Історія філософії

Чому історія Ф. це найбільш важливий розділ Ф. Гегель справедливо зауважує: „Що суть справи не вичерпується своєю метою, а своєю реалізацією. І не результат є дійсне ціле, а результат разом зі своїм становленням. Ціль сама по собі є безжиттєвозагальним – тенденцією, можливістю, яка не перетворюється в дійсність, а голий результат є труд, який залишив після себе тенденцію.”

Будь-яка новітня Ф. є результатом усіх попередніх принципів. Жодна із Ф. систем не відкинута. Відкинутий не принцип даної Ф., а лише припущення, що даний принцип є абсолютним та кінцевим. Тому для того, щоб зрозуміти, що таке Ф. і потрібно знати всю попередню історію розвитку Ф. Тому у Ф. ніколи не можна стати ф-ом, не знаючи історії Ф.

Традиційно історія Ф. думки поділяється на наступні етапи та періоди:

1) Ф.Стародавнього Сходу (Індія, Китай);

2) Стародавньої Греції;

3) Середньовіччя;

4) Епохи Відродження (Ренесансу);

5) Нового часу;

6) Французької просвіти XVIII ст.;

7) Класична німецька Ф.;

8) Сучасна некласична Ф.

Ф. Стародавнього Сходу (Індія, Китай)

1. Характерні особливості східної парадигми (моделі) Ф. Стародавньої Індії та Китаю;

2. Основні школи та напрямки Ф. стародавньої Індії:

-Упанішади;

-Веданта;

-Локаята-чарвака;

-Джайнізм;

-Буддизм.

3. Ф. стародавнього Китаю:

-Конфуціанство;

-Даосизм.

Східна парадигма Ф. як в індійському, так і в китайському варіантах характеризується надзвичайно тривалим періодом свого зародження, виникнення та формуванння

По-друге, для східної парадигми Ф. характерна синкретичність, тобто немає чіткого розмежування між Р. і міфологією, міфологією та Ф. Наприклад, індійський варіант східної парадигми характеризується містичними переживаннями одухотворенності буття.

По-третє, помітний вплив на Ф. стародавньої Індії та Китаю релігії пантеїзму, а на ранніх етапах – анімізму;

Четверте, для східної парадигми Ф. є характерним не раціональний, а містично-споглядовий характер філософствування;

П’яте, у цій Ф. не існує чіткого розмежування між людиною та природою. Хоча морально-етична проблематика домінує, однак чіткого розмежування між натур-Ф та етикою не існує. Немає чіткого визначення етики.

В китайському варіанті східної парадигми – більш реалістична увага до принципів, норм та законів управління державою, які жорстко регламентують відносини правителя і підданих і слугують взірцем стосунків між батьками та дітьми, старшими та молодшими.

Першими свідками Ф. думки в стародавній Індії були так звані веди (гімни, знання). За своїм змістом веди представляли собою світогляд наївного реалізму. Вони слугували практичним запитам повсякденного життя первісної людини, підтримуючи її спокійне буття у природі. Вищим етапом розвитку Ф. думки в стародавній Індії були Упанішади (сидіти біля вчителя). В Упанішадах вперше ставляться Ф. проблеми. А саме, - „звідки ми походимо? Де ми живемо і куди рухаємось? З чиєї волі та повеління ми тут живемо то в стражданнях, то в радощах? Чи є причиною цьому природа чи дух? Час чи простір? Необхідність чи випадковість, чи елементи, чи той, кого ми називаємо „Порушую” – втілює в собі верховний Дух? ”

Основними поняттями Упанішад є Брахману та Атману. Брахман - об’єктивний абсолютний, безособовий духовний початок. Він породжує собою весь всесвіт і наповнює собою весь всесвіт і те, що в ньому існує.

Атман - суб’єктивний людський духовний початок. Відповідає людській душі. Атман без крові і плоті, не малий, і не великий, без запаху і смаку, голосу і розуму, тіні і темряви, вітру і ефіру. В ньому немає нічого ні позаду, ні попереду, ні в середині.

Від Упанішад бере свій початок перший об’єктивний ідеалістичний напрямок у Ф. стародавньої Індії – Веданта (кінцевий, завершений). Основними поняттями і категоріями теж є поняття Брахману і Атману. Брахман – безособовий об’єктивний абсолютний початок. Наповнює весь Всесвіт. Атман – емпіричне проявлення Брахмана і тільки в певний момент може поєднуватися з Брахманом. Брахман є єдиною і кінцевою метою буття. Він поєднує в собі буття (сат), свідомість (чіт) і дананду (незворушний спокій, блаженство). Тому Брахман – сат чіт дананди. Матеріальний світ не містить в собі власного буття, тому він не є справжнім, а лише є емпіричним виявленням Брахману, його ілюзією (майєю) – видимість. Подібно до того, як інколи незнаюча людина сприймає мотузку за змію, місяць у хвилях річки за монету. У Веданті чітко розмежовувалось несправжнє, неістинне, плинне, яке сприймається відчуттями і мисленням і справжнє, яке досяжне тільки інтуїтивно. Людська душа порівняно з Брахманом є надзвичайно недосконалою і примітивною. Ця недосконалість зумовена тим, що душа прикріплена до тіла і тут вона підпорядкована закону необхідності – кармі. Після смерті душа переселяється від одного тіла до іншого. Потік перевтілень душі називається самсарою. Самсара припиняється лише тоді, коли людина позбавляється повсякденних життєвих турбот – тоді і настає мокша – душа-атман повністю поєднується з Брахманом. У Ф. стародавньої Індії існував також і примітивний матеріалістичний напрямок Ф. - локаята-чарвака. Локаята – думка простої людини. Чарвака – 4 елементи.

Цією Ф. стверджувалось існування тільки світу, який ми сприймаємо відчуттями і категорично заперечувалось вчення про потойбічний світ – небеса та пекло. Також спростовувалось вчення про Брахман і Атман, Карму та інші речі, які не можна було ствердити чуттєвим досвідом або доказати логічно. Проголошувалось об’єктивне реальне існування 4 елементів: повітря, вогню, землі, води + 5 елемент – ефір. Всі знання мають своїм джерелом тільки чуттєвий досвід, а логічні висновки будуються на чуттєвому досвіді і стверджуються ним. Тобто це матеріалістичний напрямок.

Крім ідеалістичного та матеріалістичного напрямків більш популярними та значимими були Р-Ф напрямки - зокрема Джайнізм та Буддизм.

Лекція 6

До Р-Ф течій відносять джайнізм і буддизм. Буддизм є і одночасно світовою Р. Засновником буддизму був принц Гаутама, який за легендою вів розкішний спосіб життя і не мав уявлення про біду. Зіткнувшись з бідою він покинув палац, пішов у гори, прозрів і став Буддою, почав вести проповіді.

Основною Ф. проблемою буддизму є проблема людини та її буття. Буддизм виступає проти зовнішнього прояву Р. почуття, ритуалів і вчення брахманізму. На думку буддизму пошуки справжньої віри і істинного способу життя потрібно шукати в самій людині. В зв’язку з цим буддизм проголошує 4 благородні істини, навколо яких будується Ф. буддизму.

- існує страждання / причина страждання / звільнення / шлях до звільнення від страждання.

Психологічно страждання розуміється як очікування невдач та втрат. Почуття тривоги, неспокою. Зворотньою стороною є почуття надії. Звільненя від страждання буддизм бачить у самостійному зменшенні і згасанні бажань та жаги до фізичного задоволення. Буддизм проголошує оптимальний середній шлях. З одного боку людина не повинна знищувати свої бажання, але дотримуватись міри.

Буддизм проголошує принцип терпимості в емоційно-етичній сфері (толерантність). Він стверджує несуворість і не канонізує морально-етичні принципи, норми поведінки людини, а вважає, що вони не мають обов’язкового характеру і можуть бути порушені людиною. Доброзичливість, м’якість, доброта людини. Буддизм лише проголошує обов’язковість принципу ахінс и – не зашкодити живому. Тому землеробство забороняється.

Джайнізм спочатку виник як секта у буддизмі. Джина – переможець – основоположник цієї Р. Ф. джайнізму будується на визначенні значення 2-х основних понять – дживи (живого, душі) і адживи – неживого. Це вічні сутності - татви – субстанції. Вони існують вічно. Не створені, не зникають і не виникають. Взаємозв’язок між сутностями визначається дживою. Залежно від того як представляється цей зв’язок – джива перебуває у 2 формах буття:

-досконалому;

-недосконалому.

У формі недосконалого буття джива перебуває тоді, коли тісно поєднується з матерією – втрачає потенційні якості і впадає в стан страждання. І тільки звільнившись від матерії джива набуває вільного існування – управляє сама собою – стан блаженства (нірвана, мокша).

Вирішальну роль та значення у переході від недосконалого до досконалого відіграє морально-етичне виховання особи. З т.з. джайнізму для людини найбільш чинними доброчинниками є наступні:

Досконала віра;

Досконалі знання;

Досконала поведінка.

На відміну від буддизму джайнізм проголошує аскетичний спосіб життя, а також суворе дотримання принципів, правил та норм поведінки. Джайнізм чітко розмежовує звичайний та ідеальний стан людини, Р-ою та мирською мораллю. Суворе дотримання принципів та норм поведінки вимагає дотримання традицій, ритуалів та табу. Як і в буддизмі в інтелектуальній сфері розмежовується чуттєве пізнання, розумова діяльність і інтуїтивне пізнання (останньому – перевага). Як і в буддизмі інтуїція є споглядовим розмірковуванням (медитацією) – заглиблення в саму себе і здатна інтуїтивно сприймати цілісність себе і всього світу, буття. Тому медитація – це не пізнання, а перетворення психіки та психофізіології.

На відміну від індійського варіанту східної парадигми китайський варіант є більш реалістичним, упорядкованим і систематизованим.

З самого початку виникнення Ф думки у стародавньому Китаї домінує матеріалістична тенденція. Ф. прагне відшукати першопочатки існуючого – у конкретних видах матерії – повітрі, воді, металі, дереві, землі. Стародавня китайська Ф. звертає увагу на 2 стихії (сили):

Інь (світло) і Янь (темрява) – чоловічий і жіночий початки.

Взаємодія цих сил зумовлює всю зміну та розвиток всесвіту.

Згодом у китайській Ф. виникає вчення про вищу небесну силу та силу небес – як усвідомлену силу, що визначає і зумовлює все суще, в т.ч. і діяльність людини.

Школами Ф. Китаю були:

-конфуціанство;

-даосизм.

Фундатором конфуціанства був Конфуцій (Кун Фу Цзи). Ф Конфуція - це більш етично-політичне вчення ніж власне Ф. Конфуцій не цікавився проблемами натур-Ф, потойбічним світом. „Хіба мати знаня про смерть, не знаючи, що таке життя і служити духам, не служачи людям, і управляти держвою, не навчившись управляти собою”. Основу етичного вчення Конфуція складає концепція чжен-мінь (виправлення імен). З т.з. Конфуція кожна річ та її назва повинні відповідати її сутності. У суспільстві також соціальне положення людини повинне відповідати її титулу, назві. Управляти, значить ставити кожного на своє соціальне місце. Цій концепції підпорядковане все вчення Конфуція. Конфуцій вперше в історії Ф. створює ідеал благородної людини, не за походженням, а завдяки вихованню в собі високих моральних та культурних цінностей. Основу благородства людини, її поведінки складає жень – гуманність, людяність, любов до людей. На запитання про призначення жень Конфуцій відповідає: „Чого не бажаєш собі, того не роби людям”. Основними проявами жень є справедливість, щирість, правдивість, вірність, великодушність. В етиці Конфуцій чільне місце відводить поняттю сяо – синівська любов. „Адже держава, - на думку Конфуція, - велика сім’я, і імператор повинен бути імператором, батько – батьком, а син – сином”. Сяо – синівська любов підданих до правителя, дітей до батьків, молодших до старших. Тому поняттю сяо Конфуцій надає особливого значення. У суспільстві соціальне положення людини суворо регламентується законом Лі – етикетом і розумінням людиною свого місця у суспільстві. У процесі виховання людини особливе місце належить музиці і поезії. Без музики і поезії людина не здатна засвоювати соціальні норми, етикет, принципи, ритуали, традиції. Завдяки музиці і поезії реалізується гармонія між життям і суспільством.

Все суспільсьво Конфуцій поділяє в залежності від того, яким чином людина здобуває знання і стає мудрою:

-до 1 касти благородних людей Конфуцій відносить тих, хто від народження є мудрим і має знання;

-до 2 касти: здобувають в процесі навчання;

-3 каста: навчаються і зазнають труднощів;

-4: не мають змоги вчитися і не мають знань – повинні займатись землеробством.

Останньою течією був даосизм. Основоположник – Лао Цзи. Основним поняттям є дао – іманентний (власний) закон виникнення, існування та розвитку всього сущого. У кожному випадку окрема річ підпорядковується дао (тобто її власному закону або сутності).

Людська діяльність теж підпорядковується дао. Коли людина слідує дао – її результати будуть успішними, якщо ні – приречена на неуспіх. При бездіяльному способі життя, але збереженні дао – життя буде успішним. Лао Цзи: ”Кращий правитель той, про якого народ знає лише те, що він існує. Дещо гірші ті правителі, яких народ любить та підносить, гірші ті – яких народ боїться, найгірші ті – до яких народ ставиться презирливо”.

Лекція 7