Класична німецька Ф

1. Особливості класичної німецької Ф. Ф позиція Е.Канта;

2. Практично-дієва сутність суб’єктивного ідеалізму Фіхте. Наукове вчення Фіхте;

3. Натурфілософія і трансцендентний ідеалізм Шерінга;

4. Об’єктивний ідеалізм Гегеля, його панлогізм, Ф система та метод;

5. Антропологічий матеріалізм Фейербаха. Марксистська Ф, її виникнення та основні етапи розвитку.

Лекція 25

Всі недоліки попереднього французького матеріалізму і прагнула подолати класична німецька Ф. Але зробила це лише спекулятивно у процесі мислення, створивши при цьому найбільш грандіозну, змістовну систему Ф знання. Най мій погляд після німецької класичної Ф розвитку в галузі Ф вже не було.

Фундатором німецького класичного ідеалізму був Емануїл Кант (1724-1804рр.) Народився у заможній сім’ї, але з суворою дисципліною. Поступив до Кенісберзького університету (можливо медичний факультет). Швидко став професором. Вів аскетичнй спосіб життя.

У творчості Канта традиційно виділяють 2 великих періоди:

-докритичний (до 1770р.)

-критичний – були написані основні Ф твори: „Критика чистого розуму” (1788р.), „Критика здатності суджень” (1790р.)

У докритичний період Е.Кант в основному цікавився проблемами природознавства і насамперед проблемою розвитку всесвіту, неорганічної та органічної природи. У цей період, будучи професором, він читає курс фізики, астрономії, медицини, логіки, Ф і фізичної географії. Кант робить фундаментальні наукові відкриття: цікавить питання не стільки будови всесвіту і сонячної системи, скільки їх виникнення. У 1775р. публікує основну роботу – „Універсальна історія і теорія неба”. Спираючись на Галілео-Нютонівську механіку він висуває гіпотезу про походження сонячної системи із газоподібної туманності – розсіяних найдрібніших частинок матерії. Ця гіпотеза зберігає наукове значення і до сьогоднішнього дня.

Ф значення те, що він вперше стверджує природну історію сонячної системи. В цей період, спираючись на Ньютона і математику Даламбера Кант доводить, що внаслідок припливів океанів (2р/добу) рух Землі навколо осі сповільнюється у суворих межах. Кант робить спробу представити генеалогію тваринного світу, тобто прагне розподілити класи тварин за принципом їх можливого походження. Кант вперше в історії антропології обгрунтовує природну теорію походження людських рас. Однак із своїх наукових відкриттів та природничих знань Кант не робить послідовних матеріальних висновків, а навпаки робить значні поступи в бік Р, ідеалізму і розповсюдженого вчення про первинну доцільність природи (телеологію). Всупереч своїй же теорії походження всесвіту, Кант говорить, що всесвіт має початок у часі. Ні наявність матерії, ні законів, завдяки яким вона перетворюється їз хаосу у доцільні утворення не слугують достатньою підставою для ствердження того, що саме механічні закони лежать в основі створення всесвіту. Закони механіки лише виявляються в процесі руху матерії, але вони не випливають із руху і не доводять сам рух. Витоки матерії, її рух потрібно шукати не в механіці, а в єдиному початку – Бога. Про це свідчить будь-яке перетворення на будь-якому рівні одного утворення в інше з наявною доцільністю, що запрограмована Богом. У докритичний період на формування Ф Канта особливий вплив мала Ф Лейбніца та Вольфа, а згодом і Ф Юма.

Із полеміки між раціоналізмом та емпіризмом Кант виніс переконання в тому, що джерелом нових достовірних наукових знань не може бути ані чуттєвий досвід, ані розум сам по собі. Нові наукові знання, які характеризуються загальністю, необхідністю, об’єктивністю, істинністю, достовірністю існують і виникають у всіх окремих науках. Його хвилює питання: „Як виникають та формуються нові накукові знання? Як можливі у науках синтетичні судження? ”

Друге питання: „Як можливі у природничих науках істини, які були б об’єктивними, необхідними і безумовно точними, як це ми маємо у математиці? ” „Я стверджую, що у природничих науках міститься стільки науки, скільки в них є математики”. Щоб відповісти необхідно вивчити та дослідити можливості нашого розуму, на що він здатний. „Основний недолік французького догматизму та матеріалізму, - стверджує Кант, - полягає в тому, що він виходить із неправильної Ф позиції”. Ця неправильна позиція і не дозволяє рухатися далі механіки. Тому він є догматичним. Цей догматизм полягає в тому, що матеріалізм виходить із постулату: ніби природа функціонує, розвивається до і незалежно від людини, підпорядковується своїм законам, і людина, як продукт природи, здатна пізнати ці закони”. Але ж навпаки людина пізнає в природі стільки, скільки вона їй приписала сама. Із всіх речей зв’язок є єдине, що не дається об’єктом, а створене лише суб’єктом, бо він є системою його самодіяльності. Тобто Кант весь акцент теорії пізнання переносить із об’єкта на суб’єкт. Цей крок називають революцією в Ф („Переворот Коперніка у Ф”).

„Річ в собі (ноумен) існує об’єктивно, до і незалежно від нас. Людина за допомогою відчуттів пов’язана з оточуючим світом, однак відчуття без понять сліпі, як поняття без відчуттів – пусті. Поняття – як точка горизонту, з якої можна побачити певний вид. За допомогою апріорних форм чутливості та розсудливої діяльності людина орієнтується у світі сприйнятих (афіційованих) явищ. Вона встановлює взаємозалежності, зв’язки, відкриває закони, створює класифікації. Те, що називається емпіричною наукою. Але людська діяльність не може обмежуватись тільки розсудливою діяльністю. Розсудок поступається місцем розуму”. Розум у зв’язку зі своєю допитливістю прагне проникнути у річ в собі (сутність), однак при спробі проникнути в річ в собі розум стикається з граничними протиріччями (антимоніями). Розум всупереч принципам та законам елементарної логіки може довести істинність 2 контрадикторних суджень. Наприклад, розум може довести, що у світі домінують жорсткі закони причинно-наслідкових зв’язків і в той же час може довести, що у світі є і випадковість, елемент свободи. Розум доводить, що світ має початок у часі і обмежений у просторі, і одночасно, що такого початку немає і він безмежний у просторі. Розум доводить, що все складається з найпростіших корпускул і разом з тим, нічого простого в світі не існує. Розум може довести, що Бог є і що його немає, що душа смертна і безсмертна. Стикаючись з граничними протиріччями, розум зупиняється і рухатися далі не може, а поступається місцем вірі – практичному розуму. „Я навмисне обмежив можливість розуму, щоб він не був занадто самовпевнений, тому що мудрість більше полягає у практиці, аніж у мисленні”. Таким чином, у теорії пізнання Ф позиція Канта дуалістична, суперечлива, непослідовна. Коли стверджує об’єктивне існування ноумена – розділяє матеріалістичну позицію, а коли доводить, що пізнати річ в собі неможливо – він агностик, коли розум поступається місцем вірі – він фідеїст (ідеаліст).

У „Критиці практичного розуму” Е.Кант представляє своє етичне вчення. Вихідна посилка етики склалася під впливом Жан Жака Руссо. Сутність її в наступному – ні при будь-яких умовах та обставинах людину як особу не можна розглядати як засіб для досягнення певної мети, а виключно як самоціль. Тобто розділяє позицію Руссо, що необхідне значення для людини має її самоцінність та свобода, завдяки самоствердженню людини.

Лекція 26

Основою етичного вчення Канта є його переконання в тому, що етичний закон може бути тільки формальним. Якби у формулювання етичного закону входив би показ його змісту, то такий закон ніколи не мав би загального і необхідного значення. Його приписання мали б швидше умовний, гіпотетичний характер. Тоді як приписання морального закону мають бути категоричними, а сам моральний закон – категоричним імперативом. Це значить, що кожна людина, незалежно від змісту своєї діяльності, повинна діяти таким чином, щоб правило її поведінки було б одночасно і правилом для інших людей.

Кант у своїй критиці практичного розуму також чітко розмежовує природну схильність до виконання морального обов’язку і усвідомлення морального закону. Якщо до виконання тих чи інших норм і правил людину спонукає лише природна схильність, то таку її діяльність можна назвати лише легальною, але ще не моральною. Моральна діяльність виникає виключно із-за поваги до морального закону. Конфлікт між легальною та моральною діяльністю людини завжди виникає тоді, коли до виконання тих чи інших дій та поступків людину спонукає природна схильність та усвідомлення моральних принципів та законів. Перевагу Кант надає моральній діяльності.

Так формулює категоричний імператив: „Поступай таким чином, щоб максима твоєї поведінки одночасно була і принципом загального законодавства”

Соціально-політичні погляди Канта викладені у 2 роботах: в „Ідеях загальної історії” і в роботі „Про вічний мир”.

Соціально-політичні погляди Канта склались під впливом англійської та французької просвіти (особливо Руссо). Розділяє позицію Руссо про верховну владу народу, про абсолютний суверенітет народу. Але будучи представником німецького бюргерства (обмеженого), Кант вважає, що верховенство народу ніколи не може бути практично реалізовано. Навіть сама розмова про верховну владу народу, про революційні зміни наносить шкоду державі і самому народу. Кант не заперечує певних соціально-політичних прогресивних змін у суспільстві. Категорично виступає проти пруських, німецьких поміщиків, що народ ще не дозрів для свободи. Якщо народ не ввести в умови свободи, то він ніколи не дозріє для свободи. Прогресивний розвиток суспільства і його рушійну силу Кант бачить у самодосконаленні людей. На його думку за своєю природою люди є злими, недобрими істотами і тому ніякі соціально-економічні та політичні зміни не зможуть змінити природу людини. З одного боку люди не можуть жити окремо, а тільки сумісно, а з іншого вони б знищили один одного. Тому в основі буття людини лежить антагонізм – прагнення і до сумісного життя, і до свободи. Прогресом рухає антагонізм. У роботі „Про вічний мир” Кант стверджує, що в далекому майбутньому війни зникнуть, але не внаслідок самовдосконалення, а внаслідок появи спільних економічних інтересів. Люди переконаються в тому, що війни знищують спільні економічні інтереси, що забезпечуються вільною торгівлею.

Другим представником німецької класичної Ф був Йоган Готфіб Фіхте (1762-1814рр.) Був з бідної сім’ї. Фіхте знаходився під впливом Канта, але не розділяв його. В 1792р. написав книжку „Досвід критики будь-якого одкровення”. Фіхте хотів, щоб її прочитав Кант. Як і Кант, Фіхте вважав, що Ф повинна бути теоретичним фундаментом окремих наук, а тому і сама Ф повинна бути насамперед наукою. Тобто мати упорядковану, обгрунтовану систему знань, що збудована на самодостовірних принципах. Тому всі роботи Фіхте ним об’єднуються в єдиний цикл – науковчення. За Кантом Фіхте вважає, що французький матеріалізм XVIII ст. був догматичним. Цей Ф напрямок виходить із субстанції як реально об’єктивно сущої, тоді як справжня критична Ф повинна виходити тільки із свідомості. Звідси вона і повинна виводити увесь світ із його визначення. В цьому і полягає вихідний пункт суб’єктивного ідеалізму Фіхте. В основі Ф Фіхте лежить переконання в тому, що предметне, практично-дійове відношення до предмету передує споглядовому і теоретичному. На відміну від Декарта в нього свідомість не просто дається людині, а швидше задається і очевидність свідомості тримається не на спогляданні, а на діяльності. Осягається свідомість не інтелектом, а стверджується волею. На думку Фіхте людина від природи є нестійкою, мінливою істотою. Все залежить від настрою, бажань, схильностей, умов зовнішніх обставин. Від цих визначень людина позбавляється в акті самосвідомості, завдяки якій людина утверджує свій дух і свою свободу. Прагнення людини до самоствердження – це основна мотивація людської діяльності, до самоствердження людина рухається все своє свідоме життя.

Спростовуючи вчення Канта про об’єктивне існування речі в собі, Фіхте був змушений ввести у використання існування 2 „Я”:

-маленького індивідуального людського „Я”;

-великого, абсолютного „Я”.

Вся людська діяльність та історія людства рухається до великого „Я”, в певні моменти цього руху маленьке „Я” співпадає з абсолютим „Я”, а потім знову існує самостійно. Це співпадання та роз’єднання утворює пульсацію руху або ядро діалектики Фіхте. Однак повного співпадання малого і абсолютного „Я” ніколи не відбувається. Якби це співпадання відбулось, то діяльність припинила б своє існування. У Ф Фіхте справжнім буттям володіє сама діяльність. Природа у Фіхте не має самостійного існування і власної цінності. Природа – це лише матеріал, на якому випробовує свої сили практичне „Я”. Основне завдання науковчення полягає в тому, щоб показати як діяльність стає предметом наукового дослідження. Коли „Я” визначається через „Не Я”, то ми маємо справу з теоретичним „Я, а коли навпаки – з практичним „Я”. Всі речі, які реально протистоять „Я” не мають існування – це лише наше продуктивне уявлення, яке починає свій рух від відчуттів, переходить до уяви, розсудливої діяльності і закінчується розумом з його категоріями. На певному етапі теоретичне „Я” починає себе усвідомлювати, ставити мету і її реалізовувати, тобто „Я” стає самодіяльним, тобто практичним „Я”.

У 1800р. Фіхте публікує роботу „Призначення людини”. В ній він принципово змінює свою Ф позицію. Якщо раніше абсолютне „Я” – це був своєрідний ідеал, до якого прагнуло індивідуальне „Я” і якого воно не досягало, то після цієї роботи замість абсолютного „Я” використовується поняття абсолютного буття, що ототожнює з Богом. Тобто переходить з суб’єктивного до об’єктивного ідеалізму. За цей час радикально змінились і соціально-політичні погляди Фіхте – від захоплення Великою французькою революцією до повного розчарування в роботі про націю як колективну свідомість і закликає німців до боротьби з французькими окупантами. Сам Фіхте вступив в народне ополчення.

Вся історія людства представляється у вигляді циклів – від дитячої невинності до загальної зіпсутості і гріхопадіння, і до повного розквіту розуму.

Лекція 27

Третім представником класичного німецького ідеалізму був Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг (1775-1854рр.) У творчості виділяють декілька великих періодів:

1. Натурфілософії;

2. Трансцендентального ідеалізму (естетичного);

3. Ф тотожності;

4. Ф свободи;

5. Позитивної Ф (Ф одкровення).

На початку своєї діяльності Шеллінг знаходився під впливом критичної Ф Канта і етичного ідеалізму Фіхте. Згодом між Фіхте та Шеллінгом намітилися розбіжності, насамперед у тлумаченні природи. Якщо для Фіхте природа не має самостійного існування і власної цінності, а є лише засобом для досягнення моральної цілі, матеріалом, на якому випробовує свої сили практичний розум, то у Шеллінга, навпаки, природа має самостійне існування і самостійну власну цінність. Вона є інтелігенцією у процесі. Природа як доцільне ціле – це безсвідоме життя розуму. У Ф Шеллінга проблема співвідношення безсвідомого і свідомого є центральною проблемою. Основне завдання своєї Ф Шеллінг бачить в тому, щоб представити всі етапи розвитку природи у їх взаємопоєднанні, у напрямку до найвищої мети, до народження розуму. Природа як безсвідоме життя розуму неминуче народжує свідомість.

Як і у Канта, Фіхте, натурфілософія Шеллінга має антимеханістичний характер. У нього кожне тіло природи є продуктом взаємодії протилежно-направлених сил, за аналогією „+” та „-„ полюсів магніту. Принцип доцільності Шеллінг протиставляє механіці французького матеріалізму. Більше того, доцільність, якій підпорядкована життєдіяльність живої істоти, розповсюджується і на увесь світ. Тому у нього неорганічна природа є лише недорозвинуте ціле. У натур-Ф Шеллінг ближче до неоплатонізму, аніж до етичного ідеалізму Фіхте. У 1800р. Шеллінгом була опублікована робота „Система трансцедентального ідеалізму”. В ній натур-Ф Шеллінгом органічно доповнюється розділом про сам розвиток свідомого „Я”. Цей розвиток Шеллінг поділяє на 2 сфери: теоретичну і практичну. У теоретичній сфері розвиток свідомості починається з відчуттів, переходить до споглядання, уявлення, згодом набуває розсудливої, розважливої діяльності, а остання поступається розуму. На певному етапі розвитку розуму, він стає самодіяльним. Він здатний свідомо ставити перед собою мету і практично її реалізовувати. Тобто теоретичний розум стає практичним або перетворюється у волю. Воля, як виявлення практичного розуму, також проходить кілька етапів саморозвитку і закінчується моральною діяльністю, що має за мету саму себе.

Критично переосмислюючи естетику Шіллера німецького романтизму, та Канта Шеллінг бачить у справжніх творах мистецтва (зокрема в живописі) саме ту сферу, де поєднуються між собою теоретичний та практичний розум, виникає їх рівновага і співпадання природи і свободи, безсвідомої і свідомої діяльності, моральних і чуттєвих початків. Тому мистецтво у Шеллінга є сворідним органоном Ф, її знаряддям, а його ідеалізм тому й отримав назву естетичного, трансцедентального. У зв’язку з цим особливого значення набуває проблема інтелектуальної інтуїції (естетичної інтуїції). Якщо раніше за Фіхте Шеллінг розумів під інтуїцією само споглядання абсолютного „Я, то у своїй „Ф тотожності” під інтуїцією розуміє самоспоглядання абсолюту.

Абсолют представляється як поєднання суб’єктивного і об’єктивного початків, суб’єкта і об’єкта. Він не є ані дух, ані матерія, а лише їх поєднання, байдужість або ніщо. Однак ця байдужість або ніщо володіє особливою потенцією, вона містить в собі увесь всесвіт з його визначенням. Інакше кажучи, всесвіт є одночасно і абсолютним організмом, і абсолютно великим художнім твором. Абсолют одночасно і породжує всесвіт і творить його як художник. Про абсолютний організм всесвіту та його гармонію свідчать ці факти.

У 1804р. Шеллінг публікує роботу „Ф і Р”. Він прагне вирішити питання, як із рівноваги духу і матерії, їх байдужості, виникає світ. З його т.з. вирішити це питання за допомогою раціональної Ф неможливо, тому що виникнення світу має первинний ірраціональний акт. Його витоки кореняться у свободи волі, яку має тільки Бог. Він вважає, що раціональна Ф не вирішить цю проблему і має бути доповнена Ф одкровення (позитивною Ф) і з цього моменту він стає на позицію теософії та містики.

Вершиною розвитку класичного німецького ідеалізму є об’єктивний ідеалізм Гегеля, його Ф система та діалектичний метод (1770-1831 рр.)

Серед всіх представників німецького класичного ідеалізму Гегель виділявся загостреністю уваги до історії духовної культури. Був великим спеціалістом грецької естетики. У 1807 р. публікує основну роботу „Феноменологія духу”. В ній Гегель зображає розвиток духовної культури, послідовну зміну етапів культури як своєрідне виявлення творчої сили об’єктивного духу, світового розуму. Світовий розум не тільки втілюється в етапах розвитку культури, а й пізнає самого себе через культуру. Гегель доводить, що людина в індивідуальному розвитку прискорено пробігає всі етапи розвитку культури від простого визначення понять до науки і мистецтва. Людина спочатку думає, а потім опредмечує мислення.

Гегель вперше в історії Ф створив найбільш універсальну та грандіозну систему Ф знань. Вперше представив весь фізичний, історичний та духовний світ у вигляді процесу і прагнув чітко визначити внутрішню обумовленість цього процесу, його закон. Шляхом узагальнення теоретичних знань окремих наук та людської діяльності, що опредмечувалась у культурі, Гегель грунтовно і змістовно вказує на єдність законів буття та мислення. Чітко формулює універсальні закони діалектики, а також створює цілісну систему категорій діалектики. Сама схема розвитку Ф знань має назву абсолютної ідеї. Спочатку абсолютна ідея знаходилась у галузі логіки. Тут вона накопичує понятійно-категоріальний апарат. Згодом розповсюджується у природі та розвивається у суспільстві, проходячи своє інобуття, і накінець у галузі духу, знову повертається у власне лоно. Звідси і випливає відома тріада Гегеля: Теза – Антитеза – Синтез.

Лекція 28

Створюючи діалетику та формулюючи її основні закони Гегель надзвичайно важливу роль відводить поняттю протиріччя. Саме протиріччя Гегель називає внутрішнім нервом будь-якої життєдіяльності, руху та розвитку. Це значить, що рух є не що інше як саморух, а розвиток – саморозвиток. Створюючи діалектику як найбільш плідне вчення на основі об’єктивного ідеалізму, Гегель всупереч діалектиці зберігає безліч догм та консервативних моментів попередньої Ф та науки. Так, наприклад, критикуючи догматизм французького матеріалізму, він одночасно заперечує розвиток природи. У нього абсолютна ідея у природі не розвивається, а лише розповсюджується у просторі. Крім того, досить дивно, що розвиток права досягає своєї мети у буржуазному праві, а розвиток Р – у Р протестантизму (основна Р у Німеччині). Гегель ідеалізує Пруську конституційну монархію. Розвиток абсолютної ідеї у суспільстві і завершується цією монархією. Тому говорять про консервативність його системи і про діалектику як про раціональне зерно цієї системи. У зв’язку з цим найбільш показовою є його „Ф права”. На 15 стор. „Ф права” Гегель пише фразу: „Коли Ф починає своїми сірими фарбами малювати по сірому, то це значить, що дана форма суспільного управління постаріла і Ф не може змінити існуючий порядок речей, а лише його пояснити. Сова Мінерви починає свій політ в сутінках. Все дійсне – розумне, а все розумне – дійсне”. Це Гегелівське положення стало каменем спотикання для багатьох ф-ів. Якщо ж розглядати його з т.з. самої діалектики Гегеля, то все дійсне з часом стає нерозумним, воно раніше було обтяжене своєю нерозумністю, а все те, що є в головах людських розумним – з часом стає дійсним, як би воно не суперечило існуючій дійсності. Варте загибелі все те, що існує (наприклад, генетика).

Завершує свій розвиток німецька класична Ф антропологічним матеріалізмом Фейербаха.

Людвіг Фейербах (1804-1872рр.) спочатку розділяв позицію Гегеля (прослухав курс лекцій в Берлінському університеті). Але згодом намітились розбіжності у поглядах. Фейербах вважав, що Р ні за яких умов не може бути сумісна з наукою і все своє життя він присвятив одній меті – відкрити справжні витоки Р і обгрунтувати їх – Р світосприйняття і світорозуміння. Будучи доцентом, він анонімно написав роботу „Думки про смерть та безсмертя”. Сама робота мала атеїстичний характер, тому була вилучена цензурою, а авторство було встановлено. Йому заборонили викладати і він все життя прожив у селі за рахунок жінки (мала фарфорову фабрику). Після банкроту жінки поповнив ряди пролетаріату (в 1869р. вступив в соціально-демократичну партію). В 1839р. публікує роботу „До критики Гегелівської Ф”. В ній він вперше доводить, що вся система об’єктивного ідеалізму Гегеля є своєрідним теоретичним обгрунтуванням Р. Тобто об’єктивний ідеалізм – це своєрідна Ф Р-ї.

В 1841р. Фейербах публікує основну роботу „Сутність християнства”. В ній Фейербах на відміну від французьких матеріалістів XVIII ст. шукає витоки Р не в обмані людей, а в психоемоційній сфері. Він стверджує і доводить глибоке психологічне коріння Р. Невігластво, обман – наслідок Р, а не її причина. Справжня причина Р – в самій людині, в її психоемоційній сфері.

„Бог, - пише Фейербах, - є те, в чому людина має потребу. Це – реалізовані бажання людини”. „Якщо безсилля, потреба і нужда – це батько Р, то уявлення і абстрактне мислення – її мати”. „Сутність Бога є не що інше як сутність людини, тільки зведена до н-ної степені”. Адже кожна людина прагне до щастя, спокою, благоплуччя, але щоб їх досягнути вона змушена долати перешкоди і відчувати своє безсилля. За допомогою уявлення і абстрактного мислення людина створила образ-ідеал, якого наділяє сутнісними силами, які вона сама хотіла б мати. Сутність Бога – сутність людини в н-ній степені.

Ведучи певний спосіб життя, беручи участь у обрядах, виникає надія на допомогу від Бога, і з цією надією людина живе все своє життя.

Фейербах після тривалого панування ідеалізму відновлює матеріалізм як течію. Матеріалізм мав антропологічний характер, тому що єдиним і універсальним предметом дослідження у нього є тільки людина. На відміну від французького матеріалізму XVIII ст. Фейербах добре розуміє принципову відмінність живої від неживої природи. Заперечує механістичне перенесення законів механіки на живий організм.

Фейербах виступає з критикою вульгарного матеріалізму, який розповсюджували природодослідники – Бюхнер, Фохт, Молешофт. Ці природодослідники виходили з ідеї відомого лікаря-ф-фа Кабаніса про те, що наша свідомість і мислення має таке саме відношення до мозку, як жовч до печінки. Назвати думку матерією, значить поплутати матеріалізм та ідеалізм. Адже мислить, усвідомлює не мозок, а людина, що має повноцінний мозок.

Вульгарний матеріалізм він називає падінням матеріалізму, рухом назад, в бік ідеалізму. „Йдучи назад, я з матеріалізмом, а вперед – я не з ним”. Матеріалізм Фейербаха мав виключно антропологічний характер, однак Фейербах розуміє людину виключно як психофізіологічну істоту. Він не бачить соціальної сутності людини. Соціальні відносини зведені до міжособових відносин. Крім того, матеріалізм Фейербаха, як і французький матеріалізм мав споглядовий характер. Він не розумів ролі та значення предметно-практичної, виробничої діяльності людей у процесі пізнання природи. Крім того, критикуючи ідеалізм Гегеля Фейербах недооцінив його діалектики. Він вважав, що діалектика має право на існування лише у духовній сфері. Фейербах був ідеалістом у поглядах на суспільство та його історію розвитку. Історичний розвиток суспільства представляє як зміну Р-й.