Ф. стародавньої Греції

1. Характерні риси, особливості Ф. стародавньої Греції.

2. Основні історичні періоди її розвитку:

-ранній досократівський період в Ф. стародавньої Греції

-мілетська школа Ф. (іоністська);

-вчення Геракліта із Ефеса;

-Елейська школа Ф.;

-Школа Піфагора.

3. Класичний період Ф. стародавньої Греції. Ф.Демокріта, Сократа, Платона, Арістотеля.

4. Пізній період Ф. стародавньої Греції – занепаду, еллінізму. Скептицизм. Стоїцизм. Епікурство. Неоплатонізм.

Зародки наук та Ф. ми знаходимо у країнах стародавнього сходу – Індії та Китаї. Свого найвищого злету, розквіту та розвитку Ф. досягає у стародавній Греції. Практично немає жодної Ф. проблеми чи проблеми науки, які не були поставлені стародавніми греками. Всі витоки Ф. ідуть від Греції. Для європейців стародавні греки залишаються вчителями.

Що ж є характерним для Ф. староданьої Греції:

1. Порівняно з Індією та Китаєм звертає увагу прискорений процес розкладу міфологічної свідомості. Ф.думка в стародавній Греції виникла і сформувалась в VII-VI ст. до н.е.

2. Для Індії та Китаю є характерна синкретичність, тобто не розмежованість Р. і міфології, міфології і Ф, то більшість шкіл стародавньої Греції прагнули чітко розмежувати Р, міфологію і Ф. Тому Ф. думка стародавньої Греції має більш узагальнений, послідовний, теоретичний та раціональний вигляд.

3. Вражає всебічна обдарованість та освіченість стародавніх греків – в галузі фізики, астрономії, географії, медицини, математики, психології і педагогіки.

4. Більшість філософів стародавньої Греції прагнули представити свою Ф у вигляді науки або наукового вчення. Тому Ф стародавньої Греції містила в собі безліч наукових ідей та гіпотез, які виявляють свою плідність по сьогоднішній день.

5. Помітний вплив на Ф стародавньої Греції практичних знань єгитян та вавілонців, які греки запозичували у них, однак якщо у Єгипті та Вавілоні ці практичні знання виникали безпосередньо із потреб техніки, мореплавства і торгівлі і не мали теоретичного обгрунтування, то у стародавніх греків вражає схильність до теоретичного, логічного та математичного обгрунтування.

Наприклад, елементарні знання з математики, алгебри та геометрії у стародавніх греків набувають значення аксіом та теорем. Традиційно в історії Ф стародавньої Греції виділяють наступні періоди:

-ранній досократівський;

-середній класичний;

-пізній занепаду (еллінізму).

На думку більшості істориків і ф-фів як вітчизняних, так і зарубіжних, засновником Ф. і науки в стародавній Греції був Фалес із Мілету (624-547 рр. до н.е.) – вперше відкинув міфологічну персоніфікацію природи і прагнув вивчити природу такою, якою вона існує насправді за допомогою примітивних інструментів і приладів, які він сконструював. Задовго до Беккема Фалес усвідомлював, що ні розум, ні рука сама по собі мало що значать. Досконалість досягається за допомогою інструментів. Був вченим гідроінженером. Будівничий мостів, вимірювач храмів, будівель. Вперше встановив істинну причину розливу Нілу – плин сповільнюється і застій у гирлі виникає внаслідок дії пасатів. Вперше передбачив повне сонячне затемнення (585 р. до н.е.) Довів, що затемнення виникає внаслідок закриття сонця місяцем. Розділив рік на 365 днів. Будучи купцем, Фалес використав торгівельні поїздки з метою придбання та розширення наукових знань. Використавши математику та геометрію єгиптян та астрономію вавілонців – започаткував елементарну математику, геометрію, астрономію. Вперше ставить проблему про будову всесвіту – відношення небесних світил до Землі. У Мілеті Фалес започаткував велику школу фізиків – натур-філософів. Основним предметним дослідженням була природа.

Ф позиція Фалеса полягала в тому, що він усе різноманіття явищ, процесів природи зводив до першопочатку (стихії) – на його думку нею є вода (волога натура) – „Все із води виникає і в воду перетворюється. Земля тримається на воді і омивається океаном”.

Молодшим сучасником Фалеса і його послідовником був Анаксімандр (610-546 рр. до н.е.) Анаксімандр був фізиком натур-філософом, послідовником Фалеса. Удосконалив прилади Фалеса. Сконструював сонячний годинник. Створив географічну карту – заклав основи мореплавства у стародавній Греції. Вперше залишив наукову працю про природу, а також ввів у Ф використання терміну принципу – архе. Йому належить гіпотеза про множинність світів і про природне походження тваринного світу. Живі істоти виникли із вологи під дією сонця і були покриті лускою – вийшли на сушу і стали тваринами. Людина походить від риби. На відміну від Фалеса, який вважав першопочатком воду, Анаксімандр першопочатком вважає першоречовину – „На відміну від окремих речовин не має визначення, вона безмежна. Апейрон – безмежний. Все із апейрону виникає і в апейрон перетворюється. Першоречовина породжує протилежності – тепле та холодне. Взаємодія між протилежностями породжує всесвіт і всі тіла, які закономірно виникають і зникають”.

Ще один представник мілетської школи – Анаксімен. Першопочатком вважав повітря. Розрідження і згущення повітря породжує решту елементів природи. Розрідження повітря – вогонь, згущення – вітер, хмару, дощ, воду, землю, каміння. Анаксімен точніше описав розташування небесних світил. Він вперше чітко розмежовує нерухомі зірки та планети, а причини дощу, снігу, граду зберігають своє значення по сьогоднішній день.

Т.ч. Мілетська школа Ф - це перший наївний примітивний матеріалізм стародавньої Греції + елементи діалектики.

Особливе місце у ранньому періоді Ф стародавньої Греції посідає вчення Геракліта із Ефеса (540/544-?) Відомо, що Геракліт за походженням та політичними поглядами був аристократом і був налаштований антидемократично. Фрагменти його творів збереглись. На його думку влада у державі, полісі повинна належати кращим людям (аристократам), тому що метою життя кращих людей є вічна слава, а натовп лише набиває черево (подібно до худоби). Коли жителі Ефеса прогнали із міста відомого аристократа Метродора. Коментар Геракліта: ”Нехай ніхто серед нас не буде найкращим, а якщо такий з’явився, - нехай живе в іншому місті, серед інших людей. Один для мене найкращий 10 000, а незліченна множина – ніщо”.

З Мілетською школою Ф його пов’язував погляд на першопочаток як першостихію сущого – вогонь. В першому фрагменті своїх творів він пише: ”Світ – єдиний із всього, не створений ніким із людей і богів, а був, є і буде вічно-живим вогнем, який закономірно спалахує і закономірно гасне.”

Лекція 8

Якщо у Фалеса, Анаксімандра і Анаксімена Ф проблематика не виявлялася як самостійна по відношенню до фізики чи астрономії, то Геракліт вперше вивчає та досліджує власне Ф проблематику, і зокрема діалектику. Діалектика у Геракліта є концепція про неперервну зміну у межах матеріального космосу і за суттю є круговоротом матеріальних стихій: вогню, повітря, води, землі. З т.з. Геракліта логос – закони світу, його гармонія зумовлюються безперервним рухом, змінами та розвитком. Панта рей – все тече, все міняється. „Не можна в одну і ту ж річку ввійти двічі, бо вода невпинно тече і в кожен момент міняється. Не можна застати смертну природу в одному і тому ж стані двічі. Через 1 стан все проходить 1 раз”. Геракліт вказує на взаємозв’язок та взаємозалежність всіх явищ та процесів у природі, на єдність та боротьбу протилежностей. „Смертні – безсмертні, а безсмертні – смертні” (тобто постійні циклічні зміни).

Вказуючи на єдність та боротьбу протилежностей, Геракліт відмічає цей принцип і в суспільстві. „Війна, боротьба – є батьком всього сущого; одних зробила богами, інших – людьми, одних – вільними, інших – рабами”. Тих філософів, які заперечували єдність та боротьбу протилежностей в природі та суспільстві, а значить взаємозалежність циклічного та поступального руху, Геракліт називав представниками багатознавства – для них чужа ідея єдності знань. Адже думка повинна рухатись за законами природи. Всезнайство не навчає мудрості, адже воно б зробило мудрими і Піфагора, і Гесіода, і Ксенофана. Геракліт вперше закладає вчення про конкретність істини. Він стверджує, що істинність наших суджень залежить від умов, обставин та моменту розвитку предмету, який ми вивчаєм. Те, що істинне в одному відношенні, втрачає істинність в іншому (мавпа огидна в порівнянні з людиною, людина є мавпою в порівнянні з Богом). Геракліт також вперше вказує на зв’язок чуттєвого та раціонального пізнання. „Я надаю перевагу тому, що можна побачити, почути і вивчити, але природа любить ховатись, тому потрібне глибоке розмірковування”. Ф Геракліта – більш узагальнений матеріалізм, а сам Геракліт – фундатор наївної діалектики в стародавній Греції.

Значне місце у ранньому періоді Ф стародавньої Греції посідає школа Піфагора та його послідовників. Біографічні дані про Піфагора дуже скудні, бідні і суперечливі. Жив приблизно 580-500 рр. до н.е., подорожував. В Єгипті та Вавілоні ознайомився з математичними та астрономічними знаннями. В Єгипті Піфагор ознайомився з нетрадиційними віруваннями. У 532 р. до н.е. на півдні Італії створив в м.Кротоні велику школу Ф (Піфагорійський союз). Школа була створена за принципом Ф братства – зі спільністю майна, суворим статутом, ритуалами, порядком. Самому Піфагору приписують фразу: ”Немає зла гіршого, аніж анархія, безладдя. Людина не може залишатись благополучно, якщо ніхто ні за що не відповідає, не бере функцію правителя”. В самій школі авторитетом був Піфагор. Якщо учні вели дискусію і хтось скаже „ipse dics” – сам сказав – дискусія припинялась. Школа пропагувала аскетичний спосіб життя, філософію чисел, акустику, гармонію небесних сфер і концепцію переселення душі – метапсихозу. Направленість школи на проблему числа і числових співвідношень і відрізняє його школу від Ф напрямків того часу. Іоністських ф-фів цікавила першостихія, матеріальний початок; то Піфагора – проблема оформлення стихії, тобто арифметична і геометрична структура цієї стихії. Внутрішньо поділялась на 2 напрямки:

-Акусматики;

-Математики.

Акусматики (acusma – символ) – заучували напам’ять різні максими – символи релігійного, космологічного характеру. Знали безліч ритуалів та табу.

Математики – займались наукою – акустикою, геометрією, космогонією. Тому сам образ Піфагора внутрішньо роздвоюється. Акусматики – релігійний ф-соф Піфагор, математики – як вчений-математик. Опис геометричних фігур, зокрема теорема Піфагора. Особливість школи – у Ф числа. Число із всіх речей є найбільш мудрішим, бо без математики нічого не можна пізнати і знати. Спочатку число ототожнювалось з конкретними речами матеріальної і духовної культури, виступало їх образом. Числові співвідношення мали всі речі, в т.ч. і людської діяльності – добро мало свою градацію. Пізніше число як сутність або причина речей. У відомого учня Піфагора Евріта число ототожнювалось зі структурою, а структура – з ідеєю порядку. Коли піфагорійці починають вживати терміни плоских, квадратних, трьохмірнотілесних чисел – скульптури уявлення про число. Згодом приписують числу божественну дію. Число – це перше судження Бога про світ. Математика тісно пов’язується з експериментальними дослідженнями – в галузі акустики. За допомогою металічних пластин і судин з водою піфагорійці точно встановили співвідношення 4/3 - кварти, 3/2 - пінти, 2/1 - октави. Числові значення тону, напівтону і менших градацій за точністю переважають значення новоєвропейської науки. Піфагорійцям приписують гіпотезу руху Землі навколо осі і навколо сонця. З акустики переносили дані на всесвіт і його гармонію. Рух небесних світил також підпорядковується математиці. Вперше стверджують, що в основі буття всесвіту лежить єдність протилежностей – обмеженого і безмежного, кінцевого і безкінечного. Особливе місце належить душі. Душа – числове співвідношення, функція гармонії, за покарання прикріплена до людського тіла. Після смерті переселяється в інше тіло. Здорова душа прикріплена до здорового тіла – вони потребують позитивного впливу музики – людина досягає досконалості – музикотерапія. Музика, Ф і медицина ототожнювались.

Третьою школою була Елейська школа Ф. Засновником був Парменід (кінець VII початок - V ст. до н.е.). На Ф погляди Парменіда вплинув Ксенофан – доказував і стверджував, що абсолютно достовірним знанням володіє тільки Бог, людське пізнання задовольняється лише припущенням, думкою. Надзвичайно примітивне, недосконале. Ксенофан: ”Для Богів не існує минулого, теперішнього і майбутнього, а є теперішній вічний час”. Парменід та його послідовники Зенон та Мелліс Санойський заклали основи онтології – вчення про буття. Парменід вперше в історії Ф прагне звільнити людський інтелект, мислення від омани уявлення. Він стверджує, що існує справжня, істинна Ф, яка будується на мисленні і несправжня – будується на чуттєвому сприйнятті. „Тільки мислення породжує справжнє знання – episteme, а чуттєве – здогадку, думку – doxa ”. Розмежовує світ, осягнутий мисленням, і світ чуттєвого пізнання. Мислення і світ, осягнутий мисленням – єдині. Єдине і є власне буття. Буття не виникає і не зникає, воно вічне, неперервне, непроникне, однорідне, абсолютно нерухоме, не складається із частин, завжди рівне самому собі і подібне до досконалої кулі. Буття і небуття – абсолютно виключають одне одного. Небуття не породжує буття і навпаки. „Є те, що є, а чого немає, того не існує. Буття – є, небуття – немає”. Мислення і те, на що воно скероване – одне і теж. Вперше стверджує принцип тотожності мислення і буття.

Лекція 9

Позицію Парменіда продовжує і розвиває його послідовник – Зенон Елейський. Для спростування вчення про рух як такий, що не відповідає буттю Зенон Елейський формулює апорії. В них він доказує, що з т.з. чуттєвого сприйняття рух існує, а з т.з. мислення його немає. Тіло не рухається ні в тому місці, де воно є, ні в тому, де його вже немає. Ахіл ніколи не наздожене повільної черепахи. Стріла, що летить швидко з т.з. мислення знаходиться в спокої. І Зенон, і Парменід не сумніваються, що рух існує, але сумнів виникав в одному, як уявити рух за допомогою мислення, математики, якщо припустити, що простір складається із частин, а час – із моментів.

Мелліс Самойський – третій представник Еллейської школи. Про нього відомо, що він був командувачем флотом в битві з Афінами. Він розділяє позицію Парменіда про буття і небуття, вічність буття, непроникність, однорідність, абсолютну нерухомість. Однак вносить новації. Зазначає: ”Парменід стверджує, що наш всесвіт має кінцевий радіус, але тоді всесвіт не мав би буття, був би частиною іншого всесвіту. Тому потрібно визнати безкінечний радіус всесвіту – тоді він може існувати”. Крім того, Мелліс Самойський стверджує, що всесвіт не може складатися із тіл, адже вони є частинами всесвіту, а буття не може складатися із частин.

Т.ч. Елейська школа Ф вперше закладає основи онтології – вчення про буття і вперше вказує на діалектику перервного і неперервного, кінцевого і безкінечного, частини і цілого. Тому Арістотель у метафізиці вважає елеатів творцями діалектики.

Класичний період Ф стародавньої Греції співпадає з періодом розквіту рабовласницького ладу в Греції. В цей період жили Демокріт, Сократ, Платон, Арістотель.

Демокріт (460-377 рр. до н.е.) – народився в Адерах, в заможній сім’ї, багато подорожував.

Демокріт перший енциклопедичний розум серед греків. Діоген нараховує біля десятків робіт Демокріта в ботаніці, зоології, медицині, фізиці, математиці, астрономії, логіці, Ф, політиці. Арістотель відзначає: ”Мабуть справедливо треба вважати Демокріта вченим, решта в Ф – поверхневе”. Демокріт продовжує і розвиває матеріалістичну традицію Ф стародавньої Греції, є фундатором класичного матеріалізму стародавньої Греції – атомізму. Демокріт стверджує і доказує, що подільність матерії до безмежності суперечить принципу її незнищення; значить повинні існувати дальше неподільні корпускули – атоми (a tome – не різати). Атоми мають різну величину, вагу, фігуру, порядок, розташування. Абсолютно малі настільки і тверді настільки, що їх сприймати органами відчуття неможливо, їх можна тільки мислити. Все складається з атомів. Атоми існують в пустоті. Атоми і пустота взаємно виключають одне одного і обумовлюють одне одного, тому існують сумісно, невіддільно. Душа також складається з атомів – круглих, кулеподібних, гарячих, вогненних, бо після смерті тіло стає холодним. Атоми знаходяться у постійному русі. Рух – не просте переміщення атомів, а вся його повнота. Особливого значення надає вихроподібному руху – в результаті утворюються тіла і світи. Тіла утворюються внаслідок того, що атоми стикаються між собою – матриця, навколо якої прикріплюються інші атоми. З т.з. Демокріта у природі все причинно обумовлено, все має свою основу в силу необхідності. Безпричинних явищ немає і бути не може. Людина для себе придумала ідол випадку, оману випадковості, щоб сховати за ними свою нерозсудливість, невігластво, в той час як у природі все має причинно-наслідковий зв’язок.

„Я надаю перевагу відкриттю в природі 1 причинно-наслідкового зв’язку – царському престолу над персами”. Все має свій закон. Навіть сама по собі випадковість причинно обумовлена. Демокріт також закладає матеріалістичні основи теорії пізнання. На його думку від речей, тіл, предметів відокремлюються певні ейдоси – копії цих тіл, які проникають через наші органи відчуття, взаємодіють з атомами душі, і в нас виникають образи тіл, а також завдяки інтелекту – виникає розуміння їх достовірності та істинності.

Демокріт не протиставляє розум чуттєвому пізнанню, а вважає, що розум є своєрідним завершенням чуттєвого пізнання, і якщо розум надзвичайно далеко відокремлюється від чуттєвого досвіду – то він є безплідним (тобто фантазії, ілюзії). В етиці Демокріт розділяє позицію так званої золотої середини. Він вважає, що людина живе спокійно, щасливо, приносить собі і іншим радість лише тоді, коли вона виховала в собі почуття невибагливості, міри. У всьому потрібна міра. Багатство пагубно впливає на здоров’я, як і бідність.

Справжня людина та її доброчинна поведінка завжди має задоволення від того, що вона має. Якщо досконалість домашньої худоби визначається якістю їх тіл, то досконалість людини – гарним напрямком та добротою її характеру. Ніколи не прагне вказувати на чужі недоліки, бо має свої. Демокріт вимагає однакової роботи над інтелектом та тілом.

Якщо Демокріт завершує матеріалістичний напрямок і створює класичний матеріалізм у стародавній Греції, то не менш відомий філософ Сократ (469-399 рр.до н.е.) започатковує ідеалістичний напрямок у Ф, розвиток якого завершує його учень Платон. Сократ не був задоволений проблемами натур-Ф – ці проблеми він вважав невирішеними, а більшість з них – є псевдопроблемами. Тому основну свою увагу він зосереджує на проблемі людини, її буття. Його цікавлять принципи, правила та норми поведінки людини, її мислення, життя у суспільстві, доброчинність, справедливість, характер та мислення. Центральне місце у Ф Сократа посідає етика – вчення про принципи, правила, норми поведінки людини. Етика має раціональний характер. З т.з. Сократа людина здійснює ганебні вчинки, діє недоброчинно, поступає несправедливо тому, що вона не знає, не розуміє, що таке добро і зло, честь і безчестя, справедливість і несправедливість. Оракул Дельфійський вклав 3 максими: ”Пізнай самого себе / стримуй свій гнів / усвідом, бути добрим тяжко”. Основним поняттям етики Сократа є поняття демону. Демон ототожнюється з мудрістю, розсудливістю, а останнє – з совістю. Совість Сократ визначає як внутрішню форму самоконтролю особи. Коли людина сама для себе формулює моральні приписання, їх виконує і оцінює.

Лекція 10

Сократ спочатку належав до вуличних мудреців – софістів. Софісти за певну плату навчали людей грамоти, освіченості. Згодом Сократ принципово виступає проти софістів і проти їх псевдонауковості. Метою свого життя він вважав боротьбу з софістами і виховання молоді, що прагне до знань.

Сократ та його життя – це втілення самої Ф, її персоніфікації. Сократ був засуджений до страти за введення нових богів і розбещення молоді. Друзі Сократа запропонували йому втечу, але втеча була запропонована після вердикту – добровільно випив цикуту. Сократ проголошував цілісність особистості – знімає протиріччя між розумом та поведінкою людини. Джерелом моральної поведінки людини є самопізнання, і людина повинна керуватись власним розумом. Пропонував звільнити людський індивідуум від безумовної влади суспільних відносин та традицій. Сократ також вперше в історії Ф робить предметом Ф дослідження поняття. Арістотель приписує Сократу відкриття індуктивного методу пізнання, а також основні правила та процедури визначення понять. Сократ, як відомо, ніколи не писав творів і про його творчість і Ф ми знаємо завдяки його учневі Платону і частково поету Ксенофонту. Сократ виходив на вулицю, шукав у натовпі софістів і скеровував бесіду так, що його опонент суперечив самому собі.

Внаслідок зіткнення протилежних точок зору удосконалювалась розумова діяльність. Для удосконалення мислення Сократ пропонує свій метод – маєвтику (родовспоможение). Сократу належить визначення дефініцій – чітких понять, тверджень та доказів. Ідеалістична позиція Сократа полягає тільки в тому, що Сократ проголошує об’єктивне існування родових сутностей. Пізніше, завдяки Платону, вони отримали назву ейдосів – ідей. Сократ виступав проти будь-якого політичного управління суспільсьвом, бо воно базується на неправдивості – панування одних і гноблення інших. Категорично виступав проти будь-якої системи виборів, бо вона ніколи до влади не приводила кращих людей. Стверджуючи вільну від впливу суспільних відносин особистість, Сократ підкреслює, що справжня свобода людини полягає не в тому, щоб їсти та спати, а в тому, щоб неперервно продумано працювати – фізично та інтелектуально. Тільки праця робить людей здоровими, вільними та багатими.

Найбільш талановитим учнем Сократа був видатний ф-оф Платон (427-347 рр. до н.е.) Народився на о.Егіна. Батько походив з одрів (царського роду). Справжнє ім’я - Арістокл. Plato – широкий. Платон – прізвисько. Багато подорожував. Виключне місце Платона пояснюється тим, що він – професійний філософ, але іще і мудрець, на якого не накладається обмеження окремої дисципліни. Він прагне розглядати найбільш абстрактні ідеї Ф з певним життєвим значенням. За Сократом, Платон цікавиться етикою Згодом переходить до психології, педагогіки, натур-Ф та теорії пізнання. Основною особливістю Ф методу Платона є те, що він вперше вводить у Ф літературу жанр діалогу, відтворюючи у своїх трактатах полеміку Сократа (основного персонажу) – приходить до розроблення діалектики, яка тісно вплітається ним у стихію живої мови, вміло направленої бесіди. На думку Платона діалектик – це не тільки людина, що ставить питання, але й може на них відповісти. Уміння у процесі бесіди вичленити та зафіксувати у думці дещо стійке і через мисленний розподіл дійти до неділимого (ідеальної сутності) – породжує справжнє знання. За допомогою діалектики людина не тільки формулює припущення, а й відшукує епістеме – справжнє знання, і формулює безумовний початок. Діалектика у Платона є основним методом Ф. Другим методом є математика. Математика відокремлена від чуттєвої невизначеності і приводить ф-фа до ідеальних сутностей. Вперше Платон користується математикою в „Горгії”, згодом – в „Меноні”. Математичне порівняння Платон широко використовує у державі з метою чіткого розмежування світу, що сприймається відчуттями, і світу, що осягається мисленням. В „Тімеї” – математика використовується для повного зображення деміургу розуму. У пізніх роботах ідеї числа містять в собі всю повноту справжнього буття. Математика у Платона як метод Ф свідчить про вплив на Платона Ф Піфагора і він цього не заперечує. В 387р. Платон заснував школу - академію (Академ – міфічний герой). Вона стала центром науки, Ф, та культурного життя стародавньої Греції. На вході в академію висіла табличка: ”Да не геометр не войдет сюда”. В діалектиці і математиці Платон протиставляє міфологічні конструкції. Міф – вказуючи на межі логосу та числа є бездоказовим і свідчить про дофілософський тип мислення, в той же час міф – є традиційно-авторитетним, коли мова йде про богів, героїчне минуле та загробне життя. Вміло зі знанням справи підібрані міфи є незамінні у вихованні молодих людей. Тому Платон часто використовує у Ф міфологічні конструкції. Проблемою душі Платон цікавиться у зв’язку з необхідністю навчити доброчинності. Душа – не несе з собою в аїд нічого окрім способу життя та виховання – що вона придбала тут, то несе й в потойбічний світ. Справжня душа поселяється у світ справжніх ідей, а несправжня поселяється в рослини, тварини і в деяких людей – душа бродить по цвинтарі. Тобто метампсихоз. При народженні дитини душа знову поселяється в тіло, як у печеру (темницю). Залежно від того, яка душа поселилась в людське тіло, така згодом і сама людина.

Всі люди від народження є різними за своїми фізичними, психічними, інтелектуальними даними, тому людина залежить від інших людей. Суспільне життя виникає неминуче. Люди відрізняються від того, яка душа поселилась в їх тіла. Є люди, в яких домінує від народження схильність до жадоби, до фізичного задоволення. При правильному вихованні та освіті у них можна виховати поміркованість, стриманість. Вони від природи повинні займатись землеробством, торгівлею та ремеслом. Є люди, у яких домінує емоційна частина душі – запал. При правильному вихованні та освіті можна виховати хоробрість, відвагу. Вони повинні бути воїнами. Є люди, в яких від народження домінує розсудлива частина душі. При правильному вихованні та освіті з них можна виховати мудреців-філософів. На думку Платона саме вчені повинні управляти полісом-державою. Тільки в тому випадку кожен займається своєю справою, таке суспільство є справедливим. Етика і політика – поєднані. Платон прагне відшукати злагоди між індивідуальною доброчинністю та соціальною справедливістю. Це можливо тільки в ідеальній державі.

Лекція 11

Крім ідеальної держави Платон говорить також про держави з правильними формами управління і неправильними формами управління. До держав з правильними формами він відносить аристократію і монархію. До неправильних: демократія, тимократія, олігархія і тиранія. Теорія пізнання або гносеологія Ф Платона будується таким чином, що вихідним пунктом пізнання є ідея, а не чуттєве пізнання. Звідси і виявляється, що любов до ідеї є основою всього пізнання. Фактично пізнання і любов утворюють єдине ціле. Платон у художній формі змальовує процес сходження від тілесної фізичної любові до любові у сфері чистих ідей. Тут на певному етапі любов і пізнання об’єднуються у своєрідному екстазі. Чиста любов є одночасно чистим пізнанням, а пізнання – чистою любов’ю. Прагнучи чітко визначити всю систему мистецтв та наук, що ведуть до мудрості і здатні підготовити ф-фа Платон стикається із проблемою передачі знань. На його думку можна навчитися математиці, співу, музиці, медицині, але не мистецтву поезії. Справжнє пізнання є анамнезис – душа лише пригадує ті ідеї, які вона отримала у світі справжніх ідей, відокремлено від тіла.

За Парменідом Платон чітко розмежовує світ, осягнутий мисленням і світ чуттєвого пізнання. Розділяє т.з. Парменіда, що тільки мислення породжує епістеме –справжнє знання, а чуттєве пізнання – здогадку, думку, припущення.

У світі мислення виникає і формується безумовний початок, доступний ноезісу – мислення, і незначна кількість знань отримується завдяки розмірковуванню – діаної. Проблемою природи Платон цікавиться у зв’язку з метою спростувати вчення Парменіда про неіснування небуття. Присвячує діалог „Софіст”. З т.з.Платона небуття також існує, тільки як буття іншого або інобуття.

У „Тімеї” Платон представляє співвідношення між надприродним (буттям) і природним (інобуттям) як співідношення між розумом і необхідністю, буттям та подібністю, вічністю та часом, ейдосом та тілом. Ідея і матерія у Платона однаково необхідні архе (принципи) для виникнення світу, завдяки світовій душі вони об’єднуються. Особливе місце посідає категорія єдиного. Єдине – вище буття. Якщо припустити, - пише Платон, - що єдине не існує, то ніщо із іншого не можна мислити, ні як окреме єдине, ні як множинне. Мислити множинно без єдиного неможливо (симптомокомплекс, синдром). Ціле складається із частин. Частини складають ціле, охоплюються цілим. В той же час ціле не існує ні в множині частин, ні в кожній із них.

Найбільш талановитим учнем Платона був Арістотель (384-322 рр. до н.е.)

Він – найбільш відомий та великий вчений філософ стародавньої Греції. З його іменем пов’язують існування Ф і логіки як науки.

Е.Кант зазначає, що логіка Арістотеля – закінчене наукове дослідження і ніхто після нього нічого нового не сказав. Батько – придворний лікар, заможня родина. В 17р. вступив до Платонівської академії і став найкращим учнем.

Арістотель створив велику школу ф-ів – Лікей, бо знаходилась біля храму Аполлона Лікейського, інколи називалась Періпатичною школою, бо він викладав Ф в саду, ходячи по алеях взад-вперед. Вся творчість Арістотеля поділяється на 3 великих групи творів:

1. Езотеричні твори – науково-популярні – для всіх. „Діалоги” – видана за життя.

2. Виписки, зібрання матеріалів. Емпірична база його наукових трактатів.

3. Езотеричні твори для вибраних. Не були опубліковані за життя, а були видані його учнями у вигляді конспектів – наукові праці Арістотеля.

Ф Арістотеля також поділяється на 3 частини:

-Теоретична;

-Практична;

-Поетична.

Мета теоретичної Ф полягає в отриманні знання заради самого знання. Мета практичної Ф – в отриманні знання заради практичної діяльності. Поетичної Ф – заради творчості.

До теоретичної Ф Арістотель відносить фізику, математику і першу Ф. До практичної Ф –етику і політику; до поетичної – риторику, поезію.

Предметом фізики є те, що існує окремо, субстанційно і рухається; математики – не існує окремо, а лише в абстракції і нерухоме; предметом першої Ф – встановлення першопричини, першопочатків. Домінуюче положення по відношенню до інших розділів Ф займає теоретична Ф, а саме перша Ф., а в цілому теоретична Ф володіє приматом – першістю. Арістотель, підсумовуючи попередні Ф вчення, школи і напрямки, переосмислює і саму Ф Платона і зокрема вчення про ідею. Проти вчення про ідею Арістотель наводить наступні аргументи:

-своїм вченням про ідеї Платон подвоює світ, в той час як світ єдиний;

-Платон вважає ідеї причинами речей, їх першообразами, але він не встановлює причинно-наслідкового зв’язку між речами та ідеями; вони існують окремо, самі по собі;

-Платон вважає ідеї сутностями речей, їх визначенням, але таких ідей кожна річ має безліч. Нариклад, людина – це і двонога тварина, і політична істота і людина як взагалі така;

-Платон використовує порівняння та міфологічні конструкції, а це вже не наука.

Лекція 12

Основна Ф робота Арістотеля отримала назву „Метафізика”. В цій роботі Арістотель підсумовує всі Ф вчення та школи і роботи і робить добротний аналіз. Арістотель є творцем логіки. Всі твори з логіки Арістотель об’єднує в назві „Органон” (знаряддя пізнання). Сюди відносяться: „1 та 2 аналітика”, „Топіка”, „Категорії”, „Про докази”, „Про спростування софістики”. В Арістотеля є праці з фізики, політики, психології („Про душу”). Якщо в Ф Платона основними методами були математика і діалектика, то Арістотель у своїй „Топіці” зводить діалектику до евристичної, допоміжної дисципліни. Протиставляє діалектиці – аналітику – вчення про аподиктичний, доказовий аллогізм. На його думку за умови істинності вихідних посилок, тільки аподиктичний аллогізм породжує справжнє знання – епістеме, а діалектичний алогізм (епіхерема) – завжди виходить із правдоподібних посилок, які розділяють або більшість, або мудрі. Тому діалектичний аллогізм породжує лише докса – здогадку, формулює припущення. За допомогою діалектики можна випадково наштовхнутись на істину (всі метали – електропровідники, залізо – метал, значить проводить струм). Першопричини або архе науково-Ф знання вивести і доказати неможливо, вони пізнаютьься безпосередньо за допомогою інтелектуальної інтуіції і лише частково індуктивно-аналогічно.

Всупереч Платону Арістотель вважає, що універсалії, загальні поняття не мають природженого характеру, а встановлюються завдяки чуттєвому досвіду, пам’яті, науки та Ф. Для Арістотеля епістеме можливе тільки про загальне. Про одиничне ж епістеме неможливе. Основу онтології Арістотеля складають категоріальний аналіз сущого, каузальний аналіз субстанції і вчення про дійсність та можливість. У IV розділі „Категорій” Арістотель формулює і обгрунтовує 10 логіко-онтологічних вихідних понять (предикатів): сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, положення, стан, дія, страждання. На думку Арістотеля навколо цих понять будується все мислення людини як розумної істоти. Субстанційно сущою є лише сутність. Решта категорій – акцидентально сущі. Каузальний аналіз субстанції Арісотель представляє таким чином, що він чітко визначає 4 види причин:

-causa materialis – матеріальна;

-causa formalis – формальна;

-causa eficiens – діюча причина;

-causa finalis – цільова причина.

Особливе місце в онтології Арістотеля посідає опозиція матерії і форми. З т.з. Арістотеля матерія інертна, пасивна – чиста можливість, потенція. Дещо вона набуває певної речі, утворення, процесу, завдяки активному початку, формі.

Форма – своєрідна енергія, ентелехія, яка робить матерію дійсною, а потенцію – реалізованою. Бог у Арістотеля – це форма форм, в ньому одночасно поєднуються матеріальна, формальна, діюча та цільова причини. Справжня діалекттика представлена у взаємозв’язку можливості та дійсності. Актуально суще – дійсно суще і виникає із можливого сущого під дією актуально сущого. Сам перехід від можливості до дійсності називається рухом, але основним джерелом руху є вічний двигун – Бог.

Етика і політика у Арістотеля утворює єдину Ф про людину і її діяльність. Етика має справу з виробленням правильної норми поведінки. Але так як у суспільстві життя людей і їх поведінка зумовлені суспільними відносинами, умовами та обставинами життя людей, то вивести правильну форму поведінки дедуктивно, подібно до теоретичних наук неможливо. Норма поведінки не претендує на універсальність. В етиці Арістотель виступає як класичний представник евдемонізму (евдемонія – щастя). Евдемонізм Арістотеля має аритологічний характер (арите – добротність, доброчинність, діловитість, функціональна придатність). Евдемонія людини полягає у діяльності душі по реалізації власного арите. Чим вище в ціннісному відношенні арите, тим більша ступінь щастя досягається при здійсненні арите. Найвищим щастям є заняття Ф і наукою. Всі доброчинники Арістотель поділяє на етичні та діаноетичні, тобто на моральні та інтелектуальні.

До етичних відносить мужність, щедрість, великодушність, правдивість, вірність, ввічливість, дружбу.

До діаноетичних – мистецтво, науку, розсудливу діяльність, розум та мудрість.

Етичні арите – це середина між 2 вадами: хоробрість між боязливістю і відчайдушністю, щедрість – між скупістю і марнотратством, лагідність – між гнівливістю і незворушністю, самоволодіння – між розбещеністю та байдужістю, правдивість – між хвастливістю і прихованою іронією.

У політиці Арістотель продовжує Сократівсько-Платонівську традицію. Але погляди є більш реалістичними та гнучкими, бо він виходить із реального соціально-політичного буття стародавньої Греції – з полісу. Стверджує, що поліс – це таке саме природне утворення як і те, що людина від природи є політичною твариною. Якщо поліс – держава, природне утворення, то воно не може підлягати штучним, надуманим перетворенням. Вчення Платона про ідеальну державу насилує природу і вона ніде не може бути реалізована. Платонівський становий поділ у державі Арістотель замінює віковим. З його т.з. у молодості всі зобов’язані виконувати військові функції, а в старості – політичні та погоджувальні. Рабство – це природне явище. Бути рабом - корисно і вигідно, але рабами мають бути варвари, а не греки. Відношення раб-рабовласник таке ж природне, як чоловік-жінка. Арістотель також підкреслює боротьбу станів між собою за владу. Якщо отримує перемогу, такий і встановлює суспільний лад. Якщо Платон бачить основну причину занепаду полісу у поляризації соціальних сил – бідність-багатство, то Арістотель цю поляризацію нівелює заможнім середнім станом. У кожному полісі ми зустрічаємо 3 великих класи громадян:

-надзвичайно багаті;

-вкрай бідні;

-решта, що стоять між першими та другими.

Люди 1 категорії стають великими нахабами і крупними мерзотниками; другої – підлотою і дрібними негідниками; середній достаток – найкращий, адже породжує невибагливість.

Політичне правління – це правління закону, а не людей. Отже той, хто вимагає, щоб правив тільки закон, вимагає влади божества та розуму, а той, хто вимагає, щоб правили люди, в свою вимогу вносить тваринний елемент, бо пристрастність – щось тваринне, їх гнів збиває з істинного шляху тих, хто повинен бути кращими людьми, а закон – урівноважує розум.

Лекція 13

Т.ч. IV ст. до н.е. було часом найбільшого розквіту та розвитку Ф античної Греції. Платонівська академія, Арістотелівський лікей стали центрами не тільки Ф думки, а й окремих наук, таких як астрономія, фізика, математика, психологія, медицина, педагогіка.

Починаючи з VI ст. до н.е. Грецію охоплює надзвичайно тривала та глибока соціально-економічна, політична та духовна криза. Повсюди зникає інтерес до теорії та теоретичних знань, а також до фізики, математики, астрономії. Нікого не цікавить проблема світу, його сутності, проблема людини в цьому світі. Ф-оф, який раніше був вченим-дослідником, стає просто мудрецем. Здобуває не стільки наукові знання, скільки вміння жити. Вчиться тому як запобігти лихоліттям, небезпекам, уникнути страждань та тривоги. У Ф він бачить саме ту діяльність і ту будову думки, яка звільняє від ненадійності та омани, запобігає небезпекам та лихоліттю, позбавляє страждань та страху. Сама Ф надзвичайно звузилась в об’ємі своїх проблем. Фактично зводилась до проблематики особисої етики, а сама наука набуває більш практичного, прикладного значення. Наприклад, у медицині ніхто не займався натур-Ф проблемами, а проблемами практичної медицини.

Цей період розвитку античної культури та Ф у стародавній Греції отримав назву періоду занепаду або пізнього періоду еллінізму. Найбільш відомими Ф течіями, в яких знаходить відображення цей період, були наступні:

-скептицизм;

-стоїцизм;

-епікурство;

-неоплатонізм.

Засновником скептицизму як Ф течії був Піррон із Еліди (365-275 рр. до н.е.). На його думку ф-оф - це людина, яка прагне до щастя, а щастя полягає у незворушності, байдужості душі. Для того, щоб здобути щастя і стати ф-ом людина повинна відповісти на 3 запитання:

-З чого складаються речі?

-яке відношення до речей, наше ставлення?

-Яку користь ми можемо мати з нашого відношення до речей?

На 1 питання практично відповісти неможливо, тому що кожна річ в один і той же час є і однією, і іншою. Ми з однаковим правом та силою можемо доказати, що дана річ є саме такою, і в той же час іншою. Ніщо не можна назвати ні огидним, ні прекрасним, ні несправедливим, ні праведним; ні істинним, ні хибним. Звідси випливає і відповідь на 2 запитання: наше відношення до речей полягає в тому, що ми уникаємо категоричних суджень про них, а звідси ми маємо і користь – незворушність, спокій душі, щастя. Заперечуючи, як істинність, так і хибність суджень скептики не були агностиками. „Коли я стверджую, що на мій смак дана речовина є гіркою або солодкою, то це судження є істина, а якщо стверджую, що дана речовина насправді є такою, то дане судження є хибним”.

На думку Піррона ф-оф, який здобув щастя – приймає участь у суспільному житті тієї чи іншої держави, але ніколи не виносить категоричних суджень і зберігає спокій душі.

Другою Ф течією еллінізму був стоїцизм – назва портику в Афінах – Стоя. Засновником в 300р. до н.е. був Зенон із Кітіона. В історії Ф прийнято розрізняти наступні періоди стоїцизму:

-ранній стоїцизм (III-II ст. до н.е.): Зенон, Хрисид і послідовники;

-середній стоїцизм (II-I ст. до н.е.): Панетій, Посейдоній;

-Пізній (римський стоїцизм – I-II ст. н.е.): Сенека, Епіктед, Марк Аврелій.

Центральне місце у стоїцизмі посідає етика, яка спирається на фізику і логіку. Відома аналогія: „Фізика – це плодові дерева, сад; логіка – огорожа; етика – плоди”. З т.з. стоїцизму всесвіт існує у безмежній пустоті і являє собою сферичне живе одухотворене тіло, живий організм, який самостійно організує всі свої частини та елементи у доцільне ціле. Реально існують лише тіла, безтілесними стоїки вважали назви, речень та тверджень, пустоту, місце і час. У живому тілі (всесвіті) виділяються 2 початки: інертна субстанція і активний, всепроникаючий логос. Розвиток всесвіту складається із циклів. Кожний цикл розвитку всесвіту закінчується самозгоранням всього існуючого. Після згорання виникають елементи – вогонь, повітря, вода, земля.

Логос – універсальний іманентний закон виникнення і розвитку світу. Зумовлює і закони його функціонування і всі циклічні процеси. Творчий вогонь+повітря = пневма – вогневидне дихання, поєднує між собою всі елементи та частини всесвіту і має 2 траектоії руху:

-рух досередини – створює єдність всіх елементів та частин;

-до периферії – якості або тіла.

Концепція взаємного приникнення тіл. Сам логос і породжує всесвіт, і управляє всесвітом, є одночасно і універсальним законом, і іманентною силою, і промислом, і долею.

Доля - це безперервна послідовність подій, або сукупність причинно-наслідкових зв’язків. Необхідність – те, що виникло і вже незворотнє; пізніше у стоїків доля і незворотність ототожнюються. Етичний ідеал стоїцизму - мудрець, який досягнув доброчинності, безпристрасті (апатії), автаркії (незалежності від зовнішніх умов та обставин). Вся діяльність цієї людини зумовлена усвідомленням власної долі, природи. Тому діяльність цієї людини співпадає з її долею, природою. Людина усвідомлює, що вона не може робити інакше: „Бажаючого доля веде, а небажаючого – волочить”.

З т.з. стоїцизму людина повинна приймати участь у суспільстві, громадській діяльності, якщо вона є справедливою і моральною.

А якщо суспільні відносини змушують людину вести аморальний спосіб життя, здійснювати ганебні вчинки, то стоїки стверджували, виправдовували і самогубство. Всі люди з т.з. стоїцизму народжуються рівними, мають завдяки душі однакове відношення до логосу (вогненного дихання) – утворюють єдину державу – космополіс. Важлива для людини не сама діяльність, а етичний харатер цієї діяльності. Існує або добро, або зло, або правда, або брехня, 3-го не буває. Добро – це єдине благо, а зло – це єдиний порок. Інші речі – є неістотними, непричетними, бо сприяють як добру, так і злу. Тому перший етичний принцип людини є прагнення до самозбереження, а другий – розуміння, що таке добро, і що таке зло, і що може сприяти добру або злу. У неістотних речах виділяються речі, яким потрібно надавати перевагу - здоров’я і багатство, і навпаки – хвороби і бідність. Логіка стоїцизму була створена Хриссипом. Включала в себе теорію пізнання, лінгвістику і власне логіку. Сам термін логіка починають вживати стоїки.

Логіка у стоїцизмі будується за принципом tertion non dato – третього не дано. З т.з. стоїцизму судження і твердження є хибними або істинними. Стоїки вперше розробляють прийоми та правила складних суджень. Вперше використовують логічні сполучники, які називають заперечення, диз’юнкцією, кон’юнкцією, імплікацією. Стоїцизм також розробляє дедуктивно-аксиматичну схему побудови умовисновків.

Лекця 14

Пізній стоїцизм (римський) характеризується домінуванням виключно етики, а також впливом Р та інших Ф шкіл. Сам стоїцизм мав вплив на неоплатонізм і християнську теологію.

Третьою школою пізнього періоду Ф стародавньої Греції було епікурство. Засновником був Епікур (341-271 рр. до н.е.) Створив школу – сад. Описав калькульозний холецистит. Епікур був послідовником давньогрецького ф-фа Демокріта. Він вважав, що все складається із атомів, найдрібніших, неподільних корпускул. Душа також складається із атомів – легких і розсіяних по всьому тілу, подібна до вітру. Ці корпускули неподільні, вічні, мають різну величину, фігуру і вагу. На відміну від Демокріта знав по-своєму атомну вагу і об’єм. Вважав, на відміну від Демокріта, що атоми не рухаються у всі сторони, а рухаються зверху вниз під дією власної ваги. Епікур допускав самовільне відхилення атомів від траекторії свого руху, тобто елемент випадковості у природі – те, що заперечував Демокріт. „Якби атоми не відхилялися від траекторії свого руху, вони не стикалися б між собою і не утворювались би тіла”. Обгрунтовує гіпотезу про множинність світів, наявність у всесвіті безкінечного числа світів, що знаходяться у просторі як у пустоті. Між світами знаходяться боги. Боги не втручаються у життя природи та людське життя, тому що таке втручання порушувало б їх спокій, блаженство. Епікур як і більшість ф-ів його часу вважав Ф тією діяльністю, яка забезпечує людині щастя.

„Так як від медицини, - пише Епікур, - немає користі, коли вона не лікує хвороб тіла, так і від Ф немає користі, коли вона не лікує хвороб душі, не забезпечує спокій і незворушність”. Тому він закликав ніколи не відкладати заняття Ф в молодості і не стомлюватись нею займатися в старості. „Хто стверджує, що не настав час для занять Ф або цей час уже минув, схожий на того, хто стверджує, що час для щастя ще не настав або вже минув”. В Афінах Епікур створив школу Ф – сад. На дверях напис – „Подорожуючий, тут тобі буде найкраще. Найвище благо – насолода”. Насолода – відсутність страждань, щоб позбавитись потрібне самоухиленя від тривог і небезпек суспільної і державної діяльності. Послідовників закликав жити непомітно і надіятись тільки на себе, завдяки розмірковуванню та способу життя, що позбавляє тривог та небезпек. Людина не повинна нічого боятись, навіть смерті, бо смерть не має ніякого до нас відношення. Коли ми існуємо, то її немає, а коли вона є, то нас немає. Богам потрібно традиційно поклонятись, але не потрібно їх боятись і чекати допомоги, бо вони не втручаються в наше життя. Т.ч. Епікур епохи еллінізму обгрунтовує незалежне, самостійне і самодостатнє життя кожної людини. Тому категорично виступає проти вчення Арістотеля, що суспільство повністю визначає життя людини.

Людина повинна жити ізольовано і не приймати участь в громадському житті.

Неоплатонізм завершує собою розвиток середнього платонізму, асимілює неопіфагорійську Ф і використовує логіку Арістотеля як своєрідну пропедевтику до Ф Платона. Фундатором неоплатонізму був вчений Плотін (III ст. н.е.) або його вчитель Аноній. Плотіним і його послідовниками – Амелієм і Порфирієм були розроблені основні поняття цієї Ф. Однак між ними існували розбіжності в тлумаченні, інтерпертації діалогів Платона, особливо його листів (2-го листа), де пишеться про 3 царі і деміурга. На думку Порфирія під 3 царями Платон розуміє 3 розуми, Плотіна – розум, єдине, душу. В Амелія деміургом (творцем) є не розум, а світова душа. Пріоритет належить Плотіну. На думку Плотіна ієрархічна структура сущого складається із 3 великих субстанцій – єдиного, розуму і душі. На вершині ієрархічної структури знаходиться надсуще єдине благо, яке може бути осягнути тільки виключно за допомогою надрозумного екстазу. Єдине створює всі речі і всесвіт і тому воно не може бути ні речами, ні самим всесвітом. Воно існує поза простором і часом, не має ні початку у часі, ні межі у просторі і не має кількісних і якісних характеристик. Єдине породжує і розум. Розум володіє особливою потенцією, повнотою сили і не може бути безплідним – породжує душу. Душа подібно до сонця опромінює всю матерію, надає їй цінності, смислу та красоти. Особливе місце у неоплатонізмі належить Ямвліху – сірійському представнику неоплатонізму. Його значення таке велике, що говорять про неоплатонізм до Ямвліха і після нього. Вводить поняття теургії, життя, а також розробляє методику і дедуктичні принципи інтерпертації діалогів Платона. При вивченні та дослідженні діалогів Платона насамперед потрібно чітко визначити ціль, мету діалогу. Інтерпертацію діалогу потрібно починати з фізики, етики, згодом до математики і закінчувати метафізикою. Життя у Ямвліха міститься між 2 полюсами – неіснуючим мисленям і немислячим буттям. Розділяє позицію Плотіна про єдине. Говорячи про розум та душу, виділяє богів надкосмічних і внутрішньокосмічних. Надкосмічні – у межах світового розуму і душі, внутрішньокосмічні поділяються на створюючих, одухотворюючих, поєднуюючих, оберігаючих. Платонівська академія до Плутарха Александрійського не мала зв’язку з неоплатонізмом. Тільки Плутарх вперше прагне поєднати платонівське вчення про ідеї з неоплатонізмом. Вперше використовує Ф Арістотеля – вчення про душу і логіку як пропедевтику до Ф Платона. Плутарх прагне зблизити Ф Платона і Арістотеля.

Лекція 15