представницька установа (установчі збори або парламент), виборчий корпус (у разі затвердження конституції на референдумі), глава виконавчої влади (глава держави або уряд).

„Ф”

Федерація (федералізм) – форма державного територіального устрою, яка являє собою стійкий союз держав чи державних утворень (суб’єктів федерації), які наділені власною компетенцією та відокремленими структурами органів державної влади – законодавчої, виконавчої та судової.

Філіація – один із способів набуття громадянства, його набуття в силу надходження. Це найбільш розповсюджений спосіб отримання громадянства. Особа стає громадянином відповідної держави на основі принципів „права ґрунту” та „права крові”.

„Ц”

Цензи виборчі – встановлені законом вимоги, яким повинна відповідати фізична особа, щоб мати активне або пасивне виборче право. Відомі цензи: віковий, освітній, майновий, моральний тощо.

„Ч”

Читання парламентське – обговорення законопроекту на засіданні парламенту (палати).

„Ш”

Шаріат – зведення мусульманських правових і теологічних нормативів, головний зміст яких становлять положення священних книг Корану і Сунни. Норми шаріату, за якими визначається божественне походження, сприймаються як загальнообов’язкові та розглядаються як вищі за закони, прийняті парламентом. Шаріат є безпосередньо чинним правом в Афганістані, Ірані, Пакистані, Судані, Саудівській Аравії тощо.

ПЛАН-ГРАФІК